04.08.2006. КИЇВ. Газета “Голос України”: “Довкола тільки очі ангелів та святих”

04.08.2006 Церковь и общество

“Цьому храмові поталанило. Це ж треба, щоб реставрацію овруцької Святовасилівської церкви доручили саме Олексієві Щусєву, який пізніше спроектував мавзолей Леніна! Може, тому храм, що пам’ятає ще князя Святослава, в радянські часи майже не чіпали. Він зміг трохи відпочити від
своєї тяжкої долі — тисячоліття руйнувань та відновлень…
Древність Святовасилівського храму відчувається ще здалеку. Але ця давнина не пригнічує, а створює якусь особливу таємничу атмосферу — ніби взагалі опиняєшся поза часом. Церква чимось нагадує фортецю: вузькі, як бійниці, вікна, масивні ковані двері, стіни завтовшки в метр… Напевно, овручанам не раз доводилося ховатися за ними від ворожої навали.
Кажуть, колись тут було язичницьке капище. Але одразу після хрещення Русі до Овруча, тоді вже досить значного в древлянській землі міста, приїхав князь Володимир Великий і наказав освятити це місце, збудувати християнську церкву. Овручани спочатку спорудили її з дерева. А через століття, за часів Святослава, замість неї постав кам’яний, прикрашений фресками, золотоверхий храм. Сучасники вважали його однією з найвеличніших церковних споруд… Той бік храму, що зберігся з давніх часів, світліший від решти стін. Він наче вибілений за ці сотні років дощами та сонцем.
Біля церкви притулилася невеличка акуратна будівля жіночого монастиря. Його настоятелька ігуменя Сава бере на себе роль екскурсовода. Всередині храм вражає ще більше, ніж назовні. Він розписаний фресками, ще досить яскравими. Лише ті, що вкривають найдревнішу частину церкви, геть потемніли від часу та кіптяви тисяч свічок. Навпроти входу, за олтарем, видніється постать Богородиці з піднятими догори руками — Оранта.
– Цей образ ще називають Нерушимою стіною, — каже матінка Сава. — За легендами, вона захищала овручан під час ворожих нападів.
Храм не раз страждав від плюндрувань. У ХІІІ столітті татари його двічі грабували, а овручани щоразу відновлювали святиню. Після нашестя литовського князя Гедиміна в 1321 році храм довго зоставався поруйнованим. Збіднілі мешканці міста лиш поставили дерев’яну церкву всередині кам’яних стін. Двічі вона згорала. Споруджена втретє, стояла аж до кінця ХVІІ століття, поки її не розібрали, перенесли в безпечніше місце. Склепіння та бані древнього храму стали ненадійними й обвалилися в середині позаминулого століття. А 1906 року Священний Синод постановив, що святиню слід відновити в первісному вигляді.
Справу доручили О. Щусєву. Саме за вдале відновлення цієї церкви йому присвоїли звання академіка архітектури. Зодчий включив усі надійні частини княжого храму до нового мурування. Під час будівництва використовували так званий овруцький сланець — пірофіліт. Його відразу після видобутку можна ледь не руками м’яти, але якщо він побуде на повітрі, окислиться, то стає кам’яним.
– Микола ІІ пожертвував оновленій церкві 10 тисяч рублів на іконостас, один з найдорожчих та найкращих на той час. Ще він подарував панікадило, – каже ігуменя, – а на урочисте освячення храму прибув сам. Для Овруча це була епохальна подія! Тоді ж заснували і наш жіночий монастир, щоб доглядати церкву. Духовний отець тоді пророкував, що чернече життя тут скоро припиниться, а потім повернеться знову. Так і сталося. За радянської влади в монастирі була і військова частина, і дитбудинок, і лікарня, і навіть ПТУ. Він відновився аж у 1989 році. А Святовасилівська церква вціліла, лиш її золоту покрівлю розікрали. Храм відреставрували, куполи вкрили міддю. А
фрески відчищали школярськими гумками, бо ніщо інше не допомагало…
Слухаю розповідь ігумені і ходжу храмом. Здається, його можна розглядати вічно, кожну фреску та ікону. Ось на тисячолітній стіні ледь проступає лик якоїсь святої — реставратори так і не встановили, хто це. На іконостасі один з образів Богородиці геть потемнілий, але в яскравих блакитно-золотих ризах – нібито його подарували одному з руських князів. Подекуди в стінах — дивні
круглі отвори. Це глиняні горщики, які поліпшують акустику.
На аналої лежить ікона святого з часточкою мощів. Від матінки Сави дізнаюся, що це преподобномученик Макарій Овруцький. Він у XVІІ столітті був овруцьким архімандритом і настоятелем місцевого монастиря. Пізніше отримав призначення до Канева. Коли монастир обступили турки й татари, Макарій безстрашно вийшов до них із хрестом і почав благати, щоб не руйнували святиню та не вбивали безвинних людей. Але вороги схопили його й відірвали голову. Тіло, покинуте на площі, люди сховали. Воно лишилося нетлінним, біля нього почали діятися чудеса та зцілення. Мощі преподобномученика тепер у Переяславі, а в Овруцькому храмі зберігається лише їх часточка.
Ігуменя веде нагору, на «балкончик» для хорів. У напівтемряві піднімаємося вузькими спіральними сходами. Коли вони нарешті закінчуються, від видовища забиває дух. Весь храм — як на долоні, і до бань, здається, зовсім близько. Довкола тільки очі ангелів та святих. Починаєш розуміти тих черниць, які живуть біля цього дива. Розпитую про них матінку Саву.
–У монастирі нас тридцятеро. Маємо маленьке господарство. Щодня встаємо о пів на шосту, йдемо на службу, потім кожна робить своє — на городі, на кухні чи в храмі. Відбій — коли в кого, хто лягає об одинадцятій, а хто й о першій…
Залишати Святовасилівський храм непросто. Прощаюся з ним, як з людиною, і ловлю себе на думці — колись він таки має знову стати Золотоверхим”.
Вероніка Кавун

04.08.2006. СУМЫ. Юбилейный день храма ознаменовался блаженной кончиной супруги настоятеля

04.08.2006. КИЕВ. «Комсомольская правда в Украине»: «Икона Толжской Божией Матери мирит людей и исцеляет больных»