Олександр Яровий. Битва за нашу історію

01.06.2006 archive, Вестник №57, Православный взгляд

Битва за нашу історію

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Мир должен быть представлен в том
же колоссальном величии, в каком он являлся —
проникнутый таинственными путями Промысла.
Н. Гоголь. О преподавании всеобщей истории

Що коїться в сучасному світі?
Накопичення хаосу, розхитування будь-яких рамок і законів, а відповідно — втрата більшістю людства всякої позитивної мети і підміна її ілюзіями. Хоча Божий Промисел патронує історію так, як завжди: як у часи Адама, чи єгипетських фараонів, чи римських імператорів, українських гетьманів, чи виборчої кампанії 2004 або й цього року. Але дедалі більше зникає чітке розуміння людьми сенсу історії. Мабуть, це є наслідком втрати сенсу життя окремими й водночас численними людськими індивідуальностями.
Беззаконня в природі нема; його створює людина, якщо можна це сказати — “створює” — відносно процесу руйнування ладу і закону. У моральному богослов’ї є одне надзвичайно цікаве положення, яке підтверджує необхідність і вищість Божого закону, його перевагу над постановами людськими. Йдеться про те, що людські закони можуть людьми і скасовуватися. Божого закону не відмінить ніхто, можна лише обманювати себе намаганням обійти цей закон… Протягом всієї історії, від самого гріхопадіння, в яке не дуже-то й вірить сучасний інтелектуал, людина і людські спільноти, більші чи менші, існують в якомусь дивному парадоксі. Його добре сформулював автор популярних у нас творів оксфордський професор і “мирський проповідник” Клайв Льюіс, який, крім “Хронік Нарнії”, написав ще багато цікавих речей, що не входять у суперечність із нашим, православним, світоглядом. Так от, він зазначає: в Богові ми найбільше відчуваємо потребу, і… від Нього найбільше хочемо сховатися. Оце той парадокс всесвітньої історії. А ще, до слова, Льюіс цікаво говорить про історію по відношенню до людини і до Бога. Для людини історія має тривимірний характер, часову протяжність: це ніби лінія, яку проводить невидима рука. У ній є “накреслене” минуле; є невловиме, що пишеться, сучасне, і є ще не втілене майбутнє. Але Бог у цій нехитрій метафорі — це ніби весь аркуш, на якому вміщена ціла лінія одночасно. Всі можливі варіанти майбутнього передбачає колосальний всесвітній Розум. Але з любов’ю до людини дає право їй вільно обирати шляхи розвитку, творити в історії, а не руйнувати…
Ми деталізували питання релігійного тлумачення історичного процесу як такого тлумачення, що допомагає вірно розв’язати всі інші питання, зрозуміти, де вихід. Нашим найактуальнішим завданням у загрозливі часи глобалізаційного знеособлювання людей і народів є збереження історичної пам’яті, наскільки б це банально не звучало.
Можливо, наступне твердження — крамольне для численних ідеологічних чи наукових шкіл, але: об’єктивною історія бути не може (за одним винятком, про який скажемо далі). Наприклад, своя історія козаччини у поляка Сенкевича і зовсім інша в українця Шевченка. Тамерлан — герой для одних народів, і тиран, загарбник — для інших. Такі ж фігури історії, як Іоанн Грозний, Мазепа, Сталін, взагалі ніколи не матимуть одностайної оцінки, може бути тільки перманентний процес оцінювання різних сторін їх діяльності. Історія ніколи не була загалом “правильною” з точки зору людської логіки. Варто згадати восьмий розділ третьої частини Свіфтових “Мандрів Гулівера” з красномовним обуренням несправедливостями і продажністю історичного оцінювання… Ніяка наука не фальсифікується так нещадно різними режимами, від так званих тоталітарних до так званих демократичних, як історія. (Кажемо “так званих”, бо справжню, внутрішню, “совісну” свободу діяння в людині без її участі не зламає ніякий гніт і не розвине ніякий лібералізм).
Але з “нехорошої,” “нечесної” історії є вихід, є шлях максимального об’єктивізму. Цей винятковий вихід — християнське її розуміння. Історія для християнина не містить доброго і поганого, вона є посланими Богом умовами для відточування духу, для вдосконалення людини, нації та й цілого людства.
Цілком можливо, що історія людства вже добігає кінця. Зайве повторювати, що есхатологія християнства насправді не похмура, як це тлумачили атеїсти, а — оптимістична. “Нові небеса” і “нова земля” принесуть втрачену високу гармонію, а в праведних душах вона запанує ще до закінчення старого світу. Якщо представити історію людства якоюсь геометричною схемою, то це буде щось подібне до веретена. Історія існування людини вийшла із єдиної точки — богоспілкування; розширювалася з цієї точки у безплідних блуканнях манівцями і тепер знову звужується до потреби богоспілкування. Нічого не заспокоїло людську душу у вікових блуканнях “на стране далече”… На обох кінцях “веретена” — Альфа і Омега, Господь Іісус Христос, в якому поєднано досвід усього людства.
У радянського вченого-сходознавця академіка М. Конрада є стаття “О смысле истории”. Висновок вченого збігається з судженням Достоєвського: вся історія людства, її сенс — у підсвідомому прагненні “золотого віку”. Зайве уточнювати, що суцільного золотого віку не буде, а під бутафорською вивіскою земного раю прийде короткочасне антихристове царство, спроби встановити який вже не раз руйнували оболонки відносної норми історичного буття. Для християнина існує рух до ідеалу, примноження позитиву, добра у своїй душі, а відповідно, і плекання раю навколо себе, на цій грішній землі. Не зовсім точним є судження, що рай на землі неможливий: це все одно що сказати: не для всіх можливе спасіння. Преподобний Максим Сповідник говорив, що рай на землі можливий тоді, коли рай буде в кожній людині. Факт історії набуває забарвлення від чистоти чи нечистоти розуміння того факту. “Для чистого все чисте”, — за апостолом.
На жаль, мусимо констатувати, що, за нашими спостереженнями, в сучасному вкраїнському суспільстві катастрофічно втрачається саме християнське розуміння історії, нагнітаються мотиви мстивості, злоби, “злопомненія”, тенденційного тлумачення фактів. Найбільший наступ світового зла ведеться на православну цивілізацію як на найсильнішу противагу руйнівній “цивілізації антихриста”. Розкол православної спільноти, розбрат православних народів — ось головна мета ідеологів всесвітнього панування. Особливої уваги заслуговує, так би мовити, “проблема Росії”. Росія — таки велика “проблема”, нездоланний і незрозумілий головний біль для богоборчих сил. Прикметно, що російське суспільство, хоч і дуже важко й болісно, але виборсується зі страшної трясовини тієї лжі, яка була посіяна прозахідними адептами руйнації у 80-90-х роках. Ми пригадуємо шалений інформаційний шабаш тієї доби розвалу: очорнення історії, приниження і висміювання історичних постатей, оголошення славного минулого “міфом”, опошлення і нищення культурних традицій, представлення Заходу як якоїсь незмірно вищої, за всіма параметрами, суспільної, політичної і культурної моделі.
У Росії з’явилися шанси на загальне одужання, як нам думається, тільки завдяки двом аспектам: а) піднесенням релігійного православного ідеалу; б) реабілітацією своєї історії. Для порядної людини будь-якого суспільного стану в Росії стає навіть “немодним” цуратися свого, рідного. Російське інтелігентне суспільство відмовилося від антиісторичної тенденції “перестроечных” журналів — показувати ХХ століття виключно чорним. Це тільки в антиутопії Орвелла (романі “1984”) “незручні” газетні номери в підшивках заміняли ідеологічно правильними. Російське суспільство покинуло ганебну практику “виїмкової історії”: радянське, наприклад, також стало вітчизняним. Яким воно було? Таким, як заслужив народ, — і в злетах героїзму, і в кривавих трагедіях, і в світлі, і мороці.
В Україні ситуація набагато складніша. Якщо йти за логікою багатьох ультрарадикалів, що вважають себе патріотами, то взагалі невідомо, з чого слід починати історію України. (Або ж неясно, де була Україна від поразки УНР до Майдану?). Чи буде правдою — малювати мало не ціле століття однотонно-чорним квачем, спекулюючи на лихові громадянської війни, голодомору, показуючи Велику Вітчизняну лише бійкою двох однаково чужих Україні хижаків, а далі виставляючи українське буття животіючим лише в середовищі жменьки дисидентів, а потому тлумачачи 13 років незалежної держави як панування антинародних режимів. Та схаменіться, панове, коли ж ми жили, коли ж ми були Україною? Коли з’єдналися в сучасних контурах українські землі, де були в часи цієї макабричної, безпросвітної мінус-доби Довженко, Рильський, Тичина, Гончар, поети-шістдесятники, академіки Глушков, Шалімов, Ремесло? Невже зовсім “не нашим” був Гагарін (та й коли злетів у космос наш Леонід Каденюк — теж у якійсь іще “неправильній”, неповноцінній Україні?), коли творилися гігантські бібліотеки, музеї, інститути, видавалися мільйонні тиражі українських книжок?.. Україна ніколи не зникала. Але ніколи в ній не було настільки злобної, огидної і продажної кон’юнктури у ставленні до історичного минулого…
Гірко читати псевдонаукові статті фінансованих західними фондами дослідників, які щосили доводять нашу “відрубність” від “московитів”, оголошують нас ближчими типологічно до поляків, ніж до росіян тощо. Цього бути просто не може. Тисячу років Україна — православна земля, тому вона належить до православної цивілізації. Зрозуміло, що ХХ століття було століттям “повстання ідентичностей”, тобто століттям націоналізмів, національно-визвольних рухів. Нації зміцнилися, оформилися, самоусвідомилися. Але ХХІ століття увиразнює тенденцію (помічену, до речі, і західними вченими), до групування націй у суперспільноти, у ширші утворення — за ознакою віросповідання. Світ західної однополярності хитається, близький до краху, настає кількаполярний світ нового зразка, збудований на каркасах світових релігій; водночас “тло” для нього — світ “антихристових потуг”, демонічна псевдоцивілізація без Бога, совісті, людяності. Тому Україні належить вибрати, чи вона духовно примикає до посткатолицького і постпротистантського, себто загалом безбожного Заходу, чи до православного Сходу, який таїть широкі потенційні можливості для розвитку — бо навертається до Божої істини. Велику роль грають і взаємини зі “світом півмісяця” — головним його позитивом є консерватизм, також базований, врешті, на неприйнятті сатанинських “свобод” розпусти, збочень, дегуманізації й денаціоналізації. “Хто не проти вас…” Дай Боже порозуміння у спільних громадянських питаннях!
Але між тим ворог роду людського не дрімає, нацьковуючи у православному секторі планети брата на брата, основним аргументом виставляючи злобу, упередженість, а не факт чи знання. Перед нами лежить повна неприємного істеричного надриву стаття письменника Олега Чорногуза “Окупація і зрада почалися!” (“Літературна Україна” за 30 березня 2006 року). Перо письменника-гумориста чомусь навіває на душу якусь печаль. Скільки тут ненависті, наприклад, до бідного Харкова (тільки через те, що тут “московські інквізитори проголосили Радянську владу на Україні”); дісталося тут і бідоласі Пушкіну за його, бачте, необережне “Смирись, Кавказ, идет Ермолов”; є тут “божевільні” та “маніакальні” російські царі, є збита риторика про “п’яту колону Кремля”… Стоп! Це так про нас, шановні читачі. Про православних віруючих канонічної УПЦ. Ми — “недолугі нащадки чингізханів”, а церковне життя наше — просто страшне. Наша Церква без особливої претензії на оригінальність іменується “московською”, і, виявляється вона “обдурює українських прихожан”, бо а) закликає “молитися за чужого ієрарха” (хоча б чому не соромити уніатів молитвою за папу Римського?), б) взагалі примушує “бити лобом об підлогу та молитися ще й за московське військо, за президента Путіна в Україні чужою українському народові мовою”.
Коли читаєш подібні опуси, то думаєш, що їх автори взагалі зроду не були ні в якій православній церкві, а страхіття про “московських попів” переписують у собі подібних колег. Замкнуте коло! А щодо мови… Церковнослов’янська мова — це коштовна перлина. Яка тому і священна, що існує тільки для богослужіння. Багато її слів та виразів взагалі неможливо адекватно, зі збереженням всієї глибини, величі та поетичності змісту, перекласти на будь-яку іншу мову — чи українську, чи російську. Є мови сакральні, а є мови як засіб спілкування. Це багатьом панам суперпатріотам, “європеїстам” варто б знати, адже навіть головний спеціаліст Ватикану з перекладу на латину не так давно сказав, що латина не створена для сучасного пустослів’я. Напис на Хресті Спасителя був виконаний єврейською, грецькою та латинською мовами. Місце першої посіла слов’янська як священна мова “нового Ізраїлю”, збірного Божого народу, що замістив народ-богоборець. Не варто спрямовувати таку шалену лють на святу православну Церкву, яка після всіх примх можновладців, що збурили уми людей, перекроїли багато усталених віками уявлень, єдина слугує каркасом нашої східнослов’янської цивілізації. Чи не краще пустити полемічний запал не на канонічне Православ’я, яке зробило нас народом і робить людьми з гідною метою і високим духом, а на чужоземних розтлителів, що хочуть бачити нас покірними бездуховними рабами, з яких кожен космополітичний раб був би сліпо задоволений своїми різнокаліберними, хоч і вбогими, ерзац-благами?
Сучасний світ — безперечно лукавий своєю двоєстандартністю. Стираючи ознаки націй, він, де потрібно, розпалює фанатичні національні конфлікти, показуючи історію народу якимось вимріяним міфом, фікцією, і водночас підносить до болючого загострення історичні несправедливості… І от ми, такі цивілізовані, такі “європейські”, що навіть викреслили з наших паспортів графу про національність (яка, до речі, існувала в часи “україножерного” Союзу), змінивши її на абсурдний пункт “стать/пол”, ми раптом, вустами багатьох суперпатріотів, починаємо згадувати, наприклад, що перший митрополит у Києві був, бачте, сиріянин (куди там йому було зрозуміти високу поезію нашого дикого поганства?); росіян ми оголошуємо “нащадками мордви, мері і чуді”, які, бачте, вкрали “наше споконвічне святе ім’я — русин чи русак”, як пише пан Чорногуз. Ніхто нічого не крав, назва “руський” паралельно існувала і на київських землях, і в Московській Русі; не треба демонізувати і назву Малоросія (що вона принизлива) — адже так іменувалася наша земля і в універсалах козацьких гетьманів ХVІІ століття. (Відкрийте, панове, двотомні “Записки о Южной Руси” Куліша і почитайте наведені там історичні тексти!) Маємо кілька рівноправних історичних назв, нема між них “чистих” і “нечистих”. Відомий Павло Алепський, диякон, що відвідав з патріархом Макарієм Україну і Росію в ХVІІ столітті, називає нашу землю “Землею козаків”; так вона значиться і на тогочасних європейських картах. Земля козаків багато дала Московській Русі, особливо після возз’єднання двох братніх народів у 1654 році, але так невдячно шельмована тепер Москва дала нам не менше, якщо не більше: порятувала нас як православний народ, не дала загарбникам знищити у нас віру, а отже, згубити справді самостійний, істинний, природній шлях в історії. Про історичні непорозуміння між Україною та Росією добре сказав Куліш у статті “Об отношении малороссийской словесности к общерусской”. Відзначивши тісний взаємовплив двох гілок православної Русі, він (на прикладі Гоголя) говорив про завдання “внести начало глубокого и всеобщего сочувствия между двух племен, связанных материально и духовно, но разрозненных старыми недоразумениями и недостатком взаимной оценки”. Гоголеві тяжко і по смерті: його запросто оголошують зараз і зрадником України, і прислужником царського двору, і релігійним фанатиком, що сам собі (втім, ні — “з попами”! ) загубив талант… Істина завжди неправдоподібна, як писав Достоєвський. Письменник, людина, яку Бог привів до благородної мети, до прагнення своїм словом поєднати два річища братніх культур, що їх ворог недаремно силкується віками розвести в різні боки, здобуває більш вдячну оцінку у Росії, ніж на своїй етнічній батьківщині. Нам варто не роздувати гіркі образи, а краще спільно крокувати до зміцнення єдиної православної духовності.
Крім питання єдності із православною цивілізацією, ще одним лакмусовим папірцем на правдивість нашого сприйняття історії є питання Великої Вітчизняної війни. Для більшості нашого народу вона не зможе бути просто “Другою світовою”, в якій війська союзників, бачте, рятували Європу, а радянські варвари (отже, в їх складі і наш брат-українець) прагнули ту Європу поневолити, нав’язати всім свій лапотно-смальцевий колективізм. Що ж, ми теж виносимо багато уроків із ХХ століття. Як каже українське прислів’я, “на милування нема силування”, його російський аналог “насильно мил не будешь”. Захід і Схід завжди залишаться різними півкулями і різними способами життя. Захід ніколи не сприйме нашої “широти душі” та колективізму, а нам завжди, скільки ми будемо православними, чужим буде піднесення дріб’язково-замкнутого егоїзму та ситого благополуччя за будь-яку ціну як найвищого ідеалу. Хай кожен вибирає те, до чого йому лежить душа, без ніякого насильства, але і нам не треба агресивної експансії чужоземних цінностей. Трагедія України в тому, що вона історично — на межі цих двох світів, які може косметично, поверхово зрівняти й “примирити” у мороці спільного гріха й богозабуття тільки система антихристових лжецінностей, але це може статися тільки тоді, коли Схід втратить світло Православ’я. Не дай, Боже, нашій рідній Україні прислужитися планам останньої, всесвітньої диктатури.
А суперечки східного і західного способу життя лишаємо на суд Божий. Як писав свого часу відомий полеміст, борець із унією Іван Вишенський, “там бо на оном вселенском позорище, пред Христом все станем, и тогда узрим, кто будем лучший: латина ли или греки с Русью… Пусть во славе князям века сего возносят… а мы не погоршимося, если и во умаление приходимо, но благодарне сей крест носимо; скудно бо есть благое и мало спасаемых… Не бойся бо, рече, малое стадо, яко Отец небесный благоизволил вам дати Царство Небесное”.
Відомий російський науковець С. Кара-Мурза у своїй книзі “Манипуляция сознанием” посилається на працю французького філософа Гі Дебора “Суспільство спектаклю”. Аналізуючи вчення француза про підміну історичної пам’яті цьогохвилинним калейдоскопом “потрібних” маніпуляторам вражень, він говорить: щоб маніпулювати людською свідомістю, достатньо зруйнувати в людині знання, отримане від реального історичного досвіду, і замінити його знанням, що штучно сконструйоване “режисерами”. Достатньо перед очима індивіда розіграти (тепер переважно за допомогою телебачення й Інтернету) картинку якогось віртуального життя, де все хоч і несправжнє і недосяжне, але манливе, зачаровуюче, — і людина буде жити картиною цієї фантазії. Фікція зіллється з її свідомістю, буде розвиватися і доповнюватися уявою. Особа залежатиме не від понять своєї самосвідомості — хто вона, які її корені, яка мета, — а від маніпуляторів, тих, що, вирвавши її з реальної лінійності, “поселили” у цей світ ілюзії. “Суспільство спектаклю” — це “вічне теперішнє”. У реальному житті людина має минуле, сучасне і майбутнє. А тут її хочуть переконати, що оцей ілюзорний рай теперішнього ніколи не закінчиться… Особливо небезпечно, що в ілюзії “безкінечного теперішнього”, вкрай беззмістовного і порожнього, перебувають незміцнілі молоді душі. Пий, їж, веселися, не думай про завтра, а тим більше про вчорашнє, якого немає! Ось так невигадливо можна схарактеризувати той потік впливів, який спрямовано на підлітка чи юнака, всякого громадянина з екранів, рекламних щитів, глянцевих обкладинок.
Цілком можливо, повторимо, що у нашого народу, разом із цілим людством, набагато вже більший масив минулого, ніж майбутнього. Тим більше, це минуле не можна вважати марним, як не марний чорнозем для переджнивного колоса. А може, попереду ще віки історії — один Господь відає! Але битва за нашу історію триває, бо це битва не за минуле, а за майбутнє, яке перетікає у вічність, це битва за спасіння наших душ. Можливо, нам ще рано співати “Вічную пам’ять”. Але й на безпам’ятство ми не маємо права!

01.06.2006. МОСКВА. Православная общественность приветствует депортацию из Москвы «духовного извращенца» Сандея Аделаджи

Декларация о правах и достоинстве человека