Презентация кинофильма

01.12.2005 archive, Вестник №51, Тема номера

Презентация кинофильма «Пастырь»

16.11.2005. КИЕВ. В столичном Доме кино прошла премьера документального фильма Ольги Леонтенко «Пастырь»
Картина посвящена 70-летию Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, Предстоятеля УПЦ. На премьеру пришли Голова Верховной Рады Владимир Литвин, представители посольств, духовенство.
“Взяться за реализацию этого проекта было нелегко, поскольку в воспоминаниях очевидцев о великих личностях, как правило, чувствуются официоз и наигранность, — рассказывает режиссер Ольга Леонтенко. — Но когда мы просили ровесников Блаженнейшего Владыки и духовенство поделиться воспоминаниями о нем, то удалось запечатлеть много искренних и ненаигранных сердечных признаний, касающихся этого скромного человека».
Фильм рассказывает об истории Церкви времен хрущевской оттепели и брежневского застоя, перестройки и становления независимости Украины через призму восприятия церковного пастыря, пережившего все это. Воспоминания Его Блаженства о своем жизненном пути сопровождались съемками тех мест, где бывал Предстоятель: из его родного села Марковцы на Подолье зрители переносились в Одессу и Санкт-Петербург, где прошли годы его учебы и духовного становления. Затем в кадре появились святыни Чернигова, Ростова-на-Дону, Троице-Сергиевой Лавры, храмы Иерусалима, Парижа и Женевы, где на протяжении более сорока лет Его Блаженство нес различные церковные и административные послушания.
Фильм дал возможность широкой аудитории узнать из уст самого Владыки много фактов, ранее мало кому известных: его дружеских отношениях с королевами Англии и Голландии, другими известными политическими и общественными деятелями зарубежья, общении с церковными иерархами и простыми подвижниками наших дней, многие из которых канонизированы Церковью.
Вспоминая годы раннего детства, совпавшего с гонениями на Церковь, Блаженнейший Владыка рассказывает: «Когда вечером на второй день Великого поста приехали «черным вороном» забирать моего настоятеля, мы стояли посреди храма за чтением Великого Покаянного канона. Батюшка пошел переоблачиться, вышел на солею, успокоил верующих, а мне вдогонку добавил: «Ты продолжай читать, сынок, читай, читай… Я уже, наверное, не вернусь, а ты вырастешь большим человеком. Больше я его не выдел. Так начался путь моего церковного служения». После просмотра фильма зрители, переполнившие зал Дома кино, стоя аплодировали Первосвятителю, авторам и создателям документа.

Шлях пастиря
Про кіноверсію життєпису Блаженнішого Митрополита Володимира
Олександр Яровий

70-річний ювілей Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира за своїм значенням виходить за межі церковного життя: адже постать цього духовного пастиря є символом, знаком нашої доби в контексті історичного буття України. На християнському служінні Богу тримається світ. Церква вступає то в складніші, то в легші стосунки зі світом земним, але ніколи шлях ревного християнина не буває легким. А якщо він, християнин, поставлений з волі Божої на найвищі щаблі пастирської ієрархії, то це хрестонесення стає непомірно важким… Але, відповідно, посилюється і божественне світло Преображення та Воскресіння в душі такого “пастиря доброго”, і це світло поширюється на безліч людських душ навколо. Все відбувається у відповідності з висловом преподобного Серафима (Саровського): “Стяжи дух мирен, и тысячи вокруг тебя спасутся”. Всі, хто знає Владику, сходяться в одному: цей пастир “притягує” до себе людей небесним тяжінням любові, добра і щирості, або, як сказала одна з героїнь фільму, “його не можна не любити”. Мабуть, таким і повинен бути справжній християнин та істинний пастир Христового стада. Любов від прихильників не дивує. Але справді блаженна та людина, якій навіть недруги не можуть закинути жодного чорного звинувачення, а у “вину” можуть поставити лише безкомпромісне служіння Богові та церковній пастві.
Фільм, який у середині листопада презентувався в Будинку кіно, був спробою, за словами творців, подати не тільки документальний, але й “ліричний” варіант життєпису Владики: щоб показати найтонші нюанси його щедро обдарованої Богом, люблячої і світлої, творчої душі. Вдалим був виступ хору Київських духовних шкіл на початку та після перегляду стрічки. “Днесь земля руськая предстоит Богу…” Урочистий піснеспів відразу налаштував на високе та серйозне сприйняття. Вільних місць не було, люди заповнили кінозал. Серед глядачів — не тільки духовенство, а й багато прихожан. Всі прийшли засвідчити любов і інтерес до свого пастиря. На презентацію завітав Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Появу Владики та високого гостя зал зустрів радісними оплесками.
Розповідаючи про творчу групу і зокрема про режисера фільму, український актор Лесь Сердюк охарактеризував Ольгу Леонтенко не тільки як кіномайстра, а й як фахового історика з університетським дипломом. Документальна студія Києво-Печерської лаври, де було знято фільм, існує сім років. На ній знято більше 30 стрічок, різних за жанром: це портрети, історичні розвідки, документально-публіцистичні фільми. Всі вони цінні для збереження історії нашого народу і держави. Актор відзначив, що фільм про Блаженнішого Митрополита Володимира знято під керівництвом Преосвященнішого архієпископа Павла, намісника Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. Група, зізнався актор, боялася зняти формально-ювілейний, “пафосний” фільм, адже особистість Владики зовсім протилежна до всяких виявів кричущого пафосу: скромна і щира. Знімальники об’їздили багато міст (від себе додамо, що на екрані промайнули пейзажі та церковні інтер’єри Києва, Одеси, Москви, Ростова-на-Дону, Женеви, Парижа, Афону, Єрусалима). І при самій згадці про героя фільму люди скрізь щиро раділи. Документалізм і ліризм, відзначив Лесь Сердюк, таки поєдналися… У творчу групу як консультанти входили ієромонах Лонгін (Чорнуха) та диякон Олександр (Драбинко), кандидат богослов’я, референт Предстоятеля УПЦ. Продюсером був архімандрит Варсонофій, він забезпечував технічно-побутову сторону зйомок. Диякон Димитрій Болгарський допоміг із фортепіанними етюдами на теми церковної музики. Головний оператор Олег Зорін виступив як художник: образно кажучи, він намагався передати події через душевне сприйняття Владики… І так аж до праці водія Костянтина, який теж вболівав за знімальний процес.
У своєму слові архієпископ Павел назвав шлях Владики хрестонесенням і до цього додав, що Голова Верховної Ради Володимир Литвин у тяжкий період виникнення розколу (коли Митрополит Володимир почав служити на Київській кафедрі), як колись Симон Кирінеянин, допоміг Владиці у несенні тяжкого хреста.
Двосерійний фільм сприймається легко. По суті, це полілог багатьох осіб. Перед нами проходить галерея прекрасних православних людей, серед них — архієпископи, митрополити, настоятелі храмів, церковні старости, звичайні прихожани. Об’єднуючим началом стає спокійна, виважена автобіографічна оповідь самого Владики, православного пастиря сучасної України. “У сім років я втрапив до вівтаря, — згадує Блаженніший, — і з тих пір у вівтарі й перебуваю”… Зворушливим ліризмом дихають кадри, зняті на батьківщині Блаженнішого, де проходило дитинство віруючого хлопчика, тоді ще Віті Сабодана… З теплотою згадує про нього брат Степан, односельці.
У Маркіяна і Феодосії Сабоданів було чотири сини, сім’я була набожною, благочестивою. Митрополит згадує отця Сильвестра, що вчив його в дитинстві старослов’янській мові; згадує і той чорний час, коли енкаведистська машина забрала священика прямо з храму, блюзнірськи перервавши читання Покаянного канону Андрія Критського на другий день Великого посту… Арештований віддав книгу Вікторові і сказав: “Продовжуй читати. Ти будеш великою людиною у Церкві”. Отак під сінню крил Архангела Михаїла із храму рідного села простелилася драматична і велична дорога пастиря… Потім Одеса, семінарія, 1954 рік. Дивовижний спогад: молодий семінарист молиться перед іконою Божої Матері, його торкає за плече незнайома жінка і дарує золотий медальйончик-образок Пресвятої Богородиці, втішаючи словами розради і надії. Що то за дивовижний знак? Один Бог відає, чия рука тоді вручила цей святий дарунок.
Правда рано чи пізно все розставляє на свої місця. Так, ми, люди сучасної, порівняно вільної в релігійному плані доби, несподівано дізнаємось, що до обов’язкової програми Одеської семінарії входило відвідування музеїв, історичних пам’яток, театрів тощо. А що торочив агітпроп? “Невігласи-церковники”…! Як було жити людям, що обрали служіння Богу, в оточенні наклепів і брехні войовничого атеїзму?! Моторошно дивитися вмонтовані до фільму чорні, як вороняче крило, кадри хронік доби хрущовських антицерковних погромів: невидимий бадьорий диктор на всі заставки “розносить” відсталість і темноту “попів” і розмірковує про небувалу “радість” розкаяних священнослужителів та семінаристів, які покинули “похмурі церковні стіни”. Як страшно зазирати у цю темряву богоборства, стільки доль воно покалічило!
Насичений фактажем фільм далі простежує біографію майбутнього митрополита. Ось він — бібліотекар (він і понині залюблений у книги!), затим стає іподияконом у владики Бориса, митрополита Херсонського і Одеського… Далі — Ленінградська духовна академія, аспірантура при Московській духовній академії. З особливою теплотою головний оповідач згадує відвідування старців Псково-Печерського монастиря. У своїй більшості вони були справжніми мучениками, пройшли тюрми та концтабори. Серед них стрічалися дивовижні молитвеники, прозорливці, можливо, навіть чудотворці. Багато що зі сказаного ними потім справдилося у житті пастиря. Декого з них, а втім і згаданого владику Бориса, безбожні власті вважали за краще відпустити на волю з тюрми: адже під впливом їхньої віри, духовної стійкості до Бога наверталися навіть відчайдушні кримінальники, а це вже становило ідеологічну небезпеку… Можливо, при тих бесідах зі старцями і визріла думка про чернечий постриг. Як згадує Блаженніший, його мрією спочатку було не монашество, а звичайне служіння священика у селі, в оточенні рідної природи, серед рідних людей. Але Бог судив інакше… Жити простим сільським життям не вдалося, та ювіляр і сьогодні повторює за св. Іоанном Златоустом: слава Богу за все, що було, є і буде. Постриг відбувся в 1962 році. Батькам важко було дати благословення: стояв важкий час у духовному плані. Щойно водимі дияволом “борці з релігією” закрили Києво-Печерську лавру. Батько не наважувався, мати плакала… Постригав одеський митрополит Борис (Вік), духовним воспреємник ом став тепер уже святий Кукша Одеський. Він став глибоким наставником чернечого подвигу, зокрема молитовного. На свято Трійці монах Володимир став священиком і першу свою Літургію відслужив на День Святого Духа. Проповіді молодого ієромонаха приваблювали багатьох людей. Де б не ніс свій послух пастир, паства проникалася до нього любов’ю, приязню і пошаною, і коли його переводили на інше місця служіння, проводжала його з сльозами. Як приклад, можна навести служіння у Одесі. Ігуменя Серафима (настоятелька одеського Свято-Архангело-Михайлівського монастиря) зазначає у фільмі: “Одеса — особливе місто зі своєрідною душею, темпераментом, рисами… Владика любив місто, а місто любило його. Якщо одесити полюбили, то це назавжди”.
Єпископська діяльність Владики Володимира підтверджувала, що єпископ не звільняється від чернечих обов’язків, вони не можуть в нього бути десь на другому плані, як то часом вважають прості миряни чи дехто з “білого” духовенства. Він сам чітко зазначає: “Єпископ має бути першим серед монахів, першим серед молитвеників”.
Окрема сторінка — служіння в Чернігові. Владика згадує, що терпінню і смиренню навчався у чернігівського православного люду: “Хороший тут народ, люблячий, терплячий.” А місцева влада була, прости Господи, лукавою. Неможливо було зробити найменшого ремонту в церквах (оголосять псуванням пам’ятки!)… Церковне господарство — в занедбанні, занепаді. Архієпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій, а також ігуменя Амвросія (до речі, духовне чадо прп. Лаврентія Чернігівського) у фільмі згадують, як завдяки єпископу Володимиру підіймалося місцеве церковне життя, розв’язувалися найтяжчі проблеми…
Багато небуденних штрихів-характеристик можна додати до особистості ювіляра. Фільм є цінним для нашого глядача, особливо юного, особливо такого, що тягнеться із духовної пустелі осліплого світу до сонця Христового, до повноти буття у Православ’ї… У житті Владики все було справжнім, нема тут місця награності й лицемірству, є самовіддане служіння: тому свого часу він сідає за один стіл зі студентами семінарії, а не з викладачами, даючи зрозуміти адміністрації, що треба поліпшити харчування; тому в Троїце-Сергієвій лаврі він щодня протягом десяти років служить молебень біля мощей прп. Сергія; тому при Гробі Господньому він молиться за свою земну Вітчизну — Україну, і ми не маємо сумніву, що молитва із чистого серця, освяченого багатьма випробуваннями і осяяного любов’ю, сягає до Престолу Божого.
Останнє місце служіння пастиря перед Київською кафедрою — Ростов-на-Дону. У фільмі не висвітлено, але нагадаємо промовистий факт, який засвідчує єдність Церкви небесної і земної, сполучення в духовному житті багатьох незримих нитей. Саме в Ростові підійшов до Владики Володимира за благословенням стати монахом Оптиної пустині інок Ферапонт, майбутній новомученик Оптинський, а тоді ще — Володя Пушкарьов, учорашній сибірський лісник. Якось, вказуючи на нього у храмі, Владика зауважив: бачите, монах молиться. А той був ще тільки двірником при храмовому подвір’ї… (Про це пише православна письменниця Ніна Павлова у відомій книзі про трьох Оптинських новомучеників “Пасха красная”).
Ростовський період вимагав уміння вести мудрий діалог із владою, яка була вже не ворогом, але ще й не приятелем. Із м’яким гумором згадує Владика епізод, коли 30 грудня (а старші пам’ятають, що це був день утворення СРСР) він пішов до обласного начальства з проханням посприяти в розв’язанні деяких проблем. Ростовський пастир сказав приблизно так: “Я прийшов привітати вас із мирським святом. А заодно сказати, що ви служите народові у свій спосіб, а ми — у свій”. Як згадує у своїй оповіді ювіляр, керівництво, серед іншого, жартома зазначило: “ Ви, мовляв, там тісно зв’язані з небесною канцелярією, чи не могли б ви нам на новорічні свята попросити сніжку з морозом?” А потім на свята… повалив сніг. І мороз був такий, що викручував дерева… Радянське керівництво області забуло жартівливий тон і послало Владиці фотоальбом Ростова із дарчим написом, що засвідчував повагу до людей, “які стримують своє слово”. (Цей епізод викликав добродушний сміх глядачів.) А на екрані поставав період, який нібито подавав надію: починалася перестройка, влада в особі першого й останнього президента СРСР запевняла, що перегляне стосунки із Церквою, виправить свої помилки… Але після 1991 року “обнадійлива ситуація” змінюється драматичними і навіть трагічними обставинами. Трагічний церковний розкол, організований лжепастирем — “вовком в овечій шкурі”, тоді ще митрополитом, Філаретом (Денисенком), збурює духовне і суспільне життя в Україні. “Гарячі” настрої заполітизованої частини населення переходять критичну межу. Історичний Собор 1992 року у Харкові, як свідчать у фільмі митрополити Никодим і Онуфрій, проходить мало не в стані облоги, військовому становищі. Влада всіляко тисне, залякує, адже під впливом політичної кон’юнктури діє пліч-о-пліч з Денисенком. Основна мета ультранаціоналістів — відокремлення від Москви, Росії, від східнослов’янського контексту, а по суті, це реалізація сатанинського задуму розчленування найпотужнішого православного вузла у світі. Собор осудив Філарета не за національну ідею, як переконує він себе самого та інших, а за клятвопреступництво, за деспотичну манеру керівництва, за особисте життя, що ставало спокусою в очах віруючих.
Владика Володимир дізнається про своє обрання митрополитом Київським і всієї України в далекій Фінляндії, де ніс покладене на нього Церквою служіння. Чи міг він відмовитися? Звичайно, міг. Як людина, він чесно зізнається у хвилинах слабкощів і сумніву… Адже він добре знав ситуацію на Україні, знав, що це його Голгофа, яка може закінчитися і буквальною смертю — без перебільшення. Але, пам’ятаючи слова Спасителя про те, що найбільший вияв любові — це покласти душу “за други своя”, Владика без вагань приймає ввірений йому тяжкий хрест предстоятельського служіння на розвихреній політичними пристрастями вкраїнській землі. І тут увиразнюється ключовий момент, який ми можемо поставити епіграфом до всього фільму, який можна вважати і девізом всього пастирського життя митрополита Володимира. Це зізнання Блаженнішого: “Я в житті нічого не просив і ні від чого не відмовлявся. Я ішов за голосом Церкви”. Мабуть, це вже та міра смирення, за якою перестає говорити земне. Тут уже імперативом лишається єдиний голос із висоти, глас Божий.
А в Україні коїлась лиха година. У фільм вмонтовані кадри (щоправда, технічно неякісні, очевидно, з любительської відеозйомки): біснування молодчиків-екстремістів під стінами Лаври, отой розбійницький штурм 1992 року. Згадує митрополит Вінницький і Кам’янець-Подільський Макарій: “Я терміново дзвоню Фокіну, що був моїм знайомим, і прошу, щоб втрутилася міліція…” Знову кадри хроніки, можливо, міліцейської: бойовика, якого щойно роззброїли, відібравши ланцюги і арматуру, запитують про мету його нападу на обитель. “Ми хочемо відділити від Москви нашу українську церкву”, — каже той. “А ти до церкви ходиш?” — запитує кореспондент. “Ні”, — зізнається горе-сепаратист. Чи можна вигадати ліпший театр абсурду? Абсурдне безумство… Але напади повторяться ще не раз. Будуть ще і захоплення храмів, і глумління над святинями, і спекуляція лукавих політиків на найсвятіших темах та почуттях…
Але новообраний глава Української Православної Церкви не лякається ані владного тиску, ані шаленства одурених, заведених мас, бо значно більше людей з незамуленою совістю, істинних православних, які не пішли за фарисеями-вождями, за минущими обіцянками спритних політиків. Вони зберегли вірність канонічній Церкві та її законному Предстоятелю. Але навіть якби їх було й набагато менше, це та ситуація, коли сила визначається не кількістю, а якістю, а точніше, душевними якостями: стоянням у Істині та чистотою совісті. І тому так радіє серце на кадрах кінохроніки, що зберегла картину багатолюдної зустрічі пастиря на Київському залізничному вокзалі, промову-проповідь Блаженнішого Митрополита Володимира у храмі, в якій він зазначив, що для християн нема ворогів, що всю ворожу темряву треба долати любов’ю.
А влада ж застрашувала, пропонувала в’їхати таємно, мовляв, через небезпеку кривавих сутичок… Але справжній пастир не “пролазит инуде” на двір до пасомих, а заходить вратами, які є Іісус Христос, які є Любов і Правда. Той тяжкий час страшного обману українців Владика окреслює як чорну пляму в історії України і Церкви, як низьку справу “козачків”-політиків, які ще понесуть відповідальність перед людьми і Богом.
Вся стрічка випромінює оптимізм та віру в те, що хай не зараз, але згодом, рано чи пізно, правда на українській землі восторжествує.
А чим же підсумовує цю багатопланову, зворушливу і насичену подіями кінооповідь сам ювіляр, духовний Пастир землі української, “яку не можна не любити”? “Я живу в раю — біля Божої Матері і преподобних Печерських”, — настільки високо Владика цінує своє перебування в духовному осерді української й Києворуської землі — у святій Лаврі, домі Божої Матері…
Серед добрих знайомих Блаженнішого Митрополита Володимира — монархи і президенти, представники графських і князівських родів, видатні політики, вчені, митці. Він об’їздив весь світ, але серце його тут, на цій святій землі. Символічним є те, що на Пасху 2005 року до Лаври прибув благодатний вогонь з Єрусалима. Це провіщає духовне світло нашій землі… У фіналі стрічки Блаженніший підсумовує оповідь про своє життя: “Були жалі про моменти безсилля, коли не можна було чимось зарадити ситуації… Та я хотів би прожити життя так, як і прожив. Вірю, що народ України буде складати єдину Церкву”.
Оповідач-ювіляр з’являється в кадрі поруч із великим годинником, маятник якого творить свій рух. Ідуть літа, століття, тисячоліття, але перед лицем Господнім виміри інші, ніж у людській уяві. Фільм наштовхує на думку, що в особі таких звичайних і водночас незвичайних людей, як Блаженніший Митрополит Володимир, ми стрічаємо тих подвижників, чий скарб, нажитий духовними трудами, — справді на небесах, і цінність його вища від земних цінностей. Коли в останніх кадрах відкриваються Царські врата лаврського Трапезного храму і в осяйних променях сонця та свічок виринає з олтарних глибин престол, думаєш: сумлінний працівник Божий на будь-якому ступені ієрархії все одно найвищою сходинкою має той стан, про який отці казали: “Ум такої людини стає жертовником живого Бога, а серце — престолом”. На престолі серця возсідає Бог, який є Любов.
Думається, що стрічка “Пастир” може навчити дуже багатьох, особливо молодих, як треба жити по-справжньому, повноцінно і жертовно — для Бога, для людей, для рідної землі.

Руководитель духовно-просветительского центра Киево-Печерской Лавры иеромонах Лонгин (Чернуха): «Фильм «Пастырь» показывает, что жизнь Церкви — это не просто красота и торжественность богослужений, но это и пот, и слезы, и скорби»

— Отче, это первый фильм о Предстоятеле Украинской Православной Церкви?
— О Предстоятеле уже снято несколько фильмов и в Украине, и за рубежом. И это была одна из проблем, с которыми мы столкнулись. Существует несколько неплохих работ, а нужно было создать еще одну ленту. Во-первых, не хотелось повторяться, а во-вторых, как сказала сама режиссер, не хотелось, чтобы этот фильм был сухим, неживым и страдал официозностью.
Идея создания фильма «Пастырь» к семидесятилетию Его Блаженства принадлежит наместнику Киево-Печерской Лавры архиепископу Павлу. Мы начали делать фильм в мае этого года, и съемки продолжались почти восемь месяцев.
Если говорить о процессе съемки, нам очень запомнились встречи с людьми, которые знают и помнят Владыку. Жаль, что в фильм не вошло много интересного из того, что поведали нам. Мы объездили много мест: Чернигов, Одессу, Ростов-на-Дону, Москву и Троице-Сергиеву Лавру. Материалы о Женеве и Париже предоставлены консультантом фильма диаконом Александром Драбинко, который специально ездил в Париж и сделал кадры для фильма.
Я тоже выступаю в этом фильме как консультант. В предыдущих проектах писал сценарии, но здесь авторство полностью принадлежит Ольге Леонтенко. Мы с ней советовались, обсуждали некоторые вопросы и пришли к выводу, что фильм не нужно делать с каким-то сопровождающим авторским текстом. Поначалу мы хотели, чтобы за кадром звучал голос известного диктора Леся Сердюка, потому что его густой баритон (его размеренность и проникновенность) всегда придает документальным картинам достаточный вес, располагает к просмотру. Но тут у нас не получилось — люди все рассказывают сами. Замечательное интервью дал сам Блаженнейший. Ольга работала по материалу, который был отснят, и материал сам по себе многое говорил. В ленте нет авторского текста, и человеку предоставляется возможность самому сделать выводы.

— Вероятно, при таком подходе во время монтажа возникали определенные сложности?
— Перед тем как брать интервью, мы тщательно продумывали все вопросы, делали предварительные звонки, но некоторых приходилось интервьюировать сходу. Рассказчики как бы дополняют друг друга. Воспоминания очевидцев сменяются воспоминаниями самого Блаженнейшего. В этом и состоит оригинальность картины. Выстраивалась интересная последовательная связь. В чем сложность и ответственность труда режиссера? Ольга Леонтенко должна была выбрать самое главное из огромного количества отснятого материала (около тридцати часов плюс архивы) и вместить все это в двухчасовую ленту. По-моему, ей удалось.

— Каким образом вы подбирали музыку?
— В фильме звучала светская тема «дорога, поезд, самолет…», возможно, чуть-чуть грустная. Что касается песнопений, здесь была привязка к сюжету, что для воцерковленного человека подобрать намного легче. Фильм выигрывает тем, что в нем прозвучала значительная часть церковных песнопений Киево-Печерского напева, исполненных по нашему прошению на рояле. Мы не стали налагать звук хора на звук интервью. В то же время сдержанные мелодии песнопений обогатили этот фильм.

— На ваш взгляд, какая главная мысль этой ленты?
— Вчера пришлось услышать отклики людей, которые посмотрели премьеру. Они считают, что фильм помогает увидеть Предстоятеля прежде всего как человека, непростую личность, которая в процессе своего взрастания оказывалась перед лицом многих жизненных трудностей, что естественным образом вплетено в нашу историю. Лента показывает, что жизнь Церкви — это не просто красота, торжественность богослужений и пышность священнических одежд, но это и пот, и слезы, и скорби, это напряжение внутренних сил, когда человек осознает, что отвечает не только за себя, но и за вверенную ему паству. Углубившись в атмосферу церковной жизни на уровне Предстоятеля, начинаешь понимать, насколько это сложно и непросто, и насколько нам легче судить «с высоты своего дивана», не будучи на месте человека, который действительно ежедневно решает подобные вопросы. Благодаря работе над фильмом, я увидел, насколько мудро созидается церковный корабль при всех тех сложных современных проблемах и нюансах, которые со стороны кажутся необъяснимыми.

— Отче, что больше всего поразило вас в работе над фильмом?
— Если говорить о личности Владыки, то меня в очередной раз поразила его собранность, четкость мысли и глубина ума. Это выражалось в его мудрых глубоких ответах, которые в то же время просты и доходчивы для каждого. Меня восхищает еще одно — насколько Владыка умеет совмещать административную деятельность с богослужением и молитвой. Он находит силы и для службы, и для встречи с людьми.

— Какова дальнейшая судьба фильма?
— Мне звонили многие люди, присутствовавшие на премьере, с предложением показать фильм широкой общественности, и уже поступили предложения от некоторых украинских телеканалов. Фактически каждый, с кем я встречался после просмотра, хотел показать фильм своим друзьям, и нашей задачей сейчас является донести эту ленту к зрителю. Сегодня ее можно приобрести на кассетах и DVD-дисках, и она доступна для частного просмотра.
Мы переживаем сложный период в жизни Церкви, и каждый верующий задумывается над своим местом в этой жизни. Отвечу словами одного священника: «Я от просмотра получил вдохновение. Ибо когда посмотрел на жизнь Предстоятеля, то забыл обо всех своих житейских проблемах».

Чрезвычайный и Полномочный Посол ФРГ в Украине Дитмар Штюдеманн: «Митрополит Владимир убеждает других своим сильным духовным влиянием»

Поздравление Блаженнейшего Николая, Архиепископа Прешовского, Митрополита Чешских земель и Словакии