Дмитро Полюхович. Твердиня віри над Збручем

01.08.2005 archive, Вестник №47, Святыни православия

Твердиня віри над Збручем

Дмитро Полюхович

Чи можливо собі уявити більш дивне словосполучення, ніж „Сатанівський монастир”? Одразу в уяві вимальовується щось на кшталт голівудських фільмів жахів — похмурі постаті з насунутими на очі клобуками, зловісні пентаграми на стінах, таємничі обряди та інша чортівня. Любителів подібної „екзотики” чекає розчарування — чорну месу у Сатанівському монастирі не служать, оргій не влаштовують і котів не мордують. Навпаки, це один з найдавніших оплотів християнської віри в Україні, повна назва якого — Сатанівський Свято-Троїцький монастир. Несподіваним поєднанням у назві „Сатанівський”, але „Свято-Троїцький” монастир завдячує селищу Сатанів, біля якого він знаходиться.
А от звідкіля взявся сам незвичний топонім, наразі достеменно невідомо. Існує принаймні п’ять абсолютно різних версій. Наприкінці XIX століття першу версію походження назви міста висунув відомий історик Юхим Сіцінський. Мовляв, коли війська імператора Траяна, захопивши Дакію, рушили далі на північ, воєвода Тонілій на цьому самому місці спитав своїх легіонерів: «Sat an non?» („Досить, чи чвалаємо далі?”). Легіонери ж залементували «non!» Non так non… Зупинилися. На кордоні завойованих земель насипали вал і назвали його на честь імператора.
Сьогодні ця версія не витримує жодної критики. Римляни тут ніколи не були, а древній Троянів вал, що проходить повз Сатанів, був побудований набагато раніше, коли Вічне Місто ще було звичайним селом, і до римського імператора Трояна ніякого відношення не має.
Місцеві мешканці, зокрема, вважають, що „містом сатани” поселення спересердя обізвали чи то турки, чи то татари, які свого часу так і не змогли взяти його міцні стіни. Версія хоч і малоймовірна, але небезпідставна. Залишки колись потужних укріплень — міська брама та замок-цитадель — мимоволі викликають повагу. Невелику фортецю нагадує навіть оперезана рядами мушкетних та гарматних бійниць давня єврейська синагога. Адже Сатанів довгий час знаходився на кордоні між християнським світом та Оттоманською Портою. Тому його мешканцям доводилося бути весь час насторожі.

Із історії
До монастиря я потрапив у червні, коли вів зйомки циклу репортажів „Невідоме Поділля” для телеканалу ICTV. На відміну від „вавілонського стовпотворіння” Печерської Лаври, з її натовпами туристів, професійних жебраків, продавцями сувенірів, іконними лавками, де всі — від музейчиків і торгівців до професійних жебраків і кликуш — тягнуться до твоєї кишені, Свято-Троїцький монастир вразив умиротворенністю та тишею, що порушувалася тільки пташиним щебетом і лускотінням коників у високій траві.
Хоча рішення Синоду УПЦ про відродження у монастирі чернечого життя вже прийнято, ченців у Сатанові ще немає — їм ще просто ніде жити. „На господарстві” поки що лише протоієрей Володимир Наглій. Він і служить у монастирській церкві, і потроху займається відбудовою монастиря. До служби було ще далеко, і отець Володимир гостинно погодився показати своє господарство.
Свято-Троїцький монастир, як і Сатанівський замок, збудовано на верхівці гори, що височіє над Збручем і мало чим від замку відрізняється — такі ж складені з сірого подільського вапняку товстелезні мури, віконця-бійниці, келії-каземати… Навіть плями лишайнику та моху на давньому камінні однакові… Від сусідньої цитаделі монастир відрізняється лише хрестами на дзвіниці, яка теж більше схожа на фортечну вежу. Донедавна монастир оточував ще й справжній фортечний мур шести метрів заввишки та до двох метрів товщиною. У мирний час тут молилися Богу, в час лихоліття за його стінами місцеві мешканці знаходили надійний захист від ворогів.
Як і личить кожному поважному монастирю, Свято-Троїцький починався з печер. Ці, вхід до яких знаходяться у підніжжі монастирської скелі, збереглися й досі. Зрозуміло, що найперше отець Володимир повів нас саме туди. Вздовж стрімкої скелі спускаємося хиткими дерев’яними східцями… Печери не такі вражаючі, як лаврські — невеличкий коридор, дві маленькі келії та підземна церква. Печера частково природна, частково рукотворна. З давнього печерного начиння наразі збереглися лише кам’яні лежаки, ніші для ікон та схожий на велику терку „камінь випробування”. Раніше на цьому камені кожний, хто бажав постригтися у ченці, мусив простояти навколішки у молитві цілу ніч. Випробування не з легких, у чому автор пересвідчився на собі — сил вистачило лише на кілька хвилин.
Колись до печер можна було потрапити ще й безпосередньо з території монастиря через спеціальний хідник-колодязь, залишки якого збереглися й досі. Прохід було зроблено на крайній випадок — при потребі через печери легко можна було утекти до лісу, що оточує монастир.
Цим шляхом евакуації, як свідчать монастирські хроніки, ченці скористалися лише раз — коли у 1679 року військо султана Магомета IV оточило та захопило Сатанів. У сатанівській Юріївській церкві ще на початку ХХ ст. зберігалася реліквія, що нагадувала про ті давні події, — ікона Христа зі слідом від удару турецької шаблі. Після революції ікона безслідно зникла.
А от татарські загони, навіть чисельні, намагалися монастир оминати стороною — на дзвіниці, окрім дзвонів, було встановлено ще й потужні гармати…

За монастирськими переказами, першим мешканцем печер став грецький ченець-пустельник з Афону, що з’явився тут ще у 839 році. На жаль, ні про те, як його звали, ні про те, що примусило його поселитися у диких лісах серед язичників, нічого невідомо. Достеменно можна сказати лише те, що його життя легким не було. І зовсім не тому, що вогка холодна печера особливим комфортом не вирізнялись. Справа у тому, що відлюдник поселився чи не у самому серці місцевості, відомій в сучасній історіографії під назвою „бручанський язичницький культовий центр” — всі гори довкола його печери були вкриті священними городищами волхвів, про що й досі нагадують порослі лісом древні вали. Не виключено, що останнє і стало головню причиною, чому чернець захотів поселитися саме тут, а не-де-інде — святий пустельник з Афону християнського прийшов нести світло Христової віри на своєрідний „Афон” язичницький…
До речі, відомий зі шкільних підручників чотириликий ідол Світовида було знайдено у Збручі трохи нижче по течії, у п’ятнадцяти кілометрах від монастиря.
За легендою, у 981 році, під час походу на поляків, печери відвідав навіть сам князь Володимир Великий. На перший погляд, легенда абсолютно безпідставна, адже на той час князь був ще язичником. Але й повністю відкидати це теж не слід. По-перше, військо Володимира дійсно пройшло через ці землі. По-друге, значну частину княжої дружини складали варяги-християни. Останні ж, зустрівши єдиний на сотні кілометрів довкола християнський храм, звичайно ж захотіли помолитися перед боєм. Не виключено, що князь справді міг бути серед своїх воїнів-християн. Тим більше, що його бабця — княгиня Ольга — була вірною християнкою. Окрім того, язичницький світогляд, у якому було виховано князя, аж ніяк не заперечував шанування чужих богів. Аби як, але щодо легендарного князя все залишається лише на рівні припущень.
Зате достеменно відомо, що у 1653 році Свято-Троїцький монастир відвідав славетний гетьман Богдан Хмельницький. А в серпні 1711 року, повертаючись із Прутського походу, — російський цар Петро. З останнім там трапився досить кумедний випадок.
Незадовго до того, у 1707 році, монастир перейшов уніатському ордену Св. Василія. Отці-василіани, дізнавшись, що цар московитів прямує до Сатанова, вирішили скористатися нагодою, аби спробувати навернути Петра до унії. До монастиря терміново відрядили ієромонаха Йосипа Чижевського — найкрасномовнішого орденського проповідника. Василіани не врахували головного — російський цар був абсолютно байдужий до питань богослов’я. Царський блазень, помітивши, що під час проповіді Чижевського Петро відверто нудьгує, вирішив виправити ситуацію. Нишком підкравшись до ієромонаха, він одним помахом великих овечих ножиць відрізав тому довгу пещену бороду. Аби втішити ображеного ченця, цар відсипав Чижевському жменю золотих, на чому спроба зблизити Захід та Схід без успіху завершилася. „Взагалі, — жартує отець Володимир, — наш монастир за цей випадок варто внести до книги рекордів. Не виключено, що то була найдорожча послуга цирульника за всю історію людства”.
На будиночку, де зупинявся Петро, згодом було встановлено пам’ятну дошку та великого бронзового двоголового орла. Наразі про візит царя в монастирі нагадує лише товстелезний горіх, за переказами, власноруч посаджений Петром перед церквою.
З відомих історичних постатей, що гостювали у монастирі, варто назвати і Олександра Суворова. Монастирські хроніки зафіксували, що, вирушаючи в знаменитий Альпійський похід, перед тим, як перейти прикордонний на той час Збруч, він цілу ніч провів у молитві в монастирській церкві.
Вихідцем з Свято-Троїцького монастиря був також і відомій просвітитель Арсеній Сатанівський. При дворі царя Олексія Михайловича під час никонівської реформи він керував редагуванням богослужбових книг. По цих книгах правлять службу й досі. Взагалі у свій час Сатанівський Свято-Троїцький монастир був знаним духовним та просвітницьким центром Поділля. Його ченці підтримували тісні контакти з Могилянською та Острозькою академіями, Львівським братством та Києво-Печерською Лаврою.
За словами отця Володимира, з найвизначнішим монастирем України Сатанівський Свято-Троїцький пов’язаний, так би мовити, „родинними стосунками” — пустельничий скит перетворився на монастир саме завдяки лаврським ченцям, частина яких знайшла тут прихисток під час навали Батия.
Але основну славу і прибуток монастиреві принесли цілющі джерела, якими так багаті довколишні гори. Кринички шанувалися як святі, коло них здійснювалися богослужіння. Прочанам було за що дякувати Богу. Вода лікувала від багатьох захворювань. У ХVІІ столітті монастирські землі дивом оминула навіть епідемія чуми, хоча довкола вимирали цілі села.
Радянська влада як могла боролася з цим „мракобіссям”. „У п’ятдесятих роках, — каже отець Володимир, — одне з таких джерел, що у колишньому монастирському селі Спасівка, навіть залили бетоном, аби людям не було куди приходити”. Подібна доля, за його словами, спіткала священну криничку з цілющою водою, що була що колись була біля монастирської церкви. Якимось чудом природнім шляхом вода змогла пробитися на верхівку гори. Чудо „войовничим атеїстам” не подобалося, і після закриття монастиря криничку старанно засипали. Настільки старанно, що відновити її потім так і не вдалося. Наразі планується провести від свердловини, що біля підніжжя гори, спеціальній водогін.

Лише у самому кінці шістдесятих з’ясувалося, що „мракобісся” ні при чому — місцева вода виявилася аналогом знаменитої „Нафтусі”. Але на відміну від останньої ще більш ефективною та майже без побічних ефектів. Сьогодні вона входить до десятки найкращих цілющих вод планети!

Страшні таємниці монастирських стін
За свою тисячолітню історію монастир встиг побути православним, уніатським, потім знову православним. Встиг побути чоловічим та жіночим. Історія його була буремною і не завжди світлою… Не виключено, що на це якимось містичним чином вплинула частина його назви — „Сатанівський”…
У 1703 році на Поділлі спалахнуло антифеодальне повстання під проводом козачого полковника Федора Шпака. Незважаючи на значні успіхи, врешті-решт повстання було придушене. Почалися жахливі репресії. Один з загонів карателів всупереч протестам ченців отаборився в стінах монастиря, підвали якого перетворилися на катівню. Тисячі козаків знайшли там мученицьку смерть. Але найстрашніша кара спіткала кілька сотень найбільш активних повстанців — їх замурували живцем. У 1987 році історики випадково знайшли жахливе свідчення тих подій — десятки понівечених скелетів. До кожного черепа кованим залізним цвяхом були прибита мідна пластина з викарбуваним переліком „злочинів” замордованого перед польською короною. Судячи з усього, цвяхи вбивали в голови ще живих людей. Наразі значна частина підземель ще недосліджена, і які таємниці там приховано, не знає ніхто.
Отець Володимир погодився провести екскурсію до чималеньких монастирських підвалів. Переплетення коридорів, просторі каземати… Складені з почорнілого від багатовікової кіптяви каміння склепіння тунелів… Де-не-де видно залишки вмурованих у стіни іржавих залізних стержнів. Що кріпилося до них — свічники чи кайдани нещасних в’язнів — наразі невідомо. Моторошне місце…
У тій частині підземелля, де колись були знайдено залишки замордованих повстанців, встановлено невеличку іконку. Коло неї отець Володимир прочитав заупокійну молитву, а наша знімальна група поставила свічки…
З вологої імли підземелля захотілося швидше наверх, до сонця.
Але вочевидь отець Володимир вирішив, що ми ще не дійшли до потрібної кондиції. Йдемо вузеньким тісним коридором. Зліва тягнеться ряд схожих на фортечні каземати келій з вікнами-бійницями. За ними трапезна-кухня з чи то розтрощеним ще австрійським набоєм, чи розібраним хазяйновитими колгоспниками склепінням (про останнє — далі). Коридор впирається в мініатюрну, може, метра півтори в діаметрі, не більш, круглу кімнатку. Вікон немає. Тільки в підлозі пробитий вузький, сантиметрів на тридцять, кам’яний колодязь, такий само колодязь тягнеться вгору. Якщо задерти голову, можна побачити маленький, розміром з сірникову коробку, клаптик неба… «Комірчина була?» — цікавлюся. «Ні, — відповідає наш супроводжуючий, — це спеціальна келія для поховання живцем». Господи, у них тут що, хобі таке було — людей замуровувати?!
Як зазначалося вище, з 1707 до 1793 рр. монастирем заволодів уніатський чернечий орден Святого Василя. Василіани відзначалися достатньо жорсткими порядками — навіть за найменше порушення орденського уставу винного жорстоко карали. Наприкінці XVIII століття з’їзд представників ордену вибрав Сатанівський монастир місцем для довічного ув’язнення ченців засуджених церковним судом до поховання живцем. З метою „технічної підготовки” в 1775-1777 роках у монастирі навіть провели спеціальну реконструкцію. Першим і останнім з похованих живцем був Филимон Вітошинський. Засудженого спочатку відспівати як небіжчика, а потім замурували у згаданій вище келії. Колодязь внизу служив для відправлення природних потреб. Вгорі — для вентиляції. Їжу подавали через спеціальне віконце. Раз на місяць нещасного сповідали та причащали. Скільки витримав у цих нелюдських умовах нещасний ченець, наразі невідомо. Подейкують, що примара Вітошинського й досі блукає напівзруйнованими коридорами… Не хотів би я опинитися тут уночі!

Занепад та відродження
Найбільші випробування випали на долю монастиря у ХХ столітті. Спочатку у серпні 1914, у перші ж дні світової війни, його жорстоко обстріляла австрійська артилерія. Потім у роки громадянської монастир неодноразово грабували. Врешті-решт його закрили більшовики, які не могли допустити, аби у якійсь сотні метрів від кордону з буржуазною Польщею знаходилося „гніздо релігійного мракобісся”. У роки Вітчизняної війни монастир ожив, але у 1962 році його знову закрили. Тоді ж місцевий колгосп перетворив його на своєрідну каменоломню. Кілька років поспіль цілий підрозділ розбирав монастирські стіни. Вапнякові брили та різьблене білокам’яне оздоблення пішло на будівництво… корівників. Наприкінці восьмидесятих від монастиря залишилися лише зарослі чагарником мальовничі руїни. Повністю була знищена фортечна монастирська огорожа, розібраний другий поверх і навіть частина першого поверху головного корпусу. Від надзвичайно гарної, оздобленої у бароковому стилі в’їздної брами залишилася лише арка проїзду. У жалюгідному стані була й головна Свято-Троїцька церква.
Як розповів отець Володимир, відродження монастиря почалося 1989 року, коли руїни повернули віруючим. На сьогодні повністю відремонтовано монастирську церкву, частково поновлено надбрамну башту, відбудовано третій ярус дзвіниці, на якій знову появилися дзвони. Повністю впорядковано прилеглу територію, розчищено від каміння та сміття та частково впорядковано напівзруйнований головний корпус…
Цікаво, що як тільки у старовинних стінах відродилося духовне життя, місцеві мешканці почали зносити монастирське майно, врятоване ними при закритті, — богослужбові книги, образи, свічники. „Люди увесь час вірили, — каже отець Володимир, — що життя тут рано чи пізно відродиться”. Повернувся навіть чималенький барельєф Божої Матері Ченстоховської, встановлений колись над входом до Свято-Троїцької церкви ще на початку ХVІІІ століття, одразу, як монастирем заволодів базиліанський орден. Цей образ довго переховували — спочатку закопавши у землю, потім на горищі одного із місцевих жителів. Сьогодні це одна з головних святинь монастиря. Суперечності в тому, що у православному храмі встановлена копія образу, що охороняє католицьку Польщі, протоієрей Володимир Наглій не бачить. Адже до Ченстохова знаменитий образ потрапив із православної України.
Коли буде відбудовано головний корпус, в одній із його келій отець Володимир планує зробити невеличкий музей історії монастиря. Під час робіт по його впорядкуванню знайдено чимало цікавих експонатів.
Тут я не втримався і задав питання, що давно крутилося на язиці, — а як то воно бути священиком у Сатанівському монастирі? Отець Володимир тільки в бороду посміхнувся: «Не важливо, як місцевість називається, — головне, що в душі. Крім того, «нечестивий» топонім по периметру оточений самими, що не є, благочестивими — Богослівка, Спасівка, Покрівка (в честь Покрови Пресвятої Богородиці), Юринці (на честь Юрія Змієборця)».
Наразі парубок з дівчиною пришли домовлятися про вінчання. Незважаючи на те, що для глибинки приїзд столичних журналістів рідкісна подія, панотець хутенько нас полишив під опікою матінки Лариси і подався до своєї пастви.
Дружина священика, крім того що виховує двох дітей, є незамінною помічницею свого чоловіка. Вона і регент церковного хору, і невтомний дослідник історії монастиря (одному Богу відомо, скільки годин вона провела у різноманітних архівах), при потребі і екскурсовод. Її знань про Свято-Троїцький монастир, здається, вистачить, аби написати чималу книжку, у чому ми ще раз переконалися, коли вона розповіла нам про монастирських жебраків.
Свято-Троїцький монастир, виявляється, відомий ще і як резиденція єдиного в Україні цеху професійних жебраків. Цех був офіційно зареєстрованою структурою, зі своїм цехмістером, ієрархією, символікою, печаткою та іншими необхідними атрибутами. З теплом ватаги цеховиків (кожна на чолі зі старшим отаманом) розповзалися по містах і селах Поділля, а на зиму поверталися до стін монастиря, під якими існувала ціла жебрацька слобода. Для зарахування в цех треба було шість років походити в „учнях”, а потім ще і здати досить складний іспит. Для порушників була ціла система покарань — від чималих штрафів та пониження у цеховій ієрархії до „обрізання суми” — виключення з жебрацького цеху. Покровителем жебрацького цеху був ігумен монастиря, який виписував кожній ватазі жебраків спеціальну „охоронну грамоту”, мовляв, це не просто зайди, а люди, що знаходяться від опікою знаного монастиря. З такою „бомагою” жебракам дійсно нічого було боятися — ні магістрати, ні пани не бажали ставати проти могутнього ордену Василіан.
Монастир не залишався у накладі. За „дах” цех щедро платив, і „жебрацькі гроші” складали чималу частку надходжень до його казни.
Коли монастир повернули Православній Церкві, цех було розпущено, але жебраки ще довго традиційно жили під його стінами. Серед них було немало талановитих кобзарів і лірників. Серед зібраних на Поділля наприкінці ХІХ століття пісень і дум навпроти чи не кожної другої стоїть примітка „записано від лірника (кобзаря) із Сатанівської монастирської слобідки”.
Тим часом отець Володимир розмовляв з молодятами. Чесно, я їм заздрив! Коли я був «брачующимся», то клерк у столичному загсі нічим, крім того, що будемо замовляти і скільки треба за це заплатити, не цікавився. Досить часто схожа ситуація і в київських храмах — гроші в касу, «вінчається раб Божий… наступний!» Отець Володимир спочатку ж поцікавився, наскільки обдуманий їх вчинок, потім завів розмову про те, що вінчання не просто красивий обряд і не данина моді, про відповідальність один перед одним, перед майбутніми дітьми, Богом… Справжній психоаналітик позаздрив би. Чи не тому статистика розлучень на Поділлі так відрізняється від столичної?
Несподівано повз нас пройшла весела юрба підлітків. „А це наші діти”, — прокоментувала матінка Лариса. Помітивши здивування вона пояснила: „У нашому монастирі щоліта відпочивають діти з дитячих та молодіжних православних організацій. Так що ми з отцем Володимиром по сумісництву ще й керівники дитячого табору”.
Життя та побут юних мешканців Свято-Троїцького монастиря, для яких спеціально відремонтовано досить солідний гостьовий будиночок, мало чим відрізняється від звичайного „піонертабірного”. Хіба що замість ранкової лінійки — молитва. Діти у міру своїх сил допомагають у відбудові монастиря. „Зокрема, — каже матінка Лариса, — вони дуже допомогли коли ми розчищали келії та коридори. Робота була не з легких. Сміття, каміння, земля накопичувалися майже чверть століття”. Як виявилося, саме діти впорядкували і печерну церкву. „Раніше у печерах, — продовжує свою розповідь паніматка, — було усього кілька мініатюрних образків. Діти вирішили впорядкувати церкву по-справжньому — зробили невеличкий іконостас, встановили саморобного свічника, прикрасили вишитим рушником камінь-престол”. Тепер у підземній церкві регулярно проводяться відправи.
І, звичайно ж діти відпочивають серед дивовижної навколишньої природи (місцевість серед якої стоїть монастир небезпідставно називають „Подільською Швейцарією”), купаються у Збручі, ходять на екскурсії та у походи — довкола чимало цікавих місць та пам’яток сивої давнини. І хоча сусідство з трьома десятками жвавих підлітків мало асоціюється з монастирською тишею, господарі цим не переймаються, справедливо вважаючи, що посіяне в юних душах набагато важливіше від показного спокою.
Наразі ми помітили ще одне незвичне явище. На монастирську дзвіницю час від часу підіймалися люди відверто світської зовнішності. Як виявилося, це єдине місце, звідки можна зателефонувати по мобільному. „Наша дзвіниця, — жартує пані Лариса — найдзвіничніша дзвіниця в Україні. З неї дзвонять у дзвони і дзвонять рідним”. Звичайно, те, що церковну споруду використовують не за призначенням, — непорядок, але, як вирішив отець Володимир, допомагати тим, хто лікується у санаторії, підтримувати зв’язок з рідними — справа богоугодна.
На момент нашого перебування у Свято-Троїцькому монастирі неподалік вже завершувався монтаж ретрансляційної станції одного з операторів стільникового зв’язку. Так що сьогодні дзвіниця використовується виключно за її прямим призначенням. Найближчим часом на дзвіницю буде піднятий і головний півторатонний дзвін, який поки що встановили біля її підніжжя.
Згаданий вже санаторій «Товтри» знаходиться трохи нижче, у долині. Не зважаючи на те що санаторій перебрав на себе колишню монастирську „монополію” на цілющі води, отець Володимир сусідів під горою конкурентами не вважає. Більш того, таке сусідство, на його думку, є Промислом Божим: „Людина складається з двох частин, — каже він, — Духовної і тілесної. Це єдина суть. Лікуючи тільки тіло, людину не вилікуєш. Внизу лікують тіло, а щоб лікувати душу, люди піднімаються до нас…”
Воістину, аби вилікувати душу, треба піднятися.

Хроника служения Предстоятеля УПЦ, июнь — июль

Ольга Седакова: «По-церковнославянски «теплый» — значит огненный…»