26.08.2005. КИЇВ. Архієпископ Львівський і Галицький Августин: відновлення структур греко-католиків супроводжувалось нищенням православних єпархій

26.08.2005 Межконфессиональные отношения

Голова Синодальної Богословської комісії Української Православної Церкви архієпископ Львівський і Галицький Августин, коментуючи перенесення резиденції глави Української Греко-Католицької Церкви у Київ зі зміною його титулу з Верховного Архієпископа Львівського на Верховного Архієпископа Києво-Галицького, зазначив, що це “сприймається Українською Православною Церквою як продовження прозелітизму Католицької Церкви в Україні під прикриттям екуменічних православно-католицьких консультацій між Ватиканом і ВЗЦЗ МП. Такі дії ведуть не лише до профанації контактів, але і підсилюють недовіру щодо здатності самої Католицької Церкви до конструктивного діалогу з Православною Церквою з питань, де існують конфлікти і різного роду розбіжності, зокрема, догматичні.
Рішення УГКЦ ми вважаємо справою не лише внутрішнього життя самої Католицької Церкви, але й таким, що має пряме відношення до Української Православної Церкви, оскільки Католицька Церква на Другому Ватиканському соборі за власною ініціативою визнала Православну Церкву сестрою. Ввівши у свою еклезіологію нове, відмінне від єресі і розколу, поняття „Церкви-сестри”, Католицька Церква цим ніби-то визнала, що минулий багатовіковий підхід Риму до Православної Церкви був неадекватний її благодатній природі.
До Другого Ватиканського собору католики думали, що лише вони належать до істинної Церкви, і вважали, що спасіння можна досягти тільки в єдності з римським папою. Тому папи бачили свій обов’язок щодо неримських християн у приєднанні їх до Католицької Церкви. Дуже відверто про це заявив папа Урбан VIII (1623-1644 рр.) після Брестської унії: “Через вас, мої русини, я сподіваюся навернути Схід”.
Таке приєднання практично завжди здійснювалося негідними засобами й в умовах, коли православні віруючі зазнавали дискримінації в соціально-економічних і політичних правах. Це стосується ряду уній, у тому числі і Брестської (1596 р.).
Рішення Другого Ватиканського собору, зважаючи на особливості й ідеологію унійної політики Риму, православні сприйняли як прагнення Католицької Церкви до подолання взаємного відчуження. Цей крок з боку католиків породив у серцях православних надію на можливість подолання тривалого протистояння між нашими церквами цивілізованим шляхом – шляхом діалогу в дусі християнської любові. Тоді сповнені оптимізму віруючі думали, що колишня унійна політика Риму втратила свою перспективу. Рішення II Ватиканського собору породили довіру до католиків, яка стала основою для початку православно-католицького богословського діалогу як на двосторонній основі з Московським Патріархатом, так і на загальноправославному рівні з представниками всіх Православних Помісних Церков.
Однак, як тільки змінилася політична ситуація в Східній Європі і країнах, де більшість населення складали православні, втратили свій колишній політичний вплив, Католицька Церква знову повернулася до своєї унійної політики на Сході, спираючись, як і колись, на політичну підтримку Заходу.
Прозелітизм католиків серед православного населення України привів до припинення двостороннього діалогу і будь-яких контактів Московського Патріархату із Ватиканом, а потім — і богословського діалогу з Католицькою Церквою на загальноправославному рівні. Через загострення конфлікту з уніатами в Україні і в тих державах, де активізувалося насадження унії, православна сторона зажадала відкласти обговорення раніше спланованих тем, зосередившись на питанні унії. Православні наполягали на тому, що унія не може бути моделлю церковної єдності Католицької Церкви з Православ’ям. Однак католики не погодилися з цією пропозицією, тому богословський діалог зайшов у тупик.
Як тільки католикам удалося досягти успіхів у черговій унійній кампанії, різко змінилося їхнє ставлення до постанов Другого Ватиканського собору. У 1992 році префект Конгрегації з питань віровчення кардинал Ратцінгер (нині – Папа Бенедикт XVI) заявив, що буття Православних Церков є неповноцінним, оскільки їм бракує спілкування зі спадкоємцем апостола Петра папою римським. Пізніше, в червні 2000 року було зроблено досить тверде роз’яснення тієї ж Конгрегації, викладене її префектом, про вживання виразу „Церкви-сестри”. З нього випливає, що треба уникати вживання терміну „Церкви-сестри” або терміну „Церква” у відношенні Православних Церков, тому що єдиною Церквою у прямому розумінні цього слова є Католицька Церква. Усе це свідчить про те, що з католицького боку намітилася стійка тенденція до відходу від концепції „Церков-сестер”, яку вони самі й висунули. Це практично відкинуло католиків у часі до початку Другого Ватиканського собору.
Різкі зиґзаґи політики Ватикану і католицького богослов’я, його непослідовність підірвали довіру до Католицької Церкви і породили сумніви у щирості її намірів вирішувати існуючі проблеми в дусі євангельської любові.
Усі вищезгадані побоювання підтверджуються оголошенням про перенесення резиденції Глави УГКЦ зі Львова в м. Київ і зміну його титулу. Підставу для такого рішення українські греко-католики вбачають в канонах Католицької Церкви, що відносяться до Патріарших Церков. Але, наскільки відомо, УГКЦ офіційно ще не отримала статусу Патріархату, отже її рішення є незаконним навіть з погляду католицького права, однак офіційно вищою владою воно не засуджено.
Відновлення структур УГКЦ, що супроводжувалися нищенням православних єпархій, викликало вкрай негативну реакцію не лише Української Православної Церкви, а й усього православного світу. Однак, незважаючи на цілковите несприйняття православними цих діянь, ми все ж очікували стабілізації ситуації. Але УГКЦ не задовольнилася досягнутим, і при потуранні Ватикану продовжує займатися прозелітизмом серед православних, що свідчить про відвертий відхід католиків від духу Другого Ватиканського собору і може мати досить серйозні наслідки для наших стосунків.
Якщо УГКЦ не відмовиться від своїх намірів, то УПЦ має розглядати дії Католицької церкви в Україні як прагнення навернути православних у свою віру, що фактично є публічним свідченням невизнання католиками благодатної природи Православної Церкви і її спасительної місії у світі. У такій ситуації Священноначаліє УПЦ, що несе особисту відповідальність перед Спасителем нашим Господом Іісусом Христом за довірені її пастирському піклуванню душі, змушене буде застерегти вірних від можливої спокуси з боку католиків, давши належну оцінку особливостям віровчення і практики Католицької Церкви з позицій православного богослов’я.
Незважаючи на численні порушення домовленостей в односторонньому порядку при колишньому керівництві Католицької церкви, ми сподіваємось, що її нове вище керівництво з розумінням поставиться до нашої занепокоєності діями УГКЦ заради досягнення очікуваного християнами усунення міжцерковних конфліктів”.

26.08.2005. ЧЕРНІГІВ. До Духовного училища їдуть з усієї України

26.08.2005. КИЕВ. Православные устанавливают палаточный городок у стен Верховной Рады