Архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній. Господь нам дарує перемогу

01.05.2005 archive, Вестник №44, Тема номера

Господь нам дарує перемогу

(Вітальне слово на круглому столі, присвяченому 60-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні та 61-й річниці визволення Проскурівщини від німецько-фашистських загарбників)

Архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній

Напередодні 60-річного ювілею Перемоги у Великій Вітчизняній війні і 61-ої річниці визволення Проскурівщини від німецько-фашистських загарбників, Дух Святий зібрав нас під склепінням Свято-Покровського кафедрального собору, щоб вшанувати пам’ять тих, хто ціною власного життя визволив нашу Вітчизну від фашистської чуми.
Метою нашого зібрання є дослідження героїчної діяльності Православної Церкви у роки Великої Вітчизняної війни, ролі фактору духовності та віри у перемозі.
За статистикою, перед Великою Вітчизняною війною в нашій державі діяло лише три відсотки дореволюційних парафій, більшість священнослужителів були розстріляні або відбували строки у тюрмах та на засланнях.
Та, незважаючи на те що Православна Церква у ті роки була в опалі безбожного режиму, вона не залишила народ під час смертельної небезпеки. Православна Церква «благословляла небесним благословенням народний ратний подвиг», закликаючи у годину небезпеки згуртуватися усім, незалежно від соціального положення, у єдиному прагненні боронити нашу Вітчизну. У відповідь на ці заклики йшли добровольцями на фронт не лише юнаки, але й сиві діди з єдиним прагненням покласти своє життя за честь, щастя і майбутнє нашої Вітчизни.
З часів святого князя Володимира — хрестителя Русі — руські дружини йшли у бій під стягом з зображенням Спаса Нерукотворного, сповідаючи тим самим свою віру. Ми пам’ятаємо про те, як преподобний Сергій Радонезький благословив благовірного князя Димитрія Донського на битву й дав йому на допомогу іноків — богатирів Пересвєта і Ослябю. Віруючою людиною був Олександр Васильович Суворов. Він добре знав богослужіння, співав у церковному хорі. У битвах завжди покладав надію на Божу допомогу, про що свідчать відомі слова полководця „Помилуй, Бог!”
Адмірала Феодора Ушакова Церква причислила до лику святих. Віруючою людиною у роки войовничого атеїзму був маршал Георгій Костянтинович Жуков.
Незважаючи на безбожний режим, більшість солдатів й офіцерів у роки Великої Вітчизняної війни мали на грудях маленький хрестик або скромний образок, якими матері благословляли їх на війну. В усі часи було дуже важливо, щоб воїн був людиною, осяяною світлом правди Христової, людиною мужньою, але разом із тим доброю, високоморальною та кришталево чистою. І саме завдяки цьому переміг наш народ у роки Великої Вітчизняної війни. Переміг не лише військовою майстерністю, але й чистотою та силою православного духу.
Віра є найважливіша сила, складова, яка внутрішньо укріпляє воїна. Значно частіше, ніж інші люди, воїн дивиться в обличчя смерті й нерідко він мусить зважитися на самопожертву, а така свідома рішимість можлива лише тоді, коли людина усвідомлює, що таке життя і що таке смерть з позицій вічності.
Небагато хто знає, що вже 22 червня 1941 року, у перший день війни, раніш за усіх політичних діячів, митрополит Сергій (Страгородський), місцеблюститель Московського патріаршого престолу, виступив із посланням до віруючих, у якому говорилось: „Не вперше доводиться нашому народу витримувати такі випробування, але з допомогою Божою і на цей раз він переможе фашистську силу.
Наші діди й прадіди не падали духом і виходили переможцями з важких битв минулого, пам’ятаючи про священний борг перед Батьківщиною й вірою…
Православна наша Церква завжди розділяла долю народу. Разом із ним вона несла випробування й утішалася успіхами. Не залишить вона народу свого й зараз. Благословляє вона небесним благословенням й грядущий народний подвиг. Господь нам дарує перемогу!”
З перших днів війни православне населення країни жваво відгукнулося на звернення митрополита Сергія „трудами й пожертвуваннями сприяти нашим воїнам — захисникам Вітчизни”, усі парафії організовували збори грошових пожертвувань та необхідних речей на потреби оборони. Одним з найяскравіших свідчень про участь Церкви у всенародному подвигу у роки війни став збір церковних пожертвувань на створення танкової колони імені Димитрія Донського. За думкою владики Сергія, Церква знову, як за часів Димитрія Донського, посилає на допомогу нашим воїнам своє благословення — видиму ознаку того, що вона ніколи не залишить воїнів.
Церква благословила й організувала збір коштів у фонд допомоги дітям й сім’ям військових, які загинули за Батьківщину.
Серед чад Православної Церкви, її священнослужителів та мирян, було чимало безпосередніх учасників Великої Вітчизняної війни, багато хто з них був нагороджений найвищими нагородами. Це святитель Лука (Войно-Ясенецький), архієпископ Леонід (Лобачев), архієпископ Краснодарський Олексій та багато інших.
Переживши жах перших днів війни, Сталін, який ні на хвилину не припиняв репресій проти Православної Церкви, звертаючись до народу, заговорив мовою ним же гнаної Церкви. „Браття й сестри…”, — саме так починалися його послання.
Віруючих у рядах тих, хто брав участь у боях, було багато, але не лише фронт творив перемогу, віруюче населення трудилося у тилу й на окупованій ворогом території, допомагаючи партизанському руху.
Знесилена постійними утисками й гоніннями зі сторони безбожного режиму, поставлена поза законом, незважаючи на те, що у 1939 році на Україні збереглося лише 3 % дореволюційних парафій, Православна Церква у роки війни усе ще була значною духовною й моральною силою. Церква й армія допомагали нашому народу духовно усвідомлювати свій громадянський борг у минулому. У гармонії стосунків нам належить будувати нашу державу й у майбутньому.

01.05.2005. КИЇВ. Предстоятель УПЦ звершив Пасхальне богослужіння

Олександр Яровий. Наша перемога