Олександр Яровий. Слід Григорія Сковороди

01.03.2005 archive, Вестник №42, Страницы истории

СЛІД ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

Благословенні ви, сліди
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди…
М.Рильський

Колись існував науковий штамп, який, сказати правду, вживали до місця й не до місця — вислів “складний і суперечливий”, — коли йшлося про життєвий і творчий шлях, метод, мистецький спадок. Можна ганятися за оригінальністю, але простіше вжити цей вираз цілком виправдано і вичерпно стосовно Григорія Сковороди. Це — науковець і жебрак, мудрець і “юрод”( хоч православна людина з цього поєднання й не дивується). Він — один з найосвіченіших діячів України всіх епох.У цьому році ми відзначаємо 200-ліття Харківського університету. Григорій Сковорода не дожив кількох років до відкриття цього визначного українського осередку освіти, але, викладаючи свого часу в Харківському колегіумі, на роки, а то й на століття заклав базові напрямки української педагогіки. Це був незвичайний чоловік. Відшукати йому аналогії серед подвижників освіти, науки та культури фактично неможливо. Його завжди тягло в гущу простих людей, він був філософом якогось древнього античного зразка, таким собі “вітчизняним Сократом”. Але сутність його морально-етичного вчення глибоко християнська, православна. Він був завершуючою ланкою доби українського бароко, яка продовжувала, як і попередня епоха ренесансу, бути під впливом західноєвропейської культури. Тоді дещо химерним чином намагалися сполучити теоцентризм із антропоцентризмом, тобто подати Бога як головну буттєву цінність і водночас людину — як цінність подібного рангу. Це суперечність могла зніматися певними тлумаченнями, наприклад: христянський ідеал — краса духовна, античний ідеал — краса тілесна, вони поєднуються в образі Божому, в людині. З чітко православної точки зору, звичайно, така “рівновага” між духовним та тілесним, між божественним та людським не може лишатися рівновагою, як то кажуть, “за визначенням”: ми живемо на землі, що стала після гріхопадіння землею вигнання, середовищем тяжкого рабства у плоті та диявола, а тому слабка людина( без Христа) неодмінно знижується до підкорення плотському, матеріальному началу. Але слово Сковороди не є словом святоотецьким; водночас ніяких заперечень церковного вчення ніхто не чув ніколи з його вуст. Він був глибоким знавцем Біблії, причому читав її в оригіналі, знав, за свідченням його улюбленого учня та біографа Михайла Ковалинського, “языки российский, латинский, еллинский”, хоча “любил всегда природный язык свой и редко принуждал себя изъясняться на иностранном”. Глибоке знання біблійних традицій виявлялося навіть в тому, що в деяких творах іменував себе Варсавою (“син Сави” — за давньоєврейським зразком).
Як би там не було, Сковорода належав до того типу українських митців, в яких, кажучи просто, художнє слово не розходилося із життєвим ділом. Проповідуючи “нестяжання”, він справді не мав нічого з майна, крім торбини із Біблією, паляницею та пастушою сопілкою, не завів сім’ї, жив, власне, як “чернець в миру”, якщо можна так сказати. Такий тип рідкісний навіть у нашому святому і, скажемо метафорично, золотому за своїми моральними рисами богоносному народі. Пізніше цю лінію злиття ідейних переконань з життям провадили Тарас Шевченко, Василь Стус (останній зі зворушливою інтимністю писав: “Один із кращих друзів — Сковорода” — як про живого шанованого сучасника). Зараз із “ідейності” великих можуть сміятися, іронізувати. Та навіть всесвітньо відомий вчений, психолог К.Г.Юнг, на якого модно посилатися в сучасній науці, запевняв: життя без переконань — прямий шлях до захворювання шизофренією..
Але повертаємося до проблеми контраверсійності Григорія Савича Сковороди, тобто до тих же нібито банальних “складності й неоднозначності”, які характеризували його діяльність. Таким знаковим фігурам не завжди щастить у різні моменти посмертної долі: маємо на увазі бажання нащадків привести до зрозумілого “спільного знаменника” величини, незбагненні у своїй винятковості, творчому пошуку, дивовижній багатогранності. Радянська наука намагалася зробити зі Сковороди — випускника Києво-Могилянської духовної академії, людини, якій київській архієрей пропонував прийняти сан, — такого собі “майже атеїста”, який, “на жаль, не досягнув рівня революційної свідомості”… Він був загадкою і для сучасників. Любив простолюд, хоча сторонився бунтів (за його життя вибухнув пугачовський бунт, запалила вогнем Україну відома Коліївщина). В нього траплялися конфлікти із церковними діячами. Наприклад, не було схвалене його “рассуждение о поэзии,” себто підручник поетики — його не схвалив Переяславський єпископ. Можливо, суворому єпископові здались неприпустимими апеляції все до тих же характерно барокових алегорій і символів античної естетики. Сковорода на цю подію відгукнувся латинським прислів’ям, що в перекладі значило: “Одна справа — пастирський жезл, інша — пастуша сопілка”. Оскільки він саме повернувся із чужих країв (Німеччина, Австрія, Угорщина), “наполнен ученостию”, єпископ Переяславський розцінив суперечку про розмежування церковних канонів та світських поетичних прикрас як свідчення гордості та зарозумілості, пишання вченістю, а тому відреагував цитатою із псалма: “не живяше посреди дому моего творяй гордыню”. Після цього Сковорода був змушений покинути Переяславське училище. На жаль, виник певний конфлікт і після пропозиції Сковороді прийняти чернецтво. У відповідь філософ, що продовжував традицію середньовічних мандрівних дяків, отут-таки справді, мабуть, не вельми смиренно закинув тогочасним ченцям провину лицемірного монашествування, себто ситого і безтурботного життя під зовнішнім виглядом благочестя. Не нам судити покійного Сковороду і розцінювати, чим це є: також осудженням чи констатацією, чи болем, чи насмішкою?.. Звичайно, кінець ХУІІ та ХУІІІ століття дали великих і святих подвижників благочестя, таких, як свтт. Феодосій Чернігівський та Іоасаф Білогородський, не зникла ця традиція виняткової особистої святості і в ХІХ, і в ХХ столітті. Церковним людям відразу спливають у пам’яті імена прп.Серафима Саровського, Оптинських отців і майже наших сучасників — прпп. Лаврентія Чернігівського та Амфілохія Почаївського. Але це був час, коли після петровських реформ, після поширення революційного європейського “вільнодумства”, що на ділі стало павутиною для тисяч умів, — Церкві стало доволі сутжно жити в суспільстві, яке набувало все швидших обертів світського (європеїзованого, додамо) розвитку. Хоч воно ще не дійшло до страшної межі революцій та атеїзму, але вже поколихнулася віра багатьох. Сковорода, до речі, і в своїх трактатах місцями критикував саме фарисейство, тобто підкреслене виконання зовнішнього обряду при абсолютному занедбанні внутрішнього душевного “ділання”. До слова згадаємо, що через якихось півстоліття світоч православного слова, святитель Ігнатій (Брянчанинов) з печаллю констатував руйнування молитвенних, покаянних, справді духовних, святоотецьких устоїв монашества за умов ретельного збереження монастирсько-господарчої зовнішньої оболонки. І при тому свт. Ігнатій знав про святість окремих сучасників — як того ж прп.Серафима, тоді ще офіційно не прославленого. І водночас про загальний стан речей писав: “восстановления монашества не предвижу… Монахи-актеры вытесняют истинных монахов”.Отже, лишається загадкою, на яку невдячно витрачати сьогодні час, — якщо хочемо взяти від попередників тільки найкраще: чи було це непослушання і “своєволіє” Сковороди, чи інтуїтивне прагнення знайти собі індивідуально-прийнятний шлях спасіння душі. Вже згаданий Михайло Ковалинський у роботі “Жизнь Григория Сковороды” (1794) пише: “Некто из ученых спросил его тут же “что есть философия?” — Главная цель жизни человеческой, — отвечал Сковорода. — Глава дел человеческих есть дух его, мысли, сердце… Философия, или любомудрие, устремляет весь круг дел своих на тот конец, чтоб дать жизнь духу нашему, благородство сердцу, светлость мыслям, яко главе всего. Когда дух в человеке весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все светло, счастливо, блаженно. Сие есть философия”. Звичайно, на перший погляд видається, що це якийсь “еллінський” підхід, який зводить спасіння душі до самостійного пошуку, за якого не йдеться про Церкву, обов’язкову для спасіння. Але, коментуючи слова, що звучать у храмі — “Премудрость, прости”, Сковорода казав: “Что бо есть простое, аще не дух… Что бо есть воскресение, аще не простота?..” Таким чином його розуміння премудрості Божої як простої й неподільної істини, що розуміється серцем, перегукується із відповідними висловлюваннями отця Іоанна Кронштадського про те, що справжня мудрість проста, і з православними засадами культури Древньої Русі. Там, як відомо, існувало поняття “лепота” на означення цілісної, неподільної, “простої” Божої краси і “пестрота” на ознаку того, що Сковорода називає “множественностью”, а ми тепер — постмодерним хаосом, себто безформним огромом хибних думок, уявлень, наплоджених заблуклими і гріховними людськими умами.
Звичайно, ми не можемо назвати Григорія Сковороду православним філософом — у такому розумінні, як називаємо, наприклад, Костянтина Леонтьєва чи Володимира Соловйова (останній, до речі, пишався своїми родовими зв’язками із лінією Григорія Сковороди). Але не помилимося, якщо повторимо усталене визначення: це представник так званої української “філософії серця”, мислитель, що мріяв про щастя в самій людині. І це — основний момент з’єднання мирського, загалом, вчення Сковороди та церковної сотеріології (науки про спасіння). До сковородинського вчення про людину дотичні слова святителя Іоанна Златоуста: “Ніщо не погубить людину, якщо вона сама себе не погубить”. Ніякі зовнішні обставини не можуть зробити людину нещасною при правильному сердечному настрої та вірному ході думок, — за Сковородою. Виправлення помислу — це, власне, діяння вищої аскетичної “математики”, афонське “делание” очищення ума. Звичайно, до висот боговидіння Сковорода в умовах хоч і аскетичного, але таки мирського життя, очевидно, не дійшов. Але він почив, як добрий послідовник Христа: в мирі із власною совістю, в любові до світу та людей, із цілком “афонським” поглядом на життя: з радістю жив, з радістю помер. Відомо, що він сам викопав собі могилу, передбачаючи близку смерть, підготував усе необхідне і, як зізнавався сам у бесідах з учнями, ще заздалегідь протягом життя привчав себе до того душевного настрою, що в отецьких писаннях іменується “пам’яттю смертною”.
Знову процитуємо Ковалинського, який знав його більше, ніж будь-хто інший: “И добрая, и худая слава распространилась о нем во всей Украине… Многие хулили его, некоторые хвалили, все хотели видеть его, может быть, за одну странность и необыкновенный образ жизни его, не многие знали его таковым, каков он в самой точности был внутренно…” Чи не дивовижа, що такими ж словами можна сказати і про Миколу Гоголя: для його “незрозумілих” вчинків, втеч, відречень, самоутисків шукали безліч корисливих мотивів, багато хто недоброзичливо говорив про нього, але одиниці розуміли безкорисливість його душі, що тяглася до релігійного просвітлення і досконалості. Всяка людина — загадковий світ. Гоголь зізнавався Оптинським старцям старшого покоління: “Как много потерял я, отцы, что не встретил вас в молодости и не принял монашества…” А Сковорода, навпаки, тікає від “монашеского общежития”, стає самітником і мандрівником (в російській традиції його б назвали, мабуть, “странником”). Роками жив у друзів, знайомих, мандрував по Україні, проповідував на майданах, ярмарках, у маєтках. Мирська проповідь — не чужий православ’ю жанр. І — “невмирущий”, зважаючи на постійну всіювану ворогом спасіння настороженість невоцерковленої людини до всяких храмових атрибутів — їй усе треба пояснити, адаптувати… Варто згадати, що ієромонах Серафим (Роуз) американський православний подвижник ХХ століття, не тільки оживив, а й зробив популярним в Америці цей жанр — іще до прийняття сану.
Скажемо кілька слів про творчий і філософський спадок Сковороди. Нагадаємо: це — філософ, поет, прозаїк, байкар, здібний музикант (він був співаком придворної капели імпрератриці Єлизавети, яка, мовби спокутуючи гріхи свого надміру “рвучкого” в мирських цілях батька, Петра І, повернула увагу держави до духовних цінностей); це викладач катехізису і, кажучи по сучасному, теорії літератури, а також етики та грецької мови в Харківському колегіумі (1759-1769 рік, з деякими перервами). Йому належить посібник з етики під назвою “Начальная дверь к христианскому добронравию”, написаний для молодого дворянства Слобожанщини, В курсі поетики, себто основ віршоскладання, він ішов шляхом Михайла Ломоносова, який на зміну архаїчній системі силабіки вводив силабо-тонічну (таку, як сьогоднішні вірші). Філософська спадщина Сковороди — це 17 трактатів і діалогів. Форми діалогів він запозичив від античних філософів. Він лишив збірку “Сад божественніх песней, прозябший из зерн Священного Писания”, збірку прозових байок “Басни харьковския”, низку оригінальних та перекладних поезій. Збереглися його листи й переклади з латини та грецької. Твори Сковороди за життя не друкувалися, а поширювалися в списках. Власне, всю його спадщину можна розглядати як тлумачення християнської доктрини із посиленою увагою до морально-етичного аспекту. На вченні позначились впливи античної філософії та сучасного йому просвітницького раціоналізму. Незалежно від свого німецького сучасника, філософа І.Канта, Сковорода створює власний аналог до кантівської моделі: “світ для нас” — “світ у собі”, тобто світ матеріально- видимий і незримо-духовний. Базисне твердження вчення Сковороди — це положення про дві натури (природи) — видиму і невидиму, що ними пронизано весь світ. А в світі, об’єктивно єдиному, він виділяє три світи: макрокосм ( світ великий, Всесвіт), мікрокосм(світ малий, людина) та Біблію як “світ символів”, богонатхненне пояснення світоустрою. В плані етичному головне правило Сковороди — “пізнай себе самого”. Воно перегукується із святооотецьким твердженням: той, хто пізнав (“побачив”) себе самого, стоїть вище того, хто бачить ангелів. Адже йдеться про об’єктивне бачення, що зрідні божественому розуму, незаплямованому ніякими викривленнями і хибами. Сковорода висуває вчення про так звану “сродну працю” — природні схильності людини. Нещастя суспільства філософ виводив із “несродності” — кажучи коротко, із того, що індивід, не знайшовши свого покликання, займається “не своїм”, займається бездарно й непродуктивно. Цікавим є вчення Сковороди про так зване “неравное всем равенство”. Він супроводив рукопис трактату промовистою ілюстрацією: із фонтану щедро наливається вода у сосуди різної конфігурації. Це — люди, різні за своєю індивідуальною неповторністю,але рівні в наповненості Божим духом. В ліричних віршах Сковорода постає залюбленим у природу рідного краю, у свій народ, виказує симпатію до найбільш скривджених і знедолених (“А мой жребий з голяками”). Деякі вірші ще за життя Григорія Савича стали настільки популярними, що виконувалися лірниками та кобзарями як народні (“Всякому городу нрав і права”). Цю пісню, власне вже як народну, використав Іван Котляревський у знаменитій “Наталці Полтавці”. Будучи робітником словесного “вертограду Христового”, Сковорода збирав щедрий художній врожай на сюжетах, основоположних для християнства — таких, як, наприклад, боротьба Архангела Михаїла із ангелами тьми. Його твір “Брань Архистритига Михаила со Сатаною” є, власне, натхненною поемою, в якій обстоюється правило: “претрудно быть злым, легко быть благим”. Герої Сковороди постійно возносять подяку Богові, зокрема і за те, що “потрібне зробив легким, а важке — непотрібним”. Але для істинного розуміння “потрібності й непотрібності” вимагається все те ж очищення “ока сердечного”.
Може здатися, а переважній більшості дослідників радянського часу так і здавалося, що спадок Сковороди дуже суперечливий, сповненний заперечень самому собі, одне судження ніби противиться іншому. Але таке нерозуміння базувалося тільки на обмеженості матеріалістичних засад, “завдяки” яким і самі істини Священного Писання доводилися до абсурду. Та є звичайне, логічне поняття парадоксу, поєднання в одному предметі речей нібито суперечних одне одному, але насправді таких, що перебувають у взаємодії. Ось тому, наприклад, людина у Сковороди — це одночасна й вінець творіння, і “гной человеческий”, “грязь”. Насправді тут все дуже просто й розуміння залежить від того, на що орієнтуватиметься людина (як на головне) при проходженні свого земного шляху.
Син простого малоземельного козака Сави із села Чорнухи на Полтавщині пройшов далекі європейські світи, пройшов Україну, знайшов свій спочинок на землі Харківщини. Образ цього дивовижного старчика, в якому існував певний “натяк” на елементи юродства, продовжує лишатися загадкою для багатьох дослідників і предметом художнього зацікавлення. Згадаймо Шевченкове: “Та й списую Сковороду…” До образу Сковороди зверталися Максим Рильський, Юрій Клен, Борис Олійник… Не одне десятиліття писав Павло Тичина своє гігантське полотно, поему, яку він назвав симфонією — “Сковорода”. Цей твір лишився незакінченим. Мабуть, найбільшою перешкодою стало те, що Тичина під тиском ідеології хотів зробити із самозаглибленого мислителя Сковороди якогось соціально активного типа, мало не симпатика гайдамацького руху. Хоча принагідно скажемо, що Сковорода не був і таким собі відлюдьком, далеким від народу, не-громадянином. В його листах весь час згадується Україна, Малоросія, свою віршову мініатюру “De libertate” (“Про свободу”) він виписав як апологію своєму ідеалові державотворця, громадського діяча — Богданові Хмельницькому:
Будь славен во век, о муже избранне,
Вольности отче, герою Богдане.
Але Тичині, “безкровно репресованому” системою, не вдалося зберегти об’єктивність у висвітленні Сковороди як громадянина, і місцями він заполітизував рідну йому фігуру українського мислителя. Та лишилося багато прекрасних, поетичних сторінок симфонії “Сковорода”, особливо ранніх, 20-х років, з яких постає потужний багатогранний образ неспокійного мислителя, людини, яка бажає щастя й добра своєму народові, всьому людству… Коли в 1920 році Павло Тичина видав геніальну і трагічну збірку “Замість сонетів і октав”, у якій засудив жахи пореволюційної братовбивчої різанини, він супроводив її присвятою: “Григорію Савичу Сковороді присвячую”. Поетове серце шукало опори в тих постатях, які любили людину як найвищу цінність.
Григорій Сковорода закриває своєю творчістю завісу старої української літератури, з її середньовічними бароковими прикрасами, пишною книжною мовою, “кучеряво”-патетичною тональністю. Вже після нього приходить енергійний Котляревський з використанням стихії народної мови, полум’яний Шевченко, українська література міцно стає на ноги, набуває виразніших рис національної специфіки. Але Сковрода був і лишається вершинним прикладом слова-синтезу, творчості, в якій поєдналися релігійне, філософське та наукове начала. Себто він на практиці здійснив те, що пізніше його далекий родич Володимир Соловйов висунув як ідеал для духовного розвитку суспільства: все те ж практичне поєднання релігії, філософії та наукового пізнання.
“Світ ловив мене, але не спіймав”, — заповів написати на своїй могилі Григорій Савич Сковорода. І мабуть, це головне, — скаже людина, яка замислюється над істинним, духовним сенсом людського життя. Дай Боже й нам “упіймати” незайву насьогодні ниточку своєрідного вчення цього великого українського мислителя, який, не стяжавши нічого з тих примарних благ, які цінує сліпий світ, мав дерзновення писати у тихому щасті своєї незаплямованої душі:
Прощай, о печаль! Прощай, зла утроба!
Я на ноги встал, воскрес от гроба…

Протоиерей Игорь Собко: «Мы должны выйти на «площади экранов», где миллионы людей просветятся Светом Христовой Истины»

Наталья Нарочницкая., депутат Государственной Думы РФ, Православное образование — основа подлинного гражданского общества