16.03.2005. ЧЕРНІГІВ. Протоієрей Іоанн Савенко — 30 років у духовному сані

16.03.2005 Летопись епархий

Сьогодні настоятель Свято-Воскресенського храму м. Чернігова протоієрей Іоанн Савенко відзначатиме важливу дату в своєму житті. Рівно 30 років тому під час Божественної Літургії єпископ Ленінградський і Новгородський Нікодім висвятив його на священика. На той час о. Іоанн навчався на останньому курсі Ленінградської духовної семінарії й замислювався про подальше пастирське служіння.
В червні 1975 року молодий ієрей був направлений до Чернігова в розпорядження Преосвященнійшого єпископа Антонія, майбутнього митрополита Чернігівського та Ніжинського. Спершу владика Антоній призначив о.Іоанна до причту Свято-Воскресенського храму, а в грудні 1988 перевів до Свято-Троїцького кафедрального собору. З листопада 1990 року о. Іоанн служить настоятелем Свято-Воскресенського храму, виконує також обов’язки благочинного приходів м. Чернігова.
За бездоганну службу і сумлінне виконання пастирських обов’язків протоієрей о. Іоанн Савенко нагороджений медаллю (І ступеня) та орденом Преподобного Сергія Радонезького ІІІ ступеня, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня, орденом Святого Благовірного князя Даніїла Московського ІІІ ступеня та орденом Преподобного Нестора Літописця ІІІ ступеня.

Напередодні ювілею ми зустрілися з настоятелем і поставили йому кілька запитань.
— Батюшко, Ви обрали шлях служіння Богу в той час, коли це було просто небезпечно. Що допомогло Вам зважитися?
— Тяга до богослужінь була в мене з дитинства, оскільки моя мама була віруючою жінкою і постійно забирала мене з собою. Я майже нічого не розумів, а мама була неграмотною жінкою і на мої запитання не могла відповісти. Проте все, що я чув і бачив у храмі: слова молитов, лики святих, свічки, лампади – не залишало мене байдужим. Також наш сільський священик залишив відбиток у моєму серці. Я родом з Ріпкинського району, поселка Радуль. Перш ніж я став священиком, життя мене потріпало. В 1959 році я закінчив 10 класів, в 1962 мене призвали до радянської армії. Я служив три роки. Працював на різних роботах: на заводі залізобетонних виробів, водієм тролейбуса. Потім мене ще раз призвали до збройних сил, оскільки я демобілізувався лейтенантом запасу. Служив на військовій базі в Арцизі Одеської області, працював з електроприборним і кисневим обладнанням літаків. Мені пропонували залишитися в армії, однак це мене не приваблювало. Я тайно відвідував храм у селі, однак мене швидко “вирахували”, почали розпитувати, що я там роблю і навіщо. Я не приховував, що я віруючий, і мені не заважали. Всі йшли на танці, а до храму. Пізніше я подав заяву на вступ до семінарії. Дієву допомогу мені надав владика Володимир, тому що в той час до семінарії було вступити дуже важко, особливо з таким минулим, як у мене. Чого гріха таїти: приймали в основному хромих, рябих, а я ж був офіцером. Тому коли мене зарахували, я спочатку не повірив. Напевне, Господь так влаштував моє життя. Навчався я непогано, мене одразу перевели на третій курс, весь час я був старостою групи.

— Ви приїхали служити до Чернігова в 1975 році. Якою на той момент була духовно-релігійна атмосфера в нашому місті?
— З дипломом такого класичного учбового закладу, після відвідування таких храмів, служб, після навчання у такої професури, я вже міг навчити інших у Чернігові. Це доводилося робити, оскільки ні училища, ні семінарії у нас не було. Приходили навіть такі учні, які з трудом читали й писали, задавали багато запитань. До 1988 року кафедральним собором вважалася наша Воскресенська церква. Нагадаю, що це був єдиний діючий у Чернігові храм. Тоді в нас було дуже багато прихожан. Потрапити на Літургію було важко. Люди відчували духовний голод, а наш храм був духовним центром.
— Розпочався Великий пост. Що можна сказати про необхідність добрих справ у цей час?
— Євангельські слова звучать так: “Віра без справ мертва, і справи без віри так само мертві”. Це не означає, що треба повністю виснажувати себе. Для нас це духовна весна. Піст — це не мета, а лише шлях до неї. Ми вдосконалюємося, аналізуємо своє життя, каємося, сповідуємося і прагнемо не грішити. І, звісно, в ці дні необхідно не лише відвідувати храм, а й приділяти увагу ближнім, і не лише словом, а й ділом. І Церква має бути прикладом в цьому. В дореволюційні часи при храмах завжди існували дома пристарілих, притулки, їдальні для бідних. При монастирях виховували покинутих дітей. При нашому Воскресенському храмі також існував Будинок працелюбності, збудований благодійницею. Це теперішній будинок ДТСААФ. Ми надаємо допомогу тим, кому потрібні гроші на ліки, продукти. За зовнішністю людини можна побачити, чи насправді вона потребує допомоги. Таким намагаємося не відмовляти.

Вікторія Сидорова

17.03.2005. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Митрополит Ириней рассказал о смысле поста в программе областного ТВ

16.03.2005 КИЕВ. Телеканал «1+1» собирается во время Великого поста показать кощунственный фильм о Христе