Єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип. Достойно відповісти на виклик часу

01.12.2004 archive, Вестник №39, События

ДОСТОЙНО ВІДПОВІСТИ НА ВИКЛИКИ ЧАСУ
(Завдання релігійної освіти в сучасній Україні)

Єпископ Полтавський і Кременчуцький ФИЛИП,
голова Синодального відділу релігійної освіти, катехизації та місіонерства УПЦ,

Ваше Преосвященство! Ваші Високопреподобія і преподобія!
Дорогі браття й сестри! Пані і панове!
У “пересічного громадянина” Православна Церква часто асоціюється з традиційністю та навіть консерватизмом. Що стосується питань віровчення — це цілковита правда. А от щодо форм і методів церковної проповіді — ми завжди маємо відповідати вимогам часу, благовістити Євангеліє Царства мовою, зрозумілою сучасникам, — при цьому не відступаючи від головного змісту нашої проповіді — Христа та Його Царства.
Сподіваюся, на конференції вельмишановні учасники матимуть змогу поділитися своїм баченням того, яким саме чином слід говорити про довічні цінності Православ’я в різних галузях освіти — церковнопарафіяльних школах, системі загальної середньої, професійної, вищої освіти. Я ж хочу зупинитися на кількох питаннях, які, на мою думку, вкрай актуальні.
1. Наразі гостро постала потреба в законодавчому обґрунтуванні Православного свідчення в системі освіти.
У більшості випадків ми відразу ж, при першій спробі запропонувати введення курсу з найменшими елементами Православного свідчення в програму школи, коледжу або вузу, зіштовхуємося з такою реакцією: «Ми, в принципі, не проти, але школа в нас — світська, і викладати релігію в ній не можна. Крім того, у Міністерстві немає ще рішення про введення вашого курсу в програму. Отже — перепрошуємо!».
В Західних регіонах ситуація ускладнюється греко-католицькою та римо-католицькою присутністю, ускладненою неабиякою активністю розкольників різних орієнтацій.
Ми бачимо, як “паралельні конфесії” ведуть все активнішу й активнішу просвітницьку діяльність, але кінцева мета згадуваної активності ясна: не Христа звістити тим, хто ще не пізнав Бога, а залучити до числа прихильників своїх релігійних утворень якнайбільшу кількість молоді. Погодьтеся, це — зовсім не тотожні речі! А Православ’я все частіше й частіше тій же молоді подається як “місцева традиція” на тлі справді вселенського християнства, або як сумний спадок радянського тоталітаризму. Відтак маємо сумний факт: нас повільно витісняють з освітянського простору. Бо ми — канонічні і православні. І вже появу у коледжі викладача-лжеєпископа один інтернет-сайт прокоментував приблизно так: “Ось, тепер побачимо, як почуватимуться москалі”. До християнства тут, як бачимо, дуже далеко…
Окремі успіхи окремих колективів в окремих областях ґрунтуються, переважно, на особистому знайомстві з керівниками освітнього закладу або системи освіти в місті або районі. Законодавчої ж бази, загалом, у нас немає.
А якщо раптом відбувається перевірка вищими органами освіти, або до керівництва в школі приходять прибічники, наприклад, секти, або більш-менш “свідомі” католики чи уніати — ми не можемо обґрунтувати законність нашого перебування в системі світської освіти. Та й сподіватися переважно на приватні зв’язки — справа ненадійна. Правильніше вишукати достатню юридичну (із посиланнями на статті, закони, інструкції тощо) базу для нашої місії.
Мені відомо, що вже є серйозні напрацювання саме в галузі аналізу законодавчої бази для викладання. І я б просив шановних учасників подумати над доцільністю створення спочатку регіонального, а потім і всеукраїнського консультативного центру з надання юридичної допомоги в справі православного свідчення у світській системі освіти, а також і для розробки пропозицій щодо внесення змін у систему законодавства. Я прошу вас взяти в цьому найактивнішу участь, оскільки всі наші напрацювання можуть мати гриф «для внутрішнього вжитку», — адже зараз нас у більшості випадків просто не пускають у школу, чи пускають не нас. Думаю, що ваші праці та розробки можуть бути прислані на адресу координаційного центру при Синодальному відділі.
2. Акредитація
Величезним мінусом нашої роботи є відсутність державної акредитації наших освітніх закладів і можливості засвідченого державою дипломування наших викладачів та випускників.
Отже, для сучасної молоді втрачається один із факторів привабливості освіти: можливість широкого застосування диплома. Донині великими є конкурси в медичні та юридичні вузи, які дають широку можливість до працевлаштування. А чи великими є конкурси до наших церковно-просвітницьких закладів, як от церковнопарафіяльних шкіл, чи курсів катехизації тощо? Не надто великими, особливо, якщо взяти до уваги кількість людей, які відвідують православні храми. Справді, який сенс іти до недільної школи чи на курси, якщо зі свідоцтвами згадуваних шкіл тебе нікуди не візьмуть на роботу…
З іншого боку, за наявності у нас найкращих спеціалістів нас часто не пускають до вузів чи шкіл, бо наші спеціалісти мають або диплом Духовної Академії (він державою не визнається для педроботи), чи, маючи вищу світську освіту, не є педагогами.
Якесь зачароване коло: ми не маємо акредитації, відтак не можемо підготувати достатньої кількості дипломованих православних спеціалістів. А, не маючи достатньої кількості Православних спеціалістів, ми ніколи не зможемо отримати акредитацію. Все…
Що робити?
Можу запропонувати кілька варіантів. Найреальніший сьогодні полягає в досвіді Ужгородської Української Богословської Академії, яка гостинно приймає нас. Потрібно активізувати роботи зі створення православних факультетів на базах існуючих уже вузів, з тим, щоби випускники таких факультетів мали кваліфікацію і диплом державного зразка, водночас і посвідчення про богословську освіту.
Слід залучати провідних православних науковців усіх фахів до роботи зі створення державного стандарту з православної теології, і готуватися до акредитації бодай кількох навчально-методичних центрів з такої спеціальності.
Можливо також ширше посилати нашу молодь на навчання до іноземних православних факультетів; втім, тут ми матимемо потенційно проблеми з нострифікацією дипломів.
Зрештою, потрібно якнайактивніше пропонувати талановитим юнакам та дівчатам із православних громад отримувати педагогічну, юридичну, медичну, інші види вищої освіти, щоб мати потім можливість запрошувати їх до викладання основ Православ’я. Добре було би, коли б заможніші члени громади допомагали навіть оплачувати навчання талановитих, але не надто багатих дітей. Витрати того варті, адже, вибачте за такий світський термін, хто нині інвестує в освіту дітей, той завтра матиме найбільші дивіденди, причому не стільки матеріальні, скільки духовні.
Якщо ж ми (не доведи, Господи!) втратимо доступ до освіти і не створимо сильної православної еліти, Україна як історично Православна країна може поступово припинити існування, перетворюючись на космополітичну мішанину численних чужих релігій та чужих культур. Цього припуститися не можна!
3. Співпраця
Боляче, однак, стає, коли спостерігаю, наскільки ми роз’єднані у своїх освітніх звитягах. Можна говорити не просто про майже повну відсутність координації, але й практичну невідомість для широкої педагогічної та церковної аудиторії результатів роботи окремих педагогів або педагогічних колективів.
Наслідки цього сумні. Багато хто вимушений багаторазово «винаходити велосипед» — винаходити уже винайдене, знаходити давно знайдене, виявляти раніше відоме. При цьому навіть і найгеніальніші педагоги, які «варяться у власному соку», часто гинуть від нереалізованості своїх — геніальних, зауважте! — задумів; а невоцерковлені або нетверді у вірі легко потрапляють у тенета або окультизму, або протестантизму.
Тема неузгодженості вже лунала на східній регіональній конференції, яка відбулася в травні у Комсомольську Полтавської єпархії. Сьогодні я майже дослівно хочу повторити сказане там, бо ситуація в цьому плані сумна по всій Україні.
Отже, сумний приклад. У одному з районів Полтавщини було досягнуто домовленість про викладання основ християнської етики і культури в системі середньої освіти. Але районні методисти для кращого ознайомлення із суттю нової програми попросили надати україномовні підручники за курсом. Ми схопилися — а підручників, крім невеличкого, і тільки для певних класів, складеного отцем Богданом Огульчанським, немає! А зовсім нещодавно «відкрилося», що в сусідній області є уже великий досвід викладання в середніх школах, є підручники. Але про це практично ніхто не знає! І дорогоцінний досвід гине для інших. А «інші», — ті, хто не удостоївся бути причетним до роботи зазначеного колективу, — змушені вирішувати цілком надумані проблеми. Якби тільки була координація.
Ще приклад. Нам із гарними відгуками рекомендують підручник з основ християнської етики. Розкриваємо — а це, зауважте, підручник, який уже де-факто використовується! — і з жахом спостерігаємо, що цей посібник містить набір всіляких окультних поглядів із домішкою колоцерковних забобонів. Певен: покажи автори і користувачі цей підручник комусь у Всеукраїнському Православному педагогічному товаристві, або представникам Синодального місіонерського відділу — і конфузу вдалося б уникнути.
І подібних сумних історій я міг би повідати вам безліч. На жаль… І корінь зла, скажу ще раз, — у крайній неузгодженості, роз’єднаності і часом протилежній спрямованості наших зусиль.
Дорогі мої! Оскільки ця наша розмова — не святкова, а робоча, і призначена «для внутрішнього вжитку», то я дозволю собі висловитися про причини нашої роз’єднаності. Вони — духовні, і сутність їхня — в небажанні одних «принизитися» до того, щоб із кимось іншим радитися, або взагалі працювати під чиїмось керівництвом.
Тож причини нашої роз’єднаності — у гордині, у небажанні (для деяких — здається, що неможливості) упокоритися перед кимось, відчути себе частиною авторського колективу або виконавцем послуху. І нам, що говорять про духовне, соромно засновувати свою роботу на тому, із чим нам варто було б боротися.
Між іншим, у інославних ми бачимо приклади протилежні. Створені в США програми адаптуються для Росії, а останні моментально перекладаються українською. Також і винайдені, наприклад, у Галичині програми відразу поширюються по всій Україні. Досвід одиниць відразу ж стає досвідом тисяч.
Так повинно бути й у нашій роботі. Якщо, звичайно, ми не прагнемо створити якусь безплідну грандіозність — щось на зразок Вавилонської вежі, яку, як ви пам’ятаєте, будували, щоб «зробити собі ім’я» (Буття 11.4).
Кожен добре розуміє: людське творіння — не ідеальне, воно може бути високим в очах його творця і найближчих слухачів. Але… щойно його побачать інші спеціалісти, можуть виникнути і не зовсім позитивні оцінки, і критика, і геніальне творіння може раптом стати чи посереднім, чи, навіть, відверто поганеньким. І тому часто педагоги, що набули вже славу маститих, створили «прекрасні» програми з християнської етики, або мають «відмінні» показники, при уважному погляді з боку можуть утратити цю велич.
Ще одне. Часто колективи і окремі автори успішно працюють поодинці, нехтуючи інтересами православної спільноти. Але інколи щось трапляється, і раптом їхня праця стає чомусь неефективною. Тут-то і згадують про існування Всеукраїнського Православного педагогічного товариства. Синодального відділу релігійної освіти, тощо. Наприклад, щоб отримати на свої праці гриф “З благословення”, або надписати шапку: “Всеукраїнське Православне педагогічне товариство”. Так воно виглядає і солідніше, і вагоміше. І — сумне спостереження: потреба у співпраці з’являється, лише коли від цієї співпраці можна мати якийсь зиск, вирішити свою проблему. А до чи після проблеми ніхто про співпрацю і не згадує. І це дуже сумно!
У проблеми неузгодженості та роз’єднаності зусиль безліч граней, але вже,
напевно, час переходити до іншого питання: Що робити?
На конференції в Комсомольську ми в основному накреслили кілька напрямків:
1) Створення в рамках Синодального відділу координаційної ради з православної освіти. У задачу її має входити буденна робота зі збирання й опрацювання будь-яких наших праць: підручників, програм, методичних розробок, тощо. Ця рада виконуватиме і функції цензурні — оцінюючи, наскільки правильно той або інший педагогічний напрямок викладає православне-християнське вчення (у догматичному, аскетичному, історичному або будь-якому іншому аспекті).
2) Незважаючи на розмови про створення і координацію створення програм для викладання основ православ’я в недільних і світських школах, практично не відбувається нічого. А якщо і відбувається, те знову на провінційному рівні і з показанням головного: от, це саме ми зробили, (тобто: не Київ, не Всеукраїнське педагогічне товариство або Синодальний відділ). Не хочу називати конкретних осіб, які вже встигли “уславитися” в цьому плані.
Та далі цього терпіти просто не можна, і я пропоную обговорити сьогодні план створення конкретного і цілком реального фонду програм «за родами й видами»: для недільних шкіл, середньої і вищої освіти, з поділом за класами, місцевістю, мовою викладання, тощо. Ми спеціально для цього створили електронний банк з окремою електронною адресою й організацією щомісячного розсилання. Я прошу учасників конференції обговорити це питання і внести конкретні пропозиції. А протягом найближчих місяців ми почнемо “операцію” зі створення всеукраїнської колекції православно-освітніх матеріалів. Обіцяємо поважати авторські права (в тому обсязі, який буде зазначено самими авторами).
І ще про інформацію. Найчастіше ми не в змозі вирішити якесь питання, оскільки майже не уявляємо, хто займається роботою на місцях. Я прошу вас не просто повідомляти, хто відповідає за педагогічну, місіонерсько-просвітницьку або методичну роботу — діліться координатами, адресами електронної пошти, факсів, мобільних телефонів. Ці дані ми будемо використовувати тільки для роботи і (наскільки ви зазначите) не передавати третім особам.
4. Окультизм
Ще існує проблема, про яку неможливо не сказати, — зростаючий вплив неправославного світогляду. Окультизм у різних його обличчях, лжемістичні і псевдохристиянські вчення займають розум не лише нецерковних людей, але і багатьох педагогів, видимо належних до Церкви. Я вже згадував, що особистий досвід, набутий до навернення, накладає сильний відбиток на педагога. Тут, здається, також виявляється сумне захоплення нашої інтелігенції «рерихами», «сходом» і «духами», а заодно і набута за роки радянської влади крайня нерозбірливість у виборі «духовності».
Трохи в нас є того, із чим можна було б протиставити навалі лжедуховності. Дотепні і різкі книжки Кураєва, безумовно, гарні. Але вони розкривають лише грань, або декілька найважливіших граней проблеми. А деякі наші твори та витвори, хоча і схожі на кураєвські за дотепністю і різкістю, значно поступаються останнім у глибині та ефективності. Крім того, ми маємо свої «досягнення» у колоцерковній області. Взяти, наприклад, відому Гарафіну Маковій, число «учнів» якої збільшується. А от її оригінальні «праці» знайти не так просто. І широкій масі православних педагогів ніде знайти доладний аналіз «чужих наук» [Євр. 13.9] пані Маковій. Прошу усіх, хто має щось сказати про цю проблему (і не тільки про Гарафіну), висловитися. Нам варто звернути особливу увагу на духовні феномени колоцерковної свідомості, і, з одного боку, постаратися не пропустити лжедуховне в наші програми; з іншого ж — дати виразну православну оцінку феноменам Гарафіни Маковій і подібних до неї.
Перед нами стоїть і багато інших проблем, про котрі, безумовно, потрібно говорити. Я свідомо зупинився переважно на питаннях духовності й організації. Як очевидно, вони між собою достатньо пов’язані. Інше ж нам варто обговорити на секціях і під час вільного спілкування — у «кулуарах».
Ще разом прошу усіх об’єднати зусилля, і постаратися знайти щось корисне, що б наша конференція змогла внести в справу православного свідчення в системі утворення.
Закликаю Господнє благословення на учасників і організаторів і бажаю всім успіхів. Дякую за увагу.

Николай Бурляев: «Настоящее кино – это борьба с темными силами»

01.12.2004. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Митрополит Ириней принял участие в торжествах по случаю дня прокурорского работника