Олександр Яровий. Покровські Кінокадри

01.12.2004 archive, Вестник №39, События

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

ПОКРОВСЬКІ КІНОКАДРИ
Кілька вражень з кінофестивлю “Покров”

Братья и сестры! Дай Бог, чтобы ваше
благое начинание стало отправной точкой
для возрождения настоящего русского
кинематографа – мудрого и благочестивого
искусства, которое опиралось бы… не на
пошлые стереотипы общества потребления,
но на вечные Истины Божии… Сие и буди,
буди! Аминь.
Із привітання митр.Іоанна (Сничова)
кінофестивалю “Золотой витязь”
(серпень 1994 р.)

Фестиваль “Покров”, який проходив у столиці України 14-16 жовтня ц.р., засвідчив істину ніби загальновідому, але досі не осмислену належно, широко: кінематограф, який нині став засобом розтління та духовного спустошення, може нести величезний за силою впливу позитивний заряд. Може виховувати, будити високі почуття, нагадувати справжні життєві цілі.
Переглянувши кілька стрічок із документальної частини конкурсної програми, можна констатувати: основне, що поєднує настроєвість різних фільмів (автори їх – з України, Росії, Грузії – і не тільки) – це непідробний біль за людину. За той образ Божий у ній, втрата якого веде до страждань і загибелі. А віра долає не тільки тимчасові труднощі, а й саму смерть (пригадується фільм “Надія”, про який скажемо далі).
Ми всі пам’ятаємо євангельську притчу про таланти. Різні люди по-різному розпоряджаються своїм даром від Господа… Автори фільму “Під сонцем” (режисер – 33-літній актор та сценарист Юрій Яцкін) ставлять двосічне філософське питання: “Талант – благословення чи прокляття?” Ця документальна стрічка з елементами художнього фільму складається ніби з двох планів, об’єднаних роллю-пошуком режисера, що є одночасно й героєм-оповідачем. Ця молода людина, журналіст, працює над книгою про рок-ідола недавнього минулого – соліста групи “Нірвана” Курта Кобейна. Співак покінчив самогубством. Журналіст рушає до далекого Сіетла, розпитує родичів, друзів, очевидців… Вони говорять про якесь “родове прокляття”, про трьох самогубців у роду, наркотики й таке інше. Це – зовнішній вияв трагедії внутрішньої: життя, яке не знало Бога. Антихристова спрага “обожнення” від юрб поклонників закінчується страшною нудьгою, творчою кризою, вичерпаністю. Пошуки “свіжих відчуттів” закидають все далі в безвихідь…
Інший план – історія російської дівчинки-феномена, талановитої виконавиці фортепіанної музики Полі Осетинської. Кобейн зазнав слави у 27 років, а вона в — 6! Музичні критики розсипалися в похвалах: дівчинка-чудо! Знає напам’ять 27 годин музики! Десятки разів її викликають на “біс!” Зараз вона вже доросла. І продовжує працювати над собою, відкриваючи все нові духовні обрії. Чи обминули Поліну трагедії та спокуси? Так, обминули, хоча й загрожували їй. У хвилину тяжкого випробування вона запитувала в монаха одного з монастирів Росії: чи бувають виправдання для самогубства? “Ні”, – твердо відповіли їй. Це завжди – гріх, що позбавляє навіть надії на покаяння. Всі кризи було подолано – завдяки вірі. Без підживлення із Божого джерела талант висихає, терзає митця вбивчою безплідністю та відчаєм. Православ’я стало тією опорою, завдяки якій обдарування зміцніло, збагатилося… Автори фільму без надмірної патетики й дидактики пропонують глядачеві дві відповіді на поставлене питання. Вибрати прокляття чи благословення – залежить від самої людини та її ставлення до Господаря талантів – Бога.
Того ж дня було показано “Скобелєвський марш” Бориса Лізньова (Росія). Цей фільм отримав приз фестивалю “Золотий витязь”. Цікавою є фільмова манера: переважають чорно-білі фотокадри, в тому числі – батальні, але завдяки майстерності оператора та звукооператора глядача не покидає відчутна ілюзія руху, динамічності. Фільм оповідає про величезну народну любов до генерала Скобелєва, героя Балканської кампанії 1878 р. (Автор цих рядків, пригадуючи свою поїздку до Болгарії в 1990 р., може підтвердити “генетичну”, чи що, приязнь наших братів – південних слов’ян – до Росії. Там досі чути слово “братушки”. Повчально для деяких наших суперпатріотів-співвітчизників, які міняють щире золото єдиновірної вікової дружби на дешеву фольгу “вестернізму”). Згаданий фільм триває менше півгодини, але зачіпає проблематику, актуальну в масштабах всієї Слов’янщини. Він нагадує нам, що ми – члени великої православної над-етнічної спільноти, яку в плані духовної єдності все одно ніхто й ніколи не зруйнує і не “затре” в історії.
Фільм Валентини Матвєєвої “Надія” (“Надежда”) підтверджує, серед іншого, думку сучасних естетологів про те, що катарсис, себто духовне очищення через твір мистецтва, можливий не тільки в античній трагедії, як учив Арістотель… Сказати правду,чи не з півтора десятиліття не доводилося мені бачити сльози на очах глядачів (не такі йшли фільми й генерували вони інші емоції…) Цей же фільм помітно зворушив багатьох. Що це? Невигадана історія жінки Надії, що опинилася в Фінляндії. Сама – з “успішних”: багатство, подорожі, розваги, хороша сім’я… А потім, як смертний вирок – саркома (рак). Жити лікарі “обіцяють” кілька місяців. “А я, – запевняє героїня документального фільму, живу вже четвертий рік..” Вона померла в 2002 році. Авторам фільму вдалося зафіксувати не згасання невиліковно хворої людини, а, навпаки, духовне відродження. Православ’я, коли можна так сказати, зробило Надію безсмертною. Вона відчула, що з нею – Бог. Тому смерть не жахає, а хворобі вона навіть… рада – перетерпить тут за гріхи, а не понесе покарання у вічність… Вражає оптимізм, любов до людей, життєрадісність приреченої, з раціональної точки зору, жінки, людини, що, за земними мірками, є ходячим мерцем… Благодатна втіха від паломництва по монастирях, святинях Росії перевищує всі страждання. (До слова скажемо, що епізод про перебування Надії в Оптиній пустині та допомогу їй від могил новомучеників ієром.Василія, іноків Ферапонта та Трофима є в широковідомій православним читачам книзі Ніни Павлової “Пасха красная” – наприкінці 5-ї частини). Бог сподобив Надію перед смертю відчути всю повноту, сенс життя земного і подарував відчутну НАДІЮ життя вічного… Сподіваємося, після сеансу не один глядач помолився за упокій раби Божої Надії, кінець земного існування якої став тріумфом віри й живою проповіддю християнського воскресіння духу, перемогою Буття над загибеллю.
Популяризаторський (в хорошому, “освітньому” розумінні) фільм Геннадія Коліна “Де нема ні неба, ні землі” ознайомив глядачів із головнішим в духовній практиці Афону – подвиг послушання, Іісусова молитва, очищення від пристрастей… Закадрові голоси старців передавали атмосферу духовного побуту святогорців, а зоровий ряд знайомив із особливостями побуту зовнішнього. “Для нас немає неба й землі, навіть ангелів та раю, – метафорично сказав один із агіоритів. – Для нас тільки скрізь і в усьому – Господь Іісус”. Роздуми про понадсвітню енергетику цього святого імені становлять ключовий напрям фільму.
З останнього конкурсного дня хотілося б виділити три картини: “Чудеса і таємниці”, “Жертва правди”, “Анфим Іверяну”.
Документальний фільм “Чудеса і таємниці” (автор сценарію й режисер Олеся Фокіна) вражає не менше, ніж згадана “Надія”. Це історія юнака Іллі, що від народження хворий на тяжку форму церебрального паралічу – ледве може ходити, руки практично не діють, у шахи грає зубами, а комп’ютерні клавіші натискає носом… Але подвиг матері та її сина дає добрі плоди. Ілля дебютує як письменник-початківець, йому дають знану на Уралі мистецьку премію… А так фільм – про будні. Будні, які вражають щоденним героїзмом. Предківська віра цих людей – генетична, в крові. Вони не здаються. “Чи є Бог?” – запитують юнака хворого, змученого, за всіма обивательськими мірками, як каже блюзнірсько-неправдиве прислів’я,- “скривдженого природою”. “Є”, – твердо каже Ілля, який навіть говорити чітко не може,його мовлення супроводжується титрами. Бог є – він дав юнакові і талант, і силу, і – той хрест, за несення якого буде дана нагорода, “превосходящая ум человеческий”. А чи не нагорода ще тут,на землі – бути щасливим у нещасті?..
Вражає оповідь матері героя про черговий похід до соцзабезу (ні, вже не щодо копійчаної пенсії, а стосовно путівки на море для хворого одинака). Працівниця закладу каже з досадою: “Ви от вимагаєте, а я тут вже п‘ять років не можу з’їздити на море!” – “Ви мені заздрите?!.” – гірко запитує мати… Характеристично-страшний діалог нашої сліпої, споживацько-заздрої доби…
“Изучи дух времени”, – процитував афоризм свт.Ігнатія (Брянчанинова) режисер Вадим Виноградов, презентуючи свою роботу “Жертва правди”, що є другим фільмом п’ятичастинного проекту “Гефсиманія царя-мученика” – про постать царя-страстотерпця Миколи ІІ, його роль в житті Батьківщини. Це гостро-пронизлива мистецька стрічка, що не оминає багатьох проблем, пов’язаних із канонізацією та й самою фігурою останнього православного самодержця. Власне, фільм є розвінчанням концепції, за якою Миколу ІІ прославлено у лику святих лише за мучеництво протягом кількох місяців ув’язнення і загибель; автори фільму переконливо доводять, що й життя та правління цього царя дають підстави говорити про втілення божественних ідалів у хід земного життя. За часів цього імператора відбувся останній духовний спалах Святої Русі перед довгою ніччю саморуйнації, більшовицької темряви… Фільм насичений багатьмах цікавими й маловідомими фактами – з життя царської родини, біографії Петра Столипіна та інших діячів – як тих, хто вище всього ставив віковічні цінності, так і тих, хто під модними “європейськими” гаслами одурив і зрадив народ, чи, точніше, цілі народи… “Строго посещает Господь нас гневом своим!” – записує цар у щоденнику… Творці фільму прикладають до постаті царя, що по-християнськи простив революційне безумство мільйонів підданих і по-християнськи пішов на смерть, слова преп.Максима Сповідника. “Якщо навіть цілий світ піде за цим безумством, я один не піду”… Це єдиний фільм із тих, про які говоримо, що закінчується кадром із традиційною православною формулою: “Конец фильма и Богу нашему слава”.
Грузинські кінематографісти представили уривки з художнього фільму про діяча грузинського та румунського православ’я XVIII ст., св. мученика Анфима Іверійського, замученого турецькими загарбниками за оборону єдності Православ’я та відмову від колаборціонізму. Фільм вражає вже призабутою епічністю, “кавказьким” спокоєм кіномови, лаконічною промовистістю історико-реалістичної оповіді. Прикро звучали зізнання грузинських колег: створили чотиригодинний фільм, а показати ніде. “У Грузії нема кінотеатрів…” Грузію, виходить, штовхають “у Європу”. Як і нас. У кожного, бачте – відео. Тільки дивляться по ньому не національне. І не православне… І не історично-рідне.
Ми вдалися, звичайно, до пунктирного, вибіркового переказу кінофестивальної продукції. Але загальне враження викристалізувалося, й воно – оптимістичне. Переможно “наступає” нове кіно – кіно, зрошене вічною живою водою Православ’я. Це мистецтво, якого все більше потребуватимуть спраглі душі. За ним – майбутнє, бо воно обстоює правду Божу.

Международный фестиваль православного кино "Покров" в Киеве

01.12.2004. ЖИТОМИР. Епископ Гурий встретился с губернатором области С. Рыжуком

01.12.2004. КИЕВ. У стен Киево-Печерской лавры прошел молебен о здравии ВИЧ-инфицированных