Михайло Степ. Преподобний Нестор и ми

Предстояй со дерзновением Престолу
вечныя Славы, не забуди нас, грешных и не-
достойных, бурями страстей отягченных, и
и ходатайством Твоим непрестанным защити
страну нашу, Тебе присную, и соотчичи Твоя…
З молитиви преп.Нестору Літописцю

9 листопада (н. ст.) Церква святкує пам’ять преподобного Нестора Літописця, Печерського. За мирським календарем це День української писемності. До мощей святого давньоруського книжника приходить безліч людей, чия діяльність пов’язана зі словесністю, писанням, освітою. Сам Господь підтвердив чудодійним даром нетління великі заслуги цього подвижника перед Вітчизною небесною та земною. Над ракою преподобного ми бачимо викарбувану золотими літерами на камені молитву, в якій звертаємось до Нестора Літописця із проханнями про братолюбні почуття, міцну віру, всілякі духовні блага для нас, нащадків і співвітчизників святого угодника.
Про людину, саме ім’я якої стало символом книжної справи, словесного світла, ми знаємо не так і багато. Тогочасна письменницька традиція не випинала заслуг автора чи переписувача; смиренна формула — „аз грішний…” була не просто загальноприйнятим висловом, а відголосом, втіленням тієї Христової (і загалом християнської) самопожертви, яка в богослов’ї зветься грецьким словом „кеносис” — самозменшення, самозмалення (рос. „истощание”). Навіть ім’я автора нібито зникало, як піщинка в океані волі Божої, благої та досконалої. Але Господь, як бачимо, знає і прославляє своїх сумлінних працівників. Письменник усе робив перед очима Бога: а для Нестора літописання було ще й монастирським послухом, причому у людей такого високого духовного рівня, як Печерські преподобні, цей послух не виділявся серед інших, нібито менш почесних, адже послухів не буває „низьких” (згадаймо преподобного князя Николу Святошу, який робив „чорні” роботи для братії й великим смиренням досягнув висот духовної досконалості).
Лаврські печери знають і бережуть у своєму святому лоні ще одного преподобного Нестора — Некнижного (пам’ять в один день з Нестором Літописцем). Чи існують на світі випадкові збіги? Випадковість хтось із мудрих людей назвав „мовою Бога”. Перед нами — ченці, „новий народ”, світло християнства, „язык свят, людие обновления”, які все робили молитовно, благоговійно, свято. Тому незалежно від особливостей земного служіння вони рівні в безкінечній неповторності свого святого дару, яким і зараз щедро допомагають кожному, хто приходить до них з вірою.
Перу Нестора Літописця належать „Житiє Бориса та Гліба”, „Повість временних літ”, житія преподобних Печерських (відомий збірник „Києво-Печерський Патерик”). Науковці продовжують сперечатися й висновувати різні версії — що в „Патерику” належить Нестору, а що пізнішим доповнювачам та переписувачам; але чи настільки це суттєво?.. Йдеться про ту святу словесну працю, яка витворювала не „текст”, а духовну дорогу зростання для кожного окремого читача та для цілої православної спільноти — руських людей. Символом цієї праці можна вважати свічку, від якої запалюється багато свічок, чи лампадку, що освітлює святі образи в монастирській келії. Пізніші переписувачі несли все ту ж Несторову традицію, як Нестор ніс традицію апостольську. Благоговійний сенс цієї роботи, пієтетне, молитовне ставлення до Слова не мінялися. І це річ характерна для православної віри. Пригадується, що великий святий уже ХХ століття прп. Силуан Афонський казав: „Якби з якихось причин втратилися книги древніх отців, то наші монахи могли б написати нові таки книги”.
Книжний труд, як і робота іконописця, освячувався молитвою. Молився і святий Літописець, ми ж тепер молимося йому. Акафіст всім преподобним Печерським, що містить окремі молитовні славослів’я кожному з Лаврських святих, називає Нестора „житий святых отцев Печерских сказателем и усердным им во всем подражателем”. Прийшовши в 17 літ до преподобних Антонія та Феодосія, майбутній найвідоміший руський письменник невідступно благав святих отців постригти його в ангельський образ. Безперечно, постійна розумно-сердечна молитва була супутницею Нестора в книжній праці та й цілому житті. Його ревний душерятівний подвиг виявлявся і в іншому: постах, бдіннях, вихованні в собі смирення та нестяжання, культивуванні всіх християнських чеснот. „Неприємна Богу душа, в якій істини нема”, — говорив Літописець. В очищенні душі, серця, в зростанні неземної любові до Бога та до всього сущого полягала запорука всесильності тих словес, що з-під його пера поставали на пергаменті.
Твори прп. Нестора мають високий ступінь історичної достовірності. Це своєрідна обширна енциклопедія києворуського життя та, зокрема, життя монастирського. Це уславлення подвигів святих, які ставали переможцями після битв з ворогами видимими й невидимими, з неміччю людського єства… Згадаймо сказання про перших руських мучеників. Небувале, христоподібне смирення виявляють сини Володимира Великого Борис та Гліб. Вони відмовляються навіть заради захисту власного життя від боротьби з братом, до мученицької смерті підкоряються обов’язку, любов’ю перемагаючи братовбивчу ненависть… А всі ті Лаврські чудотворці, до місця земного спокою яких ми приходимо з радістю, любов’ю і трепетом, — Антоній, Феодосій, Ісаакій, Прохор Лободник, Агапіт-лікар, багато інших — живo постають зі сторінок „Патерика”. Протягом століть це було улюблене, нестаріюче й невичерпне читання для наших співвітчизників. Вже зараз розбещені видовищами, розвагами та ефектами співвітчизники, особливо молоді, навряд чи здатні збагнути у всій повноті духовні глибини древніх сторінок. Але невичерпні істини цих божественно-високих і благодатних у своїй простоті слів добре розумів наш православний народ, і, знаємо без сумніву, розумітиме до самого кінця віку… Пам’ятка вражала і науковців. Великий український вчений-історик академік Михайло Грушевський писав у свій час: „Патерик” і „Кобзар” — се були найпопулярніші українські книги”. У третьому томі своєї ґрунтовної „Історії української літератури” він називає „Патерик” „золотою книгою українського письменного люду”. Щоправда, в дусі панівного тоді інтелігентського позитивізму, що виявлявся в акцентації на соціальних та науково-матеріалістичних поглядах як протилежних до нібито „архаїчної” релігії, вчений чудується і вважає якимось парадоксом, грою історії, що таку популярність мав твір не надто „життєвий”, „соціяльний” та „інтелєктуальний”. Сучасна доба переконує, що найжиттєвішим, найжиттєздатнішим і виявилося якраз те, що виростало з живого середовища віри. Себто — Боже, благословенне. Вічне…
Це не просто „великолепный памятник”, „драгоценный памятник”, як називали „Патерик” російські професори Шахматов і Покровський. Це збірник духовних взірців, підручник християнської самопобудови, православного зростання особистості. Він несе в собі благодатну живлющу енергію, якої так бракує сучасній літературі та її читацтву. Читацький загал перегодований інформаційною однотипною „їжею”, яка засмічує душу, робить її знесиленою, заплутаною і хворою. А духовні, словесні ліки — зовсім близько, поруч…
Письменство було справою переважно келійною. Келії краще, ніж фортеці, захищали духовну самобутність православних народів. Пригадується один характеристичний епізод з біографії Тараса Шевченка, коли великий поет відкрив для себе новий горизонт — уявлення про віковічну православну культуру древньої Іверії. У Петербурзі якось він зустрівся з істориком-земляком Миколою Костомаровим та грузинським культурним діячем Акакієм Церетелі. Українці розпитували гостя з далекої гірської сторони про звичаї, літературу, духовність його народу. Взнавши, що Грузія довго перебувала в оточенні агресивного магометанства, вони почали цікавитися, як грузини зберегли в чистоті й неушкодженості свою культуру. „Ідейна робота йшла келійно”, — відповів Церетелі. Також він говорив про вирішальну роль релігії у справі збереження національної ідентичності. “Олицетворив национальность с религией, грузины оборонялись… и мученическими подвигами донесли православие до ХІХ столетия… Мы оборонялись только крестным знамением”. Грузинський просвітитель підкреслив виняткову роль монастирського типу духовно-культурної діяльності, позитивне значення монастирів як островів порятунку серед буремного моря світу. Шевченко, до речі, наприкінці зустрічі відзначив: “Як багато в цього народу спільного із нами!”
Україні поталанило не стільки, як Грузії. Вона не мала високих неприступних гір… Сьогоднішня культурна ситуація, позначена двоїстістю, східно-західними хитаннями, — це „ягідки” всіх багатовікових „квіточок” культурної інтервенції. Католицизм, унія, а тепер взагалі якийсь псевдодуховний та антикультурний „вінегрет” розмаїтих лжевчень, замішаний часто навіть на неоязичництві та сатанізмі, зробили народ у масі своїй вкрай глухим до Несторових духовних ідеалів. Ситуація зі словесністю болюча. Українське письменство ніби забуло, що йому треба писати. Виною цьому висувають соціально-політичні та економічні фактори, але справжня причина — в змістотворчій кризі, відсутності здорової конструктивної ідейності. Духовна вичерпаність, художня убогість та тенденційність літпродукції стають просто катастрофічними. Українська словесність мовби затиснута між двома скелями-Симплегадами, на жаль, не міфічними, що зсунулися і безжально душать: з одного боку, комерційно-глянцева ширвжиткова халтура, а з іншого — безживна „ніби-українська” політизована продукція, яку, гадаємо, не тільки нудно читати, а вже нудно писати самим авторам. Письменницька спільнота під орудою „вічних депутатів” вільно чи невільно намагається стати форпостом для впровадження в українське життя цеерушних планів по розколу слов’янського світу і донищенню України, перетворенню її на секонд-хендовий „рай”, простіше кажучи, західну колонію у всіх розуміннях. Та де ті, що слухають і чують?! Кажучи словами Шевченка, ми часто постаємо, як „правнуки погані”, як люди, що не гідні святих мужів, наших далеких предків. Ми втратили навіть те, що мали півтора-два десятиліття тому. Сучасного літератора дратує згадка про Олеся Гончара чи Андрія Малишка, яких знали, читали і любили тисячі людей — від колгоспниці до академіка. Письменницькі ймення були відомі у інших країнах світу. Сучасний же літератор, видавши одну-дві сотні примірників збірочки за гроші доброго спонсора (кому пощастить знайти такого), вже вітає себе з „успіхом”. Бо так — на омріяному Заході, де, сказати правду, ніякої літератури в нашому, слов’янському, розумінні вже просто нема. Там рахують, а не читають… “Накажет вас Господь Западом”, — казав один з архієреїв, сучасник св. Прав. Іоанна Кронштадського.
Голосів святих ми недочуваємо.
То де ж візьметься література? Вона із землі не росте. Вона — від Неба прийшла на вістря Несторового пера…
Проте віримо, що література буде. Віримо в молитви преподобного Нестора Літописця і всіх святих на чолі з Богородицею. Ми бачимо, як православні народи Росії та Білорусії починають усвідомлювати, що вони є володарями всерятівних духовних цінностей, які “нікуди й не подівалися”: це православні віра, культура, мораль. Світло світило і в темряві, — згадується Євангеліє від Іоанна, — а от нас пітьма обійняла, поглинула… Найближчі сусіди прозрівають. А бідна Україна все ніяк не може зрозуміти, що продовжує засипати святий предківський скарб могильною землею звироднілого Заходу, який вже давно втратив благодать Божу.
Безсмертний Нестор Літописець стоїть біля Престолу вічної Слави саме для того, щоб охороняти нас в найтяжчих випробуваннях. Він молиться за нас сьогодні. Невже ми підемо за безсловесним світом, безумно відштовхнувши любов обранця Божого на словесній ниві? Хай не буде сього ніколи! Сине і Слове Божий, Іісусе Христе, молитвами преподобного Нестора порятуй нас і в цьому нелегкому часі, й завжди!

Хроника служения Предстоятеля УПЦ, октябрь-ноябрь

Протоиерей Владислав Софийчук. Чужих детей не бывает