Архімандрит Василій Садварій. Церковне виховання як невід ’ємна складова освітянського процесу

01.12.2004 archive, Вестник №39, События

ЦЕРКОВНЕ ВИХОВАННЯ ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА
ОСВІТЯНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Архімандрит ВАСИЛІЙ (Садварій),
проректор ЧЧБА, доктор богослов’я

Україна має багатовікову православну традицію, то ж і майбутнє наше в повній мірі залежить від православного виховання молодої генерації.
Держава наша є суверенною, правовою, незалежною, то ж втілення в реальне життя цих надбань має спиратися на світогляд, в якому б духовні та моральні орієнтири мали православне спрямування.
Приємно зазначити, що бачення пріоритетів і розуміння історичного моменту сьогодення полягає в невідкладному прилученні до духовно-моральних цінностей передусім молоді .
Ці заходи мають зустріти розуміння серед керівників держави та освітян.
Указ Президента України Л.Д.Кучми від 21 березня 2002 р. «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики…» дає унікальні можливості співпраці шкіл усіх рівнів з Православною Церквою. Базуючись на основі православних цінностей, Церква і держава повинні допомогти молоді знайти себе в Православ’ї. Саме Православ’я формувало історію та культуру Української держави, розвивало основи вітчизняної філософської системи.
У вищевказаному Указі Президента України чітко зазначено, що впровадження морально-духовних цінностей в навчально-виховний процес має здійснюватися за участю Церков. Додамо, зокрема: нашої Української Православної Церкви як найбільшої в Україні.
Багаточисленність заходів, науково-практичних семінарів, місіонерсько-педагогічних конференцій тощо, які з благословення Предстоятеля нашої Церкви, Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, проводить Синодальний відділ релігійної освіти катехізації та місіонерства Української Православної Церкви під головуванням Преосвященнішого Єпископа Полтавського та Кременчуцького Філіпа, спільно зі Всеукраїнським Православним педагогічним товариством, свідчать про багатогранну та всебічну співпрацю нашої Церкви з усіма структурними підрозділами в системі освіти.
Господь благословив і нашій духовній школі прилучитися до цього вкрай життєво важливого, всецерковного, всеправославного, всенаціонального процесу. Спаситель, «що спас нас і покликав покликом святим, не за наші діла, але з волі Своєї та благодаті, що нам дана в Христі Іісусі попереду вічних часів» (2 Тим. 1,9), наказує і нам через святих своїх апостолів та учнів «то ж ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що я вам заповідав» (МФ.28, 19-20).
Православне виховання, яке воно насправді? Чи існує якась система або методологія виховання православної людини? Педагогам слід замислитись над іншим,- чому ми шукаємо систему виховання, звідки таке прагнення? Може виявитись, що “методична жага” походить від бажання зняти з себе відповідальність за виховання наших дітей і сховатись за методиками. Прагнемо самих себе замінити якоюсь системою виховання, втішаючись, що ця система не проста, а православна. Перечитуємо книги про виховання дітей сторічної давнини, вивчаємо життя святих, їх дитячі роки: з дітьми не грався, на вулицю не ходив, цукерок не їв, був мовчазний, любив усамітнену молитву. Думаємо, що ж нам робити зі своїми, які галасливо граються, люблять солодощі, сваряться, б’ються не за правилами, думаємо, що робити, щоб телевізор не дивились, мультики не дивились, жуйку не жували? Ідемо у храм, замовимо молебень чи службу і з почуттям виконаного обов’язку ідемо далі займатися своїми справами. Тому приводимо для таких вихователів та батьків слова о. Іоанна Крестьянкіна, який в одній зі своїх проповідей сказав: « Мати починає молитися, вона просить від Бога допомоги, але не дістає її. Чому ж? Та тому, дорогі мої, що не можна покладати на Бога того, що зобов’язані ми самі зробити.Потрібна праця, потрібна духовна напруга, треба завжди пам’ятати про своїх дітей та відповідальність перед Богом. Батьки та матері! Саміі, без своїх дітей ви не спасетесь, — і це треба пам’ятати».
Виховання — процес повільний, непростий, він вимагає комплексного та системного підходу, пов’язуючи часто багато різних та зазвичай взаємно протилежних один одному компонентів.
«Виховує все — люди, речі, явища, але найперш і більше всього люди» (Макаренко А.С). 3 усім цим складним світом навколишньої реальності дитина входить в нескінченне число відношень, кожне з яких незмінно розвивається, переплітається з іншими відношеннями, ускладнюється фізичним та моральним ростом самої дитини. Весь цей хаос не піддається ніякому обліку, проте він створює щомиті визначальні зміни в особистості дитини. Направляти цей розвиток та керувати ним — є основою виховання. Виховувати — це значить бути поряд з вихованцем, брати участь в його житті як зовнішньому, так опосередковано в душевному, внутрішньому. Духовне виховання, виховання релігійного почуття -це також перебування поруч, постійна готовність допомогти та союзництво у боротьбі з гріхом.
Слово «гріх» тлумачать як “невлучення в ціль”. Суперечності всієї нашої природи є тяжким наслідком першородного гріха, тому все своє життя ми прагнемо відцентрувати, відкоригувати, зібрати себе. Процес цей починається з дитинства, і саме тут потрібен помічник. Саме такий помічник і є не керівником, а провідником та “зв’язківцем” дитячої душі — це його священне місце. Вчитель пов’язує живу допитливість дитини з досвідом та життям Церкви.
Процес виховання можна охарактеризувати як процес вироблення доброчинних реакцій творення в людині гармонійної системи відношень з навколишнім світом. Християнська антропологія не допускає муштри людини та вироблення в неї стереотипних реакцій. Підсумком християнського виховання потрібно вважати не вимуштруваність, а знайдення внутрішньої системи цінностей, яка лежить в основі всього людства. Система цінностей відображає не перелік дозволеного чи недозволеного, а внутрішню спрямованість та прихильність, любов до істини. Християнське виховання неминуче стає вихованням християнських почуттів, над якими людина має володарювати, а не служити їм. Його, зрештою, можна тлумачити як виховання в людині головного почуття — почуття істини. Християнська педагогіка не є системою правил чи прийомів, тут на перше місце виходить педагог з його живою інтуїцією, знаннями та рішучістю діяти. Нарешті, християнська педагогіка має свої принципи, які коротко хотілося б перерахувати.
Першим виголошено принцип ненасильства.
Міра насильства в суспільстві занадто велика, насилля стало буденним, тому в християнській педагогіці виділяється саме цей критерій. . Бог створив нас вільними, і першою заповіддю християнської педагогіки буде заповідь «Не вбий». Не роби насилля над душею, “не угашай духа”. З другого боку, принцип ненасильства не означає вседозволеності.
Одним із головних принципів взагалі будь-якої педагогіки є сучасність. З Євангелія ми знаємо, що слова та діла Божі відкриваються людям по мірі здатності сприйняти їх, по мірі духовного зростання. Вчення Спасителя — не теорія, а Блага вість. Тому педагогічний вплив, якщо він живиться Євангельським духом, не буде пасивним, але таким, що активно реагуює на духовний стан та рівень дітей.
Наступний принцип — єдність педагогічних впливів. Згадуючи відому байку «Лебідь, Рак і Щука», ми більш за все повинні пильнувати щоб «не розтягнути» дитину в різні боки. Тому принцип єдності педагогічних впливів тлумачиться як принцип доповнення, бо не завжди ми можемо вберегти дитину від небажаних впливів, але безперестанку повинні їх враховувати, по мірі змоги пом’якшувати та виправляти.
Далі — сформований принцип Особистості. Все в Православ’ї особисте. Особистість людини знаходить сама себе в особистому спілкуванні з Богом. Головне нам, педагогам, не стояти перешкодою на особистому шляху до Бога, не заважати, не придушувати особисте в дитині.
Принцип антропологічний.
Повага до людини та її гідності є головною засадою в християнстві. Цей принцип закликає нас до вивчення людини в її цілісності. Треба, щоб інтуїтивне відчуття було підкріплене церковним, святоотцівським та науковим знанням людини. Ми повинні вчитися бачити людину і розуміти, що відбувається в ній. Звідси й умова: щоб вчити треба самому вчитися.
Принцип пильнування, доглядання та трезвіння; принцип невпинної уваги. Якщо процес навчання може організовуватись по-різному і навіть з великими часовими перервами, то процес виховання, по своїй сутіі, є безперервним. Якщо ми припиняємо виховний процес, то дитина не перестає виховуватись, -вона просто знайде собі іншого вихователя. Тому педагог не може мати відпочинку, доки не знайде собі гідну заміну. Від нас вимагається постійна участь в житті дитини, а це, мабуть, найважче для внутрішнього світу самого педагога.
Наступний принцип пов’язаний з моральним кодексом педагога. Ми завжди повинні усвідомлювати, що ми робимо, не будувати ілюзій, не мріяти і не нав’язувати вихованцям своїх ідеалів, образів та бажань. Ілюзії часто породжують агресію. Реалії життя зазвичай вступають в конфлікт з романтичними уявленнями і неминуче починають дратувати. Звідси може виникнути бажання — розчавити, перебудувати, підігнати життя під нашу мрію про нього. Цього робити категорично не можна — людина є вільною і має право на особистий шлях до Бога.
Має бути названий принцип любові.
Це значить, що педагог має любити дитину. Любити дитину — означає бачити її в Божественному задумі, любити — це бачити образ «грядущего во имя Господне». Любити важко, бо дії, вчинки та пристрасті затьмарюють цей образ. Де взяти сили, щоб очі серця не стали очима земними? Здається, що жорстокість уразила цілий світ. Але не уразила Того, Котрий переміг світ. Якщо серце педагога віддане Христу, Творець буде омивати його своєю невичерпною любов’ю, живити почуття , підтримувати здатність співчуття, милосердя та любові.
І наприкінці — принцип смирення.
На думку багатьох святих Отців Церкви, смирення — головна християнська чеснота. В чому полягає смиренність педагога? В розумінні, що істинним дітоводителем є Господь. Не все нам відкривається в Божественному задумі про людину. Звичайно, ні! І справа не в тому, яким є рівень духовності педагога, а в першу чергу в розумінні того, що людина не може бути нами осягнута до кінця. Ми — тільки співпрацівники Богові, за словами апостола Павла, і повинні дати Йому змогу діяти. Бо сам Господь запевнив нас словом євангельським: «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь» (МФ.28,20).

Иерей Александр Пикалев. О церковных суевериях

История Песчанской чудотворной иконы Божией Матери