З Київського патріархату до Православної Церкви я перейшов свідомо

01.05.2004 archive, Вестник №32, Расколы, ереси, секты

Ієрей Володимир Кіщук:
«Ми молимось, щоб спала пелена з наших братів і сестер, які ще не усвідомлюють, що «Київський патріархат» не церква, а гріх і глум над Православ’ям, лукаво прикритий грою на національних почуттях».
«З КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ДО ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ Я ПЕРЕЙШОВ СВІДОМО»

Розповідь колишнього настоятеля парафії Св. жон-мироносиць, що по вулиці Київській у м. Вінниці, ієрея Володимира Кіщука

— Отче, ви вже другий вінницький священик, виходець із Західної України, який у цьому році переходить із так званого «Київського патріархату» до канонічної Української Православної Церкви, яка знаходиться в єдності із Московським Патріархом і всім Православним світом. Погодьтесь, для людини, яка виросла на Івано-Франківщині, де спекуляції на українстві дуже сильні, такий крок нині здається щонайменше мужнім.
— Я дійсно народився і виріс на Івано-Франківщині. Сьогодні мені 22 роки. У «Київському патріархаті» я перебував з 12-ти років. На Франківщині у нас скрізь КП і УАПЦ. Вихований я в колі «священиків» саме «Київського патріархату», бо в мене там родичі. Зокрема мій брат, його тесть, благочинний Верховинського району, «владика» Іоанн Бойчук також мій родич. Тому і питання, до якої Церкви належати, в мене ніколи не виникало. У сані «священика» КП я був чотири роки.

— Після сказаного ваш крок здається кроком насправді віруючої людини. Що могло перевернути світогляд парафіянина, який з юного віку виховувався в атмосфері філаретівської облудності і спекуляції на національних почуттях українця? Тут хочеш-не хочеш, а віриш, що неможливе для людини — можливе для Господа. Де та точка відліку, з якої все почалось?
— Мій шлях до канонічної Церкви має початок ще з того часу, коли я був простим прихожанином КП. Одна матушка з нашого приходу, яка співала в хорі і прозріла раніше за мене, дала мені прочитати «Почаївський листок». Там було сказано, що «Київський патріархат» — не церква. Я спочатку цього не зрозумів і дуже здивувався. Запитав нашого настоятеля о. Юрія. Він розвіяв мої тривоги, сказавши, що то є наклепи і неправда. — У нас церква православна, — сказав він, — і ніяких розколів не було. Далі, коли я вже став учнем Житомирської семінарії, дізнався, що є, виявляється, «УПЦ Київського патріархату», а є «УПЦ Московського Патріархату». І, звичайно, нас вчили МП сприймати як ворога філаретівської «церкви».
А далі була моя перша поїздка в сані священика «Київського патріархату» до Почаївської лаври, з Вінниці, де я тоді служив. У Почаєві мене запитали, до якої Церкви я належу. Я із щирою простотою відповів, що з «Київського патріархату», бо не розумів, яка безодня розділяє канонічну Церкву і «КП». Далі була розмова з насельником монастиря отцем Димитрієм. Він сказав мені теж, що «КП» — це розкол, а розкольників не пускають до храмів і монастирів по всьому світу. Але його слова тоді ще були незрозумілими. Через рік мені в руки потрапила брошура, де було пояснено, що всі Таїнства, які здійснюються в храмах «Київського патріархату», не дійсні. Я почав замислюватись: «Куди ж ідуть ті люди, за яких я молюсь за упокій? А чи хрещені ті, які хрестились у нас в «КП?» І коли далі почав більше цікавитись цією проблемою, більше спілкуватись із представниками Української Православної Церкви, я зрозумів, що «УПЦ (КП)» — це розкол, в якому немає Благодаті Духа Святого, а під час богослужіння хліб і вино тут не стають Тілом і Кров’ю Христовими.
Коли я це зрозумів, мені стало дуже важко служити. Я був змушений уникати богослужінь у своєму храмі, знаходячи найменший привід. Мені було дуже важко і гірко усвідомлювати, що я знаходжусь в «КП» і що це не церква, оскільки я знаходився з дитинства в її лоні. Потім були ще зустрічі з владикою Миколаєм, архієпископом УПЦ на Івано-Франківщині, спілкування із старцем Кирилом в Браїлові (Браїлівський жіночий монастир). Вони остаточно мене переконали, що «Київський Патріархат» — це розкол, який веде в погибель тих людей, які в ньому перебувають. Повернувшись до свого храму, я об’явив громаді, що переходжу до УПЦ (МП). Керівництво Вінницької єпархії «КП» швидко провело збори і мене викинули із сану. Це було взимку 2003 року.
Перехід до УПЦ (МП) я з групою прихожан хотів здійснити ще влітку. Але постала проблема із спонсорами, які допомагали в будівництві нашого храму. На той час вони ще не були готові перейти з нами. З часом, після моїх роз’яснень, що нас не визнає ні одна канонічна Православна Церква світу, що ми — звичайна секта, що в жодному православному монастирі чи храмі законної Церкви нам не дозволяють причащатись і т. п., вони стали на наш бік. Я і ті, що пішли за мною, чітко усвідомили, що тягнути далі не можна. Треба каятись, просити прощення у Високопреосвященнішого владики Макарія, митрополита Вінницького і Могилів-Подільського, у духовенства Православної Церкви. І не тягнути, а швидше переходити до законної Церкви і мати єдність із світовим Православ’ям. А наш храм, який я будував з камінчика власними руками, пліч-о-пліч з простими будівельниками, у нас забрали після нашого виходу із «КП». Забрали за допомогою сили і погроз. Але віддавати його так просто я не збираюсь. Ми подали в суд і будемо законним шляхом вимагати справедливості.

— Отче Володимире, як зреагували на ваш вихід з «Київського патріархату» ваші рідні?
— Батьки мої теж не зразу усвідомили що до чого. Був складний і довгий шлях роз’яснень. Але зрештою моя мама, яка є активною віруючою людиною, зрозуміла мене і сама свідомо пішла за мною. І коли наш родич, клірик високого рангу у «КП», запитав маму: «Що йому ще не вистачало, чого він вийшов з КП?», мама сказала: «Ми шукаємо не земного раю, а небесного».

— Як зустріла вас Українська Православна Церква?
— Скажу лише про одне враження. Коли ми зайшли в храм УПЦ (МП) (а до цього в храмах інших конфесій я особисто не бував на богослужінні), то дійсно відчули себе, як ті посли святого князя Володимира, які були на службі в святій Софії в Константинополі. Було відчуття, що ми наче на Небі. Це було реальне переживання, зустріч з Благодаттю Духа Святого. Кажу це щиро. А коли потім пішли до свого храму «КП» — відчули порожнечу, пустоту. Нас почав огортати якийсь сірий туман, що навіював лише суєтні думки, з’явилось відчуття спустошеності. Ми відчули, що тут немає Благодаті Божої, яка підносить і серце, і розум до Неба, до Бога, як це відбувається в храмах справжньої Церкви. Тому каяття моє в тому, що я так довго був у бутафорській лжецеркві, у так званому «Київському патріархаті», глибоке. Каяття в тому, що я вів людей до загибелі. Я з болем у серці каюсь у цьому перед Господом, всім канонічним духовенством і тими людьми, які тоді йшли за мною. Разом з колишніми прихожанами «КП», які теж все усвідомили і вийшли зі мною, ми молимось, щоб Господь просвітив тих, хто в «КП» ще залишився, як Він просвітив нас. Декому нам вдається дати прочитати чудові брошури отця Олексія Добоша «Розкол — патріотизм чи злочин». І люди замислюються. Ми молимось, щоб спала пелена з наших братів і сестер, які ще не усвідомлюють, що «Київський патріархат» не церква, а гріх і глум над Православ’ям, лукаво прикритий грою на національних почуттях. Ми хочемо, щоб наші брати не розривали разом з Філаретом Тіло Христове, а прозріли і славили Господа разом з нами, в духовній євхаристичній єдності зі всім канонічним Православним світом.

Інтерв’ю провів Сергій БАРАНЧУК,
Прес-служба Вінницької єпархії

От Печи до Призрена

Николай Бердяев. Об истинности Православия