Архієпископ Каширський Марк: «Українці, що мешкають за кордоном, відчувають духовну єдність з нашими святинями»

01.05.2004 archive, Вестник №32, Слово пастыря

Інтерв’ю з керуючим Патріаршими приходами в Канаді
АРХІЄПИСКОП КАШИРСЬКИЙ МАРК: «Українці, що мешкають за кордоном, відчувають духовну єдність з нашими святинями»
Інтерв’ю з керуючим Патріаршими приходами в Канаді
Архієпископ Марк (Петровци) — уродженець України, багато років присвятив відродженню Свято-Успенської Почаївської Лаври та багатьох парафій на Галичині. Активна діяльність владики як вікарія Львівської єпархії відбувалась у неспокійний період, що передував майбутньому уніатському та розкольницькому свавіллю, спровокованому окремими політичними силами. Майже дванадцять років архієпископ Марк духовно опікується українцями, які складають основну масу православних парафій в Канаді. Неодноразово стикався з представниками уніатства як в Україні, так і за кордоном. Владика поділився своїми думками з приводу багатьох актуальних питань, що стосуються життя православних за кордоном та взаємовідносин з унією і розколом…
— Владико, Ви народилися на Закарпатті. Відомо, що це релігійний регіон. Наскільки мала батьківщина вплинула на формування вашого світогляду?
— Та сторона України, де я народився, дала мені все. Мої батько й мати були віруючими людьми і такими виховували своїх дітей. Хоча в нашому роду не було священиків, але великий вплив на сім’ю мав Свято-Серафимівський монастир, який знаходиться всього за три кілометри від нашого дому. З дитинства ми ходили на богослужіння в обитель, поки її не закрили у 1959 році. Я був свідком цієї жахливої події, адже того дня недалеко від монастиря ми косили траву. Зібралося багато людей, але ніхто не міг протистояти активістам-безбожникам. Залишалося тільки поспівчувати черницям, що змушені були піти з рідної домівки. Частенько згадую духівника обителі отця Гермогена — людину високоморальну, ідейну. Після богослужіння він говорив проповіді, доступні для простого народу.
Ця святиня мала вплив і на життя нашої парафії. Наш священик намагався брати все найкраще з монастирської практики й дотримувався церковних уставів приблизно так, як це було у ченців. Між монастирем та парафіяльною церквою склалися добрі відносини. Після закриття обителі ми стали ходити у сільський храм.
Цікаво, що у мене ніколи не було сумнівів відносно питання існування Бога. У ті часи в школі було непросто, не так легко було піти і до Божого храму. Бувало, йдучи до школи, думаєш: «Що мені будуть казати і як на це відреагувати». Та скільки себе пам’ятаю, ми завжди ходили у церкву.
— Напередодні автокефального та уніатського свавілля ви стали вікарним єпископом Львівської кафедри. Чи проявлялись вже в ті часи розкольницькі настрої серед віруючих?
— Це був особливий період. З 1986 року владика Львівський і Тернопільський Никодим (Руснак) їздив по районних центрах і проводив святкові богослужіння. Запрошував для співслужіння і мене (в той час я був намісником Почаївської Лаври). Такі служби збирали тисячі людей. Траплялося, що в одному селі відправляли Божественну літургію, а в другому після обіду розпочинали вечірню, часто з акафістом. Важко було уявити, що всього через декілька років все кардинально зміниться.
Коли у 1988 році мене поставили вікарієм, також ще не було відкритого уніатського руху. Я пам’ятаю, як ми святкували Тисячоліття Хрещення Русі у Львові. Тоді вся гора Святого Юра була заповнена народом так, що не можна було пройти. Через рік розпочався націоналістичний рух. Мене стали запитувати, як дивлюсь на те, щоб в нашій країні існувала Українська Церква. Про подібні речі я говорив тодішньому митрополиту Київському і Галицькому Філарету. Але він не звертав на це ніякої уваги. Прихильники автокефалії хотіли зробити з мене свого лідера, та я не піддавався на провокації. Про це я також розповів Філарету.
А згодом ці люди знайшли позаштатного владику Іоанна (Боднарчука). І він, як «ображений», погодився підтримати розкольницькі настрої. У той час він просився на Ужгородську кафедру (у нього нібито були проблеми зі здоров’ям). Але йому відмовили. Згодом він попросився на покій, а коли помер владика Дамаскін, знову став висувати свою кандидатуру на Закарпатську кафедру. Йому повторно відмовили. Так перший Петропавлівський храм у Львові став іменуватись автокефальним, а єпископ Іоанн очолив розкольницький рух.
Зустрітись з уніатами відкрито мені тоді не прийшлось. Мабуть, вони чекали свого часу. Правда, коли я ще був намісником Почаївської Лаври, пам’ятаю цікаву розмову владики Макарія (Свистуна), який тоді був керуючим Івано-Франківської єпархії. На Галичині тоді вже почали масово відкриватись храми. За словами владики, декілька заяв, що були подані на відкриття церков, відкликали, тому що ініціаторам погрожували в такому дусі: «Якщо ви будете відкривати церкву, то підпалимо хату або вчинимо розправу над вашими дітьми». Уніати не хотіли, щоб відроджувалось Православ’я, оскільки думали, що незабаром заволодіють храмами канонічної Церкви.
— Владико, Ви сказали, що Філарет не надавав значення цій проблемі. Як ви гадаєте, що слід було б зробити тоді, щоб не допустить порушень прав віруючих?
— Перш за все в той час потрібно було відкривати більше єпархій та допомагати їм. Згодом так і сталося. На останньому засіданні Священного Синоду в 1988 році було вирішено розділити Львівсько-Тернопільську єпархію. Ставши першим Тернопільським єпископом, я залишився без нічого. Справа в тому, що рішенням Синоду, на прохання митрополита Никодима, за Львівською єпархією закріпили Почаївську Лавру, яка знаходиться на території Тернопільської області. А в обласному центрі в той час знаходилась маленька церква та хата настоятеля. У ній мешкав обласний благочинний, а архієрей зостався ні з чим. Коли я приїхав до Тернополя, то поселився у готелі.
Неодноразово звертався за допомогою в Раду по справах релігій, а також до митрополита Філарета. Вони обіцяли допомогти підшукати якесь приміщення. І гроші в той час були. Можна було купити або принаймні виділити якусь територію під забудову, але нічого так і не зробили. У готелі я прожив чотири місяці.
Про який авторитет єпископа, ізольованого від віруючих, можна говорити. До мене не могли підійти ані священики, ані люди. Я приймав народ у парафіяльному будиночку, але народ знав, в якому стані знаходиться все, і розумів, що діється щось не те.
У березні 1989 року поміж людьми почались сварки, тому що вже були такі села, де відкривався другий храм. Розбирати ці суперечки самому, маючи обмежені можливості, було дуже важко. Це сприяло бурхливому розвитку автокефального і уніатського руху. Десятого квітня я був призначений на Аргентинську кафедру. Ще місяць пробув у Тернополі, відправив Пасхальне богослужіння. А новопризначений архієрей владика Лазар (Швець) в Аргентині затримався і приїхав десь у кінці липня. Єпархія понад три місяці залишалася без керуючого.
Якби в той час видали наказ залишитись мені правлячим архієреєм до прибуття наступника, я б міг щось робити. Та коли вже всі взнали, що мене відкликали на іншу кафедру, мої дії не мали ніякої сили. Тим більше у тих випадках, коли виникали якісь проблеми чи суперечки, мало хто дослухався до мого слова. Без втручання митрополита Київського не можна було взагалі щось зробити. Я вважаю, що той час був упущений. Це не значить, що нічого не було зроблено потім, але сьогодні становище могло бути кращим.
У Тернопільській єпархії залишився тільки секретар. Цим моментом скористалися всі — і уніати, і автокефалісти, адже вже у жовтні 1989 року розпочалася справжня війна.
— Чим можна пояснити пасивну реакцію Філарета?
— Вважаю, що він не надавав значення тому, що діялось навкруги. Я пам’ятаю ще одну розмову, яка відбулась раніше. Знову ж таки владика Макарій вже в 1986 році заявив, що у нас є уніати. Більш того, за кордоном по цьому питанню він виступив у пресі. Тоді ж у Почаєві Філарет на нього накинувся: «Что вы распространяете всякие слухи! У нас никаких униатов нет!» Так він заявляв у той час…
— Відомо, що основна маса ваших прихожан — емігранти з України, серед яких багато греко-католиків. Як ви можете охарактеризувати відносини між ними та православними у Канаді?
— Наші емігранти — це нащадки вихідців з Галичини та Буковини. Якщо буковинці приїхали православними, то галичани — уніатами. Але в Австро-Угорщині греко-католиками вони стали не по своїй волі. У цій державі Православна Церква була поза законом. Мова іде про емігрантів кінця XIX століття. Канада — країна настільки демократична, що людина мала право сповідувати будь-яку релігію. Отже, коли галичани приїхали сюди, одразу стали православними. Об’єднавшись з буковинцями, вони звернулися до православного єпископа, який знаходився в Сан-Франциско, щоб він направив їм священика. У 1897 році в тоді ще маленьке містечко Едмонтон приїхав перший священик. Першу Божественну літургію він відправив на подвір’ї одного з мешканців. На богослужіння зібралося до двох тисяч віруючих. По закінченні Літургії люди вирішили будувати церкву. Наступного року до Едмонтона знову приїхав священик — тоді і заклали камінь під фундамент. Аж у 1899 році в Канаді освятили перший православний храм. Пізніше це місце назвали «Восток» (він знаходиться за 80 кілометрів від центру провінції).
У 1900 році туди приїхав священик Яків Корчинський, який згодом купив в Едмонтоні клаптик землі з хатою і обладнав невеличку каплицю. Це була перша церква в Едмонтоні. З 1902 року у провінції Альберта стали будуватися нові храми. Саме тут було найбільше українців, адже вони поселялися в тих районах, де були родючі землі. Вони будували величні храми, хоча інколи самі жили в пристосованих землянках. Серед них знаходилися колишні уніати, які стали православними. Але коли католики усвідомили, що втрачають багато людей, почали протестувати. У Канаду приїхали греко-католицькі місіонери, а недалеко від Востоку (в Мандері) був заснований василіанський монастир. Люди, що встигли прийняти Православну віру, залишилися в Церкві, решта ж зосталася з уніатами. Траплялося навіть і таке: в одному селі храм був збудований як православний, але уніатський єпископ хотів його відняти. Ця судова справа тривала багато років. Деякі наші люди втратили все майно, щоб сплатити судові витрати.
Канадський суд віддав храм уніатам, але православні не відступили. І лише англійський суд вирішив справу на користь нашої єпархії. Канада є домініоном Англії, тому громадяни цієї держави мають право звернутися до королеви. Завдяки цьому справедливість була відновлена. Сьогодні сутичок між православними і уніатами немає. Перехід з одного віросповідання часом відбувається внаслідок мішаних шлюбів.
— Нещодавно львівські уніати розпочали безперестанну молитву за канонізацію Йосипа Сліпого та Андрія Шептицького. Як ви розцінюєте цю подію?
— Безперестанна молитва за канонізацію цих людей — це ще одна спроба натиску на Православ’я. І хоча Папський престол постійно наголошує на тому, що в слов’янських країнах немає католицького прозелітизму, подібні акції не проходять без відома Риму. Відомо, що Шептицький був зв’язаний з нацистами. Тепер нам хочуть представити його як святого, забуваючи про те, скільки наших людей загинуло внаслідок фашистського свавілля. Я вважаю, що це справа не стільки церковна, як політична. У всіх на очах уніати намагаються втручатися у церковне життя політичними засобами.
— Також Рим хоче заснувати в Україні греко-католицький патріархат, незважаючи на те що Предстоятелі всіх Помісних Церков виступили проти цього…
— По-перше, за всю історію католицизму такого ніколи не було. Адже всі патріархати, які існують в РКЦ, йменувалися такими ще до приєднання під владу римських пап. Своїм єпархіям чи церквам східної традиції Ватикан ніколи не надавав статусу «патріархатів». Отже, це ще один засіб тиску на Православ’я. У разі успіху уніати потім будуть казати: «Різниці між нашими юрисдикціями немає». А пересічному громадянину розібратися у церковно-догматичному вченні непросто. Зовнішня ж форма легко сприймається простими людьми. Мабуть, із-за цього Рим залишив греко-католикам візантійську традицію. Це збиває з правильного шляху. Мені здається, якщо католики називають Православну Церкву Церквою-сестрою, то з нею повинні рахуватись.
— В Україні деякі представники влади допомагають уніатам у прозелітичній діяльності, лобіюючи їхні інтереси на політичній арені. Чи не відчуваєте ви утисків канадських урядовців по відношенню до своєї юрисдикції?
— Не побоюсь сказати, що останнім часом загальний рівень віри в Бога серед канадського населення значно впав. Там вважається, що церковність — це особисте життя кожної людини: «Хто як хоче, так нехай і вірить». Державна влада взагалі в церковні справи не втручається. У Канаді немає ніякого контролю за діяльністю релігійних громад, а політики займають по відношенню до Церкви нейтральну позицію — не втручаються, але і не допомагають. Реакція влади відбувається лише у випадку порушення державного законодавства.
— З погляду людини, що живе у Західному світі, як ви ставитесь до того, що в деяких регіонах України декотрі владні структури сприяють діяльності розкольницьких угруповань?
— Захід незацікавлений, щоб Православна Церква була сильною. Тому він підтримував і буде підтримувати тих, хто проти єдності канонічного Православ’я. Мабуть, ніхто не зважиться заперечувати, що не без втручання політичних сил обійшлося створення розколу в Українській Православній Церкві. У західних країнах вважається, що Православ’я заважає розвитку економіки та встановленню вигідних стосунків з іншими державами. Адже воно не приймає тих меркантильних цінностей, якими керується секуляризоване суспільство. Тому в політичних колах підтримується протестантизм, адже ідеологія декотрих деномінацій сьогодні вже мало чим відрізняються від економічних інтересів світських структур.
— Владико, який правовий статус має Православна Церква в Канаді, адже в Україні вона не є юридичною особою?
— У Канаді юридичною особою рахуються лише окремі парафії. Церква ж прирівнюється до статусу корпорації. На неї розповсюджуються ті ж нормативно-правові норми, якими керуються світські корпорації. Церква має свій статут, в якому вказано мету та специфіку її роботи. Державні органи лише спостерігають, щоб цей документ не передбачав антидержавної діяльності.
— Говорять, що третє і четверте покоління емігрантів вже погано знає українську мову, звичаї та культуру цієї країни. Чи можна назвати ваших віруючих носіями слов’янської християнської традиції?
— Багато людей віком 50-60 років, які мешкають в Канаді, ще розмовляють українською, але не сучасною, а тою, з якою до Канади емігрували їх батьки в кінці XIX століття. Сьогодні можна почути багато наших слів, перероблених на англійський лад. Але загалом багато втратилось. Стиль приземленого життя, коли найбільшою цінністю вважаються гроші, впливає на всіх, у тому числі і на наших прихожан.
На Північно-Американському континенті існує УПЦ в США. Там краще зберігаються традиції, хоча діти вже гірше розмовляють рідною мовою. Але вони мають двомовні школи, де всі дисципліни викладаються українською та англійською. Мало хто з них збирається повертатися на землю своїх предків, так що вони не розуміють, для чого їм потрібно вивчати українську мову. Українська культура в Канаді зберігається на рівні пісні, танцю і національної їжі.
— А чи не виникають у вас проблеми на національному підґрунті?
— Колись були проблеми тільки поміж старою та новою еміграцією. Як тільки стара еміграція приїхала сюди, то зорганізувала Українську Православну Церкву. Деякі парафії, котрі раніше були у нас, відійшли (тому що після війни ще не було відновлено нашої юрисдикції). Згодом вони створили багато нових парафій і розпочалась ворожнеча. Тепер це вже рідкісний випадок. Коли хтось має до іншого якісь претензії, то просто не спілкуються.
— Як ви вирішуєте питання з богослужбовою мовою?
— Справа в тому, що у нас з цим великої проблеми немає. Ми по мірі необхідності переходимо на англійську. У нас проблема інколи загострювалась, коли противились старші люди. Але згодом вони усвідомили, що їх діти вже нічого не розуміють і хоча б якусь частину богослужіння потрібно перевести на англійську.
В Америці це вдалося зробити давно. Ще майбутній патріарх святитель Тихон, коли був єпископом Аляски, благословив зробити англійський переклад всіх треб, Літургії, вечірні і утрені, декотрих частин з богослужінь Цвітної і Пісної Тріоді. Коли він став патріархом, то останнє дореволюційне богослужбове видання вийшло за його благословенням.
Для УПЦ в США ця проблема ще і досі не вирішена. Сьогодні деякі парафії Американської Православної Церкви в основній масі складає молодь, яка відійшла від УПЦ через те, що нічого там не розуміє. У Американській Церкві богослужіння проводиться повністю на англійській. У нас — частково на англійській, а частково на слов’янській. Якщо неділя — більше англійською, якщо ж будень (коли головну частину парафіян складають люди старшого покоління), то слов’янською. Для УПЦ в США це велика проблема, тому що офіційно ще й досі там не дозволено вводити англійську мову в богослужіння. На практиці священики на місцях починають це робити самостійно.
Без цього не обійтися. Якщо не буде англійської мови, то Українська Церква почне чисельно зменшуватися, а молодь буде відходити.
— Останнім часом багато говорять про нову хвилю православної місії у країнах Заходу. Які перспективи розвитку Православ’я в сучасній Канаді?
— У Канаді про щось велике говорити не приходиться, але в загальному плані така тенденція існує. Це більше притаманне Америці. Відомо багато випадків, коли цілі протестантські приходи ставали православними. Люди серйозно зацікавилися першоджерелами християнського вчення і зверталися до тих основ, звідки все пішло. Вони прийшли до висновку, що єдина конфесія, яка зберегла неушкодженою апостольську віру до сьогоднішнього дня, це Православна Церква. Неодноразово багатотисячні протестантські парафії приймали Православну віру. Сучасний американський протестантизм настільки змінився по відношенню до своїх початкових ідеалів, що це змусило людей шукати Істину. Таким чином, багато хто навертається у Православ’я як до єдиного носія апостольського Християнства.
— Владико, яка мета вашого візиту в Україну та з якими враженнями ви від’їжджаєте за океан?
— Я приїхав по справах моїх парафій у Канаді. Оскільки потрібно чекати, поки я отримаю канадську візу, щоб повернутися назад, я приїхав на Закарпаття. Понад десять років не був в Києві, тому й вирішив помолитися Києво-Печерським преподобним. Знаходитися за кордоном нелегко, а довгий час надто важко. У ці дні я просто духовно відпочиваю.
Києво-Печерська Лавра здивувала мене великими змінами. Я був тут десять років тому, але тільки проїздом. Раніше як намісник Почаївської Лаври служив тут першу Літургію. Незважаючи на те що Лавра ще не володіє повністю своєю територією, в обителі налагоджується нормальне життя. Мені радісно про це говорити, адже Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра — це наш Єрусалим. І українці, які мешкають за кордоном, завжди відчувають духовну єдність з нашими святинями.
Бесіду вели Володимир Свистун і Олександр Андрущенко
ЕПИСКОП ТИРАСПОЛЬСКИЙ И ДУБОССАРСКИЙ ЮСТИНИАН:
«Грех всегда ищет себе оправдание»
— Владыка, с 1995 года вы управляете Тираспольской и Дубоссарской епархией, которая находится в довольно-таки неспокойном регионе. Как бы вы сами его охарактеризовали?
— Приднестровье — действительно неспокойный регион, и эта неспокойность в нем заложена. Как свидетельствует история, левый берег Днестра, а это основа нынешней Приднестровской Республики, был частью Киевской Руси, а потом вошел в состав Русско-Литовского княжества. Само же возникновение имени «Молдавская республика» относится к началу 20-х годов XX-го столетия. Тогда по правому берегу Днестра проходила румыно-молдавская граница. Тогда из Украины было выделено несколько районов с центром в городе Балта. Так образовалась Молдавская Советская Автономная Социалистическая республика. После Великой Отечественной войны Молдавия была присоединена к Советскому Союзу. Политические процессы, с которыми столкнулось общество после распада СССР, особенно больно сказались на Приднестровье, жители этого региона думали, что живут на своем месте, и никто не считал себя пришельцем на этой земле. Тогда Кишинев был настолько слаб, что даже был готов уйти под власть Румынии. Вместе с тем власти города не хотели упускать левый берег Днестра — Приднестровье, жители которого не собирались уходить под власть Кишинева, а тем более Румынии. Изучая историю региона, понимаешь, что дает его жителям находиться в единстве и сплоченности. Дело в том, что основу населения Приднестровья составляют три православные национальности: украинцы, русские и молдаване, и ни одна из них не является здесь превалирующей.
Нужно сказать и о том, что наша епархия единственная в Русской Православной Церкви, которая существует в непризнанном государстве. К сожалению, даже в Церкви, не говоря об обществе, это не всегда находит должную оценку, понимание и подкрепление.
— И тем не менее Православие в Приднестровье укрепилось…
— Несмотря на трудности, по милости Божьей жизнь Православной Церкви в Приднестровье не стоит на месте. Количество приходов постоянно увеличивается. Так, на шестьсот тысяч населения у нас приходится семьдесят приходов, есть одно двухгодичное духовное училище и мужской монастырь. Также при епархии действует благотворительная столовая, и каждый день до двухсот человек из малообеспеченных получают горячие обеды. При городских храмах действует несколько крупных православных библиотек. Налажено сотрудничество Православной Церкви с Министерством образования. Практически во всех городах и селах Приднестровья дни населенного пункта совпадают с престольными праздниками. Как правило, этот день считается выходным и начинается с Божественной литургии. Всегда с радостью вспоминаю День города в Тирасполе, который приходится на праздник Покрова Божией Матери. По традиции, в этот день совместными силами епархиального управления и Тираспольского университета мы проводим Покровские чтения, на которых определяются лучшие статьи студентов как светских учебных заведений, так и духовных школ. Они премируются годичными студенческими стипендиями в честь первого Кишиневского митрополита Гавриила (Банулеско-Бодони), который одно время управлял Киевской кафедрой.
— Вы отметили, что сейчас церковная жизнь в регионе не стоит на месте. Стало быть, когда Вы сюда прибыли, здесь было все по-другому?
— Когда восемь лет назад я занял Тираспольскую кафедру, ситуация была иной. Тогда люди еще окончательно не оправились от жестокой войны между Кишиневом и Тирасполем, в результате которой погибло более шестисот человек. Многие пропали без вести. До сих пор специальная комиссия, вскрывая могилы, не может установить, где чьи останки. Многие стали инвалидами. В регионе, где православные успешно воевали с турками, пролилась кровь православных — украинцев, россиян, молдаван и белорусов.
— Но ведь конфликт был политическим?
— Да, и урегулировать его нужно было политическими методами. Многие отрицают возможность участия духовенства в урегулировании политических кризисов. У меня есть своя точка зрения. Пребывая на земле, Спаситель никогда не отворачивался от человека. Например, однажды Он позаботился о том, чтобы люди, слушая Его проповедь, не ушли домой голодными. Мы же, по словам апостола, должны подражать Господу. Кто сказал, что политическая неустроенность края не может стать объектом внимания духовенства? Если накормить голодного священник должен, и это вменяется ему в заслугу, то можем ли мы говорить, что участвовать в урегулировании политических конфликтов в стране предосудительно? Помню, как восемь лет назад возбужденные казаки говорили мне: «Не поминайте Митрополита Кишиневского Владимира». Я же отвечал: «Такого я не могу себе позволить». А в это время реакционные силы пытались принудить Митрополита Владимира не поминать Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II и тем самым расшатать каноническое единство Церкви. Священник не может быть равнодушным по отношению к общественным процессам. Да, мы не должны увлекаться политикой настолько, чтобы она стала смыслом нашей жизни. Но если миротворчество является политикой, то ею необходимо заниматься.
— А прислушиваются ли власти Приднестровья к голосу духовенства?
— Нам приходится сталкиваться с такой антиномией: государственные чиновники во всеуслышание провозглашают Православие традиционной религией, в адрес духовенства звучит много красивых слов. Но стоит Церкви приобрести авторитет, у власть имущих появляется некая ревность. Так, в политических кругах можно услышать: «Смотрите-ка, оказывается, свои позиции нужно соотносить с мнением Церкви». Как ни прискорбно, но иногда церковный авторитет вызывает зависть. Например, президент и председатель парламента Приднестровской Республики относятся к Православной Церкви с большим уважением. Но как говорят в народе: «Милует царь, да не жалует псарь». Поэтому хорошие отношения с руководителями государства может испортить какой-то мелкий завистливый чиновник.
— Иногда пастырю, пытающемуся как-то урегулировать общественно-политический конфликт, говорят: «В Церкви ведь тоже нестроения, так что вы сначала наведите порядок у себя…»
— Грех всегда найдет себе оправдание. Если бы чиновники видели неразделенную Церковь, они бы постарались найти какие-то другие изъяны. Но дело в том, что на территории нашей епархии нет ни филаретовцев, ни автокефалов, ни других подобных псевдоюрисдикций. Их существование — трагедия для верующих Украины. Теми чиновниками, которые дают возможность раскольникам и униатам захватывать величественные памятники духовности, движет не вера в Бога. Для них Церковь — это способ борьбы на политической арене. Эти люди не болеют за Церковь. Они смотрят лишь на ризу, и им абсолютно все равно, кто такой и где взялся. Я же иначе как «лицедействами на церковной сцене» не могу назвать безблагодатные сборища раскольников. Таким образом, возможность нечто проповедовать получают не пастыри, а артисты. Не побоюсь назвать таких чиновников полумертвыми людьми. Ведь если бы они были верующими, то сразу почувствовали наигранность, которая лежит в основе раскольничьих сборищ. К сожалению, в последнее время наблюдается влияние Запада в обществе, и мы, православные, должны дать адекватную оценку событиям, происходящим в мире. Восточный мир стремится к тому, чтобы сохранить многообразие и культуру, чтобы человек жил на земле, уважая свое вероисповедание и прославляя Творца. Западный же мир пытается все сравнять, снивелировать: все краски слить в одну емкость, чтобы в результате получилось серое убожество, которым они и рады выкрасить весь мир. И этому надо противостоять.
К нам по милости Божьей не проникает влияние румынских приходов, как это наблюдается на Правобережье. Поэтому нашим священникам не могут ставить в пример враждебные внутрицерковные отношения.
— Вот вы упомянули о проникновения в юрисдикцию канонической Церкви в Молдавии румынских приходов. А чем они опасны?
— Румынская Православная Церковь недружественно ведет себя по отношению к нам. Мне тяжело говорить об этом, потому что к ней у меня очень теплые отношения. Ведь богословское образование я получал в Бухаресте. Но Румынский Патриархат под давление политиков позволяет себе организовывать приходы и даже создавать отдельную епархию на чужой канонической территории. Так, кроме общепризнанного Предстоятеля Молдавской Церкви Митрополита Владимира, существует самовольно поставленный Румынией «архиепископ Кишиневский Петр», «митрополит Бессарабский и Экзарх Молдавских земель». Это бывший епископ Бельский, викарий Кишиневской епархии, который, имея лишь семинарское образование, не справился с управлением епархией на севере Молдавии и вступил в серьезный конфликт с Митрополитом Владимиром, священниками и верующими своей юрисдикции. Чувствуя неспособность быть архиереем, он попросился на покой в один из румынских монастырей. Вот его и использовали для всей этой катавасии. Создание отдельной епархии на канонической территории Молдавской Церкви — это шаг, от которого румынам следовало бы воздержаться, так как в одном городе не может быть двух епископов с одним и тем же титулом. Здесь же при здравствующем митрополите Кишиневском вдруг, откуда ни возьмись, появляется архиепископ. Забавно звучит и титул этого ставленника: «Экзарх Молдавских земель». Румыны понимают это так: все этнические румыны, к которым относятся и молдаване, живущие на молдавской территории, должны подчиняться не местному священноначалию, а архиепископу Петру (Подураву). А это идет вразрез со здравым смыслом и каноническим устройством Церкви. Где бы православный человек ни жил, он подчиняется местному архиерею, независимо от национальности, а раскол Церкви по национальному признаку — это показатель того, что Церковь не собирает, а национальная проблема ставится выше веры во Христа.
— Владыка, многие выпускники Кицманской семинарии продолжают обучение в украинских духовных школах. С какими впечатлениями они возвращаются на Родину?
— То, что наши ребята могут обучаться в украинских духовных школах, — уникальная возможность приобщиться к высотам богословской мысли. Мы очень благодарны Украинской Православной Церкви и ее Предстоятелю Блаженнейшему Митрополиту Киевскому и всея Украины Владимиру за то, что, хотя и в Украине не на сто процентов решена проблема обучения своих кадров, он находит возможность обучать еще и наших людей.
— Владыка, вы посетили Украину. Чем является ваш нынешний визит и с какими впечатлениями вы покидаете нашу страну?
— Хочу отметить, что Киев, мать городов русских, есть и будет оставаться духовной столицей. Я давно собирался посетить этот чудный город. Чего стоит только побывать на богослужении в Свято-Успенском соборе или приложиться в пещерах к святым мощам преподобных Киево-Печерских! Люди преодолевают многие тысячи километров, чтобы посетить эти святыни, и добрые впечатления остаются на долгие годы.

Беседу вел Александр Андрущенко

Виктор Черномырдин: «Разрушение православных святынь в Косово — это больше, чем преступление…»

Конференція «Православні духовні цінності в контексті формування сучасного світу»