Православне життя очима світських ЗМІ: грудень — січень

01.02.2004 archive, Вестник №29, Обзор прессы

Гоголівські церкви в Україні.
Православне життя очима світських ЗМІ: грудень — січень

Сергій БАРШАЙ

Особа Мірлікійського архієрея. — Свято-Микільські храми в Україні. — Ім’я святителя в київській топоніміці. — Військовий архіпастир. — Сучасна діяльність Церкви.

На минулому тижні відзначався день пам’яті одного з найбільш шанованих святих Православної Церкви — святителя Миколая Мірлікійського. Українська преса досить активно відгукнулася на цю подію. Матеріали на тему свята були найрізноманітнішими: фрагменти з біографії святого, розповіді про традиції святкування цього дня, описи найвідоміших Свято-Микільських храмів тощо. “Майже в кожній християнській оселі є ікона святителя Миколая Чудотворця, архієпископа Мір Лікійських, — пише газета “Молодь України” за 19.12.2003 р. (стаття “Великий предивний чудотворче…”). — Нема на нашій землі віруючої душі, яка б не горнулася до нього. Про цього великого святителя знають не тільки дорослі, а й діти і з нетерпінням чекають, що їм принесе у свій день святий Миколай…
19 грудня за новим стилем 343 р. святитель навіки спочив. Нетлінні мощі його прославляються й досі різними чудесами. Святителі Лікійські з безліччю православного народу поховали його тіло в соборному храмі Мір. Пізніше мощі його перенесли до міста Барі (Південна Італія)”.
В “Україні молодій” за 19.12.2003 р. (стаття Я. Музиченко “Будівничі до неба”) іде розповідь про найвидатніші храмові споруди в Україні на честь святителя Миколая. “Волинь, Поділля, Бойківщина, Буковина, Сіверщина і Київщина мають, ясна річ, самобутні архітектурні традиції. Отож і Миколаївські храми в кожному регіоні гарні по-своєму…
Новгород-Сіверський славився своєю Миколаївською церквою, збудованою 1760 року на пагорбі над Десною — на місці давнішого храму, знищеного під час нашестя монголо-татар…
Цього року минуло 225 літ від часу завершення будівництва дерев’яної церкви святого Миколи у волинському селі Стара Лішниця. Спершу вона була тризрубною, згодом до неї прибудували дзвіницю, вивершену чотирисхилим шатром з восьмигранною маківкою. Розписи на парусах зроблено вже у 1925 році…
Найдавнішою зі споруд Кам’янця-Подільського, що збереглися до наших днів, вважають Миколаївську церкву XIV століття, розташовану в колишніх вірменських кварталах Старого міста. Вона постала у 1348 році на місці більш давнього храму завдяки вірменським поселенцям”.
Д. Лавров у газеті “Сегодня” за 20.12.2003 р. (матеріал “Киевские чудеса святого Николая”) розповідає про київську топоніміку, пов’язану з ім’ям Мірлікійського святителя.
“В дореволюционной топонимике Киева наиболее часто встречались местности, которые в той или иной степени были связаны с именем Николая — то ли Чудотворца, то ли самодержца, то ли просто талантливого человека.
Однако к святителю Николаю, архиепископу Мирликийскому, покровителю всех странствующих по суше и на воде, киевляне относились особенно тепло. Один из первых храмов в честь этого преподобного был возведен на Аскольдовой могиле еще во времена княгини Ольги…
Помогал чудотворец не только простым людям. Известно предание о великом киевском князе Мстиславе, сыне Мономаха. В 1113 году, охотясь, он заблудился в лесу близ Берестова и нашел нужную дорогу, благодаря сиянию, исходившему от иконы святителя Николая, которая стояла на высоком пне. В память об этом событии Мстислав Владимирович основал тут Пустынно-Никольский монастырь”.
Атеїстична постреволюційна пропаганда жорстоко пройшла по храмах, зокрема тих, які носили ім’я святителя. “были уничтожены Пустынно-Никольский монастырь, Никольский Военный собор, храм Николая Доброго на Подоле, Николаевская церковь на Слободке. С разрушенными куполами стоял на замке гигантский Николаевский собор в Покровской обители, а двери храмов Николая Притиска, Николы Набережного и Николая Больничного (в Киево-Печерской лавре) были заколочены гвоздями. Та же участь постигла и Николаевский костел, в помещении которого устроили склад.
Несмотря на это, святой продолжал «жить» в названиях городских местностей, улиц и площадей. В топонимике столицы по сей день сохранились названия: Никольская Борщаговка, Никольско-Слободская, Притиско-Никольская и Никольско-Ботаническая улицы…
Имя Божьего угодника носили и некоторые правители. Посему в ХIХ веке Киев пополнился такими топонимами, как Николаевский Цепной мост, Николаевская улица (ныне — Городецкого), Николаевский парк (сейчас — Шевченко), Гавань императора Николая II”.
На минулому тижні в центральній пресі було опубліковано два інтерв’ю з православними архієпископами. Газета “Факты” за 17.12.2003 р. умістила бесіду журналіста Г. Піоро з головою Синодального військового відділу УПЦ архієпископом Львівським і Галицьким Августином (стаття “Архиепископ Львовский и Галицкий Августин: «Священнослужитель в армии может и за руль бронетранспортера сесть, и с парашютом прыгнуть»). Як пише журналіст в преамбулі до матеріалу, “Факты” “попытались выяснить, столь ли уж необходимы священнослужители в армии”.
Архієпископ зазначає, що “…армия — это часть нашего общества, и в ней полностью отражаются все процессы, происходящие в государстве, в том числе и негативные… армия, как и государство, правительство, общество, должна не меньше самой Церкви быть заинтересованной в сотрудничестве. Если армия — это срез общества, то Церковь — его душа”.
Владика констатує: “Сегодня перед священником двери воинских частей открыты. Солдаты и офицеры посещают храмы. Действует в войсках внутренних дел и военно-походная церковь. Опыт и статистика показывают, что в той части, где присутствует священник и есть комната для молитв, царит здоровая атмосфера, а сослуживцев связывают нормальные дружеские отношения”.
Далі архієпископ висловлює свої власні думки з приводу окремих питань: “Я не раз предлагал, чтобы в состав призывной комиссии вместе с военными, врачами обязательно входил и священник. Ведь есть такие вещи, о которых стесняются говорить и сами призывники, и их родители. Со священнослужителем же они не испытывали бы неловкости и могли бы высказать все, что их волнует. А тот, в свою очередь, мог бы порекомендовать, для какой службы годен молодой человек.
…я считаю, что священнослужитель должен быть с воином не только в храме Божьем, но и в учебном классе, на полигоне. Единственное, что священнику не позволяется, — это брать в руки оружие и стрелять в человека. А в остальном, полагаю, что священник в армии может и за руль бронетранспортера сесть, и с парашютом прыгнуть. Это только укрепит его авторитет”.

Друге інтерв’ю — з керуючим справами Київської Митрополії архієпископом Переяслав-Хмельницьким Митрофаном опубліковане в “Урядовому кур’єрі” за 16.12.2003 р. (назва “Відроджуються храми”). Серед різних проблем сьогодення владика, зокрема, порушує проблему викладання Закону Божого у загальноосвітніх школах. “Поки що це на рівні дискусії, але сподіваємося, з часом відповідний закон буде прийнятий, і всі бажаючі зможуть на факультативному рівні вивчати Закон Божий. Ми впевнені, що це поліпшить моральний клімат у нашому суспільстві, особливо серед молоді. Нині співпрацюємо з недержавними навчальними закладами, де викладаються богословські предмети. Так, у Міжнародній кадровій академії відкрито богословський факультет і викладачі Київських духовних академії і семінарії читають лекції”.
Окрім цього, владика розповів і про інші аспекти сучасної церковної діяльності: “Добрим знаком є й відкриття у ряді єпархій таких споконвічно притаманних церкві закладів, як будинки для дітей-сиріт, будинки для літніх людей. У багатьох лікарнях є лікарняні каплиці або храми, де священики надають духовну допомогу хворим. А нещодавно за згодою Бородянської райдержадміністрації у власність нашій церкві передано один з колишніх дитячих профілакторіїв, де ми відкриємо притулок для бездомних дітей, дітей-сиріт. Такі ж проекти існують і в інших єпархіях нашої церкви.
На загальноцерковному українському з’їзді у кінці травня була прийнята концепція місіонерського служіння Української Православної Церкви, яка передбачає діяльність у сфері релігійної освіти, катехізації, допомоги тим, хто шукає Бога, дороги до церкви. Тож на одному з останніх засідань нашого Священного Синоду було створено відділ з релігійної освіти, місіонерства і катехізації…
Найважливіша нинішня наша проблема — повернення релігійним громадам і організаціям церковного майна. Вийшло вже два укази Президента про це. На жаль, їх реалізація поки що йде з труднощами. Однак завдяки діям нинішнього уряду прийнято рішення про передачу будинків у Феофанії, які належали колись монастирю, також завдяки урядовій підтримці зберігся статус Почаївської лаври. Розв’язані і деякі майнові проблеми на території інших єпархій”, — сказав архієпископ.
Тут же владика дав і загальну оцінку церковно-державним взаємовідносинам: “Загалом стосунки між урядом і церквою добрі, є взаєморозуміння. Щоправда, через відсутність деяких законодавчих актів ми не можемо розв’язати багатьох наших насущних проблем. На жаль, Верховною Радою відкладається прийняття нового проекту закону про свободу совісті. А це передбачає більші можливості для соціальної, доброчинницької діяльності церкви тощо. Але ми вдячні Богу і керівництву держави за розуміння проблем нашої церкви, за бажання їх розв’язувати”.

22 – 28 грудня
Сто років із курантами. — Храм на місці мученицької кончини. — Гоголівські церкви. — Чудотворний образ святителя. — Святитель-професор.

Минулого тижня Велика лаврська дзвіниця відзначала один ювілей — 26 грудня виповнилося рівно сто років, як на дзвіниці поставили сучасні куранти. О. Біда у статті “Лаврським курантам — 100” (Вечірній Київ, 25.12.2003 р.)розповідає: “Одразу ж після спорудження Великої лаврської дзвіниці на ній було встановлено годинник з боєм. Складний механізм виготовив підданий лаври, майстер-годинникар Павло Чернявський, прозваний дзигармістром… Після 14 років роботи (1758 рік) годинник замінили іншим. А ще через 30 років лавра придбала новий годинник. Цей механізм діяв до заміни його нинішнім у 1903 році… На початку червня 1903 року до Києва прибули куранти, виготовлені у Москві на фірмі Андрія Єнодіна, добре відомого на той час. Механізм зібрали, і він успішно пройшов випробування без підйому на дзвіницю. Але виникла затримка з його монтуванням. Для цього необхідно було покласти цегляну підлогу з металевими конструкціями, спорудити сходи, 17-метрову шахту для гир та власне годинник. А ці роботи мав виконати монастир. Майданчик був готовий лише через кілька місяців.
Бій лаврських курантів, до яких сьогодні ведуть 310 сходинок, у Києві чують і нині. Хоча не обійшлося без вимушеної перерви. Шість років мовчання були спричинені потужним струсом під час вибуху Успенського собору в листопаді 1941 року. Годинниковий механізм знову запрацював лише влітку 1947 року”.

Про знайомий і рідний авторові з дитинства храм, що розташований біля Дністровського лиману, розповідається в статті О. Казакова “Храм на берегу лимана” (Вечерние вести, 24.12.2003 р.). “Часто я подходил к замкнутой амбарным замком облупленной церковной двери и заглядывал в щель между створками. На полу храма стояли бидоны с краской, лежали доски, ящики, валялись пустые бутылки из-под вина «Бiле мiцне» и мятые пачки из-под папирос «Сальве».
Первый раз я вошел в этот православный храм лишь три года назад. Поставил свечечку за упокой души своей бабушки (как оказалось, крещеной), которая, как мне сегодня думается, не зря выбрала местом наших прогулок дворик рядом с храмом.
Падения амбарного замка на дверях этой церкви мне пришлось ждать тридцать лет…
Вечер. Шумит прибоем Днестровский лиман (подражает неумело, по-детски морю, в которое он вольется километров через тридцать), прячется в лопухах и бурьяне лестница, ведущая вверх от кромки воды к греческой церкви. Вот я и наверху. Постою, отдышусь, вспомню то, что знаю об этом храме.
В 1330 году — Аккерман был тогда под генуэзцами — церковь эта начала строиться на месте мученической кончины святого Иоанна Сочавского. Иоанн, как гласят хроники, родом был из Трапезунда, занимался торговлей и принадлежал к числу благочестивых христиан.
Однажды он отправился с товаром на большом корабле, принадлежавшем иностранцу-католику. Видя Иоанна неустанно молящимся, владелец корабля задумал, как говорили тогда, «совратить его в латинство» и время от времени заводил с ним на палубе споры о преимуществе католицизма перед православием. Но Иоанн отвергал все доводы своего противника, чем и вызвал его ненависть”.
У статті коротко розповідається про мученицьке сповідництво своєї віри святим Іоанном. Його били дрючками з колючками, аж доки самі кати втомилися. “Тогда тиран, продолжая зверствовать, распорядился привязать Иоанна к хвосту дикого коня и влачить по городу.
Наступил вечер, за ним — ночь. Бездыханное тело бедного православного отвязали от коня и оставили лежать на земле — так распорядился жестокий огнепоклонник. И вдруг среди ночи те из аккерманцев, которые не легли спать, а, потрясенные, стояли на месте казни, увидели чудо: над мученическими останками показался огненный столп с зажженными лампадами и явились три старца в белых одеждах, распевавшие дивные песнопения”.
Як підсумовує автор, “Много днестровской воды за семь веков утекло в Черное море, много чего случилось в жизни Белгорода-Днестровска. А православный греческий храм, приняв и пережив в советские времена клиническую смерть, возродился”.

Про Свято-Микільський храм легендарної Диканьки, який безпосередньо пов’язаний із дитинством нашого письменника Миколи Гоголя, розповідається в “Вечерних вестях” за 25.12.2003 р. (стаття “Гоголь рожден по молитве”). “Небольшая церквушка на окраине Диканьки. Настоятель о. Василий крестится на невзрачный пень, который здесь берегут как зеницу ока. Это святыня, с которой все началось. Доказательства — в архивах Диканьского краеведческого музея в Полтавском областном архиве, в архиве древних актов в Москве и Государственного исторического архива России в Санкт-Петербурге…
— В незапамятные времена на этом пеньке, — рассказывает о. Василий, — люди нашли икону святителя Николая. Благочестивые прихожане перенесли ее в ближайшую церковь. Каково же было их удивление, когда утром икона опять оказалась в лесу на том же самом пеньке! Ее снова и снова возвращали в храм, а она снова и снова появлялась в лесу. И тогда священники предложили именно на этом месте построить новую церковь. А поскольку икона была Николая Чудотворца, то и церковь назвали Никольской. Удивительный пень стал своеобразным алтарем. На него поставили крест, а слава о чудотворной иконе понеслась по всей Руси…
— А шли сюда, между прочим, со всей России пешком, —уточняет батюшка. — Считалось, что к таким паломникам икона особо благосклонна.
После того как роды дважды закончились неудачно, Мария Гоголь-Яновская из села Яновщина, что в 25 верстах от Диканьки, совсем было пала духом. С мольбами подарить ей сына она припала к иконе Николая Угодника. И ее молитвы были услышаны. Мальчик не просто родился здоровым и крепким. Он родился гением! Так Диканька помогла появиться на свет Николаю Гоголю, а он, в свою очередь, возвеличил Диканьку”.
“Гоголівська” тема піднімалася на минулому тижні і в газеті “Хрещатик” за 24.12.2003 р. У статті В. Кульової “Від Миргорода до Диканьки” розповідається, зокрема, про храм, де “охрестили автора «Мертвих душ». “Миргородською вулицею Великих Сорочинців простуємо до Свято-Преображенської церкви, знаменитої не тільки іконостасом. А він п’ятиярусний, дивовижного різьблення (фантазії і вправності миргородським майстрам не бракувало). Тут охрестили Миколу Гоголя. Через 32 роки по смерті письменника знайшли запис у церковній книзі, що «в семье Гоголь-Яновских Василия и Марии родился сын. Младенца назвали Николаем». Автор «Мертвих душ» з’явився на світ 20 березня (за старим стилем) 1809-го також у Великих Сорочинцях…
Знамениту церкву спорудив Данило Апостол, котрий був двічі гетьманом — спочатку наказним, а потім Лівобережжя. Храм мав слугувати родинною усипальнею. Звели її за шість років (1728-1734). Кажуть, буцімто камінь доставляли за 26 кілометрів: козаки вишикувались у довжелезний ланцюг і передавали бут з рук у руки… Споруда вражала пишнотою. Іконостас виблискував сріблом-золотом… В усипальні знайшли вічний спокій вісімнадцять членів знаменитого роду: Данило Апостол, дружина, три доньки, сини, онуки… У 20-х роках ХІХ століття храм і усипальню пограбували. Потім замурували ходи, які вели під Пслом далеко в поле, порушивши тим самим вентиляцію. У церкві облаштували музей декоративного мистецтва. Лише в 1991 році її повернули віруючим. Встановили відреставрований у Софії Київській іконостас. Допоміг пра-пра-праонук (в тринадцятому коліні) Данила Апостола, що нині живе в Аргентині. Родич у чотирнадцятих із Швейцарії подарував дзвони, які тепер скликають сорочинців на службу Божу”.

Про інший храм Полтавщини на минулому тижні також писали газети “Труд – Украина” за 24.12.2003 р. і “Сегодня” за 26.12.2003 р. Тема їх матеріалів була однаковою — чудо від ікони, що сталося в Успенському соборі м. Гадяча. “Через год после открытия собора на иконе Николая Угодника заметили легкий налет, — розповідає А. Недавній у “Труді” (стаття “Икона на стекле и невидимый хор”). — “Сначала думали, стекло потемнело, — рассказывает настоятель собора отец Игорь. — Когда стекло сняли, оказалось, что оно, как фотопластинка, скопировало изображение вышитой иконы. Поставили другое стекло, но и оно через месяц скопировало облик святого».
Сначала о том, что происходит, старались не говорить, дабы окончательно убедиться в достоверности чуда. Прошло время. Изображение появляется уже на пятом стекле в деревянном киоте.
Вышитая икона с отражением на стекле Николая Угодника в Свято-Успенском гадячском соборе стала местом паломничества”.
У газеті “Сегодня” (стаття О. Клочко “Икона Николая Угодника оставляет отпечаток лика святого на стекле”) розповідається, як було виявлено чудо. Чоловік жінки, яка вишила ікону, вирішив замінити рамку на іконі. “Разобрал старую, взял стекло и… увидел четкий отпечаток лика святого. Это удивило и его, и священнослужителей собора, которым он показывал стекло. Но тогда большого значения этому факту все же не придали. Подаренную икону в новой раме повесили на центральном месте иконостаса. Перед нею правили службу, молились”.
Тут же іде розповідь про те, як кілька років тому зводився цей собор “усім миром”. “Собор возводили в течение пяти лет на деньги спонсоров и народные пожертвования. Отец Игорь и священники переквалифицировались в строителей, сами делали бетонные блоки для фундамента, кирпичную кладку. Прихожане сносили старые самовары, утюги, ненужный металлолом, который позже обменяли на медь и отлили три самых больших колокола. Еще четыре подарили спонсоры. И теперь, когда звонят все семь, голос церковных колоколов слышат даже в селе Броварки за тридцать километров от Гадяча.
Деньги на иконы для иконостаса прихожане собирали целыми семьями и даже улицами. Люди складывались по 3-10 гривен…
Отец Игорь говорит, что хочет сделать из собора, расчитанного на 600 -700 прихожан, духовно-культурный центр. В цокольном этаже планируют построить большой актовый зал”.

У статті В. Єрмакова “Святой со скальпелем хирурга”, опублікованій у “Вечерних вестях” за 23.12.2003 р., автор розповідає про геніального хірурга і видатного архіпастиря — святителя Луку Кримського (Войно-Ясенецького). У матеріалі розповідається про нелегке життя архіпастиря, а також дається йому оцінка як особистості.
“Выбор профессии был нелегким. После долгих раздумий юноша поехал поступать в Петербургскую Академию художеств, но во время экзаменов его снова одолели сомнения. Можно ли всю жизнь заниматься тем, что тебе нравится, но без чего вполне могут обойтись страдающие вокруг тебя люди?
Не лучше ли заняться тем, что будет полезно народу, тем, что принесет ему облегчение?
Сомнения привели к тому, что юноша забрал документы из Академии художеств и решил поступить на медицинский факультет Киевского университета.
Работе над диссертацией были посвящены все отпуска. В 1916 году в Москве состоялась ее успешная защита, а от Варшавского университета этой работе была присуждена премия с формулировкой: «За лучшие сочинения, пролагающие новый путь в медицине». Вот только премиальных денег диссертант не получил, так как не смог представить в совет университета положенное число экземпляров книги: она была издана тиражом всего 750 экземпляров и мгновенно распродана во всех магазинах, куда автор ее неосторожно отдал, ничего себе про запас не оставив.
Многие больные, которых Войно-Ясенецкий оперировал, поступали с инфицированными ранами. Лечение затягивалось, осложнялось нагноениями. Требовался большой опыт, чтобы выходить ослабленных больных. Эта трудная проблема особенно остро стояла перед медициной до изобретения антибиотиков.
Как-то вечером после трудового дня профессор сел за стол и начал набрасывать на листах бумаги план будущей книги по гнойной хирургии. «А ведь когда эта книга выйдет в свет, — неожиданно подумал он, — на ее обложке будет стоять имя епископа…» Навязчивая мысль была странной, просто нелепой. Как мог профессор, врач, мирянин, женатый человек превратиться в монаха, архиерея?!
Только два раза владыка Лука успел провести богослужение. Ночью его арестовали и посадили в подвал ГПУ. Обвинения были самыми нелепыми, но надеяться на справедливость не приходилось. Сидя в тюремном заключении, он завершил первый том «Очерков гнойной хирургии». На титульном листе автор вывел: «Епископ Лука. Профессор Войно-Ясенецкий». Все сбылось, как он и задумал.
Этой книге была суждена долгая жизнь. В годы Великой Отечественной войны она спасла жизнь тысячам раненых, а ее автор был удостоен Сталинской премии I степени. Но прежде чем настал такой счастливый конец, ему пришлось пройти через ад тяжелейших ссылок. Бог помог ему, уже немолодому и совсем не здоровому человеку, перенести многочасовые конвейерные допросы, пытки и избиения в тюремных карцерах. Бог дал ему твердость духа, чтобы не оговорить себя ложными обвинениями. Не отрекся он, несмотря на все уговоры, и от священного сана.
Он не совершал сверхъестественных чудес, не оживлял мертвых, не сотворял знамений — только делал то, что следовало делать, смиренно нес предназначенный ему крест. И за этот молчаливый ежедневный подвиг люди признали врача-архиепископа святым. В 1996 году 11 июня владыка Лука был канонизирован Украинской православной церковью, так как последние годы его архипастырского служения прошли в Крыму, на территории нынешней независимой Украины. День 11 июня стал в святцах днем его памяти”.

29 грудня – 4 січня
Традиційний подячний молебень. — Турботи Священного Синоду. — Розкольницькі радощі й невдачі.

У передноворічний тиждень преса, враховуючи велику кількість вихідних, майже не виходила, тому релігійне життя висвітлювалося досить мало. Проте на цьому тижні в церковному житті відбувалися події, пов’язані безпосередньо з Новим роком, і про них розповідали ЗМІ. Газета “Урядовий кур’єр” за 31.12.2003 р. у замітці “Подячний молебень” розповідає про традиційний передноворічний подячний молебень, що відбувається на Володимирській гірці у Києві напередодні Нового року. “Керівництво уряду на чолі з Прем’єр-міністром Віктором Януковичем взяло участь у подячному молебні про благополучне завершення 2003 року, а також у зв’язку з 1015-річчям Хрещення Русі, — повідомляє газета. — …Під час молебню Блаженніший Володимир відзначив, що вже стало доброю традицією наприкінці кожного року приходити на молебень про благополуччя у державі до пам’ятника святому рівноапостольному князю Володимиру для короткої молитви. “Ми тут зібралися, щоб подякувати Богу, попросити небесного благословення для України і українського народу”, — сказав він”.

Про останнє засідання Священного Синоду Української Православної Церкви, яке відбулося напередодні Нового року, інформує газета “Сегодня” за 31.12.2003 р. (матеріал Д. Гомона “Священники снова просят не нумеровать верующих”). Автор розповідає, що Священний Синод “обратился к властям Украины с просьбой разработать механизм, обеспечивающий возможность отказа от идентификационного кода. Вместо этого он предлагает предоставить верующим возможность вести свою хозяйственную деятельность по альтернативной системе учета”.
Для прикладу розповідається про такий випадок: “Сиховский районный суд Львова на днях рассмотрел и удовлетворил около 50 исковых заявлений верующих ко Львовской государственной налоговой инспекции об отказе от идентификационного номера. В своих просьбах заявители просили ввести в действие альтернативный учет граждан. А также — делать пометку в паспорте о возможности осуществлять платежи без кода. Суд «уважил» просьбу на основании Закона Украины «О внесении изменений в Закон о государственном реестре физических лиц»…
Специалисты Государственной налоговой службы объяснили нашему корреспонденту, что на сегодняшний день по данной проблеме в действующем законодательстве есть противоречия. Без идентификационного кода нельзя, к примеру, оформить пенсию или выехать за рубеж”.

Газета “Молодь України” за 30.12.2003 р. подала міні-інтерв’ю з сумно відомим “патріархом київським і всієї Руси-України Філаретом” (Михайлом Антоновичем Денисенком). Інтерв’ю складалося з двох питань: першого — що приніс 2003 рік УПЦ КП, а другого — чого не вдалося досягти? На перше питання наш доморощений розколовчитель видав свою банальну заготовку, яку не раз уже публікували й інші ЗМІ. “…сьогодні можна впевнено казати, що УПЦ КП відбулася як Помісна Церква. До 1995 року ще стояло питання: “Існувати чи ні цій Церкві?” Сьогодні ж наша церква настільки зміцніла, що питання “бути чи не бути” виключене. Бо якщо тоді ми мали всього 19 єпархій, і тільки в Україні, то сьогодні ж їх 33, у тому числі 4 — за кордоном. Наші єпархії є в кожній області, а в деяких — по дві. Те ж саме стосується архієреїв… Серед досягнень вбачаю і той факт, що попри постійні старання Москви відокремити КП від світу, ми поступово виходимо з цієї ізоляції. Сьогодні маємо контакти з Константинопольською патріархією, з Болгарською та Македонською церквами. Нас запрошують після кількох років на міжнародні конференції”.
Відзначаючи, чого не вдалося досягти, розстрижений розкольник жаліється, що не вдалося досягти “визнання Української Православної Церкви Київського Патріархату як автокефальної іншими православними церквами світу”. Хоча тут же Денисенко заявляє, що “я не маю найменших сумнівів у тому, що Київський Патріархат буде врешті-решт визнано”.
Якщо подивитися на подібну хвалькуватість з точки зору здорового глузду, то бачимо лише, як Філарет хизується, скільки він зміг зробити зла своєму народові і своїй Церкві, поширюючи богопротивний розкол і сіючи ворожнечу між єдиновірними і єдинокровними братами, і при цьому жаліється, що його не розуміють “інші православні церкви світу”.
Православні ж у Різдвяні свята підносять свої молитви до Новонародженого Іісуса, щоб Він урятував Церкву від розколів і негараздів і напоумив ворогів Церкви, які сьогодні чинять зло.
Чит 18 янв.

18.12.2003. ЛЬВОВ. ВЫШЛИ В СВЕТ НОВЫЕ КНИГИ ПО ЦЕРКОВНОЙ ПРОБЛЕМАТИКЕ

Стараниями сотрудников миссионерского отдела Львовской епархии увидели свет несколько книг по церковной проблематике, среди которых:
Православ’я та католицизм. Відмінності у віровченні, богослужінні та основах духовного життя.
Прот. Кирилл Зайц. “Церковь Бога Живого, столп и утверждение Истины” (1 Тим. 3, 15). Собеседование с баптистами.
Доброе исповедание. Православный противосектантский катехизис.
Прот. Иоанн Морев. В защиту веры, и особенно Православной.
Священномученик Иларион (Троицкий). Христианства нет без Церкви.
Священномученик Иларион (Троицкий). Без Церкви нет спасения.
Священномученик Иларион (Троицкий), архиепископ Аверкий (Таушев). Православная Церковь и её отношение к Католичеству и экуменизму.
В этих книгах особое внимание уделено разъяснению сути Православной веры.
Вышли в свет также следующие издания:
1. Жизнеописание о. Серафима Роуза.
2. Иеромонах Серафим (Роуз). Божие откровение человеческому сердцу.
3. Жизнеописание архиепископа Серафима (Соболева). Критика владыкой Серафимом некоторых учений и идей, отклоняющихся от православного учения о спасении.
В первой книге показан нелегкий путь о. Серафима (Роуза) к Богу. Пример известного подвижника благочестия многих может вдохновить и укрепить в Истине, а для тех, кому еще она не открыта, — обрести ее в лоне Церкви Христовой. Вторая книга — одна из последних лекций о. Серафима, где показан путь сердца человеческого к Богу. В третьей книге описано житие и чудеса великого святителя Серафима (Соболева), мощи которого покоятся в г. Софии в храме св. Николая. Его ревность о чистоте веры православной может помочь многим устоять в истине в наши дни.

20.12.2003. ЛЬВІВ. ВИЙШОВ У СВІТ ЧЕРГОВИЙ (ШОСТИЙ У ЦЬОМУ РОЦІ) НОМЕР ДИТЯЧОГО ПРАВОСЛАВНОГО ЖУРНАЛУ „БОЖА НИВКА”

Милосердя — головна тема номера. У ньому — розповідь про життя святого Філарета Милостивого, продовження розповіді про життя та чудеса святого Миколая, а також про таїнство Єлеосвячення. Як завжди, діти знайдуть в журналі цікаву розважальну сторінку.
Прес-служба Львівської єпархії

20.12.2003. ЛЬВІВ. ВИЙШОВ У СВІТ НАСТУПНИЙ НОМЕР МОЛОДІЖНОЇ ГАЗЕТИ „ЦЕРКВА І МОЛОДЬ”

У цьому номері інтерв’ю з Преосвященнішим єпископом Діоклійським Калістом, який у вересні 2003 року перебував у Києві з офіційним візитом; матеріали з ІІІ міжнародної конференції „Шляхи просвіти та свідки правди: особистість, сім’я, суспільство”, яка відбулася у вересні у м. Києві; лист голови Слов’янського Комітету України народного депутата України 2-го і 3-го скликань М. Лавриненка до Президента України у зв’язку з ситуацією навколо Почаївської Лаври; інформація про паломницьку подорож до Києва членів молодіжного братства Почаївської ікони Божої Матері; розповідь про історію та сучасний устрій Константинопольської Православної Церкви та ін.
Прес-служба Львівської єпархії

30.12.2003. КИЕВ. ВЫШЕЛ В СВЕТ НАСТЕННЫЙ ПРАВОСЛАВНЫЙ КАЛЕНДАРЬ ДЛЯ ОСУЖДЕННЫХ

Красочное издание осуществлено совместно Синодальным отделом Украинской Православной Церкви по взаимодействию с Вооруженными силами и другими воинскими формированиями и Государственным департаментом Украины по вопросам исполнения наказаний.
На страницах календаря — иконы, тексты молитв, красочные фотографии тюремных храмов. Сегодня по соглашению с Госдепартаментом по исполнению наказаний Украинская Православная Церковь окормляет около двухсот мест лишения свободы, в которых находятся около двухсот тысяч осужденных.

30.12.2003. СУМЫ. ВЫШЕЛ В СВЕТ ОЧЕРЕДНОЙ НОМЕР ЖУРНАЛА «ПРАВОСЛАВНАЯ СУМЩИНА»

Накануне Нового года увидел свет свежий номер журнала «Православная Сумщина». Главная тема выпуска этого богато иллюстрированного ежеквартального издания посвящена первому члену Никео-Цареградского Символа веры. Среди статей можно выделить беседу митрополита Антония Сурожского Антония «О творении и спасении мира», работу диакона Иоанна Мешкова «Два завета единого Бога».
Вниманию читателя предлагается также злободневный материал об ИНН, в котором излагается трезвое мнение об этой новации. Украшением номера стали стихотворения поэтов XVII-XX веков о Рождестве Христовом. Интересные материалы содержатся и в традиционных рубриках: «Мой путь к Богу», «Дети пишут Богу», «Новости епархиальной жизни».

09.01.2004. КИЕВ. ВЫШЕЛ ОЧЕРЕДНОЙ НОМЕР ГАЗЕТЫ КИРИЛЛОВСКОГО ПРИХОДА «КИРИЛЛИЦА»

В ставшей традиционной в этом издании рубрике «Православие и медицина» помещен ряд материалов о благотворительной деятельности Кирилловского прихода. Здесь же напечатано интервью с главным психиатром Министерства здравоохранения Украины доктором медицинских наук, профессором, заведующим кафедрой психиатрии Киевского медицинского университета Александром Наприенко. Возглавляемая им кафедра, расположенная, как и Кирилловский храм, на территории Павловской больницы, отметила столетний юбилей. Ученый рассказывает о сотрудничестве ученых с духовенства храма, важности духовного окормления пациентов больницы и социальной помощи, которую оказывает им церковная община.

Василий Анисимов. О новых русских и вечных

Отец Николай Запорожец: «Все мы — прежде всего пример для своих детей»