С. Баршай. Древні святині на фоні новітніх сект

29.10.2003 archive, Вестник №27, Обзор прессы

29.10.2003. КИЇВ. ВИЙШОВ У СВІТ ЧЕРГОВИЙ (8-9) НОМЕР ОСТАННЬОГО В УКРАЇНІ АТЕЇСТИЧНОГО ЖУРНАЛУ “РЕЛІГІЙНА ПАНОРАМА”

Очолюваний невтомним лідером войовничих атеїстів України (які сьогодні іменують себе асоціацією релігієзнавців) паном Колодним, журнал продовжує традиції обману, інсинуацій та боротьби з Православною Церквою. І це не дивно, адже Колодний став доктором наук завдяки своїй богоборчій роботі “Атеизм как форма мировоззренческого знания и самосознания личности”, написаній, звичайно, “імперською” мовою.
У цьому числі, як водиться, присутня маса ляпів, породжених елементарним невіглаством: митрополит Кримський Лазар називається архієпископом, архієпископ Вишгородський Павел — єпископом, Михайло Денисенко (Філарет) — монахом, котрий буцімто відмовився повінчати дочку спікера парламенту Литвина ( чи хтось міг довірити людині, відлученій від Церкви, обвінчати свою дитину!). У журналі на повну співаються панегірики язичництву, харизматикам і, звичайно ж, ветерану КДБ Філарету. Словом, часи для А.Колодного та його співробітників (дружини Л. Филипович та О. Сагана) не змінились. Він і сьогодні ніби працює у своїй рідній Київській філії Інституту наукового атеїзму Академії природничих наук при ЦК КПРС.

20.11.2003. КИЕВ. ВЫШЕЛ СПЕЦИАЛЬНЫЙ ВЫПУСК ГАЗЕТЫ «КИРИЛЛИЦА», ПОСВЯЩЕННЫЙ 10-ЛЕТИЮ СОЦИАЛЬНОГО СЛУЖЕНИЯ СВЯТО-КИРИЛЛОВСКОГО ПРИХОДА

Этот номер газеты — полноцветный, на отличной бумаге, с большим количеством иллюстраций — скорее, можно назвать красочным журналом. Он посвящен 10-летию социального служения Свято-Кирилловского прихода, которое было начато здесь фактически с первых дней его возрождения.
Выпуск открывается интервью Блаженнейшего Митрополита Владимира «Церковь врачует всего человека». О десятилетней непростой пастырской деятельности в психиатрической больнице им. Павлова, на территории которой располагается приход, — в интервью протоиерея Федора Шереметы. Другие материалы рассказывают об истории Кирилловской обители, работе различных служб прихода. В рубрике «Наследие» — очерк о Михаиле Врубеле, который, как известно, принимал участие в росписи Кирилловского храма и написал для него несколько икон.

ДРЕВНІ СВЯТИНІ НА ФОНІ НОВІТНІХ СЕКТ.
Православне життя очима світських ЗМІ: жовтень — листопад
За даний період світські журналісти приділяли увагу великому православному святу — Покрову Божої Матері. У кількох матеріалах описувалися традиції шанування його на наших землях, особливо у козацькому середовищі. Продовжувала перебувати у зоні посиленої уваги Почаївська обитель: відтепер окремі дописувачі направили своє “перо” на загальноосвітню школу, що функціонує під егідою Лаври.
Поміж інших подій ЗМІ розповідали про древні православні святині, зведення нових храмів, взаємовідносини Церкви і держави, друге народження секти “Біле братство” та інші події.
Сергій БАРШАЙ
6 – 12 жовтня
Свято Покрови та Запорозьке козацтво. — Особа Матері Божої. — Труднощі Корсуня-Шевченківського.
Напередодні великого православного свята Покрову Божої Матері — особливо шанованого в Україні — тижневик “Зеркало недели” за 11-17. 10. 2003 р. опублікував статтю А. Топачевського “Покрова: отзвуки чуда”, в якій розповідається про козацькі традиції шанування цього осіннього свята. “Наследуя боевой дух древних русов, запорожцы в то же время были набожными, как и все украинцы. Вольные козаки глубоко чтили Покрову. Потомки язычников, от чьей воинственности Пресвятая Дева спасла в храме мирных людей, по воле Всевышнего становятся ревностными защитниками веры христианской, исповедниками культа Покрова Пресвятой Богородицы! Во славу ее всегда устраивали церковь в самой Сечи. Под Покровом Богоматери запорожцы не боялись ни вражеского огня, ни грозной стихии.
Вот как это описывал непревзойденный знаток истории козаков Дмитрий Яворницкий: «Выискав какой-нибудь величественный остров на берегу Днепра или высмотрев некий возвышенный «рог», т.е. мыс на берегу реки… выбирали самое красивое и открытое место и на нем прежде всего возводили церковь, чаще всего во имя Покрова Пресвятой Богородицы, а потом уже сооружали другие необходимые для жилья постройки»…
Едва ли не большинство церквей в пределах «вольностей запорожских» были, а некоторые остались и поныне Покровскими. Их возводили в селах и слободах, центрах паланок, на речках Берде, Самаре, Вовчей, Саксагани. Поначалу там собирались одни военные — козаки, но потом и местные обыватели. Как тогда говорили, они слушали «службы, учились Божьему слову и добрым порядкам в жизни». Даже в урочище Кагальник при впадении Дона в Азовское море была походная церковь Покровы. И не только на землях запорожских: последний кошевой отаман Петро Калнышевский «на свой кошт» построил в Ромнах (1764) церковь Покровы Богородицы «с резным многоярусным позлащенным иконостасом и с богатыми в серебряных шатах иконами». Живописные работы, драгоценные «ризы» и «шаты» создавались стараниями и на средства старшин, всего «товариства» и отдельных козаков. Воин мечтал, если Бог даст дожить до старости, завещать свое добро Киево-Межигорскому Спасо-Преображенскому монастырю, а самому уйти туда послушником…
Иконы в Покровских церквях — не только сакральные символы и произведения искусства. Сегодня они в определенном смысле также исторические, этнографические памятники. Под омофором Богородицы портретно изображены гетманы, старшины, а также простые козаки в мирное время, как охотники, рыболовы, кашевары. Этим подчеркивалась склонность козаков к хозяйственным делам на зимовках в паланках, что приличествует христианину…”
Велич особи Матері Божої намагається передати Н. Бєловодська у матеріалі “Под благодатным Покровом” (Труд – Украина. 10. 10. 2003 р.). “Если б мы ничего не знали о Деве Марии, то уже тот факт, что эта женщина родила Иисуса Христа, что Она передала Ему черты своего лица и характера, что Она учила Его первым словам, что Она была Его матерью, ставит Ее перед нами на бесконечную высоту.
И сегодня Она простирает омофор над нами, потому что из всех святых Она — самая дорогая”.
На жаль, наступний матеріал зовсім не був схожим на святковий або передсвятковий. У “Сільських вістях” за 7. 10. 2003 р. вийшла стаття М. Юрчишина “Храм — на кістках?..” — про бажання православних жителів Корсуня-Шевченківського побудувати в місті новий храм. Усе нібито нічого, але місцем для майбутньої споруди обрали територію в парку, де залишилась частина фашистських поховань часів Великої Вітчизняної війни. “Ще в багатьох у пам’яті часи, коли войовничі атеїсти знімали хрести з церковних бань, руйнували храми. Нині ті злочини затавровано, їм дано відповідну оцінку. Відновлюються старі, будується багато нових храмів різних конфесій, — такими словами починає автор свій матеріал. — Та, на жаль, трапляється, коли при цьому, здавалося б, благородному ділі, грубо порушуються і законодавство, і норми людської моралі. Як от у Корсунь-Шевченківському”. Що називається, читача уже заінтриговано.
Як повідомляє газета далі, “П’ять років тому протоієрей Свято-Іллінської церкви І. Налапко нібито (?! — С.Б.) від імені релігійної громади звернувся до міського голови В. Лозіцького з проханням виділити земельну ділянку під будівництво в місті нової Свято-Спасівської церкви… йому припала до вподоби територія у сквері по вулиці Горького. Та от заковика: на ній — цвинтар німецьких військовиків, котрі були поховані в 1941-1944 роках. Не будувати ж храм на кістках!”
Цікаво, а чом би й не побудувати на кістках? Здавна християни зводили храми на похованнях мучеників, цим виражаючи особливу шану до невинно замучених. Упродовж віків імениті особи вважали за найбільшу честь бути похованим у храмі, з цієї причини й існує давня традиція у підвалі храму робити некрополі. Храми було прийнято будувати як на місцях убивств, так і на місцях поховань.
Звичайно, цих похованих мучениками називати не зовсім коректно (ще ніхто, думаю, не забув, що робили фашистські солдати на наших землях), як не дуже коректно відносити їх і до “жертв війни та політичних репресій” (як це робить автор у своїй статті). Проте зв’язувати руки відтепер нашим співвітчизникам через те, що у парку поховані загарбники, які прийшли колись до нас, щоб нас знищити, перешкоджати будівництву храмів Божих… Хіба вони чинили не аморально?
Дійшло навіть до смішного. Свою “канонічну ерудованість” продемонстрував колишній головний архітектор району О.В. Конончук, заявивши, що “згідно з церковними канонами (?! — С.Б.), потрібно, щоб тут (на місці будівництва храму. — С.Б.) можна було зібрати не одну сотню людей”.
Думка ж нинішнього головного архітектора району Б. Біланенка для журналіста, судячи з тону статті, не є вагомим аргументом. А архітектор заявляє, що “у нас є всі дозволи на спорудження храму в сквері по вулиці Горького. Будівництво узгоджене з головним архітектором області та археологічною інспекцією облдержадміністрації, а також з усіма відповідними службами району (санепідемстанція, район електричних мереж, водопостачання, водовідведення, відділ земельних ресурсів)”.
Про справжню ж причину занепокоєння місцевої “громадськості” можна судити, дізнавшись про зачинщиків “непокоєння”: це, виявляється, такі структури, як товариство «Просвіта» та Українська народна партія (обидві добре відомі своїми нападками на Церкву). Зрозуміло, що аби подібне будівництво затіяли представники “національних церков”, ніяких подібних проблем ні в кого б не виникало. Але ж тут храм хоче побудувати “чужа” Церква, тому й такий ажіотаж.
Дуже прикро, що “Сільські вісті” останнім часом активно взялись за недобру справу по очорненню Української Православної Церкви. Чому таке відбувається — незрозуміло, але так є. Проте чинення перепон на шляху до відродження рідних святинь ніяк не можна назвати благородною справою або внеском у розвиток духовності.

13 – 19 жовтня
Свято Покрову. — Освячення “Дороги до храму”. — Новий іконостас. — “Нерідний” Почаїв.
На цей тиждень припало таке велике православне свято, як Покров Божої Матері. Це і зумовило тематику публікацій у світських ЗМІ релігійного спрямування. “Сьогодні свято, найшанованіше, либонь, поміж великих свят у Православ’ї, — Покрова Пресвятої Владичиці нашої і Пріснодіви Марії. Цього дня Церква спогадує подію, яка сталася 910 року по Р.Х. у Константинополі, у Влахернському храмі”, — пише С. Скоробогатько у газеті “Сільські вісті” за 14. 10. 2003 р. “Святий Андрій, промовляючи молитву, підняв очі вгору і побачив під склепінням собору Богородицю. Вона молилася і плакала гіркими сльозами. Помолившись, зняла з себе велике сріблясте покривало й розкрила його над усіма прихожанами собору. За якусь мить і покривало, і Богородицю ніхто не міг узріти.
В Україні це свято шанується особливо. Покрова вважається покровителькою України, і так ведеться впродовж віків, бо ще перші запорожці вважали Пресвяту Богородицю своєю покровителькою в звитяжних походах”, — продовжує тему “Урядовий кур’єр” за 14.10. 2003 р. (замітка “Свято Покрови Пресвятої Богородиці”).
Газета “Хрещатик” за 16.10.2003 р. (стаття Г. Гаєвської “Дорога до храму”) розповідає про освячення нового комплексу “Дорога до храму”, зведеного при Покровському храмі в Києві на Оболоні. “Дорога завжди має вести до храму, ще раз повторив істину Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир позавчора, освячуючи на площі Загороднього цілий комплекс, що так і називається — “Дорога до храму”…
Архітектори Микола Босенко та Валентин Ісак задумали так, щоб на початку культового шляху зустрічали святі апостоли-євангелісти Матвій та Марк, Лука й Іоанн. Дві парні скульптури авторів Нового Заповіту вилили з бронзи скульптори Микола Обезюк та Петро Дроздовський. Митрополит Володимир окропив святою водою і пам’ятники, і мозаїчні ікони Андрія Первозванного, князя Володимира Великого, Воскресіння Христове”.
Про життя віруючих в українській “глибинці” розповідає “Київська правда” (стаття М. Кравченко “Величному храму — чудовий різьблений іконостас”). “У селі Макіївка Білоцерківського району раніше була красива старовинна дерев’яна церква Пресвятої Богородиці. Але у тридцяті роки войовничі більшовицькі атеїсти за вказівкою партійних керівників вщент зруйнували будівлю…
— З набуттям незалежності України почали відроджувати народні традиції, — розповідає сільський голова села Макіївки М.Г.Погорілий. …у листопаді 1994 року було розпочато будівництво в центрі села Свято-Покровського храму…
Не тільки на видному місці милує зір в центрі Макіївки білокам’яна Свято-Покровська церква. Подбали і про величний іконостас для неї. Деревину липи заготовили в місцевих лісах, профінансували спонсори, а виготовили шедевр різьблення самобутні майстри Черкащини…
…у традиційний храмовий день села Макіївка в Свято-Покровській церкві відбулася літургія, хресний хід та освячення іконостаса”.
Знов перепало православному Почаєву “на бублики” від “України молодої” за 15. 10. 2003 р. Привід — відкриття загальноосвітньої школи при Почаївській Лаврі. Назва матеріалу відповідна — “Нерідна школа”, а підписалося під ним аж дев’ять чоловік: голова Кременецького об’єднання “Просвіти” Ю. Редько, голови районних відділів Руху (Б. Кульчинський), УНП (Л. Кравчук), Конгресу українських націоналістів (В. Стельмашук) та інші сподвижники. Власне, проблеми як такої ще не існує “фактично”, вона є лише в уяві авторів допису, вони, так би мовити, сподіваються, що “так воно буде”. Проте у категоричності висловлювань їм не відмовиш.
“…у містечку Почаїв що на Тернопіллі, розгоряється черговий скандал. Знову — із політичним забарвленням”, — попереджають дописувачі. І що ж це за “шкандаль” такий? Виявляється, там відкривається “школа «нового типу» під патронатом місцевої Свято-Успенської лаври”. Та це б нічого, але ж “Згідно з документами, це — філія «Севастопольського середнього загальноосвітнього навчально-виховного закладу «Традиційна гімназія». Засновником навчального закладу є колективне підприємство «Середній загальноосвітній учбово-виховний заклад «Традиційна гімназія», зареєстрований 11 червня 2001 року в Севастопольській міській держадміністрації”. Так що ж з того, цікаво, чи Севастополь — не Україна? Коли на Вінниччині відкривають філії Глухівського навчального закладу, це ні в кого не викликає ніякого шоку, а тут…
А якими словами змальовують учнів нової школи! “П’яти-шестилітні діти, напучувані (не хочеться сказати надресовані) дорослими, з телеекрана плювали… на українську національну освіту. Вони, мовляв, з радістю сядуть за парти новоствореної школи у Почаєві, аніж навчатимуться у звичайних державних загальноосвітніх закладах, де «учні і палять, і нецензурно лаються, і недоїдають, і позбавлені догляду з боку вчителів».
А чому б не повірити в дитячу щирість? Невже ці “п’яти-шестилітні діти, напучувані…” для когось якусь “Америку відкрили”, давши характеристику нашій “національній освіті”? Навіщо нам самих себе дурити, чи автори статті самі не знають рівня і якості нашої шкільної освіти (особливо в провінції)? Та ні, нібито знають! Адже самі пишуть, що наше “вчительство… принижене і затиснене нестатками. Бо ж зневага до освіти, особливо в глибинці, стала лінією влади. Реформу в цій галузі здійснили у формі шторму, не забезпечивши ґрунтовної фінансової підтримки”. Здавалося б, радіти мають місцеві “патріоти”, що хтось-таки турбується про незаможних українських сільських дітей, намагаючись дати їм належну освіту (у матеріалі зазначається, що “більшість учнів у всіх класах — приїжджі (з міст і сіл Тернопільської та інших областей)”). Але ж ні, не можна допустити цього — і все! “…попри все, нинішня освіта є українською, бо прищеплює дітям національні цінності”. Не хочеться тут робити якісь узагальнення, у першу чергу тому, що зовсім нема бажання якось образити чесних і самовідданих сучасних педагогів, але ціну прищеплених нашим дітям школою “цінностей” знають, мабуть, усі. Як сказав моєму знайомому у транспорті один школяр: “ти мнє нє тикай, ми с тобой косяк вмєстє нє забівалі” (як далеко ми пішли в порівнянні з класичним “разом телят не пасли”!).
“Немає жодних сумнівів у тому, що дітей у підпільній (?! — С.Б.) школі годуватимуть духовним хлібом чужої випічки. Прищеплюватимуть учням спотворене уявлення про історію, не навчатимуть власне української культури. Можна собі уявити, яке насіння проросте згодом у дитячих душах”. Перепадає й батькам “викрадених” дітей” за їхню “безхребетну позицію”.
Матеріал цей викликає кілька запитань: чому хтось так хоче “надіятися на гірше” і в усьому бачити тільки погане? Невже так хочеться негативу для своїх співгромадян, що, за відсутності конкретного приводу, навіть у благородній і високій справі хочеться відшукати щось зле?
А тут просто треба пам’ятати, що монастирі споконвіку були осередками освіти і намагаються підтримувати це своє покликання й зараз. І завжди певні сили ставали їм тут на заваді. Стають і зараз…

20 – 26 жовтня
Дарунок Церкві. — Відновлення морських духовних традицій. — Черговий піар Денисенка.
На цьому тижні центральні ЗМІ майже зовсім не приділяли уваги релігійним питанням. Певно, актуалізація питань зовнішньої політики і майбутніх виборів, а також відсутність якихось масштабних подій у житті Церкви повністю відсунули релігійну тематику з газетних шпальт. Так, маємо лише наступні публікації.
Газета “Урядовий кур’єр” за 21. 10. 2003 р. у замітці С. Тарасенко “Освячення кіотів” розповідає про те, що “У рамках проведення Року Росії в Україні уряд Москви виділив кошти на виготовлення 9 кіотів храмових напольних з іконами для Української Православної Церкви. За сприяння народного депутата України Олега Петрова два кіоти надійшли до Чернігівської єпархії…
Перший кіот установлено в найбільшому в Чернігові Свято-Троїцькому кафедральному соборі, збудованому на кошти Івана Мазепи 1695 року, другий — у Свято-Успенській церкві (с. Вишеньки Коропського району)”.
Київський храм на воді ще не побудували, але він уже став відомим і в Києві, і (без перебільшення) в усьому світі. Десятки різних видань — і паперових, і електронних — ще з літа (з часу його закладки) розповідали своїм читачам (глядачам, слухачам) про цю унікальну ідею, яка нині реалізовується в Києві. На минулому тижні про це писав тижневик “Зеркало недели” у номері за 18-24. 10. 2003 р. (стаття О. Артеменка “На пути, ведущем к храму”). “Храм Святителя Николая Чудотворца, особо почитаемого в Украине покровителя мореплавателей и путешественников во всем христианском мире, строится в Киеве на Подоле по инициативе и на средства АСК «Укрречфлот»… Возведение храма — не только дань старинной морской традиции. Оно станет значительным вкладом в возрождение духовных и культурных ценностей украинского народа. Пройдет менее 10 месяцев – и двери храма распахнутся перед моряками и речниками, всеми православными жителями и гостями столицы. Его уникальность в том, что это будет первое в Европе культовое сооружение на воде. Его купола вознесутся вблизи речного вокзала на небольшом искусственном острове, соединенном с берегом мостовым переходом.
К своему храму акционерная судоходная компания «Укрречфлот» шла более десяти лет. Приватизировавшись в условиях жесточайшего экономического кризиса, охватившего в те годы экономику молодого независимого государства, компания сейчас осуществляет свыше 55% морских перевозок Украины. Ее суда заходят в порты 40 стран Мирового океана. Их можно встретить на Днепре и Дунае, в Средиземном, Черном и Азовском морях, на Балтике и в Северном море, у европейского и африканского побережья Атлантики…
Николай Славов всегда охотно рассказывает о своем детище — «Укрречфлоте», но о себе говорит мало и скупо. А ведь путь компании к храму продолжался всего десятилетие в немалой степени потому, что ее президент шел к нему долгих тридцать лет. Именно столько он бессменно стоит у штурвала предприятия, известного сейчас как АСК «Укрречфлот»…
Храм строится и вскоре будет возведен. С его освящением продолжится славная отечественная традиция меценатства и благотворительности, флагманом возрождения которой, несомненно, является акционерная судоходная компания «Укрречфлот». Семь футов под килем ей на этом благородном пути!”
Газета “День” за 24. 10. 2003 р. помістила інтерв’ю з чи не найодіознішим релігійним діячем сьогодення — так званим “патріархом Київським Філаретом”, яке й озаглавлене було відповідно: “Усе, що Росія робить для приєднання України, нас тільки відштовхує…” За версту тхне патетикою і банальністю від панегіриків, які “співає” журналістка (К. Гудзик) своєму співбесіднику у врізі до інтерв’ю: “…твердою рукою розбудовує незалежну помісну православну церкву, відстоюючи право українського народу на таку церкву не тільки перед деякими іноземними церквами, але часто й перед своєю власною владою. Значною мірою завдяки патріарху Філарету ідея української автокефалії не була поглинена в бурях останніх років і не стала ще одним фіаско молодої держави”. Від себе додамо, що ніхто стільки не зробив для спаплюження ідеї української автокефалії, як цей дешевий кар’єрист, який заради власної нікчемної вигоди зрадив Церкву.
Загалом же структура інтерв’ю — традиційно-філаретівська: звіти про “розвиток і утвердження” КП (“Вона дійсно є помісною православною церквою”) вперемішку з киданням грязюки на Українську Православну Церкву (“ця церква стала більш агресивною, про що свідчать численні насильницькі дії, які мають місце в Києво-Печерській лаврі, а також в інших регіонах, де нападають на парафії КП, розпалюють релігійну ворожнечу, де з амвонів лунають агресивні проповіді”).
Слід віддати належне Денисенкові, подати товар обличчям він може, і цифри, що характеризують поширення розколу в країні, наведені ним, неприємно вражають. Проте, очевидно, дещо захопившись, “святість” трохи почав підтасовувати факти. “Сьогодні маємо контакти з Константинопольською патріархією, з Болгарською та Македонськими церквами. Нас запрошують, після кількох років перерви, на міжнародні конференції, які проводить Римо-католицька церква як в Україні, так і за кордоном”, — вихваляється розколовчитель. Наразі важко зрозуміти, які “контакти” мав на увазі “святіший Денисенко” між ним і Константинополем. Якщо мова йде про невдалі вояжі туди його “парламентарів”, то особливо хвалитися там нічим — ніякої користі для “національного патріархату” вони не принесли, а лише зайвий раз продемонстрували повну канонічну ізоляцію карикатурної КП від усього православного світу. Відносно ж контактів КП “з Болгарською та Македонськими церквами”, то тут була упущена одна “дрібничка”: пан Філарет має контакти не з названими церквами, а лише з групками розкольників, відірваних від Болгарської і Сербської Церков. З таким же успіхом екс-митрополит міг би похвалитися контактами з Російською церквою, адже у нього вповні нормальні стосунки з російськими “катакомбниками” та іншими аналогічними угрупованнями на території північного сусіди. Чи Росію тут краще йому не згадувати, бо одразу випливе уся напівправда (котра, як відомо, гірше брехні)? А коли згадати малознайомі “Болгарську та Македонські церкви”, то сумніву у читача виникне менше.
Захопившись далі “звітуванням рекордів”, “святість” однозначно понесло не туди. “Наша церква постійно зростає, але і сьогодні вона більш численна, ніж багато інших церков, таких, як, наприклад, Болгарська, Грецька… Навіть Константинопольський патріархат менше Київського”. Дозвольте тут не погодитися, панове! І Болгарська, і Грецька мають набагато більше і храмів, і монастирів, і тим більше вірних (реальних, а не задекларованих некоректними соціологічними опитуваннями). І “навіть Константинопольський патріархат” більший за КП, враховуючи його багаточисельні парафії, розкидані по світу.
Тут же робиться і стандартне філаретівське “перекладання з хворої голови на здорову”: “від невизнання (КП. — С.Б.) страждає не так Українська церква, як розділене Вселенське православ’я”.
Не обділили увагою і проект нового Закону „Про свободу совісті”. На запитання: “Як ви ставитеся до проекту Закону про поправки до чинного Закону про свободу совісті?”, Денисенко відповів: “Наша церква ставиться негативно. Таку саму точку зору поділяють також Греко-католицька і Римо-католицька церкви, великі протестантські об’єднання. Ми разом підписали звернення до Президента і до голови ВР: проти цього проекту”.
Така позиція розстриги не нова. І вона є досить цінною, оскільки тут відкривається істина: Філарет негативно ставиться до тих змін, які могли б полегшити долю мільйонам православних співвітчизників, Церкві, в якій він прослужив переважну більшість свого життя. І в однодумці собі бере історичних супротивників (якщо не сказати, ворогів) православних людей: католиків, уніатів і навіть протестантів. То хто ж ви тоді, пане Денисенко? Наскільки ви і ваша структура є дійсно православними, якщо ви так активно боретесь проти полегшення життя православного народу України? Чи не страшно вам, що ваші інтереси сьогодні є ідентичними з інтересами таких сил, як унія і католицизм?
А чи, може, все таки час уже чесно заявити про себе як про антиправославну структуру. Час сказати правду, чи не так? Не дурили б людей, може, тоді не так і соромно було б!

27 жовтня – 2 листопада
Новий православний випуск. — Фестиваль у Лаврі. — Що таке піст? — “Середньовічні стереотипи” православних.
У останньому номері “Кіевского телеграфа” від 27. 10. 2003 р. вийшов черговий додаток до газети під назвою “Православный міръ”, який випускається, спільно з Спілкою православної молоді України, з благословення Митрополита Київського і всієї України Володимира. У номері розповідається про ікону Божої Матері “Всіх скорботних Радість”, подано матеріали з життя апостола Іакова, брата Господнього, та преподобного Нестора Літописця.
Серед інформативних матеріалів перше місце займає стаття А. Андреева “Под святым Покровом”, в якій розповідається про проведений недавно в Києво-Печерській Лаврі Всеукраїнський фестиваль теле- і радіопрограм. “Еще на открытии фестиваля Блаженнейший митрополит Киевский и всея Украины Владимир сказал, обращаясь к собравшимся в древней Свято-Успенской Киево-Печерской лавре: “Именно здесь начинал писать церковную летопись и хронику отечественной истории преподобный Нестор Летописец. Вы же пишете современную летопись православия в Украине и потому продолжаете дело, начатое преподобным”.
…продолжать дело преподобного Нестора нужно так, чтобы видеть рост и развитие его дел, видеть плоды посеянного апостолом Андреем Первозванным на древних берегах Днепра. А дело это непростое, поскольку сегодня мало у кого слово “Православное” ассоциируется со словами “радио” и “телевидение”. Работы, и работы труднейшей, здесь вправду край непочатый…
“Проигравших у нас нет”, — такие слова произнес Андрей Деркач, президент фестиваля “Покров”. За этими словами куда больше, чем фиксация протокола решения жюри. Проигравших нет да и быть не могло, и не потому, что каждый из участников увез с собой один из многочисленных призов и подарков, а потому, что само явление в наши дни подобного фестиваля, даже сам факт, что столько у нас людей талантливых и одаренных, профессиональных и думающих, которым небезразлична судьба Церкви и Веры, которые готовы внести свою информационную и художественную лепту в важнейшее дело, — уже есть славная победа Православия, с которой и подобает начинать планомерный и постоянный труд на благо всего православного люда”.
У другому матеріалі додатку під назвою “Православный пост” пояснюється православне розуміння посту, а також дається історичний екскурс виникнення і формування чотирьох основних християнських постів. Так, читачам стає відомо, що “Пост для православного человека — это совокупность дел, искренней молитвы, воздержания во всем, в том числе и в пище. Пост телесный необходим для совершения поста духовного, тот и другой в своем объединении образуют пост истинный, способствующий духовному воссоединению постящихся с Богом…
Среда и пятница установлены в знак того, что в среду Христос был предан Иудой, а в пятницу распят. Святой Афанасий Великий говорил: “Разрешая есть скоромное в среду и пяток, сей человек распинает Господа”…
Истинный пост связан с молитвой, покаянием, с воздержанием от страстей и пороков, искоренением злых дел, прощением обид, с воздержанием в супружеской жизни, с исключением увеселительных мероприятий, просмотра телепередач. Пост не цель, а средство смирить свою плоть и очиститься от грехов. Без молитвы и покаяния пост становится всего лишь диетой”.
Черговий камінь на Православну Церкву полетів минулого тижня від газети “День”. Можна просто диву даватися, як майстерно вишукує К. Гудзик “інформаційні приводи” для зайвого очорнення Православної Церкви. Ну, здається, у чому можна звинуватити православних, пишучи про святкування 80-річного ювілею Турецької Республіки? Ні в чому? Та ні, можна! Розмірковуючи в матеріалі “Історична відносність” (День, 31. 10. 2003 р.) про відносність людських авторитетів і масштабних подій в світлі світової історії, Ґудзик вповні логічно робить висновки, що якщо певні історичні постаті для якихось спільнот були ворогами, то для інших “героями” (як приклад — турецький султан Магомет ІІ). “І тоді, як для православного світу падіння Константинополя стало історичною трагедією, для турок воно й сьогодні залишається блискучою перемогою геніального полководця”, — запопадливо висновує журналістка.
Аж ось добралися й до “обмежених” православних. “Кожна епоха має свої погляди на історію, свої стереотипи, своїх кумирів. І не варто сучасній людини їх повністю засвоювати, приймати вироблені в середньовіччя формули, скажімо, жити сьогодні «історичною ненавистю». Як живе, наприклад, Російська православна церква — включно з УПЦ — імперською ненавистю до українських уніатів. Ненавистю такою «свіжою», наче зараз із ХVI століття”.
Що називається, отримали! Якимось дивом К. Гудзик пожаліла “історично ненавидячих” греків, які й сьогодні ностальгують за своїм величним Царгородом (даруйте, Стамбулом) та за своєю неповторною Святою Софією. І ніяк не можуть вони зрозуміти, що нічого їм робити в турецькому Стамбулі, не треба жити “середньовічними стереотипами”. Європа ж, як не як!
А як справи з “імперською ненавистю” УПЦ та з XVI століттям? Про ненависть дещо пізніше, а от з приводу “XVI століття”, то чергове відродження унії наприкінці ХХ ст. супроводжувалося таким же насиллям і кровопролиттям, як і її реалізація в XVI. Храми відбиралися, люди мордувалися, суспільство розколювалося і загроза унійної експансії на традиційні православні землі продовжується.
Тепер про ненависть. Православні в Україні ніде не говорять про свою ненависть до своїх братів з інших конфесій. Натомість почути щось подібне з вуст греко-католицьких діячів (навіть найвищого рангу) сьогодні вповні реально. Так в інтерв’ю Л. Гузара, опублікованому в газеті “НГ-религии” за 14. 06. 2001 р. лідер українських уніатів чесно зізнається: “Мы можем не любить Русскую Православную Церковь, потому что такова была наша история…” Оце чесна заява, нічого сказати! Так що, значить, це над українськими уніатами тяжіє сьогодні “історична ненависть”? То для чого шукати якісь соломинки “в оці брата твого”? І, виявляється, подібне нехристиянське почуття притаманне у них не тільки до Церкви-сестри (нібито так іменуються Православна і Католицька церкви). Тут же пан кардинал зізнається й у такому: “В нас еще много шовинизма против россиян, поляков, венгров…”
То що, може, темою наступного дослідження журналістки “Дня” буде щось на кшталт: “історичні витоки гіпершовінізму в українському греко-католицизмі”?
3 – 9 листопада
Древня Волинь. — Чернігівська святиня. — Міжрелігійний діалог.
У газеті “День” за 7. 11. 2003 р. вийшов великий матеріал Н. Мельник “Волинь — Incognita”, де докладно розповідається про Волинський край: про його природні історичні і культурні достоїнства. Не обійшла авторка увагою і релігійний аспект, розповівши про давню князівську столицю Волині — славний Володимир-Волинський. “Воістину, Володимир-Волинський — рай для любителів старовинної архітектури. Заслуговує на увагу Собор Різдва Христового 1718-1755 років. Нині — храм православний, хоч по-католицьки двокупольний. Веде свою історію з XII століття і Свято-Успенський кафедральний собор. Щоправда, про початковий варіант храму тут практично нічого не говорить, оскільки він зазнав значних змін. Наприклад, через реконструкцію собору останнім уніатським єпископом, який задумав прорубати новий хід, завалився купол. Понад 100 років після цього храм простояв у запустінні (тут проросли дерева і навіть утримувалася худоба), поки на реконструкцію — в часи, коли ця територія вже стала російською, — не прийшли 30 тисяч золотом царської позики.
…Варто ще згадати про головну святиню, розташовану поблизу міста в селі Зимне, — Святогорський Свято-Успенський монастир. Старовинні перекази і літопис відносять його виникнення до кінця X — початку XI століття: князь Володимир, який посадив на Волинський стіл свого сина Всеволода, не лише зводив тут оборонні вали (фрагмент одного з них сьогодні дійсно зберігся в районі монастиря), але й приділяв увагу зведенню сакральних споруд. Так, зокрема, він подарував у церкву Богородиці, споруджену на річці Лузі (де нині і розташований монастир), образ Божої Матері, яким вінчав його та грецьку царівну Анну Константинопольський патріарх Микола ІІ Хрисоверг. Нині чудотворну ікону Святогорського монастиря прийнято вважати тією самою, Володимирською.
Серйозно постраждав монастир у 20-ті роки XVIII століття, коли волинський староста, католик Михайло Чацький наказав перетворити храм на костьол. За легендою, староста, який розорив монастирську усипальню і зірвав, глумлячись, з Чудотворної ікони дорогоцінні покрови, осліп і через три роки помер. Відтоді цю кару — слiпоту за три роки до смерті — мали всі нащадки М. Чацького, говорить переказ.
А в 1978-му — після того як будівлі монастиря послужили і складом для машинно-тракторних запчастин, і резиденцією сільради, раптом було вирішено пам’ятку старовини рятувати, один із проектних інститутів навіть розробив відповідний план. Щоправда, задумка була своєрідна: влаштувати тут зону відпочинку з розважальними закладами…
Налагоджуватися життя монастиря почало на початку 90-х з освячення цвинтаря єпископом Луцьким і Волинським Варфоломієм, а через рік сюди прийшли дві корецькі черниці. У 92-му хресним ходом сюди було перенесено гробницю з частинками святих мощів, а в 95-му — до монастиря повернулася чудотворна Зимненська ікона”.
Про древню святиню Чернігівщини — печери св. Антонія — розповідає С. Колесник у статті “Антонієві печери: дотик до таємниці” (День, 7. 11. 2003 р.). Як розповідає автор, “У товщі Болдіної гори преподобний Антоній вирив печеру, в якій прожив три роки, до того часу, коли кияни умовили його повернутися до Печерського монастиря, де він через рік помер у віці 90 років. Але протягом наступних семи століть заснований ним у Чернігові монастир продовжував розвиватися, збільшувалася кількість ченців, печеру Антонія розкопували в різні боки, з’явилися досить просторі підземні приміщення й надземні споруди. Тільки в раціоналістичному ХIХ столітті, коли бажаючих жити під землею помітно поменшало, монастир занепав.
Сьогодні Антонієві печери є комплексом підземних споруд, що складається з церков святого Антонія, святого Феодосія Тотемського, Ніколи Святенника, каплиці з похованнями, келії Антонія та кімітірії, сполучених між собою галереями. Загальна протяжність приміщень — майже 350 метрів. Найцікавішою є церква Феодосія, у притворі вона сягає висоти 8,4 метра, що дозволило навіть потроїти у ній хори; потрапляючи в цю церкву, відвідувач забуває, що перебуває під землею”.
“Молодь України” у номері за 6. 11. 2003 р. (матеріал Г. Кривенко “Християни щось мусять запропонувати цьому світові”) розповідає про недавню зустріч з журналістами лідерів основних релігійних течій в Україні, де йшла мова про підготовку до проведення в Києві в 2004 р. світового конгресу свободи релігій. Авторка наводить фрагменти з виступів учасників зустрічі, зокрема представника Української Православної Церкви архієпископа Львівського і Галицького Августина: “Міжрелігійний діалог спонукатиме до швидшого порозуміння між християнами. У цьому проекті для мене важливіший, можливо, громадсько-політичний аспект… Коли релігія – душа народу, душа цивілізації, то, певне, треба починати з діалогу релігій… І тримати золоту середину: бути вірним своїм релігійним переконанням, своїй Церкві-матері і втілювати в життя заповіт апостола Павла: якщо можна, то будьте з усіма в мирі”.

10 – 16 листопада
Ювілей “Кулішевої” Біблії. — Обитель під Лубнами. — Древній монастир у скелях. — Нова епоха “білих братів”.
До 100-рiччя видання Бiблiї українською мовою газета “Київська правда” за 11. 11. 2003 р. опублікувала статтю О. Білоуса “Боже слово рiдною мовою”. Автор пише: “Сторiччя виходу в свiт Бiблiї українською мовою — визначна подiя не тiльки для християн, для яких вона є священною… З виходом з друку 1903 року у Вiднi українського перекладу Бiблiї ми приєдналися до сiм’ї цивiлiзованих народiв планети, якi читають Книгу Книг рiдною мовою…
Першi бiблiйнi кодекси на наших землях з’явилися старослов’янською мовою (найдавнiший з них — Остормирове Євангелiє 1056 р. — зберігся до наших днiв), i це поклало початок традицiї писання, а згодом друкування Бiблiї церковнослов’янською на довгi вiки. Перше повне друковане видання Бiблiї — Старого i Нового Завiтiв — з’явилося 1581 року на Волинi, в Острозi, стараннями князя Костянтина Острозького…”
Газета розповідає, як Кулiш, який проживав на той час у Варшаві, “захопившись перекладом Бiблiї, кидає все i переїжджає до Венецiї, де повнiстю вiддається роботi. Першi його спроби були невдалими, оскiльки перекладав не з оригiналу, а з церковнослов’янських текстiв. Отримавши негативну рецензiю i рекомендацiю Британського бiблiйного товариства, одна iз вимог якого була перекладати з оригiнальних мов староєврейської i старогрецької, Кулiш вiдразу береться за їх вивчення. Його запал сприяє швидкому успiшному вивченню цих мов, i для продовження роботи вiн їде до Вiдня — великого європейського центру науки й культури, в бiблiотеках i архiвах якого було багато лiтератури з бiблеїстики, iсторiї, теорiї перекладу тощо. I в 1869 роцi було повнiстю готове Пятикнижжя Мойсеєве”.
Як відомо, готовий переклад став жертвою пожежі, яка сталася у будинку Куліша у 1885 році. “Кулiш тяжко переживав цю трагедiю до кiнця своїх днiв, картав себе за непростиме зволiкання з виданням вже майже повнiстю перекладеної Бiблiї.
Божий промисел був суворим, але й милостивим до Кулiша. Трагедiя не зламала його. Усi дванадцять наступних (i останнiх) рокiв свого життя Кулiш знову натхненно трудиться над перекладом Старого Заповiту, проте сiм iз 39 книг залишились неперекладеними. Пiсля смертi Кулiша його справу закiнчили Iван Пулюй i Iван Нечуй-Левицький…”
У статті В. Кульової “Мгарська обитель” (Хрещатик, 12. 11. 2003 р.) іде розповідь про відому святиню Полтавщини — монастир під Лубнами. “…на сусідній горі, за озерцем з лебедями, власне, розташувався Мгарський монастир. За високим парканом гуляла пара павичів із численним потомством, а з величезної клітки косував оком старезний орел. Екскурсію по монастирю вів отець Серапіон, колишній учитель”.
Розповідається страшна сторінка монастирського буття після революції. “Після революції монастир зазнав страшної руйнації. Вже 6 серпня 1919 року розстріляли шістнадцять ченців на чолі з ігуменом Амросієм, викликавши в Лубни начебто для реєстрації. Скарали на смерть за те, що вірні цареві Божі слуги молилися за упокій убієнних Миколи й Олександри та невинні душі їхніх діток. А ще за те, що допомогли переправитися через річечку Сулу денікінцям, котрі тоді добре поскубли більшовицьку братію. Новомучеників поховали за вівтарем скитської каплички. А у храмі зробили прихисток для дітей «ворогів народу» — патронат «Штурм небес». Потім, з 1937 року, в прадавніх стінах квартирував дисциплінарний батальйон, і доблесні його бійці мали хорошу розвагу: стріляли в образи. Знівечений лик ікони святої Олександри залишили нереставрованим — як засторогу. У 1946-му в монастирі облаштували військові склади. З 1985-го оселилася червоногалстучна піонерія. На ранковій і вечірній лінійках звучали горни, піднімався прапор і дзвеніло бадьоре: «Будь готовий!» та «Завжди готовий!»
У часи войовничого атеїзму Спасо-Преображенський собор випатрали, знівечили дзвіницю. Благовіщенську церкву перетворили на кухню, і майже знищили келії ХVІІ століття. Дух спустошення витав у колись квітучій Мгарській обителі…
З травня 1993 року лампади перед образами знову засвітилися й зазвучали молитви над Сулою. Тепер у чоловічому монастирі понад сорок мешканців: двадцять ченців присвятили своє життя служінню Господові, ще стільки само готуються прийняти чернечий сан. Є і так звані трудники, які допомагають по господарству. А воно чималеньке — кілька гектарів землі, пасіка, ферма…”
Про одну з найдавніших православних обителей України — Лядовський монастир на Вінниччині — розповідає “Робітнича газета” за 11. 11. 2003 р. (стаття Я. Рекрута “Ровесник Києво-Печерської лаври”). “Цей скельний монастир, що височить над Дністром поблизу нинішнього села Лядова Могилів-Подільського району, заснував у 1913 році преподобний Антоній Печерський. Повертаючись з Греції з гори Афон до Києва, Антоній зупинився відпочити у цьому мальовничому місці. Йому сподобалася скеля, що піднімалася над Дністром на висоті 500 метрів…”
Не менш цікаво читати й про сьогоднішнє буття обителі. “І досі збереглася келія, у якій деякий час проживав преподобний Антоній… Життя монахів-самітників, які живуть у скелі, нелегке. Але ченці не скаржаться. Життя їхнє проходить у постійних молитвах. Встають дуже рано, харчуються ченці тим, що самі виростять на невеличкому шматочку землі — овочі, фрукти. На вершечку гори розмістилася монастирська пасіка з кількома десятками вуликів”.
Колись монастир був більш величним, аніж зараз, він мав не тільки скельні храми, а й типові. Але, пише автор, “За Хрущова храми були зруйновані. Кажуть, що церковні дзвони та кам’яний хрест головного храму від потужної вибухової хвилі відкинуло далеко убік і вони впали на дно Дністра. Лежать там і досі. Їх видно на дні, але ченці не мають грошей, щоб підняти їх з води і встановити на місце.
У 1990 році у Лядову направили священика. Упродовж восьми років він обслуговував паству села, створив тут церковну общину, а у 1998 році у скельному монастирі знову з’явилися і поселилися ченці. З тих пір тут у відреставрованому заново скельному храмі проводять богослужіння”.
У “Голосі України” за 11. 11. 2003 р. Ю. Перебаєв розповідає про те, що “Рівно 10 років тому була припинена діяльність “Великого Білого братства (Юсмалос)”. Автор наводить невеличкий історичний екскурс з історії цієї страшної секти: її виникнення і діяльності. “Тодішня Київдержадміністрація і Кабмін досить лояльно відносилися до діяльності братства. Так, секта не мала ніяких проблем ні з реєстрацією, ні з отриманням дозволу на оренду приміщень для зборів. Хоча уже тоді було очевидно, що практично уся доктрина “Білого братства” була пронизана ненавистю і злобою по відношенню до тих, хто не приймав їх учення. Їх проклинали, обіцяли скору смерть від тяжких хвороб…
Страшний суд юсмаліани планували на 24 жовтня 1993 року. Але кульмінацією подій став прихід 10 листопада 1993 року 25 сектантів на чолі з Цвигун і Кривоноговим у Софійський собор в Києві. Міліція, підсилена співробітниками спец підрозділів, вигнала їх із храму і заарештувала. Собору було нанесено збитків на суму, за різними оцінками, від 50 до 69 млн. карбованців (у цінах 1993 р.)… Міліція затримала 616 чоловік, включаючи Кривоногова і Цвигун”.
Автор відзначає сьогоднішню небезпеку: “Страшно те, що загроза бомбування молоді України все ще зберігається. Розкручується інтернет-сайт секти (створений у 2000 р.), випускаються книги, знімаються фільми. Марина Цвигун повернулася в Донецьк, вийшла заміж і збирає нових “Білих братів”, розгорнувши активну діяльність у Запорізькій, Дніпропетровській і Донецькій областях”.
Прикро, але небезпека від “Білого братства” — не одиничний випадок в Україні. Десятки новітніх сект, сотні проповідників і десятки тисяч їх послідовників — ось сьогоднішня українська реальність. І, можливо, потрібні тільки такі “екстравагантні” акції (подібні “білобратським”), щоб заборонити подібні антигромадські угруповання. Але, виходить, що всього після якихось десяти років секта знову може “набирати обертів” у державі? Що значить, демократія…

Диакон Андрей Кураев: «Отпадение от Бога — это отпадение в мир умирания, в мир агонии»

Официальная хроника