Обзор прессы

01.09.2003 archive, Вестник №24, Обзор прессы

ПОВІТРЯНА АКЦІЯ В ОЦІНЦІ ПРЕСИ

(Православне життя очима світських ЗМІ: липень — серпень)

Сергій БАРШАЙ

Головною темою у церковному житті, яка за даний період найбільше зацікавила світських журналістів, безумовно, був Загальноукраїнський Хресний хід по небу. Про цю подію у ряді ЗМІ були опубліковані матеріали, а газета “День” навіть спробувала очорнити цю благородну релігійну акцію.
Іншими релігійними темами, що зацікавили світську пресу, були православні свята апостолів Петра і Павла, княгині Ольги, питання збереження релігійних архітектурних пам’яток та інше.

30 червня – 6 липня
Незабутній апостол Андрій. — Відкриття Софійської дзвіниці. — Майнові питання Святогорського монастиря. — Танці біля Десятинної. — Інцидент навколо кодів.
Перебування в українській столиці стопи святого апостола Андрія Первозванного викликало неабиякий резонанс у вітчизняній пресі. Навіть після відбуття святині з України зустрічались публікації і про факт привезення до нас мощей, і про самого апостола. Г.Гаєвська у газеті «Хрещатик» за 2.07.2003 р. (стаття «Мандри стопи Андрія Первозванного»). “Майже два тисячоліття тому перший учень Ісуса Христа святий Андрій на човні піднявся Дніпром та зупинився, як свідчить у «Повісті минулих літ» Нестор-літописець, на берегах, де нині наша столиця. Встановив на одному з пагорбів хрест і прорік: «На сих горах возсияет благодать Божия, и град велик иметь быти и церкви многи иметь Бог воздвигнути…»
…В ахайському місті Патри, що на Балканах, його місія не сподобалася проконсулу Єгеату, і він наказав розіп’яти святого на хресті, та не на такому, як Ісуса, а у вигляді літери «Х». Два дні великомученик страждав. Помер 30 листопада 70-го року від Різдва Христового. Поховали його ахайські пресвітери та диякони.
…Оскільки візантійські самодержці мали звичку посилати в дар новим монастирям та храмам святий прах, то вже в IX столітті главу святого апостола Андрія Первозванного передали в Андріївську церкву міста Патри. Звідти її вивезли в 1453-му в Рим. 1964-го Папа Римський Павло Шостий повернув святиню до міста загибелі святого в кафедральний собор Андрія Первозванного. Ліва рука зберігається у великій Лаврі на горі Афонській, а права (десниця) — в Богоявленському соборі Кремля. Стопи — в одеському скиті святого пророка Іллі та в Пантелеймонівському афонському монастирі. Невеличка часточка праху апостола є і в Києво-Печерській лаврі”.
У столиці сталася ще одна надзвичайна подія. “Впервые за 50 лет Софийская колокольня открыта для посетителей” — так звучить заголовок у “Сегодня” за 1.07.2003 р. (автор О.Марущак). Як пише автор, 27 червня “впервые за пятьдесят лет открылась для посетителей Софийская колокольня…
Колокольню реставрировали почти четыре года, что вылилось практически в 6 млн. грн. Отреставрированы купол, крест, обновлена позолота. Приведены в порядок внешние стены, которые украшает роскошный декор, изысканные лепные орнаменты с вплетенными сюжетными барельефами и динамичными фигурами ангелов в виде украинских парубков в жупанах. Внутри все выбелено, чистенько. Только пока по упомянутой лестнице поднимешься наверх — ноги гудят. Кстати, была у реставраторов идея устроить в колокольне лифт, но посчитали, что пока это не к месту, да и огромных денег стоит.
Древний град помнит колокольню разной (ей более чем 300 лет): деревянной, двух- и трехэтажной, разрушенной землетрясением, разбитой молнией. Каменную возвели в 1699-1706 годах после пожара, ее архитектор неизвестен, а в документах упоминается лишь имя одного из строителей «каменных дел подмастерья» — киевлянина Саввы Яковлева”.
Про можливість у недалекому майбутньому передачі Успенському Святогорському монастирю (Донецька обл.) його колишнього майна пишеться у статті С.Кузіна “Золоті куполи. Але зручності у дворі…” (газета “День”, 3.07.2003 р.). Про це можна судити із слів губернатора Донецької області А.Близнюка, який відвідав Святогорськ. “Губернатор залишився незадоволений тим, що він побачив у Святогорську. «Прийняте однозначне рішення передати монастирю… всі будови на правому березі, — заявив Анатолій Близнюк. — На правому березі ми маємо національний парк, архітектурно-історичні пам’ятники, заповідник і монастир. Повторюю, що передати монастирю потрібно все до останньої труби. Контроль я залишаю за собою. Згідно із законом ми спочатку приймаємо все у комунальну власність територіальної громади міста, а потім передаємо монастирю”. Позиція Донецького губернатора, на нашу думку, є чудовим прикладом для нинішніх представників влади в Україні, як потрібно вирішувати майнові питання з Церквою. “Все до останньої труби” — це чесний крок і перед Церквою, і перед народом, і перед самим собою.
Про блюзнірство, яке відбувалося у дорогій для кожного частині Києва — біля руїн Десятинної церкви — під час святкування Дня Києва, розповідає В.Нероденко у матеріалі “Танці на руїнах” (“Хрещатик”, 3.07.2003 р.). “Нібито щире прагнення до духовного відродження нашого народу обернули (вкотре!) протилежним боком: у заповідній зоні — на території нинішнього Музею історії України — провели масове гуляння. Там на подвір’ї лежить камінь, де викарбувано: «Звідси пішла руська земля»… І є братська могила тих, хто загинув під час оборони Києва від татаро-монгольської орди хана Батия. А поруч підмурівок першого кам’яного храму на Русі — Десятинної церкви. Так ось, з благословення (чи дозволу) адміністрації музею деякі фірми на святому для кожного свідомого українця місці влаштували естраду. Ото повеселилися на кістках предків! Мало того, у вівтарній частині Десятинної церкви справляли справжній шабаш, оргію попсових ігрищ…
Після свята тут залишилася купа сміття. Як колись після ворожої навали. Було таке враження, що знову пройшла бузувірська орда…
Невже заради зайвого долара можна потоптати все — духовність, пам’ять, танцювати там, де годилося б постояти, згадавши свої корені”, — задає риторичне питання автор. Хтозна, що можна відповісти на це. Очевидно, цей факт зайвий раз усіх нас переконує в тому, наскільки справді дорогою є наша історія й культура для наших “професійних культурників”.
Відразу два видання (газета “Вечерние вести” за 2.07.2003 р. та Інтернет-видання “Risu.org.ua” у повідомленні за 3.07.2003 р.) розповіли про те, що у Слов’янську Донецької області подали в суд на податкову інспекцію “два прихожанина местных церквей, обвинив ее в дьявольщине. Все началось с того, что в их идентификационных кодах фигурирует число зверя 666. То ли усмотрев злой умысел со стороны налоговой, то ли просто будучи в оскорбленных религиозных чувствах, они обратились к налоговикам с просьбой исключить их из реестра налогоплательщиков и лишить идентификационных кодов. В налоговой пойти навстречу верующим не пожелали” (“Вечерние вести”).
“…добровільно позбавити громадян ідентифікаційних кодів податкова інспекція відмовилася, незважаючи на те що відповідний указ президента України, що дозволяє робити виключення у подібних випадках і замість набору цифр проставляти в документах власні імена та прізвища платників податків, вийшов вже декілька років тому. Податківці посилалися на те, що указ є, а механізму його конкретної реалізації досі не існує” (сайт “Risu.org.ua”).
Як повідомляють обидва видання, судові засідання з цього питання були заплановані на 9 липня.
7-13 липня
День пам’яті святих апостолів. — Православний “день закоханих”. — Релігійна картина сучасної Туреччини.
На цьому тижні православні відзначали день пам’яті святих апостолів Петра і Павла. Коротку інформацію про них умістила газета “Факты” за 11.07.2003 р.: “Согласно преданиям, в своих многочисленных путешествиях по разным странам апостолы Петр и Павел, претерпевая множество лишений и мучений, несли людям веру Христову. Их проповеди обращали в христианство тысячи людей, при этом происходили чудесные знамения: мертвые воскресали, одержимых покидал нечистый дух, а больные исцелялись. Оба апостола пострадали за свое служение в один день: Петр был распят на кресте (считая себя недостойным умереть, как Спаситель, он попросил распять его вниз головой), а Павла, как римского гражданина, обезглавили. Произошло это в 67 году в Риме”.
Також цей тиждень був знаменний іще одним святом — днем пам’яті муромських святих Петра і Февронії (так званий православний день закоханих). Про цих святих розповідала на своїх сторінках газета “Вечерние вести” за 8.07.2003 р. (замітка “Сегодня — православный «День всех влюбленных»”). “8 июля православные христиане отмечают своеобразный «День влюбленных». В роли покровителей супружеской любви и верности Русская Православная Церковь почитает муромских святых чудотворцев Петра и Февронию. История любви этой супружеской пары подробно описана в древнерусской «Повести о Петре и Февронии». Благоверный князь Петр вступил на Муромский престол в 1203 году. За несколько лет до этого он заболел проказой, от которой никто не мог его излечить. Во сне князю было открыто, что это может сделать дочь пчеловода, благочестивая дева Феврония.
Когда князь увидел крестьянку Февронию, то полюбил ее за мудрость и доброту и дал обет жениться на ней после исцеления. Феврония вылечила князя и вышла за него замуж. Святые супруги пронесли любовь и верность друг другу через многие испытания. Они прославились благочестием и милосердием. Скончались святые Петр и Феврония в один день и час, 8 июля (по новому стилю) 1228 г., приняв перед этим монашеский постриг с именами Давид и Евфросиния… Православные христиане в этот день молятся в соборах и церквах. В своих молитвах молодые люди просят Бога о большой любви, а люди постарше — о семейном согласии”.
Газета “День” у номері за 12.07.2003 р. опублікувала інтерв’ю з послом Туреччини в Україні Більге Джанкорелем. Враховуючи релігійний характер бесіди, журналістка (К.Гудзик), яка брала це інтерв’ю, озаглавила його відповідно: «Міжрелігійні конфлікти ніколи не були проблемою Туреччини». Проте будь-кому зрозуміло, що подібне твердження посла є не досить точним. Про це свідчить принаймні той факт, що багато століть тому саме турки завоювали славетний Царгород, осквернивши величну Константинопольську Софію, яку шанував увесь християнський світ, і фактично знищили цілий пласт християнської цивілізації. Звичайно, можна було б усе списати на “перегини” Середньовіччя, проте сьогоднішнє становище православних греків у Стамбулі є виразним свідченням “демократичності” і “віротерпимості” сучасної Турецької Республіки.
“Всі громадяни, незалежно від церкви чи конфесії, абсолютно вільно практикують свою віру, мають храми в усіх містах країни”, – говорить посол. А на запитання: “Чи відчуваються у суспільному житті Туреччини певні напружені стосунки між представниками двох світових релігій — Ісламу і Християнства?” він відповів: “Такого не буває. Я не знаю жодного подібного конфлікту, жодних повідомлень про ворожнечу між двома релігійними спільнотами в Туреччині. Кожна громада живе своїм внутрішнім життям, має свої власні щоденні релігійні проблеми”.
Дійсно, міжконфесійних проблем, мабуть, не існує, тому що православні у сьогоднішньому Стамбулі настільки затиснуті, що думають тільки про те, як вижити.
Незрозуміло, як можна говорити про “абсолютно вільне практикування своєї віри” в сучасній Туреччині. Так, на сьогодні Константинопольська Софія — символ і гордість грецького народу — є музеєм, і православні не мають аніяких на неї прав, Константинопольський патріарх у себе може здійснювати богослужіння лише кілька разів на рік. Усім священнослужителям заборонено з’являтися в місті у церковному одязі, Константинопольська патріархія навіть не має права без дозволу влади реставрувати свої приміщення (свого часу дозволу на реставрацію своєї будівлі на Фанарі патріархія чекала протягом 30 років).
Наскільки вільне життя у православних, можна судити хоча б із розповіді пана посла про процедуру виборів нового Константинопольського патріарха: “Обирається патріарх Священним Синодом із списку кандидатів, схвалених урядом. Цей список спочатку укладає Синод, подає його до уряду, і тільки після схвалення урядом відбуваються вибори патріарха”. То про яку свободу релігії можна говорити, якщо кандидатів у патріархи затверджує (або не затверджує) уряд. Виходить, що сьогодні Православна Церква в Туречині знаходиться під тотальним державним контролем.
Окремо стоїть питання про релігійну освіту в Константинопольському патріархаті. У 1970-х роках владою було закрито головний освітній центр Церкви — богословську школу на острові Халкі на підставі нового закону, який заборонив існування приватних університетів. Таким чином було нанесено сильний удар по церковному інтелекту — православні втратили можливість готувати собі високосвічені кадри. І, незважаючи на те що проблема відновлення діяльності цієї школи розглядалася навіть на міждержавному рівні, влада не збирається дозволяти її відновлення.
Посол же прокоментував ситуацію навколо освітнього закладу досить оригінально: “Я впевнений, що ви розумієте причини цієї політики у такій делікатній сфері, як релігія. Уряди Туреччини завжди дуже уважно слідкували за ставленням до релігії в суспільстві. Щоб не трапилось якогось рецидиву. Тож, виходячи з дуже великого значення теологічної та релігійної освіти, закон 1965 року заборонив релігійні приватні заклади”.
Будемо сподіватися, що у газеті (яка, до речі, нерідко проявляє симпатії до стамбульських православних ієрархів) буде подано і православну точку зору на релігійну картину в сучасній Туреччині. А православним, мабуть, буде про що розповісти.

14 – 20 лпиня
Чудотворні ікони у Львові. — Хресний хід над Україною. — Храм на місці вбивства. — Православна архітектура Чернігова. — Православ’я в оцінці “Дня”.
Найяскравішою релігійною подією за тиждень, на яку звернули увагу світські ЗМІ, було перебування у Львові чудотворних ікон (кровоточивої Спасителя та мироточивої Божої Матері і святителя Миколая) із Оренбурзької області. Про цю подію розповів Ю.Боруцький у газеті “Україна молода” за 15.07.2003 р. “Незважаючи на те, що храм практично відкритий цілодобово для відвідувачів, зацікавленість людей до ікон не спадає. Навпаки — посилюється з кожним днем. Тому з благословення архієпископа Львівського і Галицького Української православної церкви Августина (Маркевича) власниця і хранителька ікон Антоніна Єфімова люб’язно дала згоду на мандрівку святинь Львівщиною. Вже 10 липня вони побували у селі Солошин Жовквівського району, відтак їх побачили у Жовкві та Великих Мостах на Сокальщині. 11 липня ікони очікували у Червонограді, а на свято св. Ап. Петра і Павла вони знову прибудуть до Львова, вже звідти їх чекає дорога до Турки…
Про масштабну православну акцію — Всеукраїнський повітряний хресний хід — “Україна молода” написала ще перед його початком. У номері за 19.07.2003 р. про це вийшов матеріал під назвою “Україну освятять з літака”. “Такого Україна ще не бачила: її освятять з повітря на літакові, який «організують» під храм, — так починається це повідомлення. — Таку дивну місію на себе взяло Українське об’єднання громадян на підтримку канонічного православ’я «Шлях православних» імені святого рівноапостольного князя Володимира. Активісти збираються здійснити хресну ходу «повітряними шляхами над територією країни»…
Політ на «храмі» триватиме тиждень. Маршрут пролягатиме (крім Луганська та Рівного) через Київ, Севастополь, Почаєво, Луцьк, Ужгород та Одесу. Під час перельотів пройдуть богослужіння…”
І.Козлов у “Фактах” за 19.07.2003 р. розповідає про те, що “В Екатеринбурге освятили церковь, построенную на месте казни императора Николая II” (так звучить заголовок). “Более тысячи человек приняли участие в торжественной церемонии освящения церкви в Екатеринбурге, построенной на месте казни последнего российского императора Николая II и его семьи. Строительство храма осуществлялось на добровольные пожертвования частных российских компаний и обошлось приблизительно в 10 миллионов долларов.
Участники церемонии, включая потомков Романовых, совершили крестный ход протяженностью 20 километров от места расстрела царской семьи до места, где большевики захоронили останки казненных.
Як доповнює І.Ковальчук у газеті “Сегодня” за 16.07.2003 р., “храм был возведен на месте снесенного в 1977 году дома Ипатьева, в котором царская семья находилась в заключении и была расстреляна в ночь с 16 на 17 июля 1918 года. Храм представляет собой сложный культурно-исторический и религиозный комплекс. Это крупное пятикупольное сооружение общей площадью около 3 тыс. кв. м и высотой 60 м. Строительные работы велись в течение трех лет усилиями 300 человек”.
Своєрідний екскурс по архітектурних перлинах Чернігова здійснив С.Колесник у статті “Українське бароко — згадка про національну мрію” (“День”, 18.07.2003 р.). У своєму матеріалі він розповідає про найвидатніших представників українського бароко в Чернігові — ансамбль Троїцького монастиря, Колегіум, Катерининську церкву.
“Українське бароко — це і сміливий, і, в той же час, наївний потяг «зробити красиве, зробити не гірше, ніж у людей». Архетипи, позасвідомі образи української колективної ментальності, що до тієї пори мали лише дуже обмежену сферу виявлення — іконопис, гаптування, писанки, оздоблення предметів декоративно-прикладного мистецтва — раптом отримали неосяжне поле для реалізації своєї буйної фантазії: насамперед в галузі архітектури. Спершу цілком позанаціональний стиль набув яскравого національного наповнення…
Прекрасним зразком українського бароко є архітектурний ансамбль Троїцького монастиря. Відлік історії цього чудового комплексу варто почати з розповіді про чудотворну ікону Іллінська Богоматір, що походить iз одноіменної церкви, побудованої ще у XII ст. біля підніжжя Болдиних гір…
Центральна споруда ансамблю — Троїцький собор — була закладена 1679 р. Це перший великий храм, що був збудований в усій Наддніпрянській Україні після княжої доби, після тривалої перерви у розвитку будівничого мистецтва, що була викликана татаро-монгольською навалою і занепадом наступних століть. Деякі дослідники вважають, що будівничим споруди був архітектор з Вільнюса Іоанн Баптист. Та, незважаючи на цю обставину, споруда має суто національний характер, що відповідав естетичному смаку українського замовника. Троїцький собор і до цієї пори залишається найбільшою культовою спорудою Чернігова, його висота всередині становить 35 м, а розміри за планом — 38х26 м…
Останньою спорудою ансамблю стала його домінанта — дзвіниця, що була завершена в 1775 р. і є чудовим зразком пізнього бароко. Будівля має вигадливий план, її верхні яруси прикрашені колонами тосканського, іонічного та коринфського орденів. Висота дзвіниці разом iз хрестом — 58 метрів. Після закінчення будівництва її верхівка загорілася від блискавки. Дослідники вважають, що її сучасна відносно маленька верхівка є результатом невдалої відбудови…
Троїцький монастир є одним iз наймальовничіших ансамблів України. Інтер’єр його собору прикрашено розписами XVIII ст., котрі також є видатними пам’ятками українського бароко…
На Чернігівському Валу поруч з Борисоглібським собором височить прекрасна споруда того часу — Чернігівський колегіум…
40-метрова башта будівлі правила за дзвіницю Борисоглібського монастиря. Її третій ярус є найбільш цікавою частиною цієї досить еклектичної будівлі. Його стіни мають вигадливу конфігурацію, складаючись iз структур, що виступають і западають. Особлива прикраса чудового декору споруди — дві керамічні ікони: зображення Богоматері і Спаса Нерукотворного…
Неподалік від Колегіуму стоїть ще одна чудова пам’ятка українського бароко — церква, що була освячена 1725 р. на честь святої Катерини… Це своєрідний пам’ятник звитязi чернігівських козаків, котрі в 1696 році проявили надзвичайний героїзм під час штурму турецької фортеці Азов, за що були нагороджені срібним хрестом…
Українське бароко — безсмертний витвір «історичної мрії» нашого народу; спливає час, змінюються обставини, але вони не владні над справжніми творіннями мистецтва. Бароко України належить саме до них”.
На жаль, у цьому ж номері “Дня” опубліковано і статтю К.Гудзик “Докази чи догми?”, враження від якої прямо протилежне попередньому матеріалу. Хоча, з іншого боку, цей матеріал дає відповідь на одне запитання — після його прочитання стає більш зрозумілою причина послідовної антиправославної тематики значної частини матеріалів вищезгаданої журналістки. Причина проста: вона не сприймає Православ’я як позитивний фактор у суспільстві (у всякому випадку, в даному матеріалі вона культивує подібну тему).
На початку статті журналістка наводить думку російського журналіста В.Познера про те, що причиною російських негараздів є не стільки “російські дурні чи традиційно погані російські шляхи, але значно більш серйозні речі”, зокрема “роль Руської православної церкви (РПЦ) в історії Росії. “Православ’я, — вважає Познер, — було гальмом розвитку країни. Тільки порівняйте процвітання та розвиток демократії у православних Росії, Греції та Болгарії із протестантськими країнами Скандинавії, Великою Британією або Німеччиною і навіть iз католицькими Францією або Італією. Це сумно констатувати, але Росія відстає від неправославних країн Європи”.
Тут особливо цікавим є натяк на якусь позитивну роль Католицької церкви у суспільному розвитку деяких держав. Про її роль у науці, мабуть, найкраще можуть свідчити “подвиги” інквізиторів у середні віки (наприклад, їх “сприяння” справам Джордано Бруно або Галілео Галілея).
Далі авторкою наводиться думка П.Чаадаєва (а чому не Льва Толстого?), який вважав, що “Россия напилась из замутненного источника”, маючи на увазі прийняття Руссю християнства від східної — православної — церкви.
“Православна сторона часто спирається не на докази, а виключно на недоторканний авторитет церкви, на традицію, і в фактах потреби не відчуває (може, це є однією з ознак східно-православної ментальності?)”, — пише журналістка. А чи часто спирається на докази таке улюблене К.Гудзик католицтво з його абсолютним авторитетом “непогрішимого” папи? У порівнянні його з Православ’ям різниця відчувається відразу ж: в одному випадку — авторитет всієї Церкви (тобто соборного розуму), в другому — лише однієї особи…
“Залишимо, однак, росіянам їхні проблеми і натомість попробуємо уявити собі, як майбутні історики будуть оцінювати роль українського православ’я у становленні нашої держави. Іншими словами — яку відповідь вони зможуть дати на запитання: “Прискорювали чи гальмували українські православні церкви розбудову Української незалежної держави у її найскладніший період — у перші роки існування?”
Мова йде зокрема про те, наскільки церкву турбують сьогодні проблеми молодої держави? Який авторитет мають сьогодні її пастирі в суспільстві та в чиїх інтересах вони той авторитет використовують?… І чи можна вважати нормальним те, що сьогодні не мудра церква мирить політиків, а політики безперервно намагаються примиряти православне духовенство?” — от які питання зацікавили журналістку.
А дійсно, роль і місце Церкви в нашому сьогоднішньому житті — це актуальне питання. Проте допомога кожного громадянина Церкві в наш час — також питання досить цікаве. І як же сприяє церковній місії, наприклад, пані Гудзик? У нелегку епоху церковного розколу вона, на превеликий жаль, вирішила допомагати саме розкольницькому угрупованню, прекрасно знаючи, чому і на якому ґрунті виник сумнозвісний Київський патріархат. Його роль “в розбудові незалежної держави”, сподіваюся, теж для неї не є секретом. Саме створення КП (із грубим порушенням і церковних і громадських законів) потягло за собою в державі масу насилля, бійки, кровопролиття, міжусобиці. Усе українське суспільство — десятки мільйонів людей — розкололося на ворогуючі табори лише через… амбітність однієї людини, яка не захотіла піти у відставку.
І в цей нелегкий для Церкви час Клара Гудзик з одного боку створює сприятливу інформаційну нішу для цієї людини, а з іншого – намагається усіляким способом очорнити Православну Церкву як в Україні, так і за її межами.
Проте, повторюся, дещо після цієї статті стає зрозумілим: її авторка просто не може позитивно сприймати Православ’я (а відповідно і Українську Православну Церкву). І навпаки, усе неправославне, точніше антиправославне (УПЦ-КП тут логічно вписується в антиправославне) для неї є нормальним явищем.
Тому висновок у її статті відповідний: “українські православні церкви зараз зайняті тільки одним — собою. Захистом своїх інтересів (переважно майнових); внутрішньою боротьбою за церковні посади, храми, вплив; усуненням духовних конкурентів — інших церков і конфесій”.
Чому К.Гудзик дійшла такого висновку, вповні зрозуміло. Намагаючись висвітлювати церковне життя, вона часто спілкується з духовними особами — на жаль, переважно розкольницького табору. Тому в неї (очевидно, виходячи з власного досвіду) і виходить такий невтішний висновок. А величезний моральний, соціальний і духовний внесок в українське суспільство православних монастирів і його насельників, віруючих і їхніх пастирів — це все для журналістки залишається “Україною incognita”.

21 – 27 липня
Свято Київської княгині. — Пам’ятки — на приватизацію. — Всеукраїнський хресний хід у Рівному.
На цьому тижні православні відзначали день пам’яті видатної історичної постаті — Київської княгині Ольги. У газеті “Киевские ведомости” за 25.07.2003 р. вийшла з цього приводу стаття О.Чеснокової “Мудрая правительница и тонкий дипломат”. «Была она предвестницей христианской земли, как месяц сияет в ночи — так и она сияла среди язычников», — вспоминает Нестор-летописец о легендарной правительнице в «Повести временных лет».
Властная, решительная и порой жестокая, Ольга канонизирована православной церковью как первая христианка, мудрая правительница и тонкий дипломат. Орден княгини Ольги — одна из почетнейших государственных наград. 24 июня ее тезки отпраздновали именины, а те, кто верует или просто ценит родную историю, пришли к памятнику великой княгине на столичной Михайловской площади…
Откуда была Ольга родом, историки не выяснили до сих пор. Летопись рассказывает, что князь Игорь привел себе жену из Плескова (то ли Пскова, то ли болгарского Плискувота) в 903 году, и была она всего лишь простой селянкой”.
Цікаву, але водночас дещо тривожну інформацію подала газета “Хрещатик” за 25.07.2003 р. під назвою “Кабмін припускає можливість приватизації пам’яток культури місцевого значення”. У ній ідеться про те, що, за словами міністра культури і мистецтв Ю.Богуцького, “уряд ухвалив проект «Загальнодержавної програми збереження та використання культурної спадщини». Її головні завдання — облік об’єктів, залучення інвестицій у сферу збереження, реставрації та використання наших цінностей. Кабінет Міністрів припускає можливість приватизації пам’яток культури місцевого значення. Це також закладено в документі. За словами Юрія Богуцького, світова практика дозволяє роздержавлювати раритети, які, ясна річ, не внесені до списків ЮНЕСКО або не мають загальнонаціональної ваги. Головне, щоб вони були збережені для наступних поколінь, наголосив міністр”.
Викликає занепокоєння те, чи не призведе подібний крок до зловживань навколо, зокрема, колишньої церковної нерухомості? Адже по Україні на сьогодні є немало споруд (не храмів), які колись належали Церкві, але були у неї відібрані.
А з іншого боку — сумно за те, що наша держава змушена сьогодні віддавати пам’яткии культури (хай і місцевого значення) тим, у кого є гроші. Що з цього вийде, час покаже. Не думаю, що щось добре.
У газеті “Україна молода” за 25.07.2003 р. у статті Р.Савуляка “Хресний хід пролетів над Рівним” розповідається про “рівненську” частину Всеукраїнського хресного ходу. “Приземлився літак з Луганська і в Рівненському аеропорту. З-поміж двох десятків ікон, які доставлено до Рівного, — лики святих з Почаївської Лаври та монастирів і храмів Києва, Чернігова, Львова, Оренбурга (Росія)…
Зустрічали чудотворні святині прихожани православних церков, римо- та греко-католики, а потім попрямували центральною вулицею Рівного хресною ходою до Свято-Воскресенського собору, де після служби ікони розділили: частина святинь залишилася у Рівному, решту повезли до Луцька та Почаєва”.

28 липня – 10 серпня
Ювілей Серафима Саровського. — Хресний хід над Луганськом. — Денисенко в Полтаві. — Релігійна підбірка в “Дні”. — “Уапецешне” сьогодні.
У літній період, який нібито був і не таким бідним на релігійні події, світська преса чомусь не особливо цікавилася подібною тематикою. Проте матеріали про життя віруючих не зникали повністю зі шпальт газет і журналів.
У газеті “Хрещатик” за 5.08.2003 р. вийшла стаття О.Кузьменка “Преподобний” про святкування у Пущі-Водиці сторічного ювілею канонізації преподобного Серафима Саровського. “Минулої п’ятниці в церкві Серафима Саровського в Пущі-Водиці яблуку ніде було впасти: вшанувати сторіччя канонізації цього святого приїхали не лише мешканці навколишніх селищ, а й кияни та священики з різних парафій. Біля ікони Преподобного Серафима ніде було свічку поставити, тому православні ставили їх просто в землю…
Восьмого лютого 1903-го року Преподобного канонізувала Православна церква. Того ж року відбувся хресний хід з його мощами. Саме тоді кияни на місці своїх дач у Пущі-Водиці вирішили звести церкву на честь Серафима Саровського. Храм побудували за проектом інженера Тихонова та архітектора Брадтмана”.
Газета “Молодь України” за 31.07.2003 р. у матеріалі О.Гринець “Хресний хід на висоті 5 кілометрів” розповідала, зокрема, про “Луганську” частину цього дійства: “Ополудні літак приземлився в Луганську, де на льотному полі храм на крилах чекали митрополит Луганський і Старобєльський Іоанникій, духовенство Луганської єпархії та представники місцевої влади. Хресним ходом ікони були доставлені в Свято-Катерининський храм Луганська, де їх знову зустрічали тисячі віруючих”.
У цьому ж числі “Молоді України” розповідається і про візит на початку липня до Полтави відлученого від Церкви пана Денисенка (“патріарха Філарета”) (стаття Г.Дениско “Патріарх Філарет:»Якщо не вистачає сили полюбити брата, то не кажи, що ти благодатний»). Даний матеріал щедрий на просто унікальні висловлювання: “У своїй проповіді Патріарх на прикладі апостолів Петра і Павла показав, як благодать Святого Духа приводить людину до усвідомлення своїх гріхів і робить з гонителя християн ревного подвижника цієї віри (нинішній Денисенко віруючим сьогодні більш нагадує апостола Павла у його бутність гонителем християн Савлом. — С.Б.)…
Патріарх закликав усіх керуватися не приземленими інтересами, а «правдою Божою, любов’ю до ближніх», дбати, щоб душа не була забрудненою. Проявами цієї духовної забрудненості і є ті проблеми і негаразди, які переживає наш народ. І один з наших гріхів — самопоборювання, брак братерської любові (цікаво, невже Денисенко дійсно вважає, що і він сьогодні керується “любов’ю до ближніх”? — С.Б.)…
— Не можеш любити, в тебе не вистачає цієї благодаті — тож не кажи, що ти благодатний, а пізнай себе, що в тебе не вистачає сили полюбити свого брата”, — “богословствує” Денисенко. Так сьогодні виглядає “анафемоване богослов’я”.
У газеті “День” за 31.07.2003 р. К.Гудзик підготувала блок релігійних новин, головною з яких стали нещодавні переговори між Московським і Константинопольським патріархатами. Знаменно те, що з приводу цієї події журналістка процитувала думку лише… “патріарха Філарета” (із розкольницького сайту), якого проігнорували обидві сторони переговорів, і тому він не мав аніякого відношення до цієї зустрічі. Хоча б заради видимого нейтралітету (а тим більше заради повноти інформації) К.Гудзик не спромоглася навести думку і враження безпосередніх учасників заходу, віддаючи перевагу черговим безглуздим і банальним “оцінкам” розкольника.
А загалом дану тематичну підбірку, як і подібні попередні, характеризує вузькість тематики і очевидна заангажованість авторки. Окрім Стамбульської зустрічі, журналістка не змогла віднайти більш цікавих подій, як пообсмоктувати плітки про можливі кадрові перестановки у Церкві (також узято із розкольницького сайту) та розповісти про зустріч діаспорних українців (католиків і православних) у США. Під кінець останнього повідомлення Гудзик вирішила трохи поморалізувати: “Неможливо собі уявити ситуацію, коли б, скажімо, в США чи в Німеччині якась церква вимагала законодавчого закріплення її особливого статусу у порівнянні з іншими. Або відмовлялася брати участь у важливих суспільних заходах разом із якимось «іншими» — «неканонічними» або «інославними». Або щоб ієрарх однієї церкви демонстративно не відповідав на вітання ієрарха іншої, як це доводиться спостерігати.
Не будемо говорити про те, як впливають церкви на західне суспільство, але впливи західного суспільства на церкви аж занадто помітні. Тому сьогодні церкви, як і суспільства, можна розділити на «цивілізовані» і «нецивілізовані» — такі, що досі живуть десь у середньовіччі (або дуже хочуть туди повернутися). То ж, шановні земляки, поспішаймо змінювати себе”.
Наразі незрозуміло, які суспільства Гудзик відносить до нецивілізованих, а які — до цивілізованих (невже американське?!), але більше дивує інше: журналістка, для якої і Церква, і усе, що з нею пов’язане, є нібито знайомими речами, виявляється, не розуміє елементарної істини. Церква ж якраз і існує для того, щоб самій впливати на суспільство, а не піддаватись на його вплив (“Царство Моє не від світу цього” (Ін.18,36). І те, що сьогодні на Заході уже не релігія впливає на суспільство, а навпаки — зовсім не позитивний, а тривожний фактор. Про це треба не забувати.
У тижневику “Зеркало недели” за 2-8.08.2003 р. вийшла стаття Д.Бондаренка “УАПЦ: хроника феодальных войн”, у якій автор розповідає про сутужне сьогодення цієї розкольницької структури. “Последний год оказался для УАПЦ самым тяжелым. Третью по количеству религиозных общин православную деноминацию буквально лихорадило от столкновений враждующих епископских группировок. Раскол, увенчавший эти события, стал закономерной развязкой отчаянной борьбы между претендентами на власть в этой церкви. Хотя раскол в епископате УАПЦ на первый взгляд кажется довольно обычным явлением для религиозной жизни Украины, его последствия неминуемо повлияют на ситуацию во всем украинском православии. В конце концов длительное противостояние поставило вопрос именно о будущем УАПЦ, до последнего времени являвшейся весомым участником церковной жизни в Украине…
Ярче всего разногласия епископских групп проявились в видении будущего УАПЦ. Концепцию развития УАПЦ в направлении восстановления единства с иерархами УПЦ в США (Константинопольский патриархат) активно отстаивал управляющий делами УАПЦ архиепископ Игорь (Исиченко). Противоположную позицию отстаивают сторонники предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодия (Кудрякова), цель которого — постепенное укрепление своей власти в церкви.
…противостояние епископских группировок в УАПЦ привело к дальнейшей дезинтеграции этой церкви, епархии которой все больше становятся независимыми друг от друга.
Борьба за влияние, попытки взять контроль над территориями, поиск покровительства сильных сюзеренов, грубость в отношении к противнику все больше напоминают феодальные войны средневековья, нежели примеры самоотреченного пастырского служения. Сейчас трудно сказать, сколько времени оставляет эта борьба для миссийной работы, проповедования Евангелия, являющихся первичным призванием Церкви как Тела Христова…
Прогрессирующая маргинализация УАПЦ делает будущее этой церкви в Украине более чем сомнительным”.

КИЕВ. Газета «День» выпустила очередную «порцию яда» в адрес Православной Церкви
Автором антиправославного материала, как водится, и на этот раз явилась К.Гудзык. В статье «В России и Украине почти одинаковое количество «канонических» православных общин» (День, 29 июл. 2003) журналистка пытается проанализировать статистическую картину в религиозной жизни России. Дальше Гудзык проводит сравнительный анализ православного и католического мира у «нашего соседа». Естественно, как и всегда получается, что православие (особенно в лице РПЦ) не выдерживает никакой критики на фоне «интеллигентного» католицизма.
Перепадает и «москалям» в целом. Так, объясняя причину того, что в России меньше религиозных организаций, чем в Украине, журналистка пишет, что причиной этому, в частности, «давние контакты Украины с католическим и протестантским Западом». Интересно, это «давние контакты» украинцев с иезуитами в средние века или казаков с униатами поспособствовали их веротерпимости, что ли?
Дальше идет сплошная обструкция православных вперемежку с передергиванием фактом. Гудзык пишет, что в России «ислам признан Законом одной из четырех традиционных религий России (вместе с РПЦ (?! – ред.), буддизмом и иудаизмом). Неужели уважаемая журналистка за многие годы работы в религиоведческой сфере до сих пор не знает, что «РПЦ» – это не религия, а лишь религиозная конфессия или, другими словами, Церковь? И по этой вот причине никак не могла быть признанной Законом как религия! Вот как на самом деле звучат эти слова в Законе РФ «О свободе совести…»: «признавая особую роль православия в истории России, в становлении и развитии ее духовности и культуры, уважая христианство, ислам, буддизм, иудаизм и другие религии, составляющие неотъемлемую часть исторического наследия народов России». То есть традиционной в Законе называется не «РПЦ», а «православие» и «христианство». С одной стороны такая неточность является вроде бы мелочью, но в лучшем случае подобное можно назвать просто безграмотностью!
В другом месте, анализируя численность православных приходов в России, автор, отмечая небольшую пропорциональную численность православных общин в стране, отмечает: «Необходимо сделать скидку еще на чичиковские “мертвые души” среди православных общин или на потемкинские “деревни”». А на каком «авторитетном» основании делаются выводы о наличии в РПЦ «душ» и «деревень», не указывается. Видно, большой опыт общения журналистки с известным церковным аферистом Денисенко, который славится раздуванием своих цифр, тут тоже сказывается.
Анализируя количественное соотношение канонических (РПЦ) и раскольничьих (5 веток) приходов в России, Гудзык пишет, что раскольники «немногочисленны, но количество их сторонников постоянно растет». Некие анонимные «аналитики» «объясняют это, в частности, порочной политикой Московского патриархата, пассивностью и малым авторитетом духовенства». Неизвестными, увы, для читателей остались имена «аналитиков» (есть все основания считать, что в роли подобных тут выступила сама К.Гудзык), также непонятно, в чем, собственно, заключается «порочность» политики патриархии. Однако факт остается фактом: за более чем десятилетний период активизации в России разнообразных православных раскольников, они никак не смогли занять хоть какое-то заметное место в российском обществе – численность их общин ничтожна, а последователей и того меньше.
В данном материале журналистка проявляет просто откровенно атеистический скептицизм, подвергая сомнению «тот факт(?), что иконы царя (Николая ІІ. – ред.) повсеместно мироточат». Для проверки подобных фактов не нужно ведь больших усилий, почему бы журналистке не проверить самолично подобные «факты»? Или ей выгоднее выступать в роли скептика?
Естественно, российские католики у нее просто ангелы (или мученики)! «Последние несколько лет католическое духовенство подвергается в России заметным притеснениям, а отношения между Московской патриархией и Ватиканом хронически напряженные, — несмотря на все попытки и старания Ватикана». В чем конкретно заключаются притеснения православных на Западной Украине – скажет любой. Там были и побои, и убийства, и шельмования, и дискриминация. В чем же суть «заметных притеснений» католиков в России, наверное, нужно читателям догадаться самим, ибо в статье об этом нет ни слова. И, естественно, над этим всем возвышается «премудрый» Ватикан со своими «попытками и стараниями». Цену стараний Ватикана православные знают уже давно. Его «старания» — это интриги, подкуп, войны, насилие, лукавство.
Увы, политика вышеупомянутой газеты по-прежнему остается неизменной: широкая реклама любого явления или движения в обществе, подрывающего православный мир и единство, максимальная дискриминация канонического Православия в пользу католиков или раскольников.

КИЕВ. Журналистка газеты “День” Клара Гудзик засвидетельствовала, что рожденная ползать – летать не может
Марчуковская газета “День” за 1.08.2003 г., в день празднования юбилея прославления преподобного Серафима Саровского, не преминула опорочить прошедший недавно Крестный ход воздушными путями Украины, посвященный и этой дате. В статье «Сальто-мортале на высоте 5 тысяч метров», ведущая религиеведчица издания Клара Гудзик, путая праведное с грешным, попыталась дать свою интерпретацию акции.
Как водится, ей был недоступным смысл этого уникального события: она не в состоянии понять духовную радость десятков тысяч верующих крымчан, волынян, луганчан, карпатцев, вдруг получивших возможность прикоснуться к великим святыням православного мира (чудотворным иконам «Призри на смирение» из Киевского Введенского монастыря, «Успение» из Киево-Печерской лавры и др.) и засвидетельствовать свою искреннюю и чистую любовь ко Христу и Его Матери. Для ее чекистского сознания абсолютно недоступны понятия освящения воздушных пространств нашей земли самым великим христианским священнодействием – Божественной Литургией. Она именует величайшее Таинство Церкви – «благочестивыми фокусами», крестный ход у нее «ассоциируется с вагнеровским полетом Валькирий». Словом, ведет себя, как живой реликт приснопамятного «Союза воинствующих безбожников».
Ну, и, разумеется, подвирает: например, пишет, что Украинская Православная Церковь «по благотворительности занимает отнюдь не первое место». А кто занимает первое место? Спонсоры «Дня»? Ведь такой статистики не существует!
Особенно умиляют попытки ерничанья авторши на филологической ниве: «Может кто-то из организаторов занимался в миру альпинизмом?» — задается вопросом Гудзик, не понимая элементарной разницы между воздухоплаванием и горным восхождением. Не меньше ее смущает и название «Крестный ход». Она пишет: «ведь крестный ход проходит по матушке-земле и на своем пути собирает и вбирает все новых людей» (оценим убогость фразы!). В Христианстве это один из видов общей молитвы, часть богослужения. Термин «Крестный ход» является устойчивым словосочетанием, обозначающим движение молящейся процессии. И новые понятия, наподобие: «Крестный ход на колесах», «Крестный ход по водам», а теперь и «Крестный ход по воздуху» — являются тем же, что и понятие «путешествие» (путешествие: воздушное, морское, космическое и т.д.). Кроме того, корабли ведь тоже «ходят», а плавают по волнам лишь такие журналисты, как К.Гудзик.
В результате она не нашла ничего лучшего, как сравнить православную акцию с «обычным банальным предвыборным агитационным марафоном». К чему приплетено это – и вовсе не понятно. Словом, своим глуповатым опусом Клара Гудзик в очередной раз засвидетельствовала, что рожденная ползать не только не может летать, но и постигать чужие полеты.

Спогади митрополита Макарія

Зарубежное обозрение