Епископ Полтавский Филип. Особливості православної місії в сучасній Україні

01.07.2003 archive, Вестник №22, События

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОСЛАВНОЇ МІСІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
(ДОПОВІДЬ НА ВІДКРИТТІ I ВСЕУКРАЇНСЬКОГО МІСІОНЕРСЬКОГО З’ЇЗДУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
27 травня 2003 року, м. Київ)
ЄПИСКОП ПОЛТАВСЬКИЙ І КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ
ФИЛИП, ГОЛОВА СИНОДАЛЬНОГО ВІДДІЛУ РЕЛІГІЙНОЇ ОСВІТИ, КАТЕХИЗАЦІЇ І МІСІОНЕРСТВА УПЦ

Ваше Блаженство!
Ваші Високопреосвященства! Ваші Преосвященства!
Всечесні отці! Браття і сестри!

“Ісус Христос вчора і сьогодні і у віках Той же” (Євр. 13, 8 ), і те Євангеліє Царства, що сповідує сьогодні кожний із нас, те ж саме, що і в часи апостольські, часи Вселенських Соборів, часи великих просвітителів і майже сучасних нам місіонерів. Не змінюється сутність нашої проповіді –– проповіді того, що “так Бог полюбив світ, що і Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3, 16), і “немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б ним спастись” (Діян. 4, 12), –– проповіді Христа, і Христа Розп’ятого (порівн. I Кор. 1, 23; 2, 2).
Але люди, до яких проповідь звернена, змінюються. І в усі часи Церква шукала нові методи, щоб звістити людям Вічного Христа. Прийнявши від Джерела премудрості і Самої Премудрості –– Передвічного Слова Божого –– усю повноту потрібного для спасіння, боголюдський організм —– Тіло Христове –– завжди перебував і перебуває в повноті Божественного життя, і Утішитель, Дух Істини, який від Отця виходить (Ін. 15, 26), наставляє всю Повноту Церкви на всяку істину (Ін. 16, 13) і оновлює нас. І Христос, посилаючи учнів на проповідь і заповідаючи навчити всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися усього, що Він заповів апостолам (Мф. 28, 19–20), обіцяв проповідникам Євангелія вічне співперебування: “ось, Я з вами по всі дні до кінця віку. Амінь” (Мф. 28, 20).
І Христос, що незмінно перебуває з нами, а через Божественні Тайни — в нас і нами, Яким ми “живемо і рухаємося і існуємо” (Діян. 17, 28), дає мудрість кожному поколінню проповідників шукати нові форми для проповіді.
Сьогодні ми зібралися саме для цього. Зібралися, хоча уже накопичено величезний досвід місіонерства давнини і сучасності, досвід наших співвітчизників і братів та сестер по вірі –– православних греків і росіян, сирійців і американців, арабів і сербів. Зібралися, хоча вже прийнято серйозну і зважену Концепція відродження місіонерської діяльності Руської Православної Церкви. Зібралися, хоча на книжкових полицях –– у магазинах і бібліотеках духовних шкіл, в оселях мирян і священиків –– достатньо літератури місіонерської спрямованості (від житій святих місіонерів до піднесених богословських праць).
Ми сьогодні починаємо роботу І Всеукраїнського місіонерського з’їзду Української Православної Церкви по благословенню Київського Первосвятителя Блаженнішого Митрополита Володимира, і нам належить сьогодні й у наступні дні обговорити основні положення Місіонерської концепції Української Православної Церкви, поділитися досвідом свідчення в сучасній Україні, з’ясувати основні спірні питання нашої роботи.
АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ
Спочатку я спробую коротко проаналізувати той стан, у якому перебуває наша країна, щоб краще уявити, яка ж місіонерська нива чекає на своїх робітників.
Українська Православна Церква безумовно є найстаршою і домінуючою конфесією на всій території України. Водночас традиційними в окремих областях можуть вважатися римо-католицизм (на Заході), іслам (на Півдні), деякі протестантські об’єднання і рухи (приміром, на Закарпатті).
Із нетрадиційних я виділю греко-католицизм (нещодавно відзначив трьохсотріччя свого існування), автокефалістське об’єднання (в останній “редакції” –– трохи більше десяти років), “Київський Патріархат” (одинадцять років). Слід сказати про велику активність організації “Вартова башта” (самоназва –– “Свідки Єгови”), мормонів (“Церква Ісуса Христа святих останніх днів”), адвентистів сьомого дня. Звично активними є окультні рухи всіх орієнтацій. Розвиваються пятидесятницькі і неохаризматичні течії. Згодом я постараюся сказати хоча б декілька слів про основні з означених релігійних організацій.
Дозвольте зупинитися на ситуації в Православній Церкві. Нас дуже радує зростання і зовнішнє зміцнення її позицій в Україні. Але не варто надто радіти і, тим більше, тішитися цим. Так, сьогодні ми –– домінуюча конфесія. Переважна більшість громадян ототожнює себе саме з Православ’ям. Але задумайтеся над загальновідомими результатами соціологічних досліджень: “практикуючих віруючих” (як не по-блюзнірські це звучить) –– лише одиниці. Інші –– православні за традицією.
Я ще повернуся до цієї страшної “традиції”, наразі лише зауважу, що при дійсності факту приналежності до Православ’я більшості населення ця приналежність поверхова, і укоріненість у Православ’ї багатьох людей мінімальна, а ступінь їхньої церковності можна розрізнити тільки з використанням найскладнішої оптики.
Ми не можемо дозволити собі заспокоїтися і поблажливо виголошувати повчання тим, хто з нами незгодний. Багато людей тільки приходять час від часу в храм, але живуть вони в абсолютно іншому вимірі. І вони –– хрещені, і навіть –– знову ж таки, час від часу –– залучаються до Таїнств. Але –– без внутрішньої потреби, без усвідомлення необхідності того, що відбувається. І перебувають поза Церквою. Протоієрей Володимир Федоров сказав в одній зі своїх праць: “Якщо ми подивимося навколо себе уважніше і щиро відповімо на запитання про кількість віруючих, доведеться назвати інші цифри. <...> Щонеділі храм переповнений. Це створює відчуття всенародної церковності. Але, якщо задуматися, <...> навіть великоднє богослужіння відвідує менше 3 % жителів Санкт-Петербурга…<...> Справа, втім, не в цих цифрах. Набагато важливіше знати, що хвилює розум і серця людей, які прийшли на Великдень у храм. Також дуже важливо зрозуміти, чому інші, хто вважають себе православними (у всякому разі, заявляють про себе так у відповідь на запитання соціологічної анкети), не відчувають потреби прийти в храм навіть на Великдень. Чи достатньо вважати показником релігійності факт прийняття хрещення в дитинстві? <…> При уважному ставленні до дійсності тріумфалізм слабшає, поступаючись місцем тверезим, зваженим оцінкам” . Я багато в чому не можу погодитися з отцем Володимиром, що стосується питань місії, але тут повинен визнати: він правий. Така ж ситуація й у мегаполісі Києві, і в Полтаві, і в районному центрі, і в селі. На жаль…
Звичайно, статистика –– річ цікава, і статистичні дані активно використовуються в антиправославній місії. Уявімо звичну картину: десять неорелігійних громад, кожна налічує десять–п’ятнадцять людей. Поруч поставте п’ять громад православних, у яких –– від п’ятдесяти до ста парафіян. Якщо полічити кількість людей, то на сто – сто п’ятдесят сектантів припадатиме двісті п’ятдесят – п’ятсот православних. А “за статистикою” вийде, що на десять сектантських громад –– усього п’ять православних. І православні уже виглядають як релігійна меншість!
Отже, проблема дуже гостра! І нам варто гарненько подумати над тим, як змінювати ситуацію, притому, зауважте, що поки що вона змінюється не в кращий бік.

БОГОСЛОВ’Я МІСІЇ

Роздуми про те, якими способами змінити стан, неможливі без богослов’я. Слава Богу, відомо достатньо праць, що висвітлюють богословські аспекти місії, і все ж я хотів би зупинитися на деяких із них.
У проекті Місіонерської концепції ми дали богословське обґрунтування місії, і я закликаю вас уважно вчитатися в рядки цього розділу Концепції.
Особливу ж увагу слід приділити екклезіологічному виміру нашого свідчення. За словами Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, “питання про Церкву є питання не тільки вселенське, але і рідне для кожного християнина, особисте. За … православним переконанням, поза Церквою –– живим боголюдським організмом –– немає спасіння, немає вічного життя, від якого ми відділені гріхом, але якої прагнемо. Церква, як містичне тіло Христове, є тією стихією, в якій силою благодаті Божої відбувається відродження, оновлення і воскресіння людини, дарується безсмертя, безконечне життя у Бозі. Ставлення людини до Церкви визначає її ставлення до Бога і її вічну долю” .
Отже, особиста значимість причасності Церкви, усвідомлення Церкви як мірила причаності Богу –– ці ідеї суть найважливіші пункти нашої проповіді.
Невіруючому вони свідчать про можливість особистого і особистісного спілкування з Богом, причасності Богу, яке близьке кожному, хто шукає Його (Діян. 17, 27 ).
Для віруючої, але нецерковної людини ці ідеї –– спростування вигаданої тези про те, що “головне –– мати Бога в душі”, оскільки причасність Церкви передбачає єднання з Богом в Євхаристії. Уже це одне змушує задуматися над тим, чи тільки “віра в серці” або “Бог у душі” потрібні.
У захопленого єретичним вченням положення про причасність Церкви Богу породжує питання про те, чи може бути кілька вір, якщо, з одного боку, “один Господь, одна віра, одне хрещення” (Єф. 4, 5), а з іншого –– “без віри догодити Богу неможливо” (Євр. 11, 6).
Перед тим, хто перебуває в розколі, вчення про Церкву ставить з усією гостротою питання про можливість перебування поза Церквою –– поза тілом Христовим –– поза Богом, без Бога. Якщо Церква –– тіло Христа (напр., Рим. 12, 5 ; I Кор. 10, 17 ; 12, 12–13, 27; Єф. 1, 23; 3, 6; 4, 16), то будь-які приводи для відторгнення себе від єдності з цим тілом стають незначними і неважливими в порівнянні з тієї втратою, яку вони чинять, –– утратою спілкування з Богом, Який є “Путь і Істина і Життя” (Ін. 14, 6).
У світлі вчення про Церкву дуже важливим є вироблення спільної доктрини місії з опрацюванням таких понять, як “канонічна територія”, “прозелітизм” і ін. Сподіваюся, що присутні тут глибоко шановні викладачі Духовної Академії, духовних семінарій і училищ, базуючись на Слові Божім і творах богословів від давніх часів до нашої сучасності, продовжать працю, розпочату доктором богослов’я, професором, Митрополитом Володимиром –– Блаженнішим Предстоятелем Церкви і видатним богословом.
Важливим також є богословське визначення того, до кого ж звернена наша проповідь. На мій погляд, критерієм зазначеного є Таїнство Любові –– Святіша і Божественніша Євхаристія.
“Єдність церковна перебуває в нерозривному зв’язку з Таїнством Євхаристії, у якому віруючі, причащаючись Єдиного Тіла Христова, справді і дійсно сполучаться в єдине і кафолічне тіло, у таїнстві любові Христової, у силі Духа, що преображає. “Адже якщо “усі від одного хліба причащаємося”, то всі одне тіло складаємо (1 Кор. 10, 17), тому що Христос не може бути розділеним. Тому і тілом Христовим називається Церква, а ми –– окремі члени, за апостолом Павлом (1 Кор. 12, 27)” (св. Кирило Александрійський)” . І саме Священна Чаша служить мірилом, що визначає ставлення до проповіді серед інославних і іновірних.
Якщо людина не приходить до Хліба Небесного і Чаші Життя, вона духовно мертва, і наша совість цілком виправдано спонукає нас запросити його до Джерела спасіння, адже Христос каже: “Я хліб життя. Се ж то є воля Отця, що послав Мене, аби з усього, що Він дав Мені, Я не згубив нічого, а воскресив те в останній день. Ото ж воля Того, що послав Мене, аби кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Я –– хліб живий, що з неба зійшов; коли хто їстиме сей хліб, жити буде вічно; і хліб, що Я дам, є Тіло Моє, котре віддам за життя світу. Сказав їм Ісус: істинно, істинно кажу вам: коли не будете їсти Тіла Сина Людського і пити Крові Його, не матимете життя у собі. Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, той має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Тіло бо Моє справді єсть їжа і Кров Моя справді єсть пиття. Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, той у Мені перебуває і Я в йому. Як послав Мене живий Отець, і Я живу через Отця, так і той, хто їсть Мене, жити буде через Мене. От се єсть хліб, що зійшов з неба: не як батьки ваші їли манну і вмерли; хто їсть хліб сей, житиме вічно” (Ін. 6. 35, 39, 40, 51, 53–58).
Тому будуть малозрозумілими наші роздуми про різницю між місією і прозелітизмом, якщо вони не ґрунтуються на цих словах. Якщо Чаша є в іншій Церкві –– з цього слідує, що Христос розділився. Якщо немає –– ми повинні призивати до Христа. І тому, думаю, прозелітизмом доречно буде називати тільки переманювання православного в інослав’я.
Так, ми шануємо історію і культуру інославних. Ми поважаємо їхнє право сповідувати ту віру, до якої схиляється їхнє серце. Але це не може скасувати нашої проповіді. Слід бути дуже обережними, щоб із людинолюбства не грішити проти Бога і, будучи добрим перед людьми, не сотворити зла перед Богом. Христос учить нас: “З того й знатимуть усі, що ви Мої учні, коли матимете любов між собою” (Ін. 13, 35), сказавши перед цим: “як Я возлюбив вас, так щоб і ви любили один одного” (Ін. 13. 34). Отже, йдеться саме про Христоподібну любов до ближнього, а не просту, людську. А любов Христова хоче всім спасіння.
Тому ми вважаємо своїм прямим обов’язком звіщати Благу Вість усім, хто не чув її, і повертати до Христа усіх, хто відступився.

СПІВВІДНОШЕННЯ І СУТНІСТЬ МІСІЇ Й АНТИМІСІЇ

В часи, коли Православ’я було державною релігією, потреби в “позитивній” місії практично не відчувалося –– у школах викладався Закон Божий, були законоучителі в інших навчальних закладах, і кожний мав бути на сповіді не менше одного разу на рік. Чудова картина! Певні зусилля докладалися лише стосовно боротьби з переманюванням православних у секти. Тож саме поняття “місіонера” набуло якогось негативного відтінку: місіонер –– той, хто бореться проти чогось. У крайньому випадку, щось захищає –– знову ж, від ворожого “когось”. У матеріалах ІІ Всеросійського з’їзду місіонерів (1891 р.) читаємо: головне завдання внутрішньої місії –– це “охорона Православ’я і всього народу від релігійних заблуджень і повернення на шлях істини тих, хто відійшов од віри”.
До того ж, налаштованість саме на антимісію, на місію протидії і протистояння, призводить часом до того, що і місіонери дозволяють собі діяти ледве не “вогнем і мечем”. Процитую сумні спостереження протоієрея Бориса Пивоварова: “Зараз у запалі боротьби з тоталітарним сектантством, на жаль, нерідко проявляється зовсім інший дух. В одній єпархії, в одному з братств добрі молодці діяли так. Граючи мускулами, вони підходили до афіш сектантів і демонстративно зривали їх. На здивовані запитання оточуючих у них була заготовлена дуже дотепна відповідь: “Скасовується!”. Прикра ситуація. Не для сектантів, звісно. Для них це –– як олія у вогонь. Прикра для цих православних хлопців, яким ніхто не нагадав про Євангеліє. Якось учні Христові так загорілися ревністю, що хотіли, як Ілля Пророк, попалити своєвірних і впертих самарян. Але Спаситель заборонив їм і сказав: “Не знаєте, якого ви духу” (Лк. 9. 55). Ці хлопці теж не знають, якого вони духу, хоча діють від імені Православ’я. Або інший подібний приклад. Молодий священик, який ще не навчився правильно робити виголоси на службі, гніваючись на сектантів, люто вигукує: “А як вчинив Святитель Миколай з Арієм!”. Якби нам так ходити перед Богом, як ходив Ілля! І пам’ятати, що Христос явив нам Святителя Миколая не тільки правилом віри, але й зразком смиренності” . Додам і з власного досвіду. Під час VІІІ Місіонерського з’їзду в Москві, у ході роботи секції, присвяченої прозелітизму і релігійним конфліктам, один із пресвітерів радісно ділився досвідом “боротьби з сектантством” за допомогою залякування і психологічного пресингу. І –– що жахливо –– заперечення одного з тут присутніх священиків про неприпустимість такої, з дозволу сказати, “місії” не знайшли особливої підтримки. Усім більше подобалося ламати і трощити. Варто задуматися!
Так, ми терпимо нападки від сектантів і розкольників. Але, по-перше, ми не маємо права –– ніколи –– уподібнюватися до них в їхніх методах. Так, на нас ллють бруд, але ми не маємо права робити таке у відповідь. Так, проти нас застосовують наклепи, але ми ні в якому разі не повинні удаватися до них. Так, ми часом відчуваємо і силові, і протизаконні методи антиправославної боротьби, але самі так діяти не можемо. І саме тому, що належимо до Церкви!
Багато сил ми витрачаємо на боротьбу з іноземними проповідниками, єретиками і розкольниками всіх мастей. І в запалі забуваємо часом, що свідчення Церкви полягає зовсім не у викритті тих, хто помиляється, а, в першу чергу, у проповіді Христа Розп’ятого і Воскреслого. Так, і викриття корисно, але якщо не буде позитиву, –– всі викриття будуть марні! Скільки не додавай мінусів –– плюс все одно не вийде.
Тому нині слід усі сили спрямувати на утвердження православних цінностей у проповіді, це і буде найголовнішим у місії. А справа боротьби з сектантами і розкольниками піде тільки активніше, якщо кожний, хто слухає, зможе серцем доторкнутися до багатства Христової Церкви.

ОСОБИСТІСТЬ МІСІОНЕРА ЯК ОБРАЗ ХРИСТА, ЯКИЙ ПРОПОВІДУЄ

“Ідіть же, навчайте всі народи, хрестячи їх во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мф. 28, 19) –– величне повеління Господа, дане Його учням. Але згадаємо ще про одне: “Так нехай світить світ ваш перед людьми, щоб вони бачили добрі діла ваші й прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5. 16). Ці слова Христа являють нам другу і головну грань місії Церкви в сучасному світі.
Святість завжди була найкращим способом свідчення. Згадаймо, як часто мовчазна проповідь святих, їхнє життя, схиляла до Христа дужче, ніж проповідь якнайгучніша. Причина проста: в проповідникові відкривається образ Того, Хто проповідується (Гал. 4. 19), і саме в такий спосіб слухач залучався до таємниці нового життя во Христі, на нецерковну людину і на людину, яка стоїть поза Христом, сходили промені Божественного світла –– і вона йшла до Христа, оскільки не людськими зусиллями її було приваблено, але їй було дано від Отця Небесного (Ін. 6. 65).
“Народжене від плоті плоть і є, а народжене від Духа дух є” (Ін. 3. 6). І християнин, “народжений” малодуховним місіонером, може багато в чому бути неповноцінним: бути або професійним фарисеєм-обрядовіром, або напівпротестантом, або кимось ще, але буде обов’язково плотським. Православ’я ж духовне –– від початку до кінця. І тільки духовний місіонер зможе виховати одухотвореного неофіта –– гідного християнина і громадянина держави.
Не варто протиставляти праведність і освіченість, святість і грамотність. Слід лише обов’язково пам’ятати слова апостола Павла: “І слово моє і проповідь моя не в переконливих словах людської мудрості, але в явленні духа і сили, щоб віра ваша утверджувалася не на мудрості людській, але на силі Божій” (I Кор. 2. 4–5). Це безсумнівна істина.
Заклик, через брак праведних, готувати хоча б освічених місіонерів, загалом правильний. Але варто прагнути, щоб праведність знаходила місце для свого розвитку і зростання. Так, не усі досягнуть міри святих давнини. І неможливо “виробити” святість, “створити”, “виховати” її. Але сприяти благочестю (і не зовнішньому тільки, а внутрішньому, істинному) цілком реально. Як реально доброзичливо ставитися до пресвітерів і мирян, які живуть благочестиво, а не з підозрою, як це часто буває нині.
І, зрозуміло, кожен з нас, покликаних нести Благу Вість, проповідувати Євангеліє Царства, повинен спрямувати всі душевні сили на внутрішню зосереджену працю. Тоді можна сподіватися на якийсь успіх, за словами преподобного і богоносного отця нашого Серафима: “Спасися сам, і тисячі спасуться біля тебе”.
Як мудро зауважив блаженний Августин, у спілкуванні з тими, кого ми кличемо до Христа, треба “більше говорити Богу про них, ніж їм про Бога”. Особиста молитва про небесну допомогу у свідченні не просто важлива –– вона необхідна. Вона і визначає успіх місіонерської діяльності.

КУЛЬТУРА І СВІДЧЕННЯ

Православне свідчення преображає й освячує все суще, залучаючи до Божественного буття, вводячи в нове життя во Христі. І тому дуже важливо правильно підійти до прийняття і розуміння традиційної української культури у світлі її християнізації.
Культура нашого народу сформувалась, як відомо, під впливом Православного християнства. Проте багато етнокультурних явищ мають характер або язичницьких, або тільки зовні християнських, і ми повинні допомогти кожній людині почерпнути з невичерпного джерела християнства, щоб і її особисте переживання культури було осяяне світлом Христа.
Потрібно розуміти, що нині між Православ’ям і українською культурою склалися досить цікаві взаємини. З одного боку, спроби “українізації” Православ’я робилися і робляться в основному людьми нецерковними; з іншого боку, сама ідея “українського Православ’я” набула стійкого логічного зв’язку з поняттями “самосвятство” і “розкол”. Крім того, саме самосвяти і розкольники завзято нав’язують усім думку, що всяке Православ’я, крім створеного за їхнім зразком, –– не українське.
Тому ми маємо цілком реальну ситуацію конфлікту між українською культурою і Православ’ям –– конфлікту цілком надуманого і штучного.
Ситуація потребує вирішення. І завдання всіх секцій знайти шляхи, або хоча б намітити перші кроки в напрямку виправлення цього ненормального стану.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ МІСІЇ

Взагалі ж правові питання нашої діяльності дуже непрості. Потрібна, мабуть, загальноцерковна юридична служба, яка б, маючи у своєму штаті кваліфікованих спеціалістів, надавала консультативну допомогу тим, хто її потребує. Нам слід подумати про створення змішаних церковно-державних комісій для визначення термінології, що стосується релігії, вироблення висновків про віроучення і статутів тих чи інших релігійних громад, упорядкування рекомендацій органам влади щодо складних випадків державної практики у ставленні до релігійних організацій.
З іншого боку, ми повинні бути уважні в словах і діях. Ми не маємо права наслідувати методи діяльності деяких релігійних організацій.
З вуст багатьох надміру ревних православних проповідників і викривачів звучать слова про суспільну небезпеку тієї чи іншої релігійної групи, про протиправні дії адептів того чи іншого культу. Але при ближчому розгляді виявляється, що багато тверджень голослівні, а в цей час вже і позов до суду подано, і доводиться шукати шляхи до відступу. Так не повинно бути. Багато інославних і розкольницьких організацій діють негідно, але вони не належать до Церкви, з них і спитають по-іншому, як зі сліпих або осліплених. А нам треба діяти в рамках закону.

ВІДНОСИНИ З ДЕРЖАВОЮ

Ще однією особливістю місіонерської діяльності в Україні є невизначеність церковно-державних відносин. Релігія не є державною; а закони, на жаль, залишають безліч лазівок для чиновницької сваволі. Внаслідок цього все, як правило, залежить від особистих стосунків: єпископа –– з губернатором, священика –– з міським або сільським головою. І будь-яка зміна начальства або несподівана зміна позицій влади, призводить до корінного перелому в становищі Церкви.
Якщо ж і трапляється не просто толерантне, а дійсно доброзичливе ставлення до нас владних структур, то ця радість швидко може перетворитися на плач. Слід не забувати, що державні чиновники всіх рівнів переважно виховувалися в атеїстичній державі, де релігія, особливо Православ’я, була гнана. Це визначає деякою мірою і їхні симпатії до Православ’я як релігії старшого покоління –– віри, що зазнавала найозлобленішого пресингу з боку безбожної влади. Але нині виросла нова генерація молодих підприємців і бізнесменів, які щодалі більше беруть участь у політичному житті, у яких поняття релігійної приналежності або релігійних симпатій практично відсутні. Це значить, що вони легко потрапляють під вплив різних місіонерів і, займаючи місця в структурах влади (аж до найвищих), починають лобіювати інтереси: хто –– язичників, хто –– різноманітних сект, у тому числі й тоталітарних. І незабаром ми можемо опинитися в ситуації зміни традиції. І –– стати церквою нетрадиційною, церквою меншості.
Крім того, у нинішній ситуації Церква не просто урівнена в правах і обов’язках з релігійними організаціями-одноденками, але і фактично прирівняна до них. І будь-яка місіонерська акція православних викликає “резонні” запитання представників інших конфесій: “А чому цього не можна нам?” (особливо це стосується появи священиків у школах, військових частинах і виправних закладах). У законодавстві не лише не сказано про традиційність Православної Церкви для України, але і сама Церква не має статусу юридичної особи. А тому “переходи” з Української Православної Церкви в інші юрисдикції супроводжуються зміною власника, і, приміром, церковна будівля, зведена сто або двісті років тому, раптом стає власністю секти, позавчора зареєстрованої. Нонсенс? Але він існує! Потрібно постаратися виробити в Заяві нашого з’їзду зважені рекомендації до народних депутатів щодо зміни існуючого законодавства.
Слід пам’ятати, що питання церковно-державних відносин мають і ще один дуже важливий аспект. Інославний вплив, що посилюється нині, руйнує традиційні для України форми духовності. І ми повинні чітко і однозначно заявити про те, що співробітництво держави з Українською Православною Церквою –– справа величезної ваги, справа, що стосується збереження і примноження всього того, чому дала життя Україна.
Зрештою, і питання державної реєстрації і державної участі в діяльності громад повинні отримати належне освітлення. Нерідко трапляється так, що керівники відділів у справах релігій унаслідок своїх особистих симпатій лобіюють інтереси певної конфесії. Іноді їхні характеристики того чи іншого релігійного угруповання нагадують прямо-таки панегірик, і саме такі висновки приймаються до уваги представниками місцевої влади. І навпаки, неугодні конфесії відчувають “опіку”, схожу на ту, яка була в часи недоброї пам’яті “уповноважених”. Отже, напевно, слід подумати про вироблення заходів для недопущення подібної практики.

МІСІЯ В ЦЕРКВІ

З усіх напрямків у місії сьогодні найважливішою бачиться внутрішня місія –– місія в Церкві.
І перше, що має відбутися, –– це запровадження в парафіяльну практику оглашення перед Хрещенням і підготування до Таїнств. Не знаю, чи потрібно відродити інститут оглашенних у давньому його вигляді, але оглашення повинно стати обов’язковим. Для цього необхідна література, і література серйозна. Потрібні посібники декількох рівнів: для самого катехізатора, для церковних людей, для тих, хто лише чув про Бога, для тих, хто приходить після окультних шкіл, тощо. Запрошую поділитися своїми напрацюваннями тих, хто має такий досвід.
Це ж стосується і тих, хто приходить до Таїнств. І якщо деінде ще існують вдалі посібники для тих, хто приймає хрещення, то більшість книг, присвячених шлюбу або сповіді, причащанню або єлеєосвяченню, просто не витримують ніякої критики. Книжечки на кшталт сумнозвісної “Ліки від гріха”, які містять забобони або перекручені тлумачення, виконують функцію відштовхування від Церкви тверезо мислячих людей.
Що робити? Думаю, потрібно усім разом почати збирати позитивний досвід, систематизувати його, видавати, поширювати і рекомендувати до впровадження в практику.
І тут маю зробити невеселий відступ. У багатьох із нас є свій досвід свідчення. У кого більший, у кого менший. Потрібно вміти ділитися цим досвідом. А виходить часто по-іншому. Я ось пожаліюся, не називаючи імен. Приходить до мене лист без підпису, але з закидом-докором: мовляв, місіонерський відділ мало працює, а у нас же є хороші напрацювання. Я зрадів: є ще небайдужі люди, двічі запрошував цю небайдужу людину до співробітництва. Та –– мовчання! Подібне трапляється нерідко: ось ми чимось незадоволені, бурхливо або тихцем заперечуємо, але робити не хочемо нічого. Так, нашому відділу ще вчитися й учитися. Але –– дивно –– так мало бажаючих дати нам урок! Багато чимось незадоволених, але практично ніхто не поспішає ділитися власним досвідом. Чому?
Я закликаю усіх виконувати своє служіння в правильному дусі: “Не згоден –– заперечуй; заперечуєш –– пропонуй; пропонуєш –– виконуй!”. Діліться, будь ласка, досвідом, не чекайте, коли вам щось принесуть уже готове, або будуть наполегливо просити взяти участь у чомусь. Потрібні ентузіасти, в тому числі й такі, що готові роздати свої напрацювання, поділитися своїм інтелектуальним багатством з іншими, якщо навіть ніхто і не згадає про автора…
Повертаюся до теми. Найважливішим моментом внутріцерковної місії є богослужіння. Очевидно, прийшов час при місіонерському відділі, або при Синодальній богословській комісії, або окремо –– створювати богослужбовий відділ, який би, окрім іншого, розробляв питання місіонерських богослужінь. Пригадаймо отців Собору 1917-го року, що пропонували внести зміни у богослужіння. Вочевидь, у нинішніх умовах ми стали перед проблемою створення якихось особливих чинів і послідувань місіонерського характеру, може, спрощених, порівняно зі звичайними, але більш доступних, які можна було б використовувати саме як форму проповіді.

РОЗКОЛ

Потребує особливої уваги доля наших братів і сестер, що відпали від Церкви в розкол. Це фактично розділ нашої місії, пограничний між внутрі- і позацерковним.
На мою думку, в розколі зараз перебуває кілька абсолютно різних категорій людей.
Перша –– ті, хто стурбований національним питанням. Для них у церкві найважливіше саме національне, і тому вони йдуть у “істинно українські церкви”. Таким незайве нагадати, що саме Українська Православна Церква була зі своїм народом у роки гонінь, тоді як “істинно українська церква” бігла за кордон, а інша “істинно українська” церква взагалі виникла десяток років тому. Потрібно, чітко вказуючи місця Нового Завіту, продемонструвати, що, по-перше, “нема ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скіфа, ні раба, ні вільного, але все і в усьому Христос” (Кол. 3. 11 ), а, по-друге, “усі ми охрещені одним Духом в одне тіло, чи то юдеї, чи елліни, чи раби, чи вільні, і всі одним Духом напоєні” (I Кор. 12. 13 ); і нарешті, “усі ви сини Божі через віру в Ісуса Христа; бо всі ви, що у Христа хрестилися, у Христа облеклися. Нема ні юдея, ні елліна; нема раба, ні вільного; нема чоловічого роду, ні жіночого: бо всі ви одне в Христі Ісусі” (Гал. 3. 26–28). І як не створюється Церква за статевою чи соціальною ознакою, так само ненормально є і створення “національної” церкви, тим більше такої, яка страждає нелюбов’ю до представників інших церков. Якщо ж не так, то це не християнство.
Друга категорія тих, хто належить до розколу, — ті, кому “все одно”, тобто люди, для яких найголовніше, щоб усе було “як має бути”: священик, кадило, церковний хор, храм… Свідчення серед таких рівнозначно до проповіді серед язичників. Тільки пізнавши Істинного Бога, такі люди зможуть розібратися у питанні церковному.
Третя ж категорія –– ті, які помиляються щиро і впевнені в тому, що, коли Бог один, то і церкви всі однакові. Отут ситуація, напевно, найскладніша. Тільки глибоке воцерковлення таких осіб здатне пробудити в них відчуття різниці між Церквою і церквою.
Потрібно намагатися уникати в антирозкольницьких виступах наголошень на особи. На докір у нечистості нам можуть заперечити тим же докором. Справа зовсім не в особах. Головне –– навчати паству і всіх слухачів, у тому числі і представників влади, що розкол –– це відпадання від Єдності Церкви, від Бога. Невизнання розкольників Православним світом –– так, але головне те, що розкольники не мають ні з ким літургійного спілкування, не причащаються разом. Закони можуть змінюватися, а от непричасність Тілу Христовому страшна завжди.
Важливо і те, що розкольники усе більше й більше прагнуть мімікрувати, ховаючись за звичними для людей формами, а іноді й стверджуючи, що вони –– просто “українська православна церква”. Без доповнень. Слід старанно продумати тактику протирозкольницької діяльності за таких умов.

КАТОЛИЦИЗМ І ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМ

Нині греко-католицизм активно поширюється на схід, у тому числі й у регіони, де його раніше не було. В Полтавській єпархії є греко-католицькі парафії, які, втім, не дуже афішують свою конфесійну приналежність. Але керманичі унії мають “право” сказати: на Полтавщині є греко-католики. І незабаром УГКЦ зможе суперничати з Київським патріархатом за лаври “питомо української церкви”, тому що парафії уніатів будуть у кожній області, хоч у малій кількості, але будуть.
Ми повинні дуже тактовно, але переконливо говорити про неприродність такого стану речей. Варто розповідати про історію насадження унії, не боятися цитувати документи. І це важливо робити не тільки (і, напевно, не стільки) в західних регіонах, скільки в центрі і на сході, на півдні України, куди греко-католицизм активно проникає. “Патріотам” і “аматорам історії” потрібно давати читати так шанованого ними Тараса Шевченка, який робив однозначні висновки і про унію, і взагалі про католицизм в Україні. Погодьтеся, що інколи для “національно свідомої” людини авторитет Шевченка дещо вищий за авторитет священика. Тож хай Шевченко і свідчить проти унії.
Повинен зауважити, що наша скорбота з приводу заледве не повного покатоличення Західної України повинна бути дещо зменшена. У радянський час, після відомого Львівського собору 1946 року, багато віруючих, входячи в православні храми, залишалися усе ж католиками. Виник навіть термін “криптокатолицизм”, приховане католицтво, який вдало характеризував стан душі у цих людей. Проте зараз, як мені здається, багато хто з так званих греко-католиків і просто католиків –– колишні православні –– також почуваються не цілком уніатами. Вони такі, тому що змінилася ситуація, й усі, не без сприяння влади, пішли з Православ’я в унію; а от у душі… Я думаю, можна говорити про те, що зараз вже сформувався феномен “криптоортодоксії” –– прихованої православності багатьох “уніатів” або “римо-католиків”. І наше завдання не просто говорити про це, але й звертатися до таких людей, навчаючись говорити зрозумілою їм мовою.
З кожним днем стає все актуальнішим ще один аспект цієї проблеми. Нині практично в усіх країнах світу існує численна українська діаспора, для якої храм –– не лише Дім Божий і місце богоспілкування, а й живий зв’язок з батьківщиною, народними традиціями і звичаями. І православні українці, які живуть далеко від отчого краю, хочуть, при збереженні церковнослов’янської богослужебної мови, проповіді слухати українською, з пастирем спілкуватися рідною мовою. Ми не маємо права втратити цю частину нашої пастви, бо коли ми не пришлемо до них священика, який говорить українською, то до них незабаром прийдуть греко-католики…

ПРОТЕСТАНТИЗМ

Строкате поняття “інослав’я” охоплює широкий спектр протестантських течій-відтінків –– від “класичних” баптистів до хитромудрих “релігійних груп невизначеної конфесійної приналежності”.
Робота з кожною з релігійних організацій потребує, по-перше, доброго знання доктрини, яка нею проповідується. І розмову слід будувати, не соромлячись показати різницю православного і неправославного розуміння якогось місця Писання або передання. Є багатий досвід як класичних протисектантських діалогів, так і сучасних листівок і брошур. Хотілося б, щоб на з’їзді ми змогли поділитися досвідом місії в середовищі протестантів.

НОВІ РЕЛІГІЙНІ ТЕЧІЇ
І ДЕСТРУКТИВНІ КУЛЬТИ

Нині в Україні дуже активні нові релігійні течії. В загальному ми вже пережили період стрімкого зростання кількості і якості цих утворень. Кожне з них уже зайняло певну нішу. З’явилися свої адепти, виробилися методи діяльності на українських теренах.
Тепер перед нами стоїть завдання вивчення нових релігійних течій і тоталітарних культів. Особливо важливим є з’ясовування питання: чого ж не знайшла людина в Церкві, пішовши до секти?
Так, часто серед сектантів опиняються люди з психічними проблемами, залежні, маргінали тощо. Але досить часто ми бачимо в числі прибічників найжахливіших течій та культів і добропорядних громадян, здатних тверезо мислити і внутрішньо благочестивих. Що ж штовхнуло їх на такий крок?

ЯЗИЧНИЦТВО І ТРАДИЦІЙНІСТЬ

Особливої уваги місіонерів потребує язичництво, що бурхливо й активно відроджується. Воно містить небезпечний антихристиянський потенціал, який уже встигла відчути Росія. Там деякі поганські угруповання насаджують думку, що християнство –– це “жидівська віра”, неприйнятна для російського народу. А отже, християн треба бити у відповідності з сумнозвісним прислів’ям, щоб “спасати Росію”. Напади “бритоголових” на православні храми і монастирі в Росії вже стали страшною реальністю. Я серйозно побоююся того, що незабаром ми можемо опинитися в такій само ситуації. Тим більше, що язичництво, переконуючи послідовників і вільних слухачів у тому, що саме воно “істинно українське” (“питомо українське”), претендує на особливі симпатії до нього з боку влади.

ДУХОВНА ОСВІТА

Хочу порушити і питання духовної освіти.
Як вам відомо, рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Духовне училище Полтавської єпархії перетворено в Місіонерське Духовне училище Української Православної Церкви. Тепер ми маємо спеціалізований навчальний заклад, що готує не просто майбутніх пастирів, але пастирів-місіонерів. І в цій роботі поки що більше проблем, ніж досягнень. Як ректор Місіонерського Духовного училища, хотів би поділитися деякими з проблем.
Через брак досвіду місіологія в більшості духовних навчальних закладів за рівнем і якістю викладання знаходиться не на провідних позиціях. І її викладачі іноді не зовсім уявляють, яке важливе значення має ця дисципліна
Нові умови потребують викладання апологетики і сектознавства, порівняльного й основного богослов’я. Не витримує критики курс гомілетики, який часто подається на рівні столітньої давності.
Тому потрібен обмін досвідом викладання. Потрібна координація програм. Потрібні, можливо, курси або семінари з підготовки викладачів. Звертаюся до присутніх тут викладачів із проханням подумати про це.
Необхідні й нові викладацькі кадри, в тому числі з тих, хто пройшов шлях “пошуків істини”, побувавши в сектах, і з тих, хто має серйозну
світську освіту.

ДОБРОДІЙНІСТЬ І СОЦІАЛЬНЕ СЛУЖІННЯ
ЯК ФОРМИ МІСІЇ

Добродійність і соціальне служіння були завжди найважливішими формами місії. Проте багато парафій і церковних добродійних організацій роблять це за звичкою, а іноді навіть і “для галочки”: на Великдень, приміром, відвідали дитячий будинок і роздали 200 пасок; на Різдво побували у в’язниці, роздали 1000 цукерок. Але ж ці дії приховують у собі величезний місіонерський потенціал, який не використовується!
Кожен акт добродійності, кожен прояв соціального служіння повинні не лише вгамовувати тілесний голод, але і мають бути привнесенням духу, хоча б його часточки. Не просто насичення, але й слово про Христа, Який є “хліб живий, що з неба зійшов” (Ін. 6. 51).

ПРОБЛЕМА МОВИ БОГОСЛУЖІННЯ, ПРОПОВІДІ І БОГОСЛОВ’Я

Особливо гостро стоїть питання мови місії. Україна в цьому відношенні значно відрізняється від більшості країн, досвід місіонерства в яких нам відомий. Спробуємо проаналізувати деякі особливості нашої мовної ситуації.
Історично “церковною”, “богослужебною” мовою була церковнослов’янська, вона ж сформувала церковну свідомість багатьох поколінь наших співвітчизників. І питання перекладу богослужіння на сучасну мову викликає неприйняття –– від глухого ремства до відвертого і публічного проголошення україномовного богослужіння “безблагодатним”. З іншого боку, досвід псевдоцерковних організацій, які проводять службу українською, показав, що патріотичний запал і молитовне піднесення розуму і серця до Бога –– це зовсім різні речі. Гучно розрекламовані “нові переклади богослужіння” на досвіді виявилися не такими вже й гарними та зрозумілими. І нині багато розкольників повертаються до церковнослов’янської мови, яку колись таврували як “російську” та “імперську”. Становище в протестантських, класичних, або ультрасучасних, релігійних організаціях поки що не беремо до уваги, воно –– предмет аналізу більш докладного.
І все ж проблема мови богослужіння, при практично загальному використанні і сприйнятті церковнослов’янської, є гострою. Аргумент же про необхідність пояснювати значення незрозумілих слів і вивчати з паствою церковнослов’янську мову правильний, але можливий лише для власне внутрішньої місії. Лише найбільш воцерковлені знайдуть сили і час для того, щоб ритися в словниках і з’ясовувати значення незрозумілих і нечітких фраз.
Та й рівень нашого знання богослужебної мови залишає бажати кращого. Багато людей з академічною богословською освітою відчувають труднощі з перекладом загальновідомих молитвословів і церковних гімнів. Мало хто спроможний адекватно не те що перекласти, пояснити смисл, приміром, задостойника Великого Четвертка “Странствия Владычня”, рядки з Акафіста “Радуйся, еже како ни единаго же научившая”. А тому й виникають дивні і вигадливі “народні” переклади і забобонні тлумачення слів молитов і піснеспівів.
Треби –– справа найчастіше людей малоцерковних, і вони майже цілком позбавлені місіонерського впливу. Похоронні “Земле, зинувши”… і “паки возвращашася ко тебе рождшей: еже по образу Создатель прият…”, і тропарі мертвенні по Непорочнах “Святых лик обрете источник жизни” –– пауза, і далі скоромовкою: “и дверь райскую да обрящу и аз путь покаянием”. Ці та інші вислови, при всій їхній глибині і багатстві, звучать для більшості слухачів гарно, але незрозуміло. І таких прикладів безліч.
Проблема в тому, що ми не використовуємо можливість свідчення точними і благоліпними, вивіреними і піднесеними словами церковних піснеспівів.
Можливо, варто подумати про продовження праці в тому напрямку, яка велася близько ста років тому під керівництвом архієпископа Сергія (Страгородського), –– праці з виправлення богослужебних книг. Не переклад на сучасну українську, але заміна темних і малозрозумілих, а найчастіше і неблагозвучних висловів буде, думаю, сприйнята народом церковним.
З болем повинен сказати і про те, що нині ми маємо ситуацію, коли практично повністю відсутнє україномовне богослов’я. Спроби швидкого і поспішного створення власної богословської мови поки що особливих успіхів не принесли. А незграбні терміни на зразок “переісточення” замість “пресуществление” аж ніяк не сприяють розвитку богослов’я.
Мені можуть заперечити, що загальної потреби в цьому поки що не існує. Так, але як ми можемо свідчити про Христа українською мовою, не маючи більш-менш розробленої термінології? Згадаймо, що в проекті нашої Місіонерської концепції зазначено принцип використання національних мов; адже це стосується не тільки кримсько-татарської чи болгарської –– у місцях проживання представників цих національностей, але й української –– на всій території України. Ми повинні випереджати потреби і формувати їх.
У нас є приклади як гарні, так і погані. Коректно використовує найскладнішу і серйозну богословську термінологію Блаженніший Митрополит Володимир. Його проповіді і виступи можуть бути кращим прикладом україномовного богослов’я. З іншого боку, у деяких горе-богословів, які слідують за суперсучасними течіями, ми натрапляємо іноді на заміну традиційного вислову “Благая Весть”, яке означає Євангеліє, примітивним “Гарна новина”. Це приклад неправильного і непродуманого перекладу або спроби “осучаснити” мову і зробити переклад “зрозумілим”.
Біда й у тому, що немає гарного і прийнятного православним світом українського перекладу Священного Писання. Переклади, зроблені в минулому, отримують альтернативу у вигляді конфесійно забарвлених сучасних перекладів. І дуже прикро, що при пробудженні національної свідомості і самоідентифікації багатьох наших співгромадян саме з українською мовою ми не можемо запропонувати їм Слово Боже рідною мовою. А найпоширеніший переклад Івана Огієнка не витримує критики. Хоча є достатньо вдалі переклади Нового Завіту, але їх складно знайти, і тому кожен проповідник намагається перекладати самостійно. Про наслідки говорити боляче.
Після обговорення цього питання в секціях нам слід, напевно, подумати про створення філологічної групи, яка з участю філологів та інших необхідних спеціалістів почала вирішувати зазначені проблеми.

ВИДАВНИЦТВО І ЦЕНЗУРА

Великого значення набуває нині наша видавнича діяльність. Але, в умовах так званої “релігійної свободи” і “свободи підприємництва”, з’являється сила-силенна псевдохристиянської літератури, що містить і явне перекручування Православного віроучення, і апокрифічні сказання, і міфічні житія, і взагалі багато літератури дуже низькопробної. І все це –– під маскою “православності”, та ще й з благословеннями “вселенського патріарха” або “старців Святої Гори Афон”.
Що робити? Нині дуже неприємно говорити про цензуру, адже вона –– символ тоталітарного минулого. Але пригадаймо, що саме слово “цензура” походить від латинського “censura”, що означає “висловлювати свою думку, оцінювати, вирішувати, визначати”. І я прихильник активної оцінки –– “цензури” –– видань, із залученням необхідних спеціалістів-богословів. Очевидно, в кожній єпархії повинна бути видавнича рада, або, як колись називали, “цензурний комітет”, який може і повинен давати оцінку різним виданням. І мати право не благословляти до реалізації в парафіяльних крамницях тих чи інших книг.
Інша проблема полягає в тому, що при виданні будь-якому бізнесмену набагато простіше зробити репринт, ніж виготовити нову книгу. Та й дешевше перевидати давнє видання, ніж спробувати знайти сучасне. І тому книжкові крамниці заповнені прекрасними книгами, виданими сто п’ятдесят років тому і перевиданими позавчора –– книгами, написаними мовою того часу. І чудові твори Отців виходять у світ в перекладах, яким уже понад півтора століття.
Святе місце не буває порожнім, і замість серйозних авторів –– тих, що життєво необхідні у свідченні, –– читач може знайти те, про що говорилося вище, і надовго відвернеться від Православ’я, яке в “світлі” подібних видань виглядатиме релігією неуків, лицемірів, святош і фарисеїв. Такий стан на руку численним проповідникам, які запропонують і книгу, і буклет, і плакат, і листівку. Так, у них багато грошей, але ж знаходять наші бізнесмени “від видавництва” засоби для друкування “Ліків від гріха”, “Що робити нам, грішним” і акафіста “Прибільшення розуму”!
Подумавши про це на з’їзді, потрібно приймати рішення про координацію видавничої діяльності і спрямування її в потрібному напрямку.

НОВІ ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ

Викликом цивілізації нам, проповідникам Христа, стала велика кількість нових інформаційних технологій. Використання їх у проповіді іноді буває досить ефективним, але ми стикаємося тут із цілою низкою проблем.
Найчастіше комп’ютерні технології використовують, аби тільки використовувати. У православній частині Інтернету сторінок, які відвідувати корисно і несоромно, зовсім небагато. Інші –– аби були. Тому консультації з авторами провідних сайтів –– як українських, так і зарубіжних –– потрібні кожному, хто йде проповідувати в мережу. Думаю, ми можемо в цьому розраховувати на колектив офіційної сторінки Української Православної Церкви, редактором якої є протоієрей Георгій Коваленко.
З іншого боку, певна частина населення налаштована вороже до будь-яких нових технологій. Для них телевізор –– це “ікона звіра” (Откр. 13. 14–15), а комп’ютер –– заледве не сам Звір. І не слід просто відкидати такі погляди як несуттєві, легковажні і безглузді, тому що людей, які так думають, чимало. Не варто нехтувати ними, “обскурантами” і “фанатиками”, потрібно і до них звернутися з проповіддю. Адже якщо ми свідчимо Істину вороже налаштованим до нас сектантам, нецерковним людям, злочинцям, залежним, чому ж ми відштовхуємо наших заблудлих братів і сестер? Слід говорить їм про співвідношення зовнішнього і внутрішнього, про значення всеперемагаючої сили Божої, нарешті, про те, що листівки і “підкидні листи” антикомп’ютерного змісту виготовляються теж за допомогою ненависних комп’ютерів. Місія серед “традиціоналістів” і “антипрогресистів” обов’язково мусить бути!
Важливо також звернути увагу на розвиток православного телебачення і радіомовлення — не окремих передач і виступів, а саме православних каналів (радіохвиль). Наявність православного теле- і радіомовлення дає змогу систематично і цілеспрямовано свідчити.

ФІНАНСОВИЙ БІК МІСІЇ

Я хотів би порушити ще один, украй болісний, аспект –– фінансовий.
Про це намагаються не говорити, але мені здається, що сьогодні варто озвучити цю проблему, щоб разом спробувати її вирішити.
Це питання двобічне.
З одного боку, пастир залежний у матеріальному смислі від своєї парафії, він живе пожертвуваннями пасомих. І от уявіть, що священик починає проводити оглашення перед хрещенням, кілька днів розповідає про віру, вимагає від восприємників осмисленого знання Символу віри. Що буде? Відповідь, очевидно, ви собі уявляєте: кількість хрещень у цій парафії різко впаде. Адже вже багато людей звикли, що хрещення (як і вінчання, соборування, поховання, покаяння і навіть причащання) –– треба, і тільки треба. Причому треба не в смислі “священнодійства”, а в смислі “задоволення культових потреб населення”. Вона, треба, не передбачає активної особистої участі в таїнстві або обряді. І раптом –– оглашення… Простіше піти в іншу парафію, або навіть в іншу конфесію — там це зроблять швидко і просто, без цих “умовностей”.
А тепер спробуйте зрозуміти пастиря, який і стоїть перед життєвим вибором: або бути місіонером, або бути ситим! Звичайно, ми маловірні, адже Господь ніколи не залишить праведника. Псалмоспівець каже: “не бачив праведника залишеним і нащадків його, щоб просили хліба” (Пс. 36. 25). Проте складність тих днів, коли дійсно будуть іти потенційні парафіяни в інші парафії й інші конфесії, коли будуть скаржитися єпископу на “ попа, який зарвався”, повинна бути зрозуміла для всіх. Потрібно враховувати ось таку реальність і шукати шляхи.
І другий бік фінансового питання. Місіонерська діяльність потребує коштів. Як це не сумно, але не тільки з’їзди та конференції, а й утримання освіченого місіонера, видання пристойної книги, радіопередача, телефільм із залученням професіоналів –– усе це вимагає витрат.
І нам варто серйозно подумати, як організувати фінансування місіонерства на всіх рівнях, починаючи від парафіяльного. Чи буде це створення якихось фондів, чи цільове фінансування певних проектів, чи щорічні відрахування парафій на загальноєпархіальні місіонерські потреби.

МОЖЛИВОСТІ СПІВРОБІТНИЦТВА В МІСІЇ

Насамкінець ще раз про найголовніше. Апостол Павел, як істинний місіонер, свідчить, що влада, дана йому від Бога, є влада “на розбудову, а не на руйнування” (II Кор. 13. 10 ), спрямована для устрою Церкви Христової, в якій апостоли, будучи будівничими Тіла Христового, “істинною любов’ю в усьому зростали в Тому, Хто є главою –– Христос, із Якого все тіло складене і надійно злучене всякими зв’язками, за мірою чинності кожної частини, отримує зріст для розбудови самого себе в любові” (Єф. 4. 15–16). Від цього ми повинні слідувати в кожній справі нашого свідчення.
Любов, і любов во Христі –– ось та основа, на якій може бути творене свідчення. Не караючий меч, але любов!
Ця любов буде служити і критерієм можливості співробітництва в місії, ця любов підкаже межі припустимого і неприпустимого; вона ж і засвідчить вірність досягнутої мети.
Отож, ми коротко спробувати означити основні проблеми сучасного свідчення в Україні. Їх, як бачите, багато. Слід також врахувати, що при уважнішому розгляді їх може виявитися значно більше. Так, але саме ці проблеми і повинні спонукати нас до серйозних справ на ниві місіонерства.
Світ без особливого захоплення зустрічає проповідь про Христа. Це й не дивно. Христос говорить: “гнали пророків, що були перше вас” (Мф. 5. 12), і знову: “Пам’ятайте слово, що Я сказав вам: раб не буває більший за господаря свого; коли Мене гонили, то й вас гонитимуть; коли слово Моє держали, то й ваше держатимуть. Та все те чинитимуть вам за ім’я Моє, бо не знають Того, Хто Послав Мене” (Ін. 15. 20–21), і ще: “Я пошлю до вас пророків, і мудреців, і книжників; і ви інших уб’єте й розпнете, а інших битимете … та гонитимете з міста в місто” (Мф. 23. 34), і: “будуть вас ненавидіти всі за ім’я Моє” (Мф. 10. 22).
Так, світ бачить у Благій Вісті суд собі (Ін. 16. 8–12), і тому не приймає свідчення. А коли і приймає, то зовнішньо і спотворено. І (ми часто про це забуваємо!) Господь говорить: “Син Людський, як прийде, чи знайде віру на землі?” (Лк. 18. 8). Православна місія завжди викликала протидію, і тому зважені й вивірені, пройняті любов’ю слова і діяння нашого свідчення, які несуть у темряву світу світло Христове, хоча і зустрічають спротив, однак не можуть бути спотворені в найголовнішому — чи на догоду звичаям “віку цього”, чи через неправильно сприйнятого людинолюбства.
Минає і змінюється все: умови життя і політична мода, мова і культура, кордони і суспільні ідеали. І тільки справжня любов не минається. І цю любов ми несемо людям. Ця любов повинна горіти в наших серцях, і вона, “Богу содействующу”, здатна об’єднати народ, просвітити, освятити і преобразити не тільки кожну окрему людину, але усіх, незалежно від статі чи віку, освіти і соціальної приналежності. У причасності Божественної любові –– запорука спасіння. Тому і наш форум відбувається під девізом, що, хочеться вірити, стане лейтмотивом нашої місії: Любов’ю і єднанням спасемося!

Єпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій. Світло подвигу святих рівноапостольних братів

Диакон Андрей Кураев. Миссионер в церковной жизни