Шаргородські ченці знайшли ім’я свого останнього настоятеля в святцях новомучеників Черкаських

01.05.2003 archive, Вестник №20, Страницы истории

Шаргородські ченці знайшли ім’я свого останнього настоятеля
в святцях новомучеників Черкаських

З радістю і високим щиросердним підйомом сприйняли насельники відродженого нині Святого-Миколаївського Шаргородського монастиря на Вінниччині звістку, що дійшла до них, про те, що в сонмі святих мучеників і сповідників ХХ століття просяяло і славне ім’я їхнього попередника, останнього намісника чернечої обителі отця Іоанна Семенюка. Це подвійно знаменна радість: радість відродження і повернення пам’яті про минуле і про тих, хто став жертвою дивовижних, не знаних від часів візантійського імператора Діоклетіана антихристиянських гонінь.
Ліквідована в 1924 році, розорена і знищена свята обитель, яка в свій час була одним з форпостів Православ’я на українській землі, нині відроджується буквально з небуття. Ім’я останнього у часи богоборства намісника священномученика Іоанна повернулося — як Боже благословення на працю по відновленню отчої обителі — першим з імен колишніх ченців до спадкоємців. Його наступник, нинішній ігумен Шаргородського монастиря отець Кіпріан (Корпанюк), звернувся до архієпископа Черкаського і Канівського Софронія з проханням надати відомості про життя і мученицьку смерть отця Іоанна й інших вінницьких священнослужителів, які прийняли мучеництво і смерть на Черкаській землі. Таких у сонмі 104-х прославлених всією Повнотою Православної Церкви черкаських мучеників виявилося четверо.
Народився о. Іоанн (Семенюк), за його власним свідченням, у місті Шаргороді Вінницької губернії 19-го липня (за ст.ст.) 1878 року, в переддень свята пророка Ілії: певно, у світі він носив його ім’я. Народився, як випливає з власної відповіді на запитання анкети про соціальне походження, у родині священиків. Батько його, благочестивий пастир Христов Євсевій Семенюк, служив у Шаргороді священиком і сину також дав середню духовну освіту: у 1900 році той мав закінчити духовну семінарію. До обителі, яка стала на півтора десятки років його домівкою, увійшов у 1910 році — вже зрілим у віці і, певно, в духовному сані. Як свідчить анкета слідчої справи, до закриття монастиря 1924 року був його керівником.
Відомості ці, хоч і дуже убогі, але надзвичайно важливі, виявлені в архівних схронах міста, від імені якого отримав назву сонм мучеників, що вславили себе сповідництвом і хресною смертю на землі Черкащини. В одне з міст нинішньої Черкаської області — Умань у 1935 році в числі інших вінницьких священнослужителів прибув під нагляд компетентних органів отець Іоанн Семенюк. Умань стала Голгофою для десятків сповідників Христа: тут стояв підрозділ військ НКВС з міцною кадровою і матеріально-технічною базою. Уманська в’язниця також була надійно влаштована і мала недобру славу катівні. Про неї ходили неймовірно жахливі чутки, які підтверджуються нині архівними дослідженнями .
На поселенні в Умані з 34-го по 37-й мешкали серед інших пастирів, священиків і ченців з різних місцевостей України і вінничани. Всі поселяни зосередилися на уманському передмісті — Звенигородському, Іваньківському шосе, Новій Умані, Міщанці, — знайшовши притулок в оселях добрих людей. Згуртоване з віруючими у православну громаду духовенство намагалося домогтися відкриття Свято-Троїцького храму: на це надихала нова конституція, яка декларувала свободу совісті і рівні права перед законом служителів Церкви. Прийнята у 1936 році, Сталінська конституція стала провокаційним фактором піднесення релігійного духу і підштовхнула віруючих до дій, прискоривши кривавий фінал 1937 року: майже в кожному звинувачувальному висновку на слідстві духовним особам ставилась у провину агітація за відкриття храму.
Архівно-слідча справа за звинуваченням Іоанна Євсейовича Семенюка (ДАЧО 5625, оп. 1, д. 6861) містить, на жаль, не так багато, як хотілося б, відомостей про життя і християнський подвиг святого, але головне в ньому є навіч і незаперечно: на пропозицію слідчого НКВД відректися від сану отець Іоанн відповів буквально такими словами: «Як глибоко віруюча людина, сану не зречуся». І сповідав ім’я Господа і віру православну до смерті, і смерті хресної.
Стіни уманської в’язниці, як і черкаської, звенигородської, а також і Лук’янівської (в Києві), де бували і черкаські мученики, як стіни сотень і тисяч інших темниць, не раз чули ці слова: «Від Бога і сану не відрікаюся». Майже в кожній слідчій справі на священнослужителів навічно закарбовано: «неотрекшийся поп». Ці ж слова вписані й до справи ще одного вінницького святого, прославленого в сонмі новомучеників Черкаських, священика Феодора Гусака з села Бахтин нині Мурованокуроловецького району: священномученик Феодор прийняв мученицьку смерть в ту ж саму ніч і годину, що й священномученик Іоанн Семенюк — 31 жовтня 1937 року.
Наступної ночі, 1 листопада, в Умані був страчений ще один священномученик — протоієрей Диомид Крижанівський, уродженець села Спіченці Летичівського повіту Вінницької губернії. На Вінниччині ж, у селі Черепашинці Калинівської волості, народився і виріс священномученик Мелетій (у миру, певно, Макарій) Зелений, колишній насельник Гранівського чоловічого монастиря з 25-літнім (до вигнання з обителі) стажем чернечого служіння.
Ще один мученик родом з с. Заруддя Оратівського району — о. Феодор Баккалинський, який у свій час закінчив Уманське духовне училище і священствував на Черкащині, — був страчений 27.11.1937 року на Тверській землі, куди у 35-му виїхав після масового закриття українських храмів . Житіє священномученика Феодора описується в книзі ієромонаха Дамаскіна (Орловського) “Мученики, исповедники, подвижники благочестия… ХХ века”—1999, т.3, стор. 361).
У Черкаському обласному архіві понад 65 років зберігаються свідчення і про деяких інших страстотерпців і сповідників з Вінниччини: всі вони в роки гонінь і репресій перетерпіли страждання на Черкаській землі, і, хоч не були страчені, отримали різні терміни виправних робіт і були відправлені до концтаборів Крайньої Півночі, де згинули в невідомості. Назад повернувся лише один. Священики о. Андрій Дашицький із Шендерова Тивровського району (10 років ВТП у районах Крайньої Півночі), о. Володимир Стусов, с. Березівка Чернівецького району (10 років ВТП), о. Ферапонт Шостаковський, с. Івашківці Шаргородського району (7 років ВТП), пішли етапом з уманської в’язниці.
Усі наявні матеріали про мучеників і сповідників з Вінниччини, а також тексти акафіста і служби Черкаським новомученикам, на прохання насельників Шаргородского монастиря, з благословення Його Високопреосвященства владики Софронія передані за призначенням. Нині вінницькі православні монахи і віруючі знають своїх небесних заступників і можуть підносити через них свої молитви до Бога.

Д. Сафонов. Смерть св. Патриарха Тихона «спасла» его от расстрела

Олександр Мороз: «Православ`я є історичним вибором нашого народу»