Олександр Мороз: «Православ`я є історичним вибором нашого народу»

01.05.2003 archive, Вестник №20, Церковь и власть

Олександр Мороз : “Православ`я є історичним вибором нашого народу”

Олександре Олександровичу, зараз іде війна в Іраку, руйнується загальновизнана система міжнародних відносин, виникають нові геополітичні реалії. Яку роль відіграє християнство у цих процесах та взагалі у житті світової спільноти?
Це питання важко висвітлити кількома словами. Для мене є незаперечним той факт, що християнство плекало у суспільній свідомості ідеали унікальності і суверенності людської особи та рівності людей незалежно від статі, раси, соціального стану чи національної приналежності, тобто ті принципи, які ми тепер називаємо загальнолюдськими цінностями.
Вже на перших сторінках Нового Заповіту ми читаємо: «Мир на землі, між людьми добра воля». Саме цього потребує сучасний світ, який знову охоплений безумством війни. Альтернативою планетарній катастрофі може бути лише діалог цивілізацій, припинений внаслідок формування однополюсної моделі світу і так званої «глобалізації».
І Церква, яка самим фактом свого існування ставить перед суспільством завдання усвідомити моральні основи соціального ладу та духовні цілі громадського розвитку, має стати важливим суб`єктом міжцивілізаційного діалогу. Особливо важливою є роль східного християнства, бо Православ`я посідає ту духовно-світоглядну площину, яка є найбільш придатною для діалогу з ісламським світом.

Ви вважаєте, що глобалізація суперечить християнським принципам?

Я вважаю, що сучасна глобалізація суперечить своїм християнським витокам. Християнство створило єдиний духовний простір, в лоні якого зародились глобалізаційні процеси, і загальнолюдська, вселенська природа християнства була ферментом і каталізатором цих процесів. Але коли Церкви почала втрачати вплив на суспільне життя, глобалізація втратила своє християнське обличчя. Єднання ринків і капіталів супроводжувалось відчуженням між людьми і народами.

Що, на Вашу думку, стало причиною втрати Церквою впливу в суспільстві?

Гадаю, що збайдужіння суспільства до Церкви спричинене насамперед байдужістю частини духовенства до християнських ідеалів та перетворенням християнства зі способу життя на ідеологію. Якщо у XVI ст. виявом протесту віруючих проти цього у Західній Європі стала Реформація, то у XVIII ст. цей протест вийшов з релігійної площини у площину антирелігійну. Наше суспільство знайоме з ідеологією державного атеїзму, але віднедавна в наш суспільний побут увійшла західна модель цієї ідеології у формі жорсткого секуляризму, наслідки якого для Церкви можуть бути значно прикрішими.

В чому саме Ви вбачаєте ознаки небезпечності секуляризації західного суспільства?

У девальвації загальнолюдських цінностей. Найвиразнішою ознакою стала неспроможність християнської спільноти досягти внесення згадки про релігійні цінності до проекту Конституційної угоди Європейського Союзу. Не менш промовистим фактом є атака на такі фундаментальні принципи, як суверенітет людської особи і право людини на життя і суспільний захист сім’ї, які завжди відстоювала Церква. Це насамперед стосується проблеми евтаназії, абортів, експериментів з клонування людини, можливість застосування сучасних електронних технологій для встановлення контролю за особою та намагання трансформувати суспільну уяву про сім`ю, як зв’язок чоловіка і жінки, шляхом легалізації одностатевих шлюбів.
Все це свідчить про те, що християни Європи практично позбавлені реального представництва і доступу до механізмів прийняття рішень в існуючій системі управління Євросоюзу. Ну, і нарешті, нас не може не тривожити той сумний факт, що ні заклики Папи Івана Павла II, ні спільна заява Патріархів Московського Олексія II і Антіохійського Ігнатія IV, ні протести інших духовних лідерів, зокрема українських, не стали на заваді силам, які розв`язали війну проти Іраку.
Всі ці події є дуже тривожними симптомами, бо перспектива гармонійного розвитку європейського суспільства у значній мірі залежить від того, чи стане рівноправне партнерство засадничим принципом розвитку державно-церковних відносин у країнах континенту. Очевидно, що без такого партнерства в соціальній, культурній та освітянській сферах та без діяльної участі Церкви у обговоренні питань загальноєвропейської безпеки, етики соціальних відносин та використання сучасних технологій, людство буде не в змозі подолати небезпечні тенденції в розвитку суспільних та світових процесів.

А яка найактуальніша проблема в духовному житті України?

Відсутність рівноправного партнерства в державно-церковних відносинах та брак єдності серед християн. Християнські конфесії України не спромоглися розпочати діалог з суспільством як єдина суспільна сила. Великою втратою для нашого суспільства, яке в 90-х роках було надзвичайно відкритим для діалогу з Церквою, було те, що греко-католицька та православна конфесії замість проповіді християнства розпочали війну за храми, перетворивши Галичину в «український Ольстер». Задля істини, саме священнослужителі римського церковного підпорядкування грали провідну роль у міжконфесійному протистоянні і всім цим уміло керували наші доморощені псевдопатріоти.

В чому, на Вашу думку, причина міжконфесійного протистояння та розколу Православ`я в Україні?

У небажанні деяких релігійних діячів жити у відповідності з настановами Святого Письма та канонічними приписами. У 1994 році, перед зустріччю з лідерами релігійних конфесій України мені показали один з уривків послання апостола Павла наче спеціально адресований нашим високоповажним ієрархам: «Чи ж між вами немає ні одного мудрого, щоб він міг розсудити між братами своїми? Та брат судиться з братом і то перед невірними. І це вельми для вас принизливо, що ви маєте суди між собою. Чому краще не терпите кривди? Чому краще не маєте шкоди? Але ви самі чините кривду і одбираєте, і притому в братів».
Проте наша реальність є такою, що та чи інша конфесія перевагу над участю у переговорному процесі віддає підтримці певних політичних сил та владних структур і береться опановувати Боже надбання, підперезавшись кесаревим мечем. Неспроможність релігійних конфесій вирішити майнові суперечки у площині внутрішньохристиянського діалогу та їх апеляція до зовнішніх сил і важелів впливу не тільки поставила Церкву в залежне становище, але й зашкодила процесові формування в Україні громадянського суспільства, похитнувши віру у Церкву як самодостатню суспільну силу та в її роль морального арбітра нації.

Якою, на Ваш погляд, повинна бути нова редакція Закону «Про свободу совісті і релігійні організації»?

Вона повинна задовольняти потреби віруючих, захищати їх права і свободи і бути узгодженою з лідерами конфесій.
Найбільшими недоліками старого Закону є відсутність у Церкви, як цілісної інституції, права юридичної особи і наявність у Держкомрелігій функцій нагляду та посередництва у державно-церковних відносинах. Ці положення є своєрідними «родимими плямами», які свідчать про спорідненість нашого сучасного законодавства з юридичною практикою атеїстичної минувшини. Одночасно турбує відсутність у Законі важелів для стримування протиправної діяльності тоталітарних сект та іноземних місіонерів.

Яке Ваше ставлення до впровадження почергового користування храмами? Відомо, що Православна Церква виступає проти такої практики, за що її звинувачують у консервативній ментальності та закритості до екуменічного діалогу.

Я не підтримую законодавчого впровадження почергових богослужінь. У питаннях віри не може бути місця для примусу. Я б також не став звинувачувати православних у надмірному консерватизмі. Зрештою, у Галичині є сотні костелів, якими користуються греко-католики, але римо-католики туди не квапляться, а будують собі нові.
Що ж стосується екуменізму, то екуменізм справа добра, але добре було б, якби про це пам`ятали 14 років тому.

Як Ви ставитеся до того, що у законопроекті відсутня згадка про історичну роль у житті нашого народу Православ`я та інших традиційних конфесій? Як відомо, у законодавстві більшості європейських країн це положення відображене.

Як би ми не ставилися до релігії й Церкви, нам ніде дітися від того факту, що Православ`я є історичним вибором нашого народу. Це віровчення визначило той духовний простір, поза яким неможливо уявити творчість ні Феодосія Печерського з Петром Могилою, ні І. Котляревського з Т. Шевченком, ні М.Грушевського.
Православ`я у нашій історії виступає як духовна підвалина народної єдності, символ самоідентифікації українця, як вияв його історичної пам`яті та патріотичних почуттів, що, втім, необов`язково свідчить про його релігійність чи бажання опинитися в лоні Церкви.
До традиційних конфесій належить також іудаїзм, з кінця XIV сторіччя в Україні існують єпархії Римо-католицької церкви, а з XVI сторіччя — протестантські громади. В Криму традиційним є також іслам, а в Галичині — Греко-католицька церква. Звичайно, у новій редакції Закону «Про свободу совісті», має бути відзначена особлива роль традиційних конфесій.

Як, на Вашу думку, мають будуватися державно-церковні відносини в Україні?

Я хотів би, щоб ці відносини будувалися на засадах взаємоповаги та рівноправного соціального партнерства. Діяльність Церкви не повинна бути обмеженою релігійною громадою. Відкритість для суспільного служіння, намагання сприяти духовному оновленню суспільства має бути неодмінною складовою церковного життя. Прикро, що на сьогоднішній день у нас відсутні механізми делегування релігійним спільнотам права на участь у соціальній діяльності.
Невід`ємним атрибутом суспільного побуту в Європі є церковні вищі та загальноосвітні навчальні заклади, лікарні, притулки для сиріт та інвалідів, якими опікуються священики, чернецтво і миряни з відповідною підготовкою та освітою. Там Церква володіє значними коштами, солідними земельними угіддями та акціями провідних підприємств.

Але як можна сподіватись на жертовну благодійність від Церкви, яка в нас досі залишається пограбованою? Навіть найбільша релігійна конфесія України, тисячолітня Українська Православна Церква, яка об’єднує понад 10 тисяч релігійних громад, не має у Києві кафедрального собору і змушена орендувати у музею колишню лаврську трапезну для проведення богослужінь.

В умовах ринкової економіки й тотальної приватизації очевидно, що власність, яка потрапляє у розпорядження чиновника чи приватного власника, не може бути ні державною, ні народною, але церковне надбання завжди вважалося «скарбом бідних», і ми маємо повернути нашому народу цей скарб. Крім прийняття Закону про реституцію церковної власності, необхідно надати церковним організаціям право займатися виробничою та господарською діяльністю. Треба також вирішити проблему доступності для Церкви державних ЗМІ. Відомо, що рівень довіри громадян до Церкви значно вищий, ніж до владних структур та політичних партій, проте духовних лідерів у національному ефірі ми гарантовано можемо побачити і почути лише раз у чотири роки — коли вони звертаються до Всевишнього з молитвою про щасливе правління новообраного Президента. Це якраз зайве. Україна у галузі державно-церковних відносин може успішно застосувати досвід таких країн, як Німеччина, Польща, Румунія або Грузія, де прийняті Конституційні угоди між Церквою і державою.

У Конституції Грузії, в абзаці про історичну роль Грузинської Православної Церкви, підкреслено, що мова йде про Церкву, яка перебуває в єдності з Вселенським Православ`ям. Чи не було б доцільним подібне уточнення в українському законодавстві?

Як політик, я з розумінням ставлюся до цієї проблеми, бо і політичні діячі, і партії мають серйозні клопоти з так званими «клонами», коли громадян під час виборів намагаються ввести в оману, реєструючи кілька партій з подібною назвою чи кандидатів з однаковим прізвищем. Проте, сподіваюсь, наші виборці — народ свідомий, і переважна більшість орієнтується правильно. До речі, релігійна статистика (щорічний приріст приходів канонічної Української Православної Церкви складає близько 500) свідчить, що віруючі в цій ситуації ще більш свідомі.
Політики при згадуванні провокаційних “клонів” їхніх структур дуже хворобливо реагують на таке явище. Усі викривають псевдосоціалістів, псевдорухівців, псевдокомуністів та інших. А коли з’являються псевдоправославні організації типу філаретівської УПЦ-КП, автокефалів, соборноправників, абатарців та інших, то політики говорять про “поліконфесійність” і “плюралізм”. Якщо законність появи політичної партії затверджується Мін’юстом, то законність Церкви визначається Вселенським Православ’ям, і жодна з вищезгаданих структур не визнана в світі православною?!
Це засвідчує недосконалість нашого законодавства. Конфесія — це віросповідання, в середині якого все повинно підпорядковуватись його канонам (законам). Той, хто вийшов за межі віровизнання, може називати себе патріархом, наполеоном, тутанхамоном, але політики, які поважають державу, народ і його Церкву мусять керуватися принципом історичної правонаступності і не повинні підтримувати цього неподобства. Тільки тоді політики та державні діячі можуть розраховувати на повагу Церкви. Ми завжди підтримували найкращі відносини з традиційними канонічними конфесіями України і насамперед з Українською Православною Церквою. Після знайомства з такими видатними особистостями, як Святіший Патріарх Олексій та Блаженніший Митрополит Володимир, зрозумів, що вони глибоко розуміють проблеми сучасності. Ми намагатимемося зберігати і розвивати високий рівень довіри і співробітництва, наданий нам.

Розмову вів Анастас Вишенський

Шаргородські ченці знайшли ім’я свого останнього настоятеля в святцях новомучеників Черкаських

Пасхальне послання Предстоятеля Української Православної Церкви