Архієпископ Августин. Православний погляд на війну і мир

01.04.2003 archive, Вестник №19, Тема номера

Православний погляд на війну і мир

Виступ на міжнародній конференції «Православні духовні цінності і сучасність»
(МАУП, м. Київ, 21 березня 2003 р.)

Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії,
Голова Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними cилами
та іншими військовими формуваннями України

У зв’язку зі збройним нападом на Ірак проблеми війни і миру постають перед нами у практичному вимірі. На цьому конкретному прикладі ми можемо проаналізувати положення «Основ соціальної концепції Української Православної Церкви» щодо оцінки Церквою питань війни та миру.
Але спочатку мені хотілося б зробити невеличкий відступ та поділитися особистими враженнями від того, що відбувається сьогодні у світі. Перед очима мимоволі постає образ американського сержанта з фільму Микити Михалкова «Сибірський цирульник». Маючи необмежену владу над молодими бійцями, сержант поступається силі духу юнака, бо піклується про нього, переживає і, в результаті, визнає свою неправоту перед підлеглими. Але нинішнє життя дуже далеке від цієї романтичної ідилії. Справжній «американський сержант», що пробує себе на роль всесвітнього жандарма, насправді не лише не піклується про своїх «підлеглих», а й знущається з них, принижує та намагається позбавити гідності, навіть незважаючи на те, що молодий «боєць» давно відмовився від власних уподобань і благає прощення. Але його все одно «добиває» сержант, адже він абсолютний правитель світу, якому ні з ким не потрібно узгоджувати власні дії. Ось така сучасна кіноверсія нового «світового порядку» або американоцентричної однополюсної моделі світу.
Сьогодні США безжалісно руйнують напрацьовану на протязі десятиліть систему норм міжнародного права та принципів міждержавних відносин, нав’язуючи світові середньовічний спосіб міждержавних та міжнародних стосунків з його традиціями силового вирішення проблем, що виникають.
Війна в Іраку, ймовірно, призведе до серйозних змін у політичному і суспільному житті багатьох країн, до загострення мусульмано-християнського протистояння, яке може перейти у відкриту форму. Це в свою чергу породить ще цілу низку міжнародних конфліктів та нових війн з можливим застосуванням зброї масового знищення, що поставить світ на межу третьої світової війни. Конфлікт, очевидно, сприятиме не усуненню загрози мирному співіснуванню народів, а навпаки, може призвести до появи нових мілітаризованих авторитарно-тоталітарних режимів та повного демонтажу всієї системи міжнародних відносин, що склалися після Другої світової війни.
Напад на Ірак, що відбувся всупереч позиції більшості членів світової спільноти, в тому числі і традиційних союзників США по НАТО, –– це своєрідна демонстрація Америкою своєї нібито месіанської ролі у новій моделі світоустрою. Ті, хто визначає зовнішню політику США, мабуть, вважають американців богообраною нацією, кращими представниками людства, зібраними у найкращій країні світу. Це почалося не сьогодні, адже навіть завоювання колоністами-місіонерами Америки відбувалося за старозавітним сценарієм: повне знищення народу, що населяв перед цим «землю обітовану» – Новий світ. Ніби на підтвердження цієї тези нині головним капеланом ВМФ США призначено рабина.
Але повернемося до православного ставлення до проблем війни і миру.
Впродовж останніх семи тисяч років мирний час був лише нестійкою паузою між війнами. Так, тільки за останні 3600 років на земній кулі відбулося 14 тисяч війн, у тому числі 3500 великих, з яких понад 2 тисячі велося в Європі. За цей час загалом тільки 292 роки пройшли без воєн. Військові конфлікти забрали понад мільярд людських життів. Крім цього, у 150 регіональних і локальних війнах після Другої світової війни, загальна тривалість яких складає понад 500 років, було знищено понад 20 мільйонів людей, тобто вдвічі більше, ніж за час першої світової війни.
Війна є фізичним проявом прихованої духовної недуги людства –– братовбивчої ненависті (Бут. 4, 3-12). Війна є злом, причиною котрого, як і зла в людині взагалі, є гріховне зловживання даною Богом свободою, «бо від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хула» (Мф. 15, 19).
Визнаючи війну злом, Церква усе ж не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх та відновлення порушеної справедливості. Тоді війна вважається хоча і небажаним, але вимушеним засобом. Православ’я за всіх часів ставилося з найглибшою повагою до воїнів, що ціною власного життя оберігали життя і безпеку ближніх, усвідомлюючи, що саме їх стосуються слова Христа: «Немає більше тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13).
«Хто візьме меч, від меча й загине» (Мф. 26, 52), –– у цих словах Спасителя знаходить виправдання ідея справедливої війни. З християнської точки зору поняття моральної правди в міжнародних відносинах повинно спиратися на такі основні принципи: любов до своїх ближніх, свого народу і Батьківщини; розуміння потреб інших народів; переконання в тому, що служити на благо свого народу аморальними засобами неможливо. Ці три принципи визначили моральні межі війни, що були вироблені християнським світом ще у часи Середньовіччя, коли люди намагалися приборкати стихію військового насильства.
У західній християнській традиції при визначенні справедливості війни звичайно наводять ряд чинників, що обумовлюють допустимість її початку на своїй або чужій території. До їхнього числа можна віднести такі: війну варто оголошувати заради відновлення справедливості; війну має право оголосити тільки законна влада; право на використання сили повинно належати не окремим особам або групам осіб, а легітимним представникам цивільної влади; війна може бути оголошена тільки після того, як будуть вичерпані всі мирні засоби для ведення переговорів із протилежною стороною і відновлення вихідної ситуації; війну варто оголошувати тільки в тому випадку, коли є цілком обґрунтовані сподівання на досягнення поставлених цілей; плановані військові втрати і руйнації повинні відповідати ситуації і цілям війни (принцип пропорційності засобів); під час війни необхідно забезпечити захист цивільного населення від прямих військових дій; війну можна виправдати тільки прагненням відновити мир і порядок.
Необхідно зауважити, що у теперішній системі міжнародних відносин часом буває складно відрізнити агресивну війну від оборонної.
Одним з критеріїв, за якими можна судити про правоту або неправоту воюючих сторін, є метод ведення війни, а також ставлення до полонених і мирного населення супротивника, особливо дітей (які, наприклад, в Іраку складають майже половину населення), жінок, людей похилого віку. Війна повинна вестися “з гнівом праведним”, але не зі злобою, ненаситністю, похіттю (1 Ін. 2, 16) і іншими породженнями пекла. Найбільш православну оцінку війни як подвигу або, навпаки, розбою можна зробити, лише виходячи з аналізу морального стану тих, хто воює.
Ще більш серйозним є питання права на застосування сили аж до позбавлення людини життя. Бо той, хто вбиває, постає у положенні володаря людського життя: він узурпує собі Божу справу. Вбивство є актом найвищої гордині. Той, хто вбиває, переступає останню межу і входить у зону вседозволеності. Ось чому дуже важливо, щоб війна відповідала принципам християнської справедливості.
Але не треба разом з єзуїтами та більшовиками стверджувати, що мета виправдовує засоби. Виправдати і визнати дозволеними, при бажанні, можна майже все, але якість вчинку не вимірюється його кінцевою метою. Тому православний воїн, що брав участь у бойових діях навіть справедливо, свідомо каявся перед Богом і в тих гріхах, які вважаються неминучими на війні.
У зв’язку з цим Церква має особливе піклування про воїнство, виховуючи його в дусі вірності високим моральним ідеалам.

Мир розглядається Православною Церквою як дарунок Божої любові. Мир у Новому Завіті –– це нормальний благодатний стан людської душі, звільненої від рабства гріха. Стан примиренності з Богом є нормальним станом творіння, «тому що Бог не є Бог безладу, а миру» (1 Кор. 14, 33). Кожен християнин повинен прагнути миру незалежно від часу і умов життя. Мир варто зберігати і зігрівати (2 Тим. 1, 6), а тому миротворчість є однією з чеснот християнина і завданням усієї Церкви Христової: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми» (Рим. 12, 18); намагайтеся «зберігати єдність духу в союзі миру» (Єф. 4, 3). Новозавітний заклик до миротворчості спирається на особистий приклад Спасителя і Його вчення. І якщо заповіді про непротивлення злому (Мф. 5, 39), любові до ворогів (Мф. 5, 44) і прощення (Мф. 6, 14-15) звернені насамперед до особистості, то заповідь про миротворчість –– «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5, 9) –– має безпосереднє відношення до проблеми суспільного миру.
Православна Церква намагається здійснювати миротворче служіння як у національному, так і в міжнародному масштабі, прагнучи розв’язувати різноманітні протиріччя і призвести до злагоди народи, етнічні групи, уряди, політичні сили. Для цього вона звертає своє слово до влади, до інших впливових кіл, а також докладає зусиль для організації переговорів ворогуючих сторін і для надання допомоги стражденним. Церква також протистоїть пропаганді війни і насильства так само, як і різноманітним проявам ненависті, спроможної спровокувати братовбивчі сутички.
Саме тому, у відповідності зі своїм миротворчим покликанням, Українська Православна Церква закликала Сполучені Штати та їхніх союзників утриматися від застосування військової сили щодо Іраку. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир висловив занепокоєння в зв’язку з можливістю «широкомасштабного військового конфлікту, який може призвести до численних людських жертв, довгострокового міжнародного протистояння і навіть до війни цивілізацій», та нагадав, що «православні люди не можуть залишатися байдужими і бути осторонь цього лиха, яке загрожує людству». У час Великого посту, який спрямований на очищення душі християнина від гріха, Українська Православна Церква закликала всіх своїх вірних чад усугубити молитву за збереження миру. Але Господь, як правило, силою нікого не зупиняє, бо свобода вибору є дарована Богом.
Християнам війни непотрібні. Нам необхідні взаєморозуміння, мир, любов і Божа ласка для життя у благочесті і чистоті.
Інакше нам доведеться на собі відчути те, про що пророче попереджав Олдос Хакслі в своєму романі-антиутопії «О, чудовий новий світ», написаному в далекому 1932 році. Один з героїв, розповідаючи про минуле, яке для нас ще є майбутнім, говорить дуже актуальну сьогодні фразу: «Безумовно, сибірська виразка покінчила з лібералізмом, але все ж таки неможливо було будувати суспільство на жорсткому примушенні…» Бо, у такому випадку, створюється світ не християнської любові, а суспільство клонованого примусового щастя та необмеженого задоволення, але це є вже темою іншої розмови

Заявление Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II в связи с началом военной операции против Ирака

Великий пост