Нарушение прав верующих

01.03.2003 archive, Вестник №18, Нарушения прав верующих

Тревоги Ионинской обители

10.02.2003. КИЕВ. Провокационное заявление депутатской группы Украинской республиканской партии «Собор»

5 февраля на пленарном заседании Верховная Рада Украины проголосовала за два депутатских запроса, подготовленных депутатской группой УРП «Собор» (фракция блока Юлии Тимошенко): «О выполнении положений Закона Украины «О природно-заповедном фонде Украины» на территории Национального ботанического сада им. М.М. Гришка НАН Украины» и «О возобновлении бюджетного финансирования Национального Киево-Печерского историко-культурного заповедника (Лавра) и Национального музея Тараса Шевченко».
В пресс-службе УРП «Собор» дали следующий комментарий: «Первый из запросов обусловлен трагической ситуацией, которая сложилась в результате деятельности на территории Национального ботанического сада незаконно зарегистрированного монастыря УПЦ МП и его общины. Второй запрос посвящен проблеме несогласованности действий правительства и Киевской городской государственной администрации. В результате этого уже более месяца не финансируются ведущие национальные заведения культуры».
Перед нами очередной пример политически заангажированного наведения «тени на плетень».
Во-первых, Свято-Троицкому Ионинскому монастырю, о котором идет речь в заявлении, некогда принадлежало сто восемьдесят зданий. Теперь же, после атеистического разорения, монастырю возвратили только Свято-Троицкий собор, маленькую колокольню, а также небольшое подсобное помещение, которое служит трапезной. Остальные уцелевшие здания, которые находятся на монастырской территории, принадлежат ботаническому саду и Министерству экологии. Большинство из этих зданий пустуют и находятся в аварийном состоянии.
Монастырь же пытается добиться от чиновников исполнения рекомендаций Совета Европы, Указа Президента и правительственной программы по возвращению церковного имущества законному владельцу. Однако кто-то хочет воспрепятствовать этому процессу под видом «сохранения национального достояния». Причем монастырь не требует от государства немедленной передачи всего имущества, а просит начать поэтапное возвращение с пустующих зданий, чтобы уберечь их от действительно «трагической ситуации», сложившейся по вине временщиков-охранителей, как «манны небесной» чающих бюджетного финансирования.
Во-вторых, забывчивость по отношению к названию Ионинского монастыря и одновременное упоминание Киево-Печерского музея-заповедника, по логике толкователей запроса, должно вызвать у невнимательного или неосведомленного читателя ощущения «трагической ситуации» и вокруг Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, которую также необходимо «защитить» от «незаконного пребывания» законных хозяев –– монахов и верующих.
Но ведь если прийти в Лавру и оглянуться вокруг, то окажется, что Церкви возвращаются аварийные здания, которые до этого охраняли разного рода чиновники и музейщики. На глазах эти здания восстанавливаются, ремонтируются, заселяются, а территория вокруг них облагораживается. И все это без привлечения бюджетных средств.
Однако не перестаешь удивляться, когда вспоминаешь, что УРа-Патриатическую партию с христианским названием «Собор» возглавляет бывший первый секретарь Центрального Комитета Ленинского коммунистического союза молодежи Украины (ЦК ЛКСМУ), взору и сердцу которого, конечно, милее атеистические музеи и туалеты в алтарях храмов (как было в Киево-Печерской Лавре) и ступеньки из надгробных плит монастырского кладбища (как в Ионинском монастыре).

10.02.2003. КИЇВ. Намісник Свято-Троїцького Іонинського монастиря прокоментував провокаційну заяву УРП «Собор»

Коментуючи твердження УРП «Собор» про «трагічну ситуацію, яка склалася внаслідок діяльності на території Національного ботанічного саду незаконно зареєстрованого монастиря УПЦ МП та його громади», намісник Свято-Троїцького Іонинського монастиря архімандрит Іона (Черепанов) зауважив: «Ніякої трагічної ситуації не існує. Подібні популістські заяви з боку народних обранців не можуть не дивувати, бо якби вони потрудилися хоча б ознайомитися зі змістом Закону України «Про природоохоронний фонд України», зокрема стт. 31-32, то подібне питання б не виникало і народні депутати займалися б законотворчим процесом.
Крім того, перед тим як заявляти про незаконну реєстрацію монастиря, можна було б отримати інформацію в Держкомрелігій України.
Монастир нічого незаконного не робить. Є Указ Президента України про реституцію церковної власності. Кабінет Міністрів та компетентні органи неодноразово досліджували дане питання разом з представниками Національної академії наук України. На сьогодні не монастир займається відстоюванням своїх прав, а відповідні державні установи працюють над дорученням Президента України про відновлення порушеної історичної справедливості, без чого неможливий вступ України до Європейського Союзу».

12.02.2003. КИЇВ. Юрій Кармазін: «Віддайте монастирю те, що у нього відібрано»

Член Комітету Верховної Ради з питань правової політики народний депутат Юрій Кармазін прокоментував депутатський запит групи УРП «Собор» до Прем’єр-міністра України з приводу ситуації навколо дотримання природоохоронного законодавства по відношенню до Національного ботанічного саду: «Я неодноразово бував у Свято-Троїцькому Іонинському монастирі і на власні очі бачив, у яких умовах і яку велику виховну роботу з молоддю проводять ченці. У невеликій кімнатці, переповненій дітьми різного віку, проводяться заняття церковного піснеспіву, іконопису, вивчення грецької мови. Заняття недільних дитячої школи і дорослої відбуваються просто в храмі. У самому храмі завершуються реставраційно-ремонтні роботи, і виглядає він надзвичайно гарно: різьблені іконостаси, відреставровані старовинні ікони з частками мощів багатьох святих угодників. Під час богослужінь у будь-який день храм переповнений парафіянами. Ченці, які мають вищу світську і спеціальну духовну освіту, живуть у невеличкому будинку, хоча на колишній монастирській території збереглося ще кілька колишніх їхніх приміщень.
Я був здивований тим, скільки корисного роблять ченці у вихованні молоді і відродженні духовного життя в столиці. Ченці виконують Божу волю, і коли сьогодні хтось говорить або скаржиться, що ченці комусь там шкодять або щось там накоїли, хочеться порадити одне: швидше покайтеся перед Господом. А відтак –– віддайте монастирю те, що у нього відібрано. Це моя однозначна принципова позиція.
Мені дивним видалася публікація газети «День», ––додав Ю.Кармазін, –– яка, втрутившись у ситуацію монастир-ботанічний сад, дійшла до того, що закликає топтати могили наших предків, а з надгробків робити сходинки або підлогу у теплицях. Я бував у ботанічному саду і бачив, як квіти заросли травою і кропивою заввишки понад метр. Не хочу бути суддею Національному ботанічному саду, але безгосподарності там багато, як і зарослів бур’яну, які не мають жодного відношення до селекції. А втім, територія велика, місця вистачить і для ботанічного саду, і для монастиря. Мир і злагода настануть там настануть лише тоді, коли монастирю повернуть створені руками ченців приміщення, які, на жаль, нині знаходяться у надзвичайно занедбаному стані, фактично на грані руйнації».

13.02.2003. КИЕВ. Николай Маломуж: «Община Свято-Троицкого Ионинского монастыря зарегистрирована законно»

Комментируя провокационный запрос депутатской группы УРП «Собор» на имя премьер-министра Украины Виктора Януковича, в котором, в частности, говорится о незаконности регистрации Ионинского монастыря, заместитель председателя Госкомрелигии Украины Николай Маломуж сказал: «Мы внимательно изучили все документы. Община Свято-Троицкого Ионинского монастыря зарегистрирована законно. Партия «Собор», по-видимому, преследует какие-то другие цели –– политического или конъюнктурного характера. Мы стоим на позиции закона, то есть ратуем за восстановление тех прав Церкви, которые были нарушены в период тоталитарной власти. Иными словами, Ионинский монастырь имеет полное право добиваться возвращения ему всех его исторических территорий и всех сооружений на этих территориях. Нужно лишь отработать механизм возвращения».

15.02.2003. КИЇВ. Намісник Свято-Троїцького Іонинського монастиря звернувся до прем’єр-міністра України з проханням захистити законність

В листі намісника монастиря архімандрит Іони говориться що провокаційна заява депутатської групи УРП «Собор» від 5 лютого є документом цілком популістського змісту, за допомогою якого «деструктивні сили намагаються гальмувати виконання Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». За думкою намісника монастиря, «такі необдумані дії народних депутатів можуть лише погіршувати державно-церковні стосунки та принижувати авторитет державної влади в очах віруючої громадськості».
Далі констатується факт, що «перед прийняттям вищезгаданого запиту народні обранці не спромоглися навіть ознайомитися з законодавчою базою стосовно піднятої проблеми, або хоча б тими правовими актами, в порушенні яких безпідставно звинувачують Свято-Троїцький Іонинський монастир. Прикриваючись турботою про збереження «унікальної колекції рослин», на яку монастир аж ніяк не претендує, вони намагаються відстояти чиїсь особисті інтереси, пов’язані з прибутками від нецільового використання приміщень Національного ботанічного саду. При цьому не береться до уваги те, що подібні дії йдуть у супереч стратегічній програмі нашої держави, спрямованій на відновлення порушеної історичної справедливості, а також Рекомендаціям Ради Європи».
А далі о. Іона висловлює впевненість, що прем’єр-міністр зможе вірно впізнати завуальовану суть вищезгаданого запиту народних депутатів та дати рішучу відсіч тим політичним силам, які гальмують процес інтеграції нашої держави до демократичної світової спільноти».

Дорога к монастырю пролегла через тернии ботсада

Иеродиакон Климент,
Лариса Козик, журналист

Более десяти лет назад группа прихожан Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры во главе с иеромонахом этой обители Агапитом по благословению митрополита Владимира и во исполнение многочисленных просьб жителей Печерска совершали молебны у стен Свято-Троицкого храма. И в осенние дожди, и в зимние морозы, и в летний зной верующие служили Божественную литургию и молились у закрытых дверей полуразрушенного храма о возрождении этой великой киевской святыни.
«В это же время у северной части храма собиралась группа греко-католиков, которые добивались права передачи им этой исконно православной святыни, рассчитывая на успех, –– рассказал нынешний наместник обители архимандрит Иона, который был сподвижником отца Агапита с первых дней возрождения монастыря. –– Ведь они уже получили в пользование два православных храма: Свято-Никольский на Аскольдовой могиле и Николы Доброго на Подоле, возведенного казачьим атаманом Самийлом Кишкою после побега с турецкого плена, где его силой заставляли отречься от Православия.
Свято-Троицкий храм находился на территории Национального ботанического сада и к тому времени уже никак не использовался, потому что пришел в крайнее обветшание и не был пригоден даже под склад. И хотя ежегодно государством выделялись деньги на поддержание в надлежащем состоянии Свято-Троицкого храма, который является памятником архитектуры Х1Х века, по целевому назначению деньги, очевидно, не доходили. В этом убедились прихожане, когда в ненастную погоду последнего воскресенья ноября 1992 года решились войти в храм и отслужить в нем Литургию. Без боли в сердце нельзя было смотреть, до чего довела святыню многолетняя хозяйственная деятельность Академии наук. Почти весь свод потолка прогнил, сквозь огромные дыры прямо в церковь лил дождь и сыпал снег. В храме было устроено отхожее место. Склеп, где долгие годы покоились мощи основателя монастыря преподобного Ионы, был завален мусором. Огромные участки росписи, выполненные известным украинским художником Ижакевичем и его учениками, были практически уничтожены. А то, что уцелело, было в ужасном состоянии.
Трагичной была в двадцатом веке судьба монастыря Старца Ионы, как называли эту обитель в Киеве до революции. После октябрьского переворота его участь была такой, как и у всех монастырей нашего государства. Первый раз обитель пытались закрыть в 1928 году постановлением Киевского горсовета. Всем насельникам (их к этому времени осталось 215), предписывалось освободить монастырские помещения без предоставления им какого-либо места жительства. Сами же здания были переданы детской исправительной колонии. Однако братии удалось вместо незаконно ликвидированного монастыря создать церковно-трудовую общину под названием «Труд». Благодаря этому и монахи, и многочисленные прихожане могли собираться в храме для совершения богослужения. За это они платили своей работой на монастырских землях: выращивали овощи и отдавали их государству. Однако в 1934 году власти предприняли повторную попытку ликвидировать монастырь и уже действовали более решительно. Большую часть братии во главе с настоятелем архимандритом Иовом арестовали и сослали кого в концлагерь, кого на «исправительные» работы. Монахи, которые пытались нелегально все же остаться в монастыре, были выдворены за пределы города без права прописки.
Первый раз возродить монастырь удалось в 1942 году, во время оккупации Киева. Однако с освобождением города Советской армией все вернулось на круги своя. Территория монастыря была отдана для устроения ботанического сада. Но безбожной не удалось затушить лампаду монастырской молитвы. Один из монахов, отец Димитриан, каким-то образом смог устроиться разнорабочим в ботсаду. Он жил в старой монастырской колокольне, ухаживал за башенными часами, подаренными монастырю еще при жизни преподобного Ионы, и служил у себя в келии тайно от всех Литургии. Преставился отец Димитриан в 1970 году.
В 60-х годах прошлого века ученым мужам Академии наук пришла в голову идея устроить в храме музей ботаники. Сохранились эскизы перепланировки церкви в стиле зданий ВДНХ. Прямо на амвоне под центральным куполом планировалось водрузить огромный памятник Мичурину. К счастью, эта чудовищная идея не была реализована, но подготовка к устройству музея стала еще одной трагической страницей в истории православного монастыря. Дело в том, что в 1966 году комсомольцы, работающие в ботанической саду, вошли в храм, вскрыли нишу, в которой покоились мощи преподобного Ионы, и вынесли их на улицу. И хотя мощи были нетленны, это не остановило вандалов. Они оторвали главу и правую руку святому. Руку выбросили, а голову, поиграв ею в футбол посреди храма, продали, по одной версии, в анатомический музей, по другой –– художникам. Так сбылось предсказание святого о своем мученичестве после смерти.
В 1991 году была зарегистрирована Свято-Троицкая община верующих Украинской Православной Церкви. Настоятелем общины был отец Агапит. После передачи храма общине его стараниями начались тяжелые труды по восстановлению святыни. Вместе с церковными стенами возрождался и дух былого монастыря. К отцу Агапиту все больше приходило братии, возрождалось уставное монастырское богослужение, лилась непрестанная молитва. С первых дней возрождения обители огромную помощь в этом богоугодном деле оказывали миряне, для которых Ионинский монастырь стал вторым домом. Официально в Государственном комитете по делам религий монастырь был зарегистрирован в 1996 году на базе общины.
Практически вся братия монастыря жила тогда в небольшой деревянной колокольне начала ХХ века, находящейся к тому же в аварийном состоянии, –– продолжил рассказ отец Иона. –– Тогдашний настоятель монастыря, а нынешний епископ Мукачевский и Ужгородский Агапит, неоднократно обращался к руководству Национальной академии наук, к городской администрации, в Госкомрелигий с просьбой передать монастырю хотя бы на правах аренды один из немногих уцелевших монастырских корпусов. Ведь согласно имеющимся архивным документам, в 30-х годах прошлого столетия у монастыря было экспроприировано свыше 180 различных сооружений. На сегодня из них уцелели лишь храм, старая колокольня, три корпуса и несколько погребов. Но каждый раз управляющий делами НАН академик Арсенюк отвечал необоснованным отказом. Не реагировали на многочисленные просьбы общественности и монастыря местные и другие власти. Почему-то дирекция ботсада и чиновники НАН не хотят понять, что монахи приходят в монастырь не на время, не на работу, а живут здесь долгие годы, служат Господу и людям до конца своих дней. Отстаивание своих прав на отобранное государством бывшее монастырское имущество есть для них не прихоть или какие-то там принципы, а жизненная необходимость.
Дальнейшее проживание монахов в аварийном помещении стало угрозой для их жизни. В этой ситуации не осталось другого выхода, кроме как, не дожидаясь разрешения чиновников Академии наук, построить на маленьком клочке бывшей монастырской земли небольшое двухэтажное здание с келиями для монахов. Ботанический сад хотя и не давал официального разрешения на строительство, но и не препятствовал сооружению нового корпуса. В одном из ответов монастырю даже говорилось, что вот мы, мол, не препятствовали строительству келий, так зачем же еще чего-то требовать. То есть хотели откупиться от братии такой вот подачкой.
Со стороны государства монастырю вообще не было никакой материальной помощи, чтобы даже частично компенсировать нанесенный ущерб. Хотя за государственный счет, то есть на деньги киевских налогоплательщиков, отстраиваются храмы в основном для одной конфессии –– раскольнической УПЦ Киевского патриархата. Практически в центре столицы нет ни одного храма самой большой в Украине Украинской Православной Церкви, составляющей по данным Госкомрелигий 70 процентов православных верующих. А в это время количество прихожан в Ионинском монастыре стремительно росло, что вскоре стало раздражать работников Национального ботанического сада.
И еще одну тенденцию подметили прихожане: в монастыре полным ходом возрождается духовная жизнь, а в ботаническом саду все больше наблюдается запустение. За такой жемчужиной как сад уже никто не ухаживает: он зарастает мощной метровой крапивой и другими сорняками. Деревья состарились, за ними никто не следит. Да и аллеи сирени имеют далеко не цветущий вид. На подступах к ботсаду со стороны Днепра бомжи мешками продают сломанную сирень, и никто их за это не наказывает. В самом центре ботсада редкостная пятидесятилетняя ель была «неизвестно кем» срублена и вывезена «незаметно» с территории. Теплицы стоят полуразрушенные, недостроенные и не использованные по назначению, хотя для их обустройства государство выделило солидную сумму. Как стало известно, не так давно международные научные организации выделили несколько миллионов долларов США для достройки купольной оранжереи, зияющей своими дырами посреди ботсада еще со времен застоя. Однако, судя по внешнему виду оранжереи, трудно представить, что эти деньги были использованы во благо этого долгостроя.
Не будем обсуждать деятельность сотрудников Национального ботанического сада. Но ведь и помещения, на которые претендует монастырь, тоже не в лучшем состоянии. Все они изъедены грибком, ремонт не проводился в них многие десятилетия. В одном из корпусов три года назад на первом этаже произошел пожар, но его последствия не ликвидированы до сих пор. Стекла тоже не во всех окнах есть, даже удивительно, как там могут работать люди. Поскольку количество сотрудников ботсада в последние годы значительно сократилось, огромные площади помещений пустуют или сдаются в аренду. В это же время в крошечных комнатках монастыря занимаются три детские воскресные школы, изостудия, курсы греческого языка и церковного пения, воскресная школа для взрослых, иконописная мастерская и издательский отдел, бесплатно выпускающий «Ионинский листок» и другие печатные издания.
Требуя возвращения своих помещений, монастырь планирует возродить православную гимназию. Ведь сегодня многие религиозные организации, используя поддержку зарубежных центров, имеют свои учебные заведения, а Украинская Православная Церковь вынуждена просить милостыню для такого благого дела. Хотелось бы возродить еще многие монастырские традиции и благие дела.
Казалось бы, ничто не должно было мешать мирному сосуществованию ученых и монастыря на одной огромной территории. Но, очевидно, долгие годы атеистической пропаганды нанесли свой неизгладимый отпечаток на менталитете почтенных корифеев отечественной науки, видящих в церкви до сих пор не влиятельный социальный институт, а лишь «опиум для народа». Поэтому на любые попытки монастыря возвратить себе хотя бы часть отобранного имущества Национальная академия наук отвечала инициирование различных проверок, комиссий, наложение штрафов и подобных санкций. Чтобы показать монастырю, «кто в доме хозяин», дирекция монастыря дала указание закрыть проезд в ботанический сад, и таким образом монастырь оказался в блокаде. На несколько недель приостановились реставрационные работы в храме, не могли заехать машины с продовольствием, инвалиды, люди пожилого возраста были лишены возможности посетить в воскресные и праздничные дни богослужения, которые являются самым светлым моментом в их тяжелой жизни. Тем самым грубо нарушаются свободы, гарантированные государством и декларированные Законом о свободе совести и религиозных организациях.
И когда монастырь уже почти потерял надежду на справедливость, в марте 2002 года вышел Указ Президента Украины о реституции церковной собственности. Была создана межведомственная комиссия, которая уже основательно ознакомилась с аргументами обоих сторон возникшего конфликта. Наконец-то к власти в государстве пришли люди, которым не безразличны проблемы не декларативного, а истинного возрождения духовности нашего народа. Вице-премьер-министр Украины по гуманитарным вопросам Дмитрий Табачник заявил в прессе, что найдет компромиссные решения сложных и конфликтных ситуаций между церквами и нынешними пользователями церковного имущества. В частности, он возглавил нынешний переговорный процесс между НАН и Ионинским монастырем.
Казалось бы, все должно уладиться, все должны быть довольны. Но некоторым политическим силам невыгодны мир и согласие в государстве. Бывший секретарь ЦК ЛКСМУ Анатолий Матвиенко и несколько народных депутатов из парламентской фракции Юлии Тимошенко, имеющей церковный орден, направили депутатский запрос главе правительства с требованием защитить ботсад от монахов. В это же время Национальный ботанический сад, не имея законных рычагов для отстаивания своих прихотей, обратились к низким популистским методам, используя средства массовой информации, враждебно настроенные к Украинской Православной Церкви. И в обитель зачастили так называемые летописцы, которые, переступая через все мыслимые нормы журналистской этики, человеческой морали, с помощью откровенной лжи, хамства и некомпетентности, пытаются бросить тень на деятельность Ионинского монастыря и на Украинскую Православную Церковь.
Так уж повелось, что православные священники, а тем более монахи, прощают своих обидчиков, даже не подают иски в суд за оскорбление своей чести и достоинства. А жаль, ведь выигранных в суде денег у горе-журналистов «Столицы», «Вечірнього Києва», «Дня» хватило бы на ремонт и реконструкцию помещений, которые, верится, Академия наук все же возвратит законному владельцу.

21.01.2003. КИЕВ. Профиларетовский чиновник блокирует вопрос о сооружении храма УПЦ на улице Артема

Уже третий год община церкви Веры, Надежды, Любови и матери их Софии при Киевской областной больнице и ее настоятель протоиерей Александр Ворона добиваются отвода земельного участка для постройки храма. В 2000 году администрация Шевченковского района предложила им участок земли в сквере по улице Артема рядом с кинотеатром «Киевская Русь». Давно собраны все предварительные соглашения, а также огромное количество подписей прихожан, которые хотят видеть на этом месте храм. Отца Александра поддерживают такие депутаты, как В. Дейнега, М. Голица и др.
Строительство храма –– насущная необходимость и для отца Александра, и для общины. Маленькая домовая церковь, которая располагается в подвальном помещении одного из корпусов областной больницы, уже давно не может вместить всех желающих, особенно после того, как в ней произошло настоящее чудо –– отображение на стеклах киотов литографий Спасителя и Божией Матери. Место для храма, определенное райадминистрацией, благодаря его расположению и направленности главной аллеи сквера на восток, как нельзя лучше подходит для строительства храма. То есть все «за»: Божий промысел, желание прихожан, поддержка депутатов, разрешение всех необходимых инстанций. Но кадастровое дело №5946 до сих пор так и не удается вынести на рассмотрение сессии Киевсовета. Против, как обычно, «профессиональные патриоты», на дух не переносящие Церковь Божию, но поддерживающие безбожный раскол.
«Член комиссии по землеустройству К. Гищак, –– рассказывает отец Александр, –– предложил мне первым делом вместе с прихожанами перейти к Филарету, а, услышав отказ, сказал, что ляжет костьми, но не допустит строительства» москальской» церкви в сквере, где «наши украинцы» когда-нибудь поставят памятник Черноволу. Мы не против памятника. Наоборот, было бы очень уместно, если бы он стоял возле церкви и прихожане могли бы возложить к нему цветы и заказать панихиду о погибшем рабе Божием Вячеславе. Но вызывает недоумение то, что один человек может блокировать работу всей комиссии. Доколе обстановка в стране будет накаляться подобными «найсвідомішими» депутатами и политиками!»

29.01.2003. КИЕВ. В храме Благовещения Пресвятой Божией Матери при бывшем митрополичьем корпусе до сих пор находится Музей декоративно-прикладного искусства

Как свидетельствуют архивные документы, в 1904-1905 гг. на средства митрополита Флавиана рядом с митрополичьими покоями и Трапезной палатой Киево-Печерской Лавры был построен Благовещенский храм. Он имеет два яруса и большой цокольный зал. Ранее в этом храме регулярно совершались богослужения. Однако, несмотря на рекомендации Совета Европы, указы Президента Украины, распоряжения и постановления Кабинета Министров, храм по-прежнему остается Музеем декоративно-прикладного искусства, в основу коллекции которого вошли собрания ценностей генерала Потоцкого.

04.02.2003. ТЕРНОПІЛЬ. Депутати Тернопільщини знов чинять перепони поверненню Свято-Успенської Почаївської лаври законному власнику

Як повідомила інформагенція RISU, депутати Тернопільської облради на сесійному засіданні прийняли звернення до Кабінету Міністрів України з проханням включити комплекс споруд лаври в перелік визначних пам’яток архітектури, історії та культури й не допустити передачі приміщень святині у власність будь-якої із релігійних конфесій. Приводом до такого кроку стало звернення намісника Почаївської лаври єпископа Володимира до управління в справах релігії Тернопільської облдержадміністрації, в якому він, посилаючись на Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігії та відновлення порушених прав Церков та релігійних громад», просить передати комплекс споруд лаври у власність чоловічого монастиря Української Православної Церкви замість незрозумілого «користування». На сьогодні комплекс споруд Свято-Успенської Почаївської лаври переданий в управління Держбуду і становить державну власність, перебуваючи на балансі управління містобудування та архітектури облдержадміністрації.
На думку депутатів обласної ради, «Почаївська лавра з давніх-давен є святинею українського народу, а отже –– має належати саме народу». Тому вони «просять, аби задля збереження спокою в регіоні та недопущення прояву будь-яких передумов для загострення міжконфесійних стосунків між релігійними громадами Кабмін залишив комплекс споруд лаври в державній власності».
Дивує те, що саме в цьому регіоні найбільший відсоток храмів та монастирів, в тому числі і видатних пам’яток архітектури, які повернено державою саме у власність (а не користування) релігійних громад. Звісно, Української греко-католицької церкви. Чому ж, коли справа стосується Православної Церкви, депутати діють в традиціях тоталітарного атеїстичного режиму, постраждалими від якого вони себе вважають, та намагаються відокремити Церкву не тільки від держави, а й від її власного народу?

13.02.2003. КИЕВ. Под охраной музея Всесвятский храм Киево-Печерской Лавры пришел в запустение и начал превращаться в «кав’ярню»

На территории Верхней Лавры, которая до сих пор находится в распоряжении Национального Киево-Печерского историко-культурного заповедника, над экономическими вратами находится храм в честь Всех Святых. Он был построен на средства гетмана Украины Ивана Мазепы в XYII-м веке. В результате эксплуатации музеем этот памятник пришел в запустение. При входе в помещение складывается впечатление, что он подвергся разграблению, причем опустошители старались вынести все, что только можно. В здании отсутствует церковная утварь, некоторые настенные росписи замазаны красной краской, на иконостасе нет многих икон. Люди платят десять гривен за экскурсионный билет, но вместо древнейшего памятника истории и духовности «вежливые» экскурсоводы показывают им разграбленный, запущенный храм. Эта пустота, наверное, надоела «музейщикам», поэтому на одной из дверей, ведущей в храм, они повесили красочную вывеску «Кав’ярня». Получается, что вместо того чтобы отремонтировать храм или вернуть его Церкви, руководство музея, игнорируя указы Президента и правительственную программу, не только удерживает его у себя, но и зарабатывает деньги на торговле чаем и кофе, пищевыми продуктами и алкогольными напитками.

13.02.2003. КИЕВ. Стены Казанского храма Свято-Вознесенского монастыря содрогаются от постоянной вибрации заводских станков, а пение монастырского хора заглушается музыкой из открытых окон местной гостиницы

Казанская церковь Свято-Вознесенского Флоровского монастыря оказалась «между двумя огнями». С одной стороны в пятнадцати метрах от алтаря стоит четырехэтажное здание гостиницы, построенное на фундаменте монастырского корпуса. Храм не может использоваться в богослужебных целях, так как из открытых окон здания постоянно доносится музыка, на балконы выходят люди, которые курят и сбрасывают окурки вниз. С другой –– в двух-трех метрах от храма находятся мастерские протезного завода. Когда монастырю передали Казанскую церковь, понадобилось немало усилий, чтобы вернуть ей первозданный вид (храм имел вид обычного двухэтажного здания без купола и колокольни). Однако рядом продолжают работать станки протезного комбината. Поэтому штукатурка так и не успела прочно пристать к кирпичу, и стены древнего памятника до сих пор постоянно лущатся. Руководство монастыря пыталось найти общий язык с дирекцией завода, но «передовики производства» требуют от монахинь в обмен на это здание возмещения ущерба или сооружения павильонов где-то в другом месте. Зачем? Ведь специально созданная комиссия установила, что протезный завод использует свои производственные площади только на тридцать процентов. Все же остальные помещения в разных районах Киева сдаются в аренду. В частности, по улице Флоровская, 5 одно из заводских помещений занимает кафе. Значительная часть зданий просто пустует. Протезный комбинат мог бы вполне обойтись без этого корпуса и вернуть его Церкви. А Управление по охране памятников могло бы поспособствовать этому, тем более что есть соответствующие указы Президента и постановления Кабинета Министров.

14.02.2003. КИЕВ. Эконом Киево-Печерской Лавры игумен Варсонофий (Столяр): » Пока помещение находится в ведении музея или какой-нибудь государственной структуры, оно рушится на глазах. Но как только его возвращают Церкви, оно тут же восстанавливается…»

В средствах массовой информации прошло сообщение о том, что архитектурные сооружения, которые находятся в ведении Киево-Печерской Лавры, постепенно приходят в упадок. Эконом Лавры игумен Варсонофий (Столяр) опроверг это утверждение. Для примера он взял 56-й монастырский корпус и прокомментировал ход его восстановления.
По словам отца Варсонофия, четвертая часть Киево-Печерской Лавры была гостиным двором. Один из корпусов этого двора –– пятьдесят шестой –– до 2000-го года пребывал в ведении Министерства финансов. В 1980 году в нем был сделан капитальный ремонт. Но к 2000-му году он пришел в аварийное состояние. Некоторые окна были выворочены вместе с рамами, штукатурка на стенах облущена, перегородки между комнатами разрушены, обломки разломанной мебели разбросаны по всему помещению. И это неудивительно, ведь до передачи монастырю в здании находилось два машинных цеха, и из-за постоянной работы станков появились глубокие трещины в стенах, местами осыпались потолки и стала протекать крыша. «Как только нам передали это здание в 2000-м году, мы тут же сделали основательный капитальный ремонт», –– заявил эконом Лавры. В настоящее время монастырский корпус № 56 представляет собой белоснежное здание, по всем архитектурным и строительным параметрам соответствующее европейским стандартам. «Причем вся эта работа была выполнена на пожертвования прихожан, предприятий-меценатов и монастырские средства,–– заявил отец Варсонофий, –– бюджетные же деньги на восстановление 56-го корпуса не выделялись». И это несмотря на то, что на кануне 950-й годовщины со дня основания Киево-Печерской Лавры был издан Указ Президента о выделении бюджетных средств на восстановление монастыря и празднование юбилея. В заключении эконом монастыря отметил: «Эти деньги были выделены лишь на бумаге, но фактически в казну монастыря не поступили. Факт на лицо: пока помещение находится в ведении музея или какой-нибудь государственной структуры, оно рушится на глазах. Но как только его возвращают Церкви, оно тут же восстанавливается».

21.02.2003. КИЕВ. Руководство историко-культурного заповедника не спешит ремонтировать помещения, отобранные у монастыря

В распоряжении Киево-Печерского историко-культурного заповедника находится большое количество помещений, незаконно отобранных у Церкви во время безбожного режима. Но используются лишь те здания, которые могут принести какой-то доход. Поэтому многие помещения в Верхней Лавре просто пустуют и постепенно приходят в аварийное состояние. О существовании некоторых из них работники музея даже не подозревают. Когда подходишь к музейщикам, показываешь фотографию и спрашиваешь, что раньше находилось в том или ином помещении, они пожимают плечами. А их плачевное состояние объясняют отсутствием средств.
Весьма печальное зрелище представляет Онуфриевская башня, которая находится в Верхней Лавре, неподалеку от Успенского собора. Построен этот памятник архитектуры в 1698 году на средства Ивана Мазепы. Сейчас башня представляет собой полуразрушенное здание: металлическая крыша окончательно пришла в негодность, стены дали трещины, фундамент перекосился.
Территория вокруг нее завалена мусором и строительными отходами.
Обретут ли Онуфриевская башня и прочие кровоточащие раны на теле верхней Лавры своего истинного хозяина? Ведь нынешнему они, похоже, не нужны.

Житомирське протистояння

Останнім часом розкольницька преса зчинила багато галасу навколо Хрестовоздвиженського храму Житомира. Цей храм в роки панування войовничого атеїзму був експропрійований, як і більшість храмів України. Сьогодні, коли прийшов час повертати церковне майно, виявилося, що окрім законних нащадків –– Української Православної Церкви –– на нього претендують ще декілька “дітей лейтенанта Шмідта”, перш за все “Київський патріархат” анафемованого Філарета. Така ситуація, на жаль, типова для багатьох регіонів України, в тому числі і для Києва. Здається, що крім єдиного можливого цивілізованого європейського варіанту вирішення питання про повернення майна законному власнику влада шукає обхідні шляхи, посилаючись на зміну релігійно-політичної ситуації. Мовляв, була б одна “православна церква” –– не було б питань. Але ж хто створює паралельні до Православ’я “незалежні церкви”? Хто, як не держава, є батьком “дітей лейтенанта Шмідта”?
Про те, що з цього виходить, свідчать матеріали прес-конференції, що відбулася наприкінці минулого року в Житомирі з приводу повернення Хрестовоздвиженського храму.
11 грудня у приміщенні Спасо-Преображенського кафедрального собору м. Житомира відбулася прес-конференція, на яку були запрошені представники засобів масової інформації міста та області.
На прес-конференції були присутні: настоятель Спасо-Преображенського кафедрального собору протоієрей Стефан Періг; головний спеціаліст відділу у справах національностей, міграції та релігії обласної державної адміністрації Олександр Леонідович Пивоварський; настоятель храму святої рівноапостольної княгині Ольги м. Житомира ієрей Андрій Боклан; настоятель храму святого праведного Серафима Саровського м. Житомира ієрей Володимир Головецький; диякон Спасо-Преображенського кафедрального собору Владислав Чижевський; прихожанин Ігор Валерійович Александров; завуч недільної школи при Спасо-Преображенському кафедральному соборі Галина Василівна Давидова.
Засоби масової інформації представляли: обласне телебачення – К. Головчанський; канал “Союз TV” – Ю. Юрченко; міське радіомовлення – К. Міщенко;“Радіоклуб” – Т. Гоша; газета “Вечерний Житомир” – О. Юрош; газета “Вільне слово” – І. Стронговський; газета “Житомирщина” – І. Ліберда; газета “Інтерес” – І. Балан; газета “Меркурій” – Т. Гоша; газета “Місто” – К. Міщенко; газета “Правда Житомирщини” – Ю. Птіцин; газета “Субота” – Л. Федотова; “Укрінформ” – Н. Міжигурська.

Настоятель Спасо-Преображенського кафедрального собору протоієрей Стефан Періг:
- Ми відкриваємо нашу прес-конференцію на тему: “Хрестовоздвиженський храм і ситуація, яка склалася навколо нього”. Головне –– не ситуація, яка склалася навколо цього храму, а те, що зараз відбувається в середовищі православних християн, тих християн, які перебувають у розколі. Ми занепокоєні тим, що їхні душі ведуть прямо у пекло, що так звані священнослужителі Київського Патріархату проповідують лжеправославне вчення і говорять і навчають лжечистоти православної віри.
Ми пропонуємо вам, шановні друзі, історичну довідку про Хрестовоздвиженську церкву, висловлювання православних ієрархів світу про розкол, який стався в Україні.
Хочемо побудувати свою прес-конференцію таким чином: надамо слово безпосереднім учасникам подій, які відбулися 1 грудня, у неділю, біля Хрестовоздвиженського храму, а також тим людям, які ще донедавна перебували у Київському патріархаті.
Про суть розколу в Україні розповість ієрей Андрій Боклан, настоятель храму святої рівноапостольної княгині Ольги, що у Смоківці. Прошу, отче Андрію.
Ієрей Андрій Боклан:
- Я вас не буду утомлять историческими умозаключениями, ибо если история не связана с нашей жизнью, то это схоластика. Вот несколько фактов, которые говорят о методах работы Киевского патриархата. У меня в руках интересный документ. Я его зачитаю: “Українська Православна Церква. Київський Патріархат. Житомирське єпархіальне управління. Вих. № 53“06” 06 2001 р. Його Преподобію ієрею Анатолію Мазуренку; копія в справу благочиння; копія в справу парафії; копія в особову справу.

УКАЗ

Цим указом Вам благословляється духовна опіка парафії святої рівноапостольної Ольги м. Житомира, з повідомленням місцевого благочинного.
Єпископ Житомирський і Овруцький Ізяслав.
Чтобы вам была ясна суть дела (на пресс-конференции присутствует представитель отдела по делам религии областной государственной администрации), то скажу, что такой парафии в Житомире у Киевского патриархата нет. Я приезжаю на свой приход для совершения вечернего богослужения и вижу такую картину: стоит незнакомый мне мужчина в пьяном виде (выпил, по-видимому, для храбрости) и надевает мои священнические одежды. На мой вопрос, что он здесь делает, заявляет, что будет здесь служить. Спрашиваю: “А на каком основании?”. –– “Ну, вот у меня указ от Изяслава”,–– отвечает. На вопрос: “Какое отношение имеет лжеепископ Изяслав к каноническому приходу святой княгини Ольги?” он ничего не отвечает, но настоятельно собирается служить. Причем пришел не один, а с бывшим старостой Святоольгинского храма, который за аморальное поведение был изгнан из прихода до покаяния.
Придя в храм, лжесвященник Киевского патриархата использовал излюбленное средство врага рода человеческого –– ложь и клевету. В те дни наш канонический архиерей был в командировке в Москве, и самозванец заверил прихожан: “Вашего архиерея нет, и все храмы города Житомира перешли под юрисдикцию Киевского патриархата”. Он показывал им указ от нового «епископа»-самозванца Изяслава. Прихожане были в шоке и не могли понять, что происходит. Может, вам интересно, как мы с ним поступили? А как бы вы поступили, если бы в ваш дом пришел человек и сказал: “Твоя семья –– больше не твоя семья, твои дети –– больше не твои дети (а пасомые для священника как родные дети), твой дом –– не твой дом …”? Мы его выгнали из храма. По этому поводу я обращался в органы милиции и в отдел по делам религии (это, в общем, организация без прав, а у кого нет прав, у того нет и обязанностей), но призвать самозванца Каргу к ответу не смогли.
Приведем другой пример. В районе Соколовой Горы есть так называемый приход Киевского патриархата, который якобы строит церковь. Я сам строю храм и знаю все тонкости этого дела. Прежде чем приступить к постройке, необходимо оформить документы, а это очень дорого… Но, спрашивается, почему этого не делают представители Киевского патриархата? Их строительство не проходит никаких экспертиз. Ведь если они построят культовое сооружение, то предполагается, что в нем будет какое-то количество людей. А если случится какая-то беда, с кого будут спрашивать?
И здесь опять используется ложь и клевета. Лжесвященник, который строит свое капище, говорит жителям Соколовой Горы, что храм строится на средства Почаевской Лавры. Почаевская Лавра если и имеет отношение к раскольникам, так только как обличительница раскола. Я знаю много примеров, когда христиане, по неведению находящиеся в расколе, после ее посещения обращались в Православие. Раскольники, стремясь показать, что они такие же, как и православные, организовывают паломнические поездки в Почаевскую Лавру. По прибытии туда один из главарей раскола, Богдан Бойко, говорит: “Когда будете исповедоваться и причащаться, ни в коем случае не говорите, что вы из Киевского патриархата”, т. е. он благословляет своих приверженцев на откровенную ложь. Некоторые так и поступают и лгут, а другие, не желая идти против своей совести, говорят на исповеди, что они из Киевского патриархата, и, по благости Божией и наставлению почаевских старцев, переходят из раскола в Православную Церковь.
Как преодолеть раскол? Очень просто. Нам надо оставаться самими собой, т. е. православными, и любить Православие. А для того чтобы его любить, надо его знать, а для того чтобы знать, надо им жить. И раскол сам по себе исчезнет. Я думаю, что весь тот шум, который поднят раскольниками вокруг Крестовоздвиженского храма г. Житомира, это не что иное, как ответ раскольников на массовый уход от них служителей и мирян в Православную Церковь. Вот они и устраивают скандал, чтобы сконцентрировать внимание общественности на своей персоне.
Отець настоятель:
- Як ви зрозуміли, о. Андрій повідомив кілька фактів, як поводить себе Київський патріархат. На жаль, ця проблема існує не тільки у нас, в Житомирі, а й по всій Україні з того часу, як було незаконно створено Київський патріархат, з 92-го року.
Я хочу розповісти про події, які відбулись 1 грудня, у неділю. Почну з того, що в день Архістратига Божого Михаїла, 21 листопада, представники Київського патріархату від Михайлівської церкви (вони її зараз називають собором) провели хресний хід до Хрестовоздвиженського храму. Що нас насторожує в цьому акті? Коли Українська Православна Церква (Житомирська єпархія) проводила свої хресні ходи, то завжди зверталась у міську раду, робила заявку і отримувала дозвіл на проведення хресних ходів. Представники Київського патріархату цього не зробили.
Тоді ж ми дізналися, що в недільні дні постійно (вже протягом кількох місяців) біля Хрестовоздвиженського храму проводить свої так звані молитви Степан Микитин із групою людей з Київського патріархату. Яке він має відношення до нашого храму? У так званого Київського патріархату ніхто і ніяких храмів не забирав, бо він створений лише 10 років тому. Людей, як розповідають нам, небагато: від 5 до 20, по-різному буває. Як ми з’ясували, при вході в Михайлівську церкву навіть висить оголошення, що о 13-ій годині здійснюється богослужіння біля Хрестовоздвиженського храму. На ці дії Київського патріархату відгукнулись прихожани Української Православної Церкви, зокрема прихожани собору.
Ми вирішили звернутись до влади і написали лист-протест на адресу голови Житомирської облдержадміністрації і мера міста. Хочу зачитати його вам:
“Голові Житомирської облдержадміністрації Рудченку М. М., меру м. Житомира Буравкову Г. А.

Лист-протест
Ми, духовенство, прихожани і жителі м. Житомира, звертаємось до Вас і висловлюємо велике обуренням діями так званого Київського патріархату, особливо служіннями і хресними ходами до історично нашого Хрестовоздвиженського храму, в якому зараз тимчасово розміщено музей природи.
Зважаючи на їхні дії, ми приймаємо рішення з цієї неділі розпочати хресні ходи з богослужінням у всі недільні та святкові дні від Спасо-Преображенського кафедрального собору до Хрестовоздвиженського храму і продовжувати їх до повної передачі храму законній канонічній Українській Православній Церкві. Всю відповідальність за неправомірні дії зі сторони Київського патріархату, вважаємо, мають нести ті, хто проявляє бездіяльність і байдужість у вирішенні цього питання.
У випадку продовження пасивного спостереження зі сторони владних структур за провокаційними діями розкольників ми залишаємо за собою право виражати протест всією Житомирською єпархією на площі перед будинком облдержадміністрації.
До даного листа додаються підписи віруючих Української Православної Церкви.”

Слід зазначити, що цієї ж неділі, 24 листопада, ми під цим листом-протестом зібрали підписи (за один день більше 1600). І вже 25 листопада цього лист було подано до облдержадміністрації, а наступного дня, 26 листопада, –– до мерії. 26 листопада, в день святителя Іоанна Златоустого, ми знову провели хресний хід до Хрестовоздвиженського храму. Ні 24, ні 26 числа під час хресних ходів ми не зустрічали представників Київського патріархату. Але в неділю, 24 листопада, відбулася ще така подія.
Коли ми повернулись із хресного ходу, то до мене прийшли прихожани і сказали, що зараз біля Хрестовоздвиженського храму служить представник Київського патріархату. Я взяв свого помічника і викладача педуніверситету, прихожанина нашого собору, і поїхав подивитися на їхнє служіння.
За метр від Степана Микитина і його прихожан я простояв хвилин 20, слухаючи їхні молитви. В мене було бажання запропонувати йому більше не приходити сюди і не служити біля стін нашого храму, тому що його моління є святотатством. Це наруга над нашим храмом. Коли Степан Микитин сказав відпуст, тобто закінчив своє “богослужіння”, то люди, які були з ним (чоловік 12), почали вголос говорити таке: ”О, коли б уже нам Господь дав любов, щоб ці яничари, москалі і запроданці, повернулись у наш Київський патріархат, у нашу церкву”. Мені в такому випадку вступати з ними в розмову було нічого, і я промовчав. Вони пройшли повз мене. І на цьому все закінчилось.
Наступної неділі, 1 грудня, ми знову пішли до Хрестовоздвиженського храму. Тут, у соборі, я оголосив про те, що богослужіння відбудеться о 13-ій годині. Ми вирішили не йти хресним ходом, а просто зібратися біля Хрестовоздвиженського храму. Наші люди стояли там, коли прийшли представники Київського патріархату. Вони чомусь пішли служити не в центрі, як 24 листопада, а стали збоку від іншого виходу із Хрестовоздвиженського храму. Звичайно, духовенство і прихожани стали висловлювати своє невдоволення тим, що ця група людей творить тут свої так звані служіння. Почали звертатись до мене, щоб я підійшов до них і запропонував закінчити і залишити територію нашого храму, що я й зробив.
Я звернувся до Степана Микитина. Він у той час, як я розумію, чивав Святе Письмо і продовжував своє богослужіння. На мене він не звертав ніякої уваги. Я звернувся до нього зі словами: “Шановний, прошу тебе на хвилинку зупинитись і поговорити зі мною”. Ніякої реакції з боку Степана Микитина не було. Тоді я став говорити йому, що, мовляв, ти, шановний, ображаєш почуття православних віруючих, які зібралися тут на богослужіння. Звернувся із проханням закінчувати службу і зі своїми прихожанами іти звідси, щоб не розпалювати пристрасті. Він знову-таки не відповідав. Зі свого требника, гортаючи його (я розумів так), вишукував прохання про любов. Та одразу в тих проханнях чомусь було багато слів про ворогів: отут і любов, але тут і дуже багато ворогів. Так я простояв хвилин 5. Почали підходити наші люди. Почалася словесна перепалка, нецензурних слів не було. Наші люди говорили відкрито, мовляв, ви є розкольники, ви є богохульники, нас ображає ваше служіння на цьому місці, і ніякого права –– ні історичного, ні морального –– знаходитися тут, на території нашого храму, ви не маєте. Прихожани просили більше сюди не приходити і не творити тут своїх служінь. І ми почали ставати між стінами храму і цією групою людей. Їх було чоловік 8 – 10. Степан Микитин, ні на що не реагуючи, продовжував своє служіння, хоча його група розійшлась. Частина, чоловік четверо, стояла біля нього, а всі інші сперечалися з нашими людьми, відходячи від стін Хрестовоздвиженського храму. В один момент Степан Микитин вибіг і, оббігши всю групу, наблизився до стіни храму і впав на коліна. Чомусь усім здалося, що він зробив уклін, ударившись головою об землю. Не знаю, було так чи ні. Я стояв біля нього, і він далі продовжував на колінах свої молитви. Хочу сказати, що Степан Микитин закінчив свою так звану “службу” до кінця. Сказавши відпуст цього молебню, звівся на ноги і пішов швидким кроком до дороги, так що я не встигав за ним. І тільки при самому виході на тротуар він кинув мені такі слова: ”Я тут служив і служитиму”. На цьому конфлікт було вичерпано.
Ми зібрались біля центрального входу Хрестовоздвиженського храму і продовжили свою молитву. Повторили хресний хід 4 грудня, на свято Введення у храм Пресвятої Богородиці. Повторили хресний хід у неділю, 8 грудня. Цього дня знову були представники Київського патріархату на чолі зі Степаном Микитиним, які молилися вже на тротуарі і на дорозі, не заходячи на територію Хрестовоздвиженського храму (тобто так, як ми їм і пропонували). Ми казали: якщо ви хочете молитись, то, починаючи з літа 92-го року, будь-який пустир у Житомирі належить вам. Будь ласка, беріть ці пустирі, моліться, будуйте свої храми, а на наші, історично наші храми, ви не маєте ніякого права. Ми свій храм будемо захищати. Як будемо захищати? Будемо йти хресним ходом, будемо ставати на території Хрестовоздвиженського храму і собою не пускати Київський патріархат на територію нашої святині. Якщо нас буде мало, з благословення правлячого архієрея владики Гурія будемо закривати інші храми міста Житомира. Таким чином, усі прихожани міста ставатимуть на цій території й не допускатимуть самозванців. Якщо того буде мало, будемо скликати всю єпархію, але Хрестовоздвиженського храму їм не віддамо.
Чому ми так налаштовані? Що ми тим хочемо показати? Насамперед ми хочемо, щоб на цю проблему, на цей конфлікт звернула увагу наша влада, яка говорить про те, що зараз на Хрестовоздвиженський храм претендують УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ. Нещодавно, ви знаєте, була створена Українська Соборна Церква (так званий митрополит Мойсей–самозванець з’явився останніми днями). Є Церква Апостольська (її створив священик у минулому Гліб Якунін, який був засуджений на Соборі разом з Філаретом). Вони також називають себе православними. Є Жива Церква, яка веде своє коріння з Росії і зараз розповсюджується у нас. Що, завтра і вони будуть претендувати на Хрестовоздвиженський храм? І ми змушені будемо розглядати їхні пропозиції і ділитися з ними, віддавати наш храм? Та нізащо! Нам не треба чужого, але й свого не віддамо. Ми будемо його захищати.
Зараз хочу надати слово прихожанину нашого Спасо-Преображенського собору Ігорю Александрову, який займається історією храмів Житомирської єпархії.
Ігор Александров:
Почему раскольники, в данном случае филаретовцы, поднимают такой шум вокруг Крестовоздвиженского храма? У них нет ни юридических, ни моральных, ни исторических прав на него.
Что говорят архивные документы о Крестовоздвиженском храме? Каменный храм был построен в 1900 г., т. е. ему чуть больше ста лет. Он построен на средства Святейшего Синода. Почему? Потому что прихожане этого храма были очень бедны, в основном это были малеванцы. И они не имели средств на строительство нового храма. По инициативе настоятеля этого храма протоиерея Александра Селецкого храм был построен, на что Святейший Синод выделил свыше 60 тысяч рублей. Сама церковь на строительство храма выделила 3 тысячи рублей.
Как дальше развивались события вокруг этого храма? С установлением советской власти в Житомире и в Украине 1 января 1919 г. вся собственность Православной Церкви была национализирована. Почему? Потому что большевики говорили: это построено на народные средства, а раз мы –– народная власть, значит, мы и забираем имущество Церкви. Чтобы это не вызвало волнений в народе, они стали сдавать храмы в аренду. И брали за регистрацию очень хорошие деньги, а регистрировать их приходилось буквально каждый год. Кстати, с тех пор и пошла так называемая регистрация.
В 1922 г. начинается кампания по изъятию церковных ценностей, и два священника этого храма были арестованы и осуждены. Первым был настоятель Александр Поникаров, вторым –– Юлиан Красицкий. Поникарова осудили на 3 года условно, Красицкого –– на 1,5 года тюремного заключения.
В двадцать третьем году Поникаров уклоняется в раскол обновленческий. Тогда советская власть с целью уничтожения Православной Церкви спровоцировала массу расколов. Были “пролетарская церковь”, “живая церковь”, “обновленческая церковь”. Каких только не было раскольников, и все себя называли церквами. В частности, Поникаров ушел в раскол обновленческий. С этого момента храм принадлежал обновленцам до самого его закрытия, примерно до 1935 года (точная дата неизвестна). Далее храм использовался как складское помещение. А в 1942 году канонический епископ Леонтий (Филиппович) открыл этот храм, и там служил православный священник. Но летом 43-го года под давлением немецких оккупационных властей храм перешел в руки самосвятов (тоже один из видов раскола). Почему храм перешел к ним? Потому что немецкая власть придерживалась политики: всем сестрам по серьге. За месяц до освобождения Житомира раскольники прекратили свою деятельность в городе, и храм снова перешел в руки Православной Церкви.
В начале 1944 года, на момент закрытия, храм принадлежал Русской Православной Церкви. У каждого из вас есть папка, в которой подробно изложены факты, и каждый из них подтверждается ссылкой на архивы. Итак, сама логика подсказывает: храм строила Русская Православная Церковь, на момент закрытия он принадлежал Русской Православной Церкви. Следовательно, кому он должен быть передан?
Руководители Киевского патриархата, обосновывая свое право на этот храм, говорят, что он построен на средства наших дедов и прадедов, поэтому должен принадлежать им. Это напоминает большевистский лозунг, который гласил: строили храм на народные средства, поэтому он должен нам принадлежать, так как мы –– народная власть. Как видим, документы говорят прямо противоположное, т. е. сама Православная Церковь финансировала строительство этого храма.
Раскольники говорят, что храм в 20-е гг. принадлежал им, т. е. автокефальной церкви, одному из видов раскола. Но даже известный краевед Николай Кострица, публикуя в одной из газет статью про Крестовоздвиженский храм, написал, что такого никогда не было, и это же подтверждают документы. Храм с 1923 года принадлежал обновленцам-раскольникам. Кстати, это движение целенаправленно было создано советской властью. Относительно аргумента, что храм принадлежал раскольникам в годы войны и потому должен быть передан им, из документов следует, что храм 1,5 года принадлежал Православной Церкви и лишь пять месяцев –– раскольникам. Разве может нынешняя власть руководствоваться решением немецкой оккупационной власти? Они не имеют юридической силы. Так к чему раскольники подталкивают власть? Это нонсенс, если на основании этого решения к ним перейдет храм.
И последнее. Храм на момент закрытия принадлежал Православной Церкви, и все имущество было передано Спасо-Преображенскому собору.
Итак, документы говорят о том, что раскольники никакого (ни морального, ни юридического, ни исторического) права на храм не имеют. Равно же как и все другие, претендующие на него.
В последнем номере газеты “Про-Житомир” журналист Юрий Птицын задает вопрос: почему регистрируется такое количество приходов на данный храм? Ну, а если завтра придут буддисты и скажут: “Мы тоже хотим регистрироваться на этот храм”, так что, и их регистрировать? Где логика, где предел?.. Должна быть зарегистрирована только одна община на этот храм, в этом и суть конфликта.
Отець настоятель:
Зараз для виступу хочу надати слово Пивоварському Олександру Леонідовичу, представнику влади.
Пивоварський Олександр Леонідович, головний спеціаліст відділу у справах національностей, міграції та релігії обласної державної адміністрації:
Шановні присутні! Я хочу звернути вашу увагу, що ми у своїй діяльності керуємось Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Це є фундаментальний закон, тому всі мої відповіді, всі дії обласної адміністрації мусять бути в рамках чинного законодавства. Закон, прийнятий Верховною Радою, а отже, усім українським народом, визначає однозначно, що всі конфесії перед законом рівні. І правильно тут говорили священики: якщо завтра зареєструються крішнаїти чи товариство свідомості Крішни (будьте певні, що вони є в Житомирі і Бердичеві), бахаї (з Нового року подаватимуть на реєстрацію статут релігійної громади, яка є поки що єдиною на Житомирщині), то відмова у реєстрації є порушенням чинного законодавства. Нам може не подобатись така кількість православних конфесій в Україні (я вже говорив про це на минулій прес-конференції у Свято-Михайлівській церкві). Але це реальність нашого життя. Хочу звернути вашу увагу, що саме внаслідок таких складних політичних колізій з початку 90-х років утворилось стільки православних конфесій. Ми не в захваті від цього. Я особисто вважаю, що то є трагедія українського народу, що то є велика біда в духовному житті українського суспільства.
Є Закон, є Конституція України, але є ще ті обставини, життєві чинники, які мусять бути враховані при вирішенні того чи іншого питання. Вже стільки років діє законодавство про свободу совісті, але питання про культові споруди, на які претендують кілька конфесій, не вирішене. Я не знаю, як воно буде вирішуватись у майбутньому. Давайте розглянемо інший бік питання. Є в чинному законодавстві такий пункт: коли на храм претендують кілька конфесій, то мають бути почергові богослужіння: ”ви” сьогодні, а “ми” –– завтра. Досвід Західної України говорить про те, що такий пункт у чинному законодавстві веде до прямого конфлікту. Стефан Періг (я знаю, він виходець із Галичини) краще за мене розповість, до чого може призводити такий пункт у законодавстві. На сьогоднішній день активно дискутується питання про вилучення цього пункту із законодавства про свободу совісті.
А що стосується українськості чи неукраїнськості Православної Церкви, канонічності чи неканонічності, то, вибачте мені, це не функція органів влади визначати, яка більш благодатна церква, а яка менш благодатна.
Так склалося, що на сьогодні у Хрестовоздвиженському храмі розміщено музей природи. Я не погоджуюсь із такою тезою, що обласна адміністрація зовсім нічого не робить. Ви знаєте, що будь-яка добра справа, навіть якщо це діло Боже, впирається у кошти. Обласна адміністрація неодноразово зверталася і до Кабінету Міністрів, і до Верховної Ради з проханням виділити кошти на переселення музею природи з Хрестовоздвиженського храму. Здається, остання сума необхідна для побудови музейного комплексу становить 20 млн. гривень. Було подано прохання до Кабінету Міністрів виділити ці кошти або добудувати гастрольний театр чи знайти якийсь інший варіант, щоб звільнити Хрестовоздвиженський храм. Є колишнє приміщення міської ратуші. Напевне, воно не зможе вмістити всі експонати. Якщо переносити музейні експонати у нинішнє приміщення, порушується закон про музейну справу, який передбачає зберігання і утримування експонатів у відповідних умовах (температура, освітлення, режим вологості). Управління культури не погодиться на переміщення експонатів у якесь інше приміщення, де немає умов для їхнього зберігання. Планувалося перенести музей у гастрольний театр по вулиці Фещенка-Чопівського. На сьогодні не видно ніяких кроків, які б говорили, що там починається якась реставрація. Як буде все вирішуватись, ми поки що не можемо сказати.
Відносно правомірних чи неправомірних дій хочу сказати, що я не був тієї неділі біля Хрестовоздвиженського храму і не бачив, що там діялось. Ст. 21 говорить, що можна надавати місце для богослужінь, і держава повинна сприяти цьому (я думаю, владика Ізяслав (Київський патріархат), спираючись саме на цю статтю, проводить там богослужіння). На початку свого виступу я говорив про те, що закон є формальний. Чинне законодавство про свободу совісті не єдине, є ще законодавство про охорону громадського порядку. Є закон про музейну справу, є Конституція України. У всякому разі, треба враховувати громадсько-політичну ситуацію, яка склалася навколо Хрестовоздвиженської церкви. Ст. 21 законодавства дозволяє нам молитися. Прийдуть одні, але прийде і конкуруюча конфесія також молитися. Почнуться взаємні неприязні. Це може закінчитися порушенням громадського порядку. Тоді в силу вступає законодавство про охорону громадського порядку. Це вже функції правоохоронних органів. Після заяви на прес-конференції в Київському патріархаті правоохоронні органи були повідомлені про необхідність попереджувати такі конфлікти. Але біля кожного прихожанина і біля кожного священика не поставиш міліціонера. Яке ж буде богослужіння, коли поруч будуть правоохоронні органи? Як це питання вирішити? На сьогоднішній день усе зводиться до коштів. Як вирішити питання з богослужінням біля храму? Якщо виникає така ситуація, то треба звернутися до міськвиконкому про дозвіл і задіяти правоохоронців. Це питання фактично залишається без відповіді. Можливо, я не все сказав. Якщо до мене є запитання, я із задоволенням відповім.
Отець настоятель:
Із сказаного можна зрозуміти, що ми чинимо вірно, коли йдемо і захищаємо свій храм, коли говоримо, що він належить тільки Українській Православній Церкві. Ми маємо приклади наших сусідів. Усі постанови суду щодо храму в Рівному (кафедральний собор) говорять про те, що він має бути повернутий Українській Православній Церкві. Що ми маємо на сьогоднішній день? Зверху молиться Київський патріархат, у нижньому храмі –– Українська Православна Церква. Ніхто і не думає повертати. Чому? Тому що свого часу (в 92-93 рр.) припустилися помилки, впустивши туди Київський патріархат. Ми в себе цього не допустимо. Інакше, чого ми варті, якщо вони будуть ходити і молитись біля стін нашої святині? Я ще раз стверджую, що це зовні проста проблема: вийшла громада на громаду. Конфлікт має інші, духовні корені.
Хочу надати слово тим, хто нещодавно перейшов з Київського патріархату, повернувся у лоно канонічної Православної Церкви. Що вони розповідають про Київський патріархат? Що там відбувається? Чому всі їхні так звані служіння є для нас, православних віруючих канонічної Української Православної Церкви, святотатством, богохульством, наругою над нашими святинями? Надаю слово священику Володимиру, який нещодавно повернувся з Київського патріархату.
Отець Володимир Головецький:
Оскільки я перебував у Київському Патріархаті понад 4 роки, то пироги тієї конфесії їв, так би мовити, із середини. Тому ще раз, користуючись нагодою, цілком добровільно, навіть з радістю, хочу засвідчити про істинність православної віри і звернути увагу всіх присутніх, у тому числі журналістів, котрі будуть на цю тему писати, що ніхто нас до цього не примушував.
Якось волею Божою потрапив до церкви православної в Угорщині. І мені сказали: ”Твої діти, хрещені в Київському патріархаті, не є хрещеними”. Це угорці сказали! Зараз вам роздали прес-релізи про те, що весь православний світ, патріархи Олександрії, Константинополя, Греції, Сербії, Польщі, Чехії, Словаччини, навіть Японської Православної Церкви –– всі вони, весь православний світ, не вважають хрещення у Київському патріархаті законним.
Рішення покинути розкол остаточно сформувалось протягом 10 днів. Признаюсь, майже рік я до цього йшов. Був зв’язаний і фінансово (у мене двоє дітей, меншенькому 10 місяців), і до людей звик. В чому єресь? В тому, що купка людей вважає себе розумнішою за всю Соборну Церкву Христову. Невже ви думаєте, що православні греки не знають про нашу проблему, або серби, або американці? Знають, переживають, і є канонічні рішення. То чому ж оця жменька Київського патріархату каже, що нехай Церква своє знає, а ми своє знаємо. Оце ж і є єресь, яка називається еклезіологічною єр

Хроника служения Предстоятеля УПЦ

Ю. Максимов. «Властелин Колец» и христианство