Обзор прессы

01.11.2002 archive, Вестник №14, Обзор прессы

26. 10. 2002. КИЕВ. В интервью газеты «Киевские Ведомости» академик Сергей Аверинцев заявил, что «Велесова книга» — подделка чистой воды

На вопрос корреспондента газеты «Киевские Ведомости» о «Велесовой книге», которую в Украине кое-кто считает ее «своей», а недавно появилось уже второе ее расширенное издание якобы в переводе на современный украинский, сделанное бывшей учительницей, ныне высвященной в сан главной язычницы под именем Волхвины Зореславы. Она, как сказано в предисловии, десять лет назад познакомилась с Библией и поняла, что эта книга — зло, «глобальна програма винищення народів», сделавшая народ Украины рабом. Но, главное, в Киеве есть группа людей, утверждающих будто «Велесова книга» — это главнейшая и древнейшая книга Украины. По ней не только молятся — с книгой знакомят в наших школах, как «з історичною пам’яткою» известный академик-гуманитарий Сергей Аверинцев сказал, что в России в «истинность» «Велесовой книги» верит небольшая группа озабоченых. Поэтому он выразил удивление по поводу того, что в Украине есть люди, которые считают ее национальной гордостью и своей «історичною пам’яткою». По словам академика, этой книге, которая якобы была записана на деревянных дощечках 1000 лет назад (вдруг исчезнувших в XX веке), на самом деле немного лет. «Скорее всего, — предположил ученый, — ее придумал русский эмигрант-писатель Юрий Миролюбов, которому после гражданской войны якобы передал дощечки деникинский полковник. Они, я знаю, много выпивали, вот где-то после третьей-пятой что-то такое и родилось».

23.10.2002. КИЇВ. Яку віру сповідує уряд України, якщо газета «Урядовий кур’єр» сповідує язичництво?

Офіційна газета Кабінету Міністрів України «Урядовий кур’єр» наприкінці серпня запропонувала на розсуд читачам розмірковування «на релігійні теми» професійного вченого-«технаря», «який так захопився духовними речами, що написав книжку з красномовною назвою «Як Були створені люди на Землі, про справжню історію людства та наукову релігію».
Друкуючи роздуми новоспеченого релігієзнавця, автор статті «Назад, до цивілізації?» («Урядовий кур’єр», № 151, 17.08.2002.) прохає читачів поставитися до них без упередження. Мовляв, людина думала-думала стільки, таке вигадала — лишень почитайте!
Чесно кажучи, дочитати до кінця ці «глибокі розмірковування» просто не реально. Від початку важко «переварити» ствердження, що Зевс, Іван Купала, Прометей, Феміда та інші — «реальні історичні постаті, тепер немає ніяких сумнівів». Далі — більше. Бог, як відомо, створив світ за 6 днів, і по образу й подобі Своїй створив чоловіка, а згодом і жінку. Як стверджує «професійний вчений-технар», імена цих людей були не Адам та Єва, а Уран і Гея, можна назвати їх й «Хор і Дана». Далі, продивляючись статтю, виявляємо, що Іван Купала був головним серед останніх поколінь героїв, які походили від Зевса, і греки називали його Аполлоном. Потім боги створили людей — прямими предками яких були леви. І так далі, і все в такому дусі.
Читання статті якось саме по собі обривається посередині цього «мудрого» опусу після слів: «Вихідці зі створеної на наших теренах за допомогою богів першої в світі цивілізованої держави Арати рознесли світло знань по всьому світі. Скоро на Землі існувало вже 12 самостійних держав».
Можна було б вважати публікацію цього історичного «вінегрету» за наукове дослідження редакції на тему «як багато брехні і безглуздостей здатен проковтнути пересічний український читач», або ж невдалий творчий експеримент окремого співробітника, якби не трапилося продовження. «Чи варто рухатись «назад, до цивілізації» — так називається чергова порція «одкровень» від сучасного інтерпретатора Біблії та вітчизняної історії в «Урядовому кур’єрі» (№ 189, 12.10.2002). Але тепер це не просто режим «запитання-відповідь» між «релігієзнавцем» та прискіпливим журналістом. Тепер вже «відомий» і представлений публіці науковець Володимир Деревій відповідає на «шквал» читацьких (обурених, ми так розуміємо) листів. Не можна переказувати усього сказаного у статті, аби занадто вразливі читачі не взяли проголошені «істини» близько до серця, варто відзначити лише окремі пасажі.
Отже. «Якби сучасні богослови покопалися в древніх слов’янських літописах, вони б там знайшли, що «Ілля се Зевс, се син Божий Перууні велика». Тобто, як виявляється, грецький Зевс, язичницький Перун, біблейський Ілля, древньосемітський Ілу, китайський Шан Ді, індійський Кришна тощо є один і той самий Син Божий Дій, древньоруський Бог». Не варто хвилюватися читачам, що всі боги усіх світових релігій насправді походять від нашого, «вітчизняного». Згодом у статті з’ясується, що Україна — то «Батьківщина Божих заповідей», українська мова — «Божа мова», а держава Арата, що колись начебто існувала на наших землях — «держава добра і щастя» (читаймо: рай на землі), і вигадки вчених-утопістів — то лише «спомини про ті далекі часи».
Наступний «перл»: «В. Деревій вважає: нонсенсом є той факт, що й досі православна церква не вибачилась за ганебне визнання Льва Толстого божевільним за його абсолютно правильний висновок про те, що Ісус не є Богом». Так, справді, є тут частка правди — Православна Церква дійсно не вибачилась перед Деревієм за Льва Толстого, але ж ніхто ніколи не визнавав великого письменника божевільним. Священний Синод РПЦ у 1901 році виніс постанову про відлучення Толстого від Церкви, який «повстав проти Господа і проти Христа його». Але ще до офіційного відлучення, Лев Толстой офіційно відрікся від Церкви. А у своїй відповіді на постанову Священного Синоду від 20-23 лютого 1901 року відомий письменник визнав, що він «відрікся від Церкви.., перестав виконувати обряди та таїнства.., заборонив допускати до нього священика у годину смерті». «Те що я відрікся від Церкви, яка називає себе Православною, це абсолютно справедливо…». Великому письменникові не потрібне було вибачення від священнослужителів. Натомість, майже через 100 років, воно знадобилося для «науковця-правдошукача» Деревія.
В усіх своїх міркуваннях та твердженнях «знавець релігій» посилається на невідомі джерела: «про це свідчить маса джерел», «доказів більш ніж достатньо», «тепер немає ніяких сумнівів», але зрештою не зрозуміло, яких саме джерел, яких літописів, кому доказів достатньо? Адже у категоричних твердженнях В.Деревій висловлює лише свою думку, не вказуючи хоча б, де і в якій історичній праці подібне вичитав. І з якого дива він надав собі право висловлюватися на підставі тих самих «анонімних джерел», що «думки окремих читачів про сучасне православ’я чи марксизм-ленінізм як «найвищі досягнення» людства в царині релігійних та суспільних наук є безпідставними, а реальна практика тільки підтвердила це»? То чому туманні розмірковування «вченого-технаря», які більше скидаються на «нотатки божевільного», пропонуються в державній урядовій газеті майже на весь розворот, а думки інших — «безпідставні»? Чому горе-релігієзнавець може дозволити собі висловити на всю країну, що є «абсолютно правильним» висновок «Ісус не є Богом», «сучасні комуністи повинні саме Ісуса вважати основоположником їхньої ідеології, а Маркс і Ленін лише сплюндрували її», а думки читачів з цього приводу, які мають право заперечити Деревію та приборкати його спритного товариша-журналіста, лише піддаються критиці без друкування чи принаймні цитування?
Невирішеним лишається лише одне питання: якщо офіційний рупор уряду країни «Урядовий кур’єр» сповідує язичництво і прищеплює до нього громадян та урядових чиновників, то може язичництво є офіційною вірою уряду України, а незабаром ми побачимо і людські жертви на схилах Дніпра?

22.10.2002. КИЇВ. «Охтирський монастир — унікальний», — підсумовує розповідь про відновлювану на Сумщині святиню газета «Голос України»

«З чого починається монастир?» — запитує в читачів газета «Голос України» (№ 192, 18.10.2002.). Автор матеріалу Дмитро Максютенко розповідає про відновлюваний на Сумщині Охтирський Свято-Троїцький монастир. Ще у 1654 році ігумен Іонікій заснував разом з кількома десятками монахів обитель на мальовничому пагорбі біля Охтирки. «Дике колись місце швидко заквітло величними спорудами, перетворившись на один з найбільших монастирів в Україні, — говориться у статті. — Той пагорб і тепер називають Монастирською горою».
Обитель за історію свого існування двічі піддавалася розкраданню та руйнації — вперше за роки правління Катерини ІІ, вдруге — в 30-ті роки ХХ століття, «коли вже геть інше покоління охтирчан повністю розібрало його на будматеріали».
І ось, з 28 травня цього року, за благословенням єпископа Сумського і Охтирського Іова, для відновлення монастиря на горі оселилися монахи о. Сімеон та о. Смарагд. «Відродження починається майже з нуля: на горі нема ані храму, ані келій. За храм править дерев’яний навіс, у якому, втім, є все необхідне для Літургії — престол і жертовник. А живуть монахи в армійському наметі, подарованому військовими».
Що приємно, автор змальовує починання і спосіб життя монахів без іронії та сарказму, таких характерних майже для всіх матеріалів про Церкву в центральних засобах масової інформації. В нього не викликає подиву прагнення людей оселитися подалі від світу і проводити час у молитвах і богослужіннях. Дмитро Максютенко не вишукує потаємних прихованих мотивів, які спонукали віруючих розпочати відродження обителі, натомість правдиво та об’єктивно змальовує побут іноків та проблеми, з якими вони стикаються у повсякденній діяльності.
«Усе начебто гаразд, але монастир і досі не отримав юридичного статусу. На паперах, які засвідчують монастирську власність на землю, бракує одного-єдиного підпису з департаменту екології. Там чомусь відмовили…». Розповідаючи про життєвий чернечий устрій, журналіст підсумовує: «Ці правила — усього-на-всього норма чернечого життя. Але, на жаль, у нас вони сприймаються майже екзотично. Тож Охтирський монастир — унікальний. І унікальний, хоч як це не дивно, тому, що просто справжній».

22.10.2002. КИЕВ. Философ Владимир Шкода: «Цель «школьной теологии» — раскрыть культурный смысл и потенциал христианства»

Еще только обсуждается вопрос о введении в школьную учебную программу предмета теология, а в средствах массовой информации уже активно публикуются письма возмущенных читателей, «крики душ» родителей, чьих детей права якобы будут ущемляться. Звонят и пишут в редакции люди, отстаивающие права школьников не учить «Отче наш» и не знакомиться с теорией, по которой сотворил человека Бог, а не природа из обезьяны путем эволюции.
Газета «День» выступила в своем роде пионером в дискуссии вокруг введения в школы теологии, предоставив философу Владимиру Шкоде слово в защиту многострадального предмета («Теология в школе», «День», № 187, 15.10.2002).
«Уже заговорили о нарушении свободы совести и указывают на статью Конституции об отделении религиозных организаций от государства, а школы — от церкви, — пишет Шкода. — Извините, ментальность совка, атеиста по темноте и духовной лени, еще долго будет являться в разных обличьях. На религию он реагирует фразой товарища Бендера «Почем опиум для народа?». Характеризуя наше до предела секуляризированное общество, философ настаивает на том, что религиозную жизнь, даже и не живя ею, культурное общество должно хотя бы понимать. «Да, это слово первым приходит на ум. Хотя чувствуется, что оно и не самое точное. В нашем языке выхолощен целый пласт понятий, нужных для серьезного разговора о религиозной жизни».
Говоря о необходимости введения теологии в программу школы, Владимир Шкода разграничивает понятия «теология» и «религиоведение». О последнем автор говорит: «Это же — почивший в Бозе научный атеизм, адептов которого милосердное постатеистическое государство просто не могло выгнать тогда на улицу. А теперь они потчуют студентов, неизвестно для каких целей, информационной окрошкой, наструганной из разнообразных религиозных систем. Цель же «школьной теологии», — продолжает автор, — раскрыть культурный смысл и потенциал христианства, показать, какого идейного и нравственного ресурса лишен все еще здравствующий homo soveticus».
Размышляя о вере, Владимир Шкода отмечает, что она «действительно спасает. Жизнь человека без веры невозможна. Но в европейском сознании под влиянием Просвещения это понятие ушло в тень. Просвещение было нацелено на реабилитацию разума, освобождение его от жесткого контроля со стороны церкви». Но в нашем обществе, у которого безбожная власть десятилетиями отнимала веру в Бога, сегодня «исцелительный, то есть спасительный характер веры интуитивно ощущается многими людьми, и, я думаю, это ощущение влечет их к Церкви».
На самое распространенное обвинение якобы притеснений прав нехристиан и атеистов, Владимир Шкода замечает: «Положением Конституции о том, что никакая религия не может быть признана государством как обязательная, не отменяется очевидный факт — христианство на протяжении многих веков было важнейшим фактором развития украинской культуры, как и всех других славянских культур». Верно, государство должно одинаково относиться ко всем конфессиям. «Но может ли идти речь об их фактическом равенстве?».
Подытоживая свои размышления, автор восклицает: «Ну, неужели еще не ясно, что в деле восстановления духовно-нравственных начал жизни игнорировать роль религии просто не умно. Чтобы ни придумали на этой ниве мыслители-моралисты, писатели, художники и прочие мастера культуры, все это будет чем-то вторичным, слабым отблеском истины, ради которой религия призвана в этот мир».

22.10.2002. КИЇВ. Газета «Хрещатик» висвітлює на своїх сторінках відродження церковних традицій доброчинності

«Професійно займатися доброчинністю завжди і всюди було справою Церкви», — пише на сторінках газети «Хрещатик» журналіст Дмитро Кузьмичов («Будинок милосердя», № 152, 11.10.2002). «Але за часів войовничого атеїзму священнослужителів за це безжалісно карали, прирівнюючи до злодіїв. Тож не дивно, що відроджуються майже забуті традиції повільно. І не варто очікувати, хоча б як нам того хотілося, швидко «наздогнати й перегнати Захід» у цій справі, яку там налагоджували роками».
У матеріалі Д.Кузьмичова йдеться про діяльність сестринства св. кн. Іуліанії Ольшанської на хуторі Степок неподалік від с. Мала Вільшанка на Київщині. Започатковане подружжям Маковіїв сестринство, з благословення Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира, створило будинок милосердя для літніх людей. За два неповні роки з напіврозваленої споруди родина Маковіїв зуміла обладнати гарне комфортне приміщення для самотніх пенсіонерів, на прилеглій території — організувати власне господарство. «Нинішнього року на орендованій землі зібрали урожай ячменю і продали його. Ранньої весни вирощують огірки у теплиці. Влітку заготовляють овочі на зиму… Мають вантажівку та мікроавтобус… Заснування Будинку милосердя вдихнуло в село нове життя», — пише журналіст.
А на запитання Д.Кузьмичова, як купці ентузіастів вдалося зробити таку добру справу, настоятелька сестринства матушка Галина відповіла просто: «Коли служиш Господу, Він відкриває шлях, яким ти повинен іти, дає сили. І хто ж як не християни мають довести сьогодні, що добро вічне. А якщо маєш міцну віру, то Бог посилає й допомогу».

Международная антисектантская конференция в Виннице

Церковь и общество