К.Валенрод. Книга 1000 та однієї брехні

01.05.2002 archive, Вестник №8, Страницы истории

БЫЛОЕ И МИФЫ

Деградація гуманітарної науки в Україні, перш за все історії, досягла такого рівня, що можна відкривати спеціальний інститут з реабілітації жертв недостовірної історичної інформації. Дивно: в країні існують величезні бібліотеки, архіви, численна дослідницька література, а політична й гуманітарна еліта годується міфами! Слухаєш «історичні» пасажі якогось політика, й вухам своїм не віриш: звідки він тільки бере всі ці нісенітниці? При цьому ще посилається на літописи та документи! Й ніхто не спробує хоча б раз подивитися у ті ж писемні джерела, про які йдеться! Безумовно, не кожен з нас за професією — історик. А отже, не кожний може перевірити достовірність ледь усіх фактів — чи коректність їх тлумачення — у книзі того чи іншого дослідника минувшини. Часто доводиться покладатися на порядність автора-спеціаліста. Щоб уникнути ризику опинитися під тенденційним впливом автора, доречно іноді читати твори його опонентів. Але й полеміка може бути у істориків різною. Якщо дискутують між собою справжні спеціалісти, загальним результатом їхніх зусиль може стати наближення до істини. Але якщо дослідник має на меті лише облити брудом когось або щось, не турбуючись про докази і арументи, це вже не дослідник, а фальсифікатор. В Україні вже створено цілу систему фальсифікації історії. Скажімо, знаходиться якийсь аматор (як правило, уніат і русофоб) з діаспори, автор низки історичних компіляцій та підробок, перевидається в Україні й оголошується «зерцалом» неушкодженої тоталітаризмом української історичної думки. Його праці стають настільною книгою безграмотних «просвітян», вводяться у політичний обіг, рекомендуються викладачам та вчителям. Так брехня розповсюджується по всій країні.
Однією з таких книжок є твір П.Штепи «Московство», виданий у Торонто ще 1968 року, передрукований 1997 року у Дрогобичі, а зараз вже розміщений у «Інтернеті». За вже знайомою традицією видань такого типу, в анотації вказано: «Автор з позицій патріота України всебічно розглядає історичне підґрунтя визвольних змагань…» і т.ін. Буцімто, брехня і є «патріотичною позицією»! Колись, на початку 90-х років минулого століття, навіть вітчизняні історики — йдеться про справжніх спеціалістів-дослідників — взагалі вважали нижчим за свою професійну гідність полемізувати з авторами подібних творів. Потім, побачивши, що наслідками появи в Україні таких збірок міфів стають криваві зіткнення серед людей на вулицях, деякі вчені мужі все ж таки почали сперечатися з горе-істориками. На жаль, це не зробило ситуацію набагато кращою. Це видно по шкільних та вузівських підручниках… Саме тому ми й наводимо нижче приклад відвертої фальсифікації, якою є книга П.Штепи, щоб показати всю антинауковість подібних творів. Для того щоб читач міг переконатися в цьому, ми супроводжуємо цитати з книги «Московство» коментарями з К.Валенрода, що розташовані в мережі Інтернет.
Книга тисячі та однієї брехні
(П. Штепа та історична правда)
Частина перша
Ваш отец диавол, и вы хотите исполнять похоти отца вашего; он был человекоубийца от начала и не устоял в истине, ибо нет в нём истины; когда говорит он ложь, говорит своё, ибо он лжец и отец лжи.» (Евангеліє від Іоанна, гл.8)
Чем чудовищнее ложь, тем охотнее в нее верят (Йозеф Геббельс)
Quem Deus vult perdere, prius dementat — кого Бог хочет наказать, лишает разума (латинське прислів’я)
Літописець XI ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь, ямь, чухна, весь, пєрмь, мурома, мордва, мокша, мещера, чєрєміси, югра, пєчора, карєль, зирянь, єрзя, самоядь.
Невігластво. Більшість згаданих народів існує досі, й кожний може пересвідчитися в тому, що вони не є росіянами, а цілком окремим народами. Чудь — естонці, лівь — латиші, ямь — фіни, весь — вепси, пєрмь — комі-пермяки, чєрєміси — марійці, карєль — карели, зирянь та югра — комі-зиряни, самоядь та пєчора — ненці, водь — водьялайн, чухна — іжорці. До наших часів не дійшли лише два народи — мещера та мурома, які дійсно розчинилися у російському етносі. Неуцтво Штепи дійшло до такого рівня, що він поділив два реально існуючих угро-фінських народи — мордву-єрзя та мордву-мокша на три — мордву, єрзя та мокша!
Він пише, що то були дикуни: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м’ясо і сиру рибу, не знали рільництва.
Брехня. Цієї фрази в ПВЛ немає. Нестор пише наступне «На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. …А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, діб. Ці мають свою мову, походять від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях — див. Літопис руський http://members.tripod.com/~moonstation/litopys.html
У північній Московщині носили ще й у XX ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що його носили мавполюди 6 тисяч років тому
Невігластво. Мається на увазі зроблений з оленячих шкір одяг («парка», «кухлянка»), який носили корінні народи півночі — ненці, ханти, юкагири, чукчі тощо. З суто географічної точки зору ці народи дійсно жили у «північній Московщині», але вірний своїй підлючій манері Штепа свідомо перекручує фразу таким чином, щоб створити враження, що це ніби-то етнічні росіяни ще у ХХ столітті носили одяг із звіриних шкір.
Московський археолог пише, що слов’янських могил до Х ст. не знайдено ніде в Московщині
Перекручування фактів. Дійсно слов’янська колонізація міжріччя Волги та Окі розпочалася у Х столітті і до цього часу там мешкали балтійські та угро-фінські народи. В рідній Штепі Канаді ще донедавна мешкали одні лише індіанці, однак це не дає підстав зараховувати до них п.Штепу (гадаю, що ініданці образилися б такою пропозицією)
На теперішній карті Московщини більшість географічних назв—надто озер, річок—фінські
Невігластво. У своєму освоєнні міжріччя Волги та Оки слов’янські переселенці зіткнулися передусім з балтами, а не угро-фінами. Штепі невідомі останні дослідження російських істориків та лінгвістів, які піддали обгрунтованій критиці «имеющую солидный возраст традицию объяснять все неизвестное в Средней, Восточной и Северной России как «финское» наследие» — див. В.Н.Топоров. К вопросу о древнейших балто-финноугорских контактах по материлам гидронимии. http://www.arya.ru/wwwboard/arc/arc1/messages/419.html
Тих угро-фіннів підбив у Х ст. під свою владу український князь Святослав Великий і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) української держави
Невігластво. Власне угро-фінські народи півночі взяли участь в завоюванні Рюриковичами Києва та навколишніх земель. Ось як пише ПВЛ: «У рік 6390 (882). Вирушив Олег у похід, узявши багато своїх воїнів — варягів, ЧУДЬ, словен, мерю, весь, кривичів…І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз по Дніпру і, прийшовши, узяв город Любеч і посадив мужа свого. І прибули Олег та Ігор до гір київських, і довідався Олег, що тут Аскольд і Дір удвох княжать. …І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли Аскольда на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір… І були в нього словени, і варяги й інші, що прозвалися руссю У рік 6391 (883). Почав Олег воювати проти деревлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці — див. Літопис руський. http://members.tripod.com/~moonstation/litopys.html Дуже цікава деталь — дикуни угро-фіни примучували шляхетних українців ще у ІХ столітті — авторові треба обов’язково виставити москвинам рахунок і за цей їх злочин!
Київські воєводи призначали ватажків угро-фінських племен на урядові посади.
Приховування фактів. Штепа умовчує, що Рюриковичі не лише призначали угро-фінів на урядові посади, але й робили їх своїми намісниками на території сучасної України. Так Чудин був у 1072 році столітті намісником Вишгороду — див. ПВЛ. http://crossader.narod.ru/library/povest.htm
Навіть у XIX столітті лише за 80 км від Москви були села, де люди не знали московської мови. У східній частині Московщини були цілі повіти таких сіл
Приховування фактів. І зараз на схід від Москви живуть мордвини, марійці, чуваші, удмурти, татари та башкири. Ймовірно, що багато з них ще у XIX столітті не володіло чужою для них російською мовою. Водночас виникає логічне питання — якою ж незрозумілою мовою говорили ці люди, якщо, власне, народна московська мова за Штепою і є «фіно-татарська»?
Ні в писаних пам’ятках, ні в усних давніх переказах московського народу немає жодних натяків на боротьбу слов’ян з тубільцями-фіннами
Брехня. Про боротьбу з фінами може свідчити, наприклад, історія Солов’я-Розбійника — див. Н.Ульянов. Происхождение украинцев и великороссов в свете сепаратистской «науки»/ http://www.mrezha.ru/ua/uliano.htm Витіснення та підкорення фіно-угорських народів росіянами тривало й далі, а остаточно вони були приєднані до Московської держави лише наприкінці XVI століття після завоювання нею Казанського царства (марійці, мордва, удмурти) та Західного Сибіру (ханти, мансі).
Українська держава була тоді дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами
Перекручування фактів. Штепа умовчує, що значну частину війська київських князів у ХІІ столітті складали власне «азійські орди» чорних клобуків — див. Н.Ульянов. Происхождение украинцев и великороссов в свете сепаратистской «науки». http://www.mrezha.ru/ua/uliano.htm
Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбський напав 1169 р. на Київ, спалив усе місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви
Брехня. Андрій Боголюбський ніколи не брав Києва. Він у березні 1169 р. був в Торжку, де керував війною проти Новгорода, а суздальською армією під Києвом командував його син Мстислав Андрійович. Крім нього в коаліцію увійшли князі Гліб Переяславський, Роман Смоленський, Рюрик Овруцький, Давид Вишгородський, Мстислав Торопецький, Володимир Дорогобузький — всі, зрозуміло москалі, разом з їх дружинами, але найбільш цікаво, що до цієї компанії прилучилися відомий герой українських думок Ігор Святославович з братом Олегом, а також половці, берендичі та інші степовики. Київ дійсно був пограбований — «…грабиша два дни весь градъ, Подоліе и Гору, и монастыри, и Софію, и Десятинную Богородицю, и не бе никомуже помилованія ни отъ кого, и взяша множество именій… — див ПСРЛ, т.7, с. 84. Як бачимо, літописець не пише, що місто було спалене. Натомість грабунок Києва був викликаний досить прозаїчними причинами, оскільки всі князі розуміли, що місто залишиться комусь одному і тому на всякий випадок компенсували собі виробничі витрати за рахунок київського майна. Але, як виявляється, пограбували і тоді не все, бо в січні 1203 р. на Київ напав один з учасників першого грабунку Рюрик Ростиславович з половцями та союзними чернігівськими князями — «…взятъ бысть Кіевъ Рюрикомъ [...] и сотворися велико зло въ Руской земли, яково же не бывало и отъ крещенія надъ Кіевомъ, многи бо напасти быша надъ нимъ и взятія многи, но не якоже нынешнее зло стасся надъ нимъ: не токмо бо едино Подоліе взяша, но и митрополію святую Софію разграбиша, и святую Богородицу Десятинную и вси монастыри, и иконы ободраша, а иные поимаша, и кресты честныя и сосуды священныя и книги, [...] то все полониша въ полонъ. — див ПСРЛ, т.7, с.108. Великий український герой Ігор Святославович до того часу вже помер, але на поживу прибігло його улюблене соколятко Володимир Ігоревич — увага! — разом із своїм коханим тестем ханом Кончаком. Штепа може зарахувати цю подію до ганебного переліку українського яничарства.
Всі московські історики не згадують нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять, що Київ зруйнували татари
Брехня. Про пограбування Києва 1169 р. писали М.Карамзін, В. Соловьев та навіть той самий В.Ключевський, що його щойно процитував Штепа.
Тому наш літописець і записав: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року».
Брехня. Цього немає в жодному літописі, тому Штепа й не наважився навести посилання
Татари були такими ж азіатами, як і угро-фіни, і ця їхня спорідненість сприяла злиттю обох народів в один—московський.
Брехня. Волзькі та кримські татари існують досі і з росіянами не змішалися, а в минулому запекло з ними воювали.
«Московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські одразу визнали без застережень владу хана і встановили приятельські і навіть кровні зв’язки з татарами. Сам великий князь Михайло Тверськой оженився з татаркою, а за ним одружилися з татарками всі інші московські князі — дається посилання на В.О.Ключевский. Курс русской истории
Фальсифікація. Достовірна цитата з В.О.Ключевського: «Князья тверские никак не могли понять истинного положения дел и в начале XIV в. все еще считали возможной борьбу с татарами. Другой сын Михаила тверского, Александр, призывал свою братию, русских князей, «друг за друга и брат за брата стоять, а татарам не выдавать и всем вместе противиться им, оборонять Русскую землю и всех православных христиан». Так отвечал он на увещание русских князей покориться татарам, когда изгнанником укрывался в Пскове после того, как в 1327 г., не вытерпев татарских насилий, он со всем городом Тверью поднялся на татар и истребил находившееся тогда в Твери татарское посольство. Московские князья иначе смотрели на положение дел. Они пока вовсе не думали о борьбе с татарами; видя, что на Орду гораздо выгоднее действовать «смиренной мудростью», т. е. угодничеством и деньгами, чем оружием, они усердно ухаживали за ханом и сделали его орудием своих замыслов» — див. В.О.Ключевский. Курс русской истории. Лекция 21. http://www.kulichki.com/inkwell/text/special/history/kluch/kluch21.htm Таким чином «українських князів» вписав Штепа. З татаркою оженився не Св. Михайло Тверський, а його сучасник Юрій Московський
Народ суто азійський, що й підтверджує аналіз їхньої крові. Азійські народи мають у крові групу «В», а індоєвропейські—групу «А». Москвини мають «В», а українці—«А». Москвинам притаманні первні монголоїдної раси, а українцям—європейської раси.
Брехня. Росіяни належать до європейської раси. Намагання гітлерівських теоретиків встановити кореляцію між расою та групою крові — це, власне, на них посилається Ю.Липа, з книги якого Штепа вкрав цитату без подання її автора — були повністю безуспішними. Аргументовану критику теорій про відвічну расову розбіжність українців та росіян читач може прочитати в Сергей Обогуев. Укрология. http://www.angelfire.com/nt/oboguev/images/ukrologia.htm
татарського походження …серед аристократії та дворянства—сотні тисяч
Невігластво. Ніколи не було і не могло бути СОТЕН ТИСЯЧ сімей російського дворянства. Щодо перерахованих прізвищ, то значна частина їх могла походити від «слів татарського походження», а не безпосередньо від татар. Приклад — рід князів Булгакових попри татарське прізвище їх родоначальника походить від литовських Гедиміновичів, як і згадані Штепою серед татар князі Хованські. Князі Сумбатови походять від грузин, а Ордіни-Нащокіни ніколи князями не були. Що стосується Годунових, то їх татарський предок Годунових згідно з легендою виїхав до Москви у 1330 р, тобто за 568 років до проголошення його нащадка Бориса царем. Крім того, слід врахувати, що московські дворяни інколи свідомо приписували собі походження від іноземних, у тому числі й татарських, князів, щоб підвищити престиж свого роду. Так не виключено, шо легендарний мурза Чет був вигаданий Годуновими, які насправді походили з місцевого костромського боярства.
Москвини, що переселилися до Сибіру поміж тамтешніх азіатів: якутів, камчадалів, киргизів дуже скоро перебирали не лише мову тих народів, а й їхні звичаї, навіть віру (поганську), забуваючи свою (московську) мову і звичаї
Відсутність логіки. Якщо так, то хто зараз складає більшість в Сибіру — корінні його мешканці чи росіяни?
Але москвини не вважали гріхом шлюб москвинів-християн з татарами-магометанами
Брехня. Магометан перед шлюбом обов’язково хрестили — вже згадана дружина Юрія Московського Кончака отримала в хрещенні ім’я Агаф’я. Див. — Н.М.Карамзин. История Государства Российского, Великий князь Михаил Ярославович, 1304–1319 гг. http://www.kulichki.com/inkwell/text/special/history/karamzin/kar04_07.htm. Протиріччя. Далі сам Штепа стверджує наступне: немосквин, що мав стати підданим держави, мусив спершу одержати московське хрещення і навіть московське ім’я. Це теж брехня, бо існують тисячі прикладів, коли іноземці на російській службі зберігали свою віру і не переходили у православ’я — П.Гордон, Ф.Лефорт тощо
Татари були значно культурнішими за прамосквинів-угро-фіннів. Це визнають і московські історики від М.Карамзіна (1766–1826) до М.Покровського (1868–1932) .
Брехня. М. Карамзін вважав — ймовірно неслушно — монголів дикунами та називав їх «варвары Батыевы». Див. — Н.М.Карамзин. История Государства Российского, Великий князь Георгий Всеволодович 1224–1238 гг. http://www.kulichki.com/inkwell/text/special/history/karamzin/kar03_08.htm
В.Ключевський (1841–1911) пише, що ідею Чінгіс-хана загарбати весь світ дала Московщині її аристократія татарського походження
Невігластво. Штепа плутає В.Ключевського з князем М.Трубецьким, погляди якого він теж жорстоко спотворює — яка йому зрештою різниця, якщо обидва все-рівно москвини? Бідолашний Василь Осиповиич мабуть в труні б повернувся від таких на нього наклепів.
Таке мирне злиття обох народів московські історики називають «татарським ігом» (ярмом) і пишуть, що москвини збройною боротьбою скинули те ярмо. Це звична московська вигадка. Збройна боротьба була лише участю в боротьбі окремих ханів за владу. Зазвичай москвини завжди були на боці того, хто мав більше шансів на перемогу. Коли Золота Орда розпалася, ніяких змін у Московщині не сталося. Всі—і татари, і москвини—лишилися на своїх місцях, на старих посадах. Лише замість хана найвищим володарем став цар
Брехня. Штепа свідомо поминає, що вже після звільнення Москви з-під влади Золотої Орди у 1480 р. та її остаточної загибелі 1502 р. Росії довелося вести довголітню та жорстоку війну за своє існування з іншими татарськими царствами — Казанським (до 1552 р.) та Кримським (до 1775 р.). Останній раз кримські війська облягали Москву у 1591 р., а останній напад кримців на російську частину України відбувся у 1762 р. В російській літературі та фолькльорі тема збройної боротьби з татарами займає першочергове місце, причому татари наділяються найобразливішими епітетами — «прокляті», «погані» тощо. Таке ось «мирне злиття».
Силу татарського впливу у щоденному житті видно з того факту, що москвини молилися в церкві в шапках на голові аж до 1651 року
Невігластво. Мається на увазі звернення царя Івана ІV до Стоглавого собору 1551 (а не як у Штепи 1651 р)., в якому він звертає увагу на окремі факти неповаги до церкви і серед іншого каже, що деякі в «бесстрашии своем» наважуються стояти в церкві у шапках — див. митрополит Макарий. История Русской церкви. Том 3. Отдел 2. Глава VІІІ http://www.magister.msk.ru/library/history/makary/mak3208.htm Як видно, мова йде про конкретні випадки порушень правил поведінки у храмі, а не якийсь загальноприйнятий звичай.
Після 1917 р. здавалося, що імперія втратила свою найсильнішу європейську підпору — Україну. Московщина повернеться до своїх природніх меж XV сторіччя. Перелякані такою можливістю москвини заходилися закладати ідеологічно-правні підвалини свого панування в Сибіру, щоб утримати бодай його. Група московських утікачів-професорів (очолив її малорос проф. Петро Савицький) заходилася розробляти доктрину т. зв. євразійства. Євразійці, визнаючи азійське походження московського народу, пропонували обіперти московську фізичну і духовну силу на Азію, на все азійське, їхній клич: «Москвини, обличчям до Азії!» означав ще: спиною до Європи. Вони обґрунтували тези, що Московщина є цілковито природньою історичною спадкоємницею політичного й ідейного капіталу Чингіс-хана. Тим часом новому московському володареві В.Леніну пощастило повернути до імперії її європейську підвалину — Україну. Гострота імперської кризи минула, євразійська доктрина позірно ніби завмерла
Перекручування фактів. Перша збірка євразійців –»Исход к востоку» вийшла у Софії у 1921 р., коли під владою більшовиків вже остаточно перебували як Україна, так і Сибір.
нова московська провідна верства кинулася поквапно розбудовувати господарство Сибіру, себто здійснювати доктрину євразійців
Перекручування фактів. За дурною логікою Штепи проф. П.Савіцький — українець за походженням, співробітник управління закордонних справ в уряді ген. П.Врангеля своїми працями намагався дати ідеолоігічне обгрунтування влади більшовиків в Сибіру. Шкода, що про такий його кріптокомунізм не знали самі більшовики, які у 1945 р. захопили його у Празі та сказали на 10 років ув’язнення в концтаборі Абезь поблизу від Воркути. Господарське освоєння Сибіру було на порядку денному любої російської влади починаючи з часів Єрмака — так само як освоєння північних територій відповідало національним інтересам Канади.
У державних архівах СРСР є безліч офіційних ухвал усіляких з’їздів, нарад урядів від найвищого—ЦК КПРС до найнижчих районних—нищити націоналістів і націоналізм немосковських народів
Перекручування фактів. Штепа умовчує про резолюції усіляких з’їздів комуністичної партії, які приписували нещадно боротися з великоруським шовінізмом. Цитуємо т. Сталіна»Поскольку пережитки национализма являются своеобразной формой обороны против великорусского шовинизма, решительная борьба с великорусским шовинизмом представляет вернейшее средство для преодоления националистических пережитков» — див. И.Сталин. Национальные моменты в партийном и государственном строительстве. Тезисы к ХІІ съезду РКП(б) http://www.magister.msk.ru/library/stalin/5-11.htm
Аж до XVIII ст. Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Власних же московських письменників майже не було — дається посилання на С.Архангельський. Из лекций по истории русской литературы
Фальсифікація. Справжня цитата звучить наступним чином: «Собственные литературные силы на первых порах крайне незначительны,— вернее сказать, их совсем нет: и в области литературы до самаго конца XV века Москва живет чужим добром» — див. проф. А. Архангельскій. Изъ лекцій по исторіи русской литературы. Казань, 1913, с. 493–494., цитується за І.Огієнко. Нариси з історії української культури. Таким чином, Штепа вкрав з історії російської культури 300 років — яка йому різниця, чи це це п’ятнадцяте, чи вісімнадцяте сторіччя? Крім того, О.Архангельський говорив лише про Москву, а не про Росію в цілому, не заперечуючи існування богатої власної літератури того часу в таких великоросійських містах як Новгород та Псков. Штепа не читав не лише творів Архангельського, але й навіть виявився нездатним правильно виписати цитату з такого самого крутія та фальсифікатора Огієнка.
Граматика М.Смотрицького дуже вплинула на московську мову XVII ст. Спроба М.Ломоносова її змінити не вдалася, -дається посилання на С.Архангельський. Из лекций по истории русской литературы
Фальсифікація. Справжня цитата звучить наступним чином: «Влияние Грамматики Смотрицкаго действительно весьма ощутительно сказывается с половины XVII в. на орфографии не только всей печатной, но и рукописной литературы московской. Смотрицкому между прочим в значительной степени принадлежала наша грамматическая терминологія, удержавшаяся отчасти даже несмотря на попытки Ломоносова изменить ее» — Ibid, с. 139–140. Отже Архангельський говорить не про граматику, а лише про граматичну темінологію. При нагоді дозволимо собі навести приклади впроваджених М.Смотрицьким до російської граматики термінів: «гласная , согласная, удареніе, слогъ, запитая, двоеточіе, точка, имя, мъстоименіе, глаголъ, причастіе, наръчіе, предлогъ, союзъ, междометіе, скланяемая часть, нескланяемая, имя собственное, нарицателное, существителное, собирателное, прилагателное, числителное, вопросителное, притяжателное, усеченное; степени уравненія: положителный, превосходителный; роды: мужескій, женскій, средній, общій; виды: первообразный, производный; число: единственное, двойственное, множественное; падежи: именителный, родителный, дателный, винителный, звателный, творителный; склоненіе, спряженіе; глаголъ: личный, безличный; залогъ: дъйствителный, страдателный, средній, отложителный, общій; лицо: первое, второе, третіе; наклоненіе: изъявителное, повелителное, сослагателное, неопределенное; время: настоящее, прошедшее, будущее; спряженіе: первое, второе; дъепричастіе, приложеніе» — див. І.Огієнко. Нариси історії української культури. http://books.ms.km.ua/OHIENKO/NARYSY_CULTURE/02_vplyv.html Порівняємо її з сучасною українською граматично термінологією — голосна, приголосна, наголос, склад, кома, двокрапка, крапка, займенник, дієслово тощо. Виникає цілком логічне питання — граматику якої мови склав Смотрицький?
Латинська мова була власним витвором європейців, була споріднена з їхніми народними мовами. Тому латина могла запліднити їх і тим започаткувати розвиток національних літератур європейських народів.
Невігластво. Штепі невідомо, що латина немала нічого спільного ані з польською, ані з чеською, ані з німецькою мовами. Більше того, якщо слідувати ідеям Штепи, то яким чином можна пояснити появу угорської літератури — адже угорці були чистокровними угро-фінами та ще й явними кочовиками?
Кожна мова позичає слова з інших, але розвинені мови запозичують лише нові наукові та вузько технічні слова. А бідна московська мусила позичати звичайні, щоденні, що їх кожний більш-менш культурний народ має свої власті. Московська взяла в німецької, наприклад:
Брехня. Замінимо згадані німецькі слова їх російськими відповідниками — брандмейстер (пожарник), брюки (штаны, порты), бунт (восстание), бурт (куча), вал (окоп), ванна (купальня), вахта (стража), горн (рожок), гастроль (выступление), глетчер (ледник), камердинер (застар — постельничий), краги (голенище), кант (окаймление), лакей (слуга), маклер (посредник), орден (награда), пакгауз (склад), парта (лавка), пилигрим (паломник), траур (застар. — жалоба), фальшивьій (поддельный), флюс (опухоль), флаг (знамя), флагшток (мачта), форпост (передовое укрепление), футляр (коробка), шанцы (окопы), шахта (рудник), швейцар (дворник), шельма (мошенник), шина (обруч), шкатулка (коробочка), штемпель (клеймо), штука (единица), штурм (наступление), штурман (рулевой), шулер (мошенник) тощо. Отже не мають російського еквівалента наступні слова — бархат, брухт, вакса, гауптвахта, глазурь, кран, лозунг, мундштук, офицер, обер-, унтер-офицер, патронтаж, ранец, фон, фрахт, штиблеты, — як бачимо, суцільні терміни, а не слова загального вжитку. Слово «пушка» запозичено російською мовою з чеської.
Проте ця мода залишила в московській мові десятки тисяч французьких слів, і знову-таки звичайного, щоденного вжитк
Брехня. Тим самим методом пошукаємо російськи синоніми до згаданих Штепою слів французького походження. Отже — азарт (восторг), аккомпанемент (сопровождение), амплуа (роль), ангажемент (приглашение), анонс (обьявление), антракт (перерыв), аплодисменты (рукоплескания), апломб (самоуверенность), армия (войско, воинство), артиллерист (пушкарь), ассортимент (набор), атака (нападение), афиша (объявление), балюстрада (поручни), баланс (равновесие), бандаж (перевязка), барьер (преграда), бассейн (водоем), бивуак (стоянка), блондин (русый, светловолосый), бокал (кубок), бонна (нянька), ботфорты (сапоги), брюнет (темнооволосый), бульйон (отвар), бутылка (застар. — стекло, сулея), бюджет (застар. — роспись), визит (посещение), галиматья (бессмыслица), гарантия (обещание), гардина (занавеска), гувернантка (воспитательница), декаданс (упадок), департамент (отдел), деталь, диссонанс (разлад), эксплуататор (угнетатель), зкспорт (вивоз), зтажерка (полочка), зтикетка (наклейка), жетон (значок), интерес (любопытство) интимный (близьий), кавалерия (конница), канделябр (подсвесчник), каприз (привередливость), карьер (каменоломня), квартира (жилище), квитанция (справка), колонист (поселенец), команда (приказ), коммерсант (торговец), компания (общество), комплот (заговор), компрометация (бесчестие), коммуникат (сообщение), констатировать (утверждать), конфеты (сладости), костюм (одежда), кошмар (ужас, страх), кулинар (повар), курьер (посланец), магазин (лавка, склад), манеры (поведение), манкировать (уклоняться), манто (накидка), марш (поход), маршрут (расписание), медаль (награда), мемуари (воспоминания), модистка (швея), мотив (причина), оранжерея (теплица), ордер (приказ), портмоне (кошелек), ) пейзаж (вид), персона (личность), престиж (уважение), приз (награда), район (уезд, округ), рапорт (отчет), резонанс (эхо), результат (последствие), режим (строй), реноме (слава), репрезентабельный (представительный), репрессия (преследования), ресурси (запасы), секрет (тайна), серьезный (значительный), сигнал (знак), спектакль (представление), стаж (опыт), табуретка (стульчик), трактир (корчма), фаворитка (любимица), флірт (ухаживание), флаг (знамя), фонд (запас), формат (размер), шалопай (повеса), шеф (начальник), шофер (водитель) тощо. Не мають аналогів слова артист, бордюр, брошюра, бюст, вуаль, гарнизон, девиз, элегантный, компот, кулисы, пансион, пьедестал, поза, ресторан, тираж, фамильярность, фетр й флакон. Принагідно сам Штепа зарахував до давніх українських слів такі явні полонізми як zaproszenie, przerwa, ogloszenie, zaloga, mieszkanie, znieslawienie, cukierki, uchylac sie, ubrania, lad, tajemnica, panibratstwo, wyzysk, тюркське «чубук» тощо.
За 500 років москвини написали лише ДВІ книжки… Це митрополита Якова «Житие царя Ивана Федоровича» та Кубасова «Хронограф»
Брехня та невігластво. В історії Росії ніколи не було царя Івана Федоровича, отже й житія його теж не було. «Повесть о честнем житии царя Федора Иоанновича» належить не «митрополиту Якову», а патріарху Іову (див. Иов (в миру Иоанн) http://kolibry.astroguru.com/01090483.htm С.Кубасов був одним з багатьох авторів московських хронографів — див. Кубасов Семен Иевлевич. http://kolibry.astroguru.com/01110930.htm Історія російської літератури московського періоду –див. Русская литература до 17 века http://kolibry.astroguru.com/01274009.htm
Бєлінський писав: «Світової, історичної ваги московська література ніколи не мала і мати не може. …Всілякі балачки про рівновартність московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячню чванливості
Фальсифікація. Насправді В.Белінський у написаній ним 1843 р. статті «Общее значение слова литература» писав наступне: «Всемирно-исторического значения русская литература никогда не имела и теперь иметь не может… И потому нам должно пока отказаться от всяких притязаний сравнивать и равнять русскую литературу с французскою, немецкою или английскою… Наша литература исполнена большого интереса, но только для нас, русских», — цитуємо за В.Кожинов. История Руси и русского Слова. http://www.duel.ru/publish/kozhinov/kozhin1.html Таким чином, Белінський не заперечує принципово можливість російської літератури стати на рівні з європейськими в майбутньому, але говорить, що на той час — 1843 р. література російська ще не досягла європейського рівня. Як завжди Штепа свідомо спотворив висловлювання російського критика. Про зміну поглядів Белінського на сучасну йому російську літературу див. також — Белинский Виссарион Григорьевич. http://kolibry.astroguru.com/01021321.htm
У своєму змісті московська література перевищила всі літератури своєю огидною безсоромністю та нахабством –дається посилання на В.Розанов. Апокалипсис нашего времени Перекручування. Фраза В.Розанова звучить наступним чином: «По содержанию литература русская есть такая мерзость, — такая мерзость бесстыдства и наглости, — как ни единая литература. В большом Царстве, с большою силою, при народе трудолюбивом, смышленом, покорном, что она сделала? Она не выучила и не внушила выучить — чтобы этот народ хотя научили гвоздь выковывать, серп исполнить, косу для косьбы сделать («вывозим косы из Австрии»,— география). Народ рос совершенно первобытно с Петра Великого, а литература занималась только, «как они любили» и «о чем разговаривали». И все «разговаривали» и только «разговаривали», и только «любили» и еще «любили» — див. В.Розанов. Апокалипсис нашего времен. http://vehi.narod.ru/rozanov/apokal.html .Отже Розанов з притаманною йому різкістю картає російську літературу на невиконання нею свого соціального обов’язку, але не заперечує, як Штепа, творчі здатності російського народу.
На жаль, ми, європейці, досі не маємо великої аналітичної праці про московську літературу, крім деяких розвідок Д.Донцова
Брехня. Причому безсоромна — справжні європейці мають тисячі творів про російську літературу. Про це свідчить сам дурний Штепа, коли пише наступне: «Московська шоста колона у світі подбала, щоб європейці та американці читали московську літературу, але не шовіністичну. В США навчають московської мови, літератури, історії в двохстах вузах. І це не коштує ні цента Московщині. Про кошти подбала московська шоста колона. Українці в США своєї шостої колони не мають, і в жодній американській школі українознавство не викладається, хіба що самі українці заплатять». Невже європейці чи американці дійсно мають такий рівень творчої яловості, що не спромоглися написати бодай одну аналітичну працю на тему, яка викладається в двохстах вузах?
Москва …з питомим їй нахабством, не моргнувши оком, проголосила, що Київська Русь і все, що з нею зв’язане: її історія, її культура, її література є «общим достоянием»
Брехня. Штепа свідомо умовчує, що староруську літературу ми знаємо майже виключно із списків, що збереглися в московських монастирях –див. І.Лисяк-Рудницький. Формування українського народу і нації. Історичні есе, Т.1, К.. 1994, с. 27, а династія київських Рюриковичів була продовжена у Москві
Всі чужинці, які бували в Московщині, однозгідно свідчать про неймовірно жахливий фізичний і моральний бруд не лише московського мужика, але й аристократа
Невігластво. Цитуємо Костомарова про особливості російської гігієни XVI-XVII століть: «Русские вообще ходили в баню очень часто; она была первою потребностью в домашней жизни, как для чистоплотности, так и для какого-то наслаждения. Почти в каждом зажиточном доме была своя мыльня, как уже сказано об этом; сверх того для простонародья и для приезжих всегда по городам существовали общественные, или царские, мыльни, где за вход платили деньги, составлявшие во всем государстве ветвь царских доходов. По известию Котощихина, каждогодне собиралось таким образом до двух тысяч рублей со всех мылен, находившихся в ведомстве Конюшенного дворца. Мыльни вообще топились каждую неделю один, а иногда и два раза. В летние жары запрещалось их топить в предупреждение пожаров, с некоторыми исключениями для больных и родильниц, по воле воевод. Тогда-то особенно наполнялись царские мыльни; впрочем, запрещение топить свои собственные касалось более посадских и крестьян; люди высшего значения всегда пользовались исключением. Баня для русского была такою необходимостью, что по поводу запрещения топить их жители грозили правительству разбрестись врозь из своих домов», — див. Н.Костомаров «Очерки домашней жизни й нравов великорусского народа в XVI-XVII веках». http://tuad.nsk.ru/~history/Author/Russ/K/KostomarovNI/nravy/chart3.html#xi Нагадаємо, шо в цей час на стіл французького короля ставилося спеціальне блюдце, щоб він міг чавити на ньому власних вошей, а одним з важливих елементів одягу європейського кавалера була блохоловка, яка носилася під одягом.
Зненавидівши невдячне рільництво, москвин звернувся до ловецтва та рибальства. Цьому сприяли місцеві обставини, бо в московському пралісі жило багато звірини, та ще й високоцінної хутряної. Хутра завжди і всюди коштували дорого, їх можна продати чи виміняти на все потрібне, отже й на рільничі вироби. Одним пострілом мисливець заробляв більше, ніж цілорічне тяжкою працею на московській бідній землі. Отже навіть і неледар, немосквин волів мисливство, а не рільництво. Московський праліс увесь був помережений болотяними річками та озерами, отже ідеальним краєм для рибальства. А рибалити—незрівнянно легший спосіб наїстися, ніж корчувати пні на «паль». Так самі природні обставини навчили і призвичаїли москвина шукати легкого хліба. Москвин звик ненавидіти не лише рільничу, а й усяку працю.
Відсутність логіки. Виникає цілком зрозуміле питання — навіщо тоді росіяни почали займатися землеробством у своїх болотах, якщо і без того могли прохарчуватися полюванням та рибальством? Адже не культивували землеробства ані евенки, ані якути, ані інші мисливські народи Сибіру. Дійсно — «умом Россию не понять»…
Я радше все життя проживу в шатрі, ніж поклонюся німецькому богові. Я живу в Німеччині недовго, проте, все, що я встиг тут побачити, обурює мою татарську кров. Робити, як віл, ощадити гріш, як жид? Ні! Я волію «дебоширить по-русски», — дається посилання на Достоєвського
Невігластво. Слова Достоєвського відзеркалюють спосіб мислення російських марнотравців, які весело проводили час в німецькому Баден-Бадені, де і сам письменник неодноразово програвав всі гроші в карти чи рулєтку.
Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він «жалував» (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу
Невігластво. Штепа не знає різниці між російськими термінами «вотчина» та «поместье». Законодавчі акти щодо приватної власності на землю в Московській державі XVII століття — див. Соборное уложение 1649 года. Глава XVII. О вотчинах. http://www.pereplet.ru/XPOHOC/mgu/Etext/1649.htm
Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО): українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму «русский», тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг сприйняти іменникової форми «русин».
Невігластво. В такому випадку сам Штепа більшість свого життя мешкав серед москалів, оскільки слова Canadian водночас значить «канадець» та «канадійський».
Нема потреби наводити цитати з їхніх писань, виданих в СРСР великими накладами.
Брехня. В СРСР до початку перебудови були заборонені видання І.Хомякова, К.Лєонтьєва, В.Соловйова, П.Кропоткіна, Н. Данилевського та багатьох інших філософів, які не вписувалися в норми історичного матеріалізму та марскистсько-ленінської теорії
Москвини вбили (з дозволу царя) в 1910 р. Столипіна, не давши йому часу розпочати реформу. І прикметна подробиця: вбив соціаліст Богров, що був на таємній службі у політичній жандармерії
Перекручування фактів. Згідно з дурною логікою Штепи єврей Богров виконував волю москвинів, натомість росіянин Столипін боровся проти всього російського народу. Штепа умовчує, що реформи Столипіна після його смерті не були відмінені, а продовжувалися наступними урядами до самої війни 1914 р.
москвини радо привітали 1917 р. усуспільнення (колективізацію)
Брехня. Колективізація в СРСР розпочалася у 1929 р. Щодо радісного привітання, то лише у 1918 — першій половині 1919 р. в 20 губерніях Центральної Росії відбулося 340 повстань проти радянської влади — див. М.Лацис. Чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией, М.1921. с. 10, цит. за В.Кабанов. Аграраная революция в России, Вопросы истории, № 11, 1989 г.
Український селянин зустрів московську колгоспну ідею з такою ненавистю, що Україна стихійно схопилася за зброю і горіла кілька років у заграві селянських повстань. Перелякана Московщина змушена була визнати, що: «Силою українців не візьмемо», і В.Ленін наказав: «Не накидайте силою колгоспів і взагалі комунізму українцям доти, доки ми не зміцнимо свою владу в Україні». Так вимушено повернули частково приватну власність і особистий почин у формі НЕПу (Нова Економічна Політика). Отже знову—як і перед 1917 роком—українська приватновласницька правосвідомість перемогла московське безвласництво
Брехня. Штепа свідомо умовчує, що причинами впровадження більшовиками НЕПу став масовий протест проти політики «військового комунізму» не лише України, але й інших регіонів, передусім Кронштадтське повстання у лютому-березні 1921 р. та величезні селянські повстання у Західному Сибіру та на Тамбовщині (т.зв. «антоновщина»). Про це Штепа воліє не писати, бо згадки про жорстоко придушені комуністами повстання російських селян не вписуються в його викривлений образ дійсності
Тоді Олександр 1 (1777–1825) наказав запровадити т.зв. «посьолки». В них землі, худоба, будинки, реманент, знаряддя і навіть люди належали державі. Селяни працювали за приписами, складеними в Петербурзі, і під наглядом старшин та підстарший. Все робилося там лише за командою, як у війську. Лад був напіввійськовий з суворою дисципліною і жорстокими карами. В Україні з тих «посьолків» тікали, їх ловили і прилюдно вішали на пострах іншим. Олександр загрожував: «Ті посьолки будуть, хоч би довелося встелити мерцями шлях від Петербурга до Чудова»
Перекручування фактів. Т.зв. «військові поселення» були запроваджені не лише на території сучасної України, але й сучасної Росії. Найбільше народне повстання проти них відбулося у великоросійській Новгородській губернії у 1831 р. — власне у тому самому Чудові. Військові поселення були остаточно скасовані у 1857 р.
Тоді на кожне варварство Європа відгукувалася, і борців за християнські ідеали підтримувала не лише морально, а й матеріально: грішми, дипломатичне і навіть збройне. Так Європа допомогла знищити рабство в Америці, Греції—визволити з турецької неволі тощо.
Замовчування фактів. Росія у 1828 р. відправила свій флот на підтримку повсталих греків і разом з флотами Франції та Англії затопила турецьку ескадру під Наварином. У 1862 р. російський флот увійшов до гавані Сан-Франциско щоб продемонструвати тим самим свою підтримку владам американської Півночі, яким в цей час загрожувала війною цивілізована Англія, яку страшенно обурювало припинення внаслідок військової блокади постачання бавовни з рабовласницького Півдня. Про це Штепа або не знає, або умовчує
Назву своєї столиці (Москва) вкрала у фіннів
Невігластво. Фінське слово «Москва» означало передусім річку, на якій було побудоване місто. Чи мешканці американського штату Міссісіпі (на одній з індіанських мов — «батько вод» ) теж мають виправдовуватися перед тубільцями за привласнення чужї власності?
Так злодійство, брехня, ошуканство, волоцюзтво, безвласництво, безбожництво, загарбництво стали національними рисами москвина — дається посилання на М.Костомаров «Очерки домашней жизни й нравов великорусского народа в XVI-XVII веках».
Фальсифікація. В згаданій праці М.Костомарова цих слів немає — див. Н.Костомаров «Очерки домашней жизни й нравов великорусского народа в XVI-XVII веках» http://tuad.nsk.ru/~history/Author/Russ/K/KostomarovNI/nravy/index.html
Уряд СРСР створив окремі бригади з в’язнів, які ночами—під наглядом НКВД—розкопували старі могили, шукаючи золотих хрестиків, перснів, зубів у мерців. До такого джерела золота не доглупався ще жодний злодій у світі, не те що уряд.
Невігластво. Пограбування мертвих на протязі всієї історії людства було одним з важливих джерел збагачування. Більшість поховань, чи то єгипетські піраміди чи скіфські кургани, була пограбована задовго до того, які їх відшукали археологи. Багато коронованих володарів світу із задоволенням обирало своїх померлих, інколи навіть з неприємними для себе наслідками, наприклад візантійський імператор Лев IV помер від отруєння трупним ядом після того як одягнув витягнуту з труни корону одного з своїх попередників Іраклія. Також під час повстання Хмельницького козаки активно плюндрували склепи магнатів в пошуках золота. Що ж стосується золотих зубів, то серед найближчих сусідів та жертводавців пана Штепи у добрій країні Канада цілком ймовірно були різного роду особники, що в недалекому минулому спритно витягали ці зуби з щелеп нещасних, яких гітлерівці гнали до газових камер.
Набоженство, що не споріднене духовності народу, вія або цілковито не сприймає, як наприклад, не сприйняли християнство семіти—араби та євреї
Невігластво. Ісус Христос та його апостоли говорили власне семітською (арамейською) мовою. Саме семітське сирійське князівство Озроена у ІІІ ст. н.е. стало першою християнсьскою державою світу. Штепа у своїй вбогості не знає ані про антиохійську богословську школу, ані про Несторія, ані про св. Іоанна Дамаскина, ані про те, що семітські християни — араби та ассірійці — існують й досі в сучасних Лівані, Сирії та Іраку.
«В лесу родился — пню молился»,—записав етнограф В.Даль.
Невігластво. Ця приказка власне й мала на меті посміятися над невігласом, який не знав, як поводитися в церкві. Аналогічну знаходимо в Україні:
Славні хлопці-запорожці
Вік звікували — попа не видали.
Як забачили та й у полі цапа,
Отаман каже: «Оце, братці, піп!»
Осавул каже: «Що я й причашався!»
Славні хлопці-запорожці
Вік звікували — церкви не видали;
Як збачили та й у полі скирту,
Отаман каже: «Оце, братці, церква!»
Осавул каже: «Я в їй сповідався»
Поганство і християнство в Московщині зміщалися. Поганські боги, одержавши християнське ім’я «бесы», знайшли місце в московському християнському культі. Християнство і поганство не стали в Московщині двома протиставними релігіями. Навпаки частинами одного московського набоженства. Доповнюючи одна іншу, кожна частина діяла у своїй царині: християнська в небесній, а поганська в земній.
Невігластво. «Двовірність» є цілком нормальним явищем, притаманним більшості народів Європи (див., наприклад, — Дж.Фрезер. Золота гілка). Поганьскі боги після прийняття християнства не зникали, а лише міняли місце перебування. Дуже характерним прикладом такого перевтілення колишніх богів в чортів є, зокрема, український Вій, який з ймовірного бога повітря (ср. санскрітське «вайу») перетворився у підземну істоту, а наприклад християнський святий Георгій (на Західній Україні — Юр) частково перебрав на себе функції давнього бога-вовкулаки. Всі ельфи, гноми, гобліни, фєї та інші сотворіння європейської міфології є лише залишками давніх поганських культів. Вбогий Штепа навіть не знає, шо навіть назви днів тиждня в англійській мові походять від імен колишніх германських богів — Тора, Водана, Фреїі тощо
Ще в XX ст. були в Московщині села, де молотися поганським богам перед християнським образом із засвіченими лампадами. — дається посилання на Ключевського
Перекручування фактів. Ключевський писав про вплив християнської обрядності на язичництво у мордвинів: «Мордовские праздники, большие моляны, приурочивались к русским народным или церковным празднествам, семику, троицыну дню, рождеству, новому году. В молитвы, обращенные к мордовским богам, верховному творцу Чампасу, к матери богов Анге-Патяй и её детям, по мере усвоения русского языка вставлялись русские слова: рядом с «вынимань мочь» (помилуй нас) слышалось «давай нам добра здоровья». Вслед за словами заимствовали и религиозные представления: Чампаса величали «верхним богом», Анге-Патяй «матушкой богородицей», её сына Нишкипаса (пас-бог) Ильей Великим; в день нового года, обращаясь к богу свиней, молились: «Таунсяй Бельки Васяй (Василий Великий), давай поросят чёрных и белых, каких сам любишь». Языческая молитва, обращенная к стихии, облекалась в русско-христианскую форму: Вода матушка! подай всем крещеным людям добрый здоровья. Вместе с тем языческие символы заменялись христианскими: вместо берёзового веника, увешанного платками и полотенцами, ставили в переднем углу икону с зажжённой перед ней восковой свечой и на коленях произносили молитвы своим Чампасам и Анге-Патяям по-русски, забыв старинные мордовские их тексты.
Москвини і тепер вірять, що чаклунами опікуються чорти. На весілля завжди запрошують «колдуна» (чаклуна) і частують його найбільше, щоб його опікун—«леший» (чорт) обороняв молодих.
Невігластво. Чаклунство було і є у всіх народів світу, у тому числі й українців — достатньо згадати тих відьом, що їх постійно тримав при своєму боці Хмельницький, або про їх відому колегу з Конотопу. Яцко Острянин навіть свого часу зібрав у замку Говтва цілий загін чаклунів та характерників, за допомогою яких сподівався зачарувати польське військо. Вигадки про обов’язкове запрошення чаклуна на російське весілля у Штепи ймовірно навіяні картиною «Приход колдуна на сельскую свадьбу»
Згаданий проф.В.Даль записав такі релігійні погляди москвинів: молючись, треба черес (пояс) спускати нижче пупа, а ноги не розчепірювати, бо чорт проскочить. Чай, кава, картопля, тютюн—викляті Вселенським собором (горілка—ні). Дар Божий гріх колоти (себто брати виделкою). Гріх їздити возом, що має дишло (а не голоблі), бо антихрист має дишлову колісницю. Державне тавро на вагових гирях—це печатка антихриста. Щеплення віспи—запродаж дияволові. Статистика робиться, щоб і на тому світі платити податки і т.п.
Невігластво. Це не «релігійні погляди», а нормальні забобони, які є у кожного народа, у тому числі й українців. Натомість заборона вживати каву, картоплю, тютюн, страх перед щепленням чи печатками були притаманні цілком конкретній групі росіян — старообрядцям, які вважали реформи Петра І ознакою наближення царства антихриста. Подібні застереження існували (і існують) й у європейських хіліастичних сект, наприклад «Свідків Ієгови»
На церковній дзвіниці москвини ставили поганського боввана. Попові та місцевому поліцаєві давали хабара, щоб вони не перешкоджали приносити жертви поганським богам та молитися в поганських капищах, захованих у лісі, — даться посилання на В.Даль. Полное собрание сочинений.
Фальсифікація. Насправді ця сцена була описана В.Розановим та стосувалася не росіян, а удмуртів (в тодішній термінології –вотяки). Цитуємо: «Племянник (приехал из «Шихран», Казанской губ.) рассказывал за чаем: «В день празднования вотяцкого бога (кажется, Кереметь), коего кукла стоит на колокольне в сельской церкви, все служители низшие, дьячок, пономарь, сторож церковный, запираются под замок в особую клеть, и сидят там весь день… И сколько им денег туда (в клеть) вотяки накидают!!! Пока они там заперты, вотяки празднуют перед своим богом…» Это — день «отданья язычеству», как у нас есть «отданье Пасхе». Вотяки награждают низших церковнослужителей, а отчасти и со страхом им платят, за то, что они уступают один день в году их «старинке»… В «клети» православные сидят как бы «в плену», в узилище, в тюрьме, даже (по-ихнему) «в аду», пока их старый «бог» (а по-нашему «чёрт») выходит из христианского «узилища», чтобы попраздновать со своим народцем, с былыми своими «поклонниками». Замечательный обычай, сохранившийся до нашего 1911», — див. В.Розанов. Уединенное. http://www.vehi.liter.ru:8010/rozanov/uedin.html
При московських церквах існували т.зв, «братчиньі», щоб спільно святкувати церковні свята. На тих святкуваннях москвини напивалися так, що билися і навіть убивали
Невігластво. Братчіни створювалися власне для спільного виготовлення алкоголю — в умовах існувавшої в Росії державної монополії дозвіл на самостійне вироблення міцних напоїв давався громадам лише в окремі дні року, зазвичай пов’язані з певними церковними святами. Оскільки вироблений на таких братчинах алкоголь не можна було залишати на наступний день, то цілком зрозуміло, що учасники напивалися доп’яна. Такий звичай у 17 столітті став предметом гострої критики з боку російських прихильників благочестя, т.зв. «ревнителей».
Ніяких сект (навіть і незбоченських) ніколи не було в Україні. Були 2–3 протестантські секти, але їх творили і ними керували німці та москвини
Невігластво. Про виникнення та розповсюдження штунди в Україні — див. С.Н.Савинский. Возникновение баптизма в России. http://rusbaptist.boom.ru/savinski.html
На їхнє (московських попів) неуцтво вказує те, що вони й у XVIII столітті заперечували, що наша планета—куля й обертається
Невігластво. Як стало відомо, в архівах московської патріархії досі зберігається рапорт групи спеціально підготовлених таємних агентів, які з притаманною москвинам азійською хитрістю просунулися на провідні посади у керівництві Святої Інквізиції та прагнучи спинити поступ європейської науки зрадницьки засудили на спалення Джордано Бруно, а Галілео Галілея загрозами змусили визнати московське вчення про відвічну плоскість землі. Вічна ганьба московським дикунам!
Єпископ Федір багато людей запроторив до в’язниць і забрав їхні маєтки. Інші мусили працювати на нього як раби. Іншим він рубав голови, випалював очі, вирізував язики, на стіні розпинав, катував іншими способами, бажаючи загарбати їхні маєтки, бо на маєтки і гроші ненажерливий був, як пекло
Невігластво. Процитуємо наведений С.Соловйовим переклад на сучасну російську мову фрагменту літопису, де описана ця історія: «В 1172 году сотворил Бог и Св. Богородица новое чудо, в городе Владимире: изгнал Бог и Св. Богородица Владимирская злого, пронырливого и гордого льстеца, лживого владыку Федорца, из Владимира от Св. Богородицы церкви златоверхой, и от всей земли Ростовской. Нечестивец этот не захотел послушаться христолюбивого князя Андрея, приказывавшего ему идти ставиться к митрополиту, в Киев, не захотел, но, лучше сказать, Бог не захотел его и св. Богородица, потому что когда бог захочет наказать человека, то отнимает у него ум. Князь был к нему расположен, хотел ему добра, а он не только не захотел поставления от митрополита, но и церкви все во Владимире затворил и ключи церковные взял, и не было ни звона, ни пения по всему городу и в соборной церкви, в которой чудотворная матерь божия, — и ту церковь дерзнул затворить, и так разгневал Бога и Св. Богородицу, что в тот же день был изгнан. Много пострадали люди от него: одни лишились сел, оружия, коней, другие обращены были в рабство, заточены, разграблены, и не только простые люди, но и монахи, игумены, иереи; немилостивый был мучитель: одним головы рубил и бороды резал, другим глаза выжигал и языки вырезывал, иных распинал по стене и мучил немилостиво, желая исторгнуть от них имение: до имения был жаден как ад. Князь Андрей послал его к митрополиту в Киев, а митрополит Константин обвинил его всеми винами, велел отвести на Песий остров, где ему отрезали язык, как злодею еретику, руку правую отсекли и глаза выкололи, потому что хулу произнес на Св. Богородицу…Без покаяния пробыл он до последнего издыхания. Так почитают бесы почитающих их: они довели его до этого, вознесли мысль его до облаков, устроили в нем второго Сатаниила и свели его в ад…Видя Бог озлобление кротких людей своих Ростовской земли, погибающих от звероядного Федорца, посетил, спас людей своих рукою крепкою, мышцею высокою, рукою благочестивою царскою правдивого, благоверного князя Андрея. Это мы написали для того, чтоб вперед другие не наскакивали на святительский сан, но пусть удостоиваются его только те, кого Бог позовет». — див. С.Соловьев. Русская история http://www.bestlibrary.ru/texts/ist/solv3/4.shtml
Імена скатованих на смерть Іван IV наказав записувати до синодиків (поминальних книжечок) і розсилати по монастирях, щоб там їх поминали. У деяких синодиках кількість жертв доходила до 4 тисяч «упокоеньіх христиан мужесково, женсково й детсково чина, имена коих Ты Сам, Господи, веси»
Перекручування фактів. При всій свой страшній жорстокості цар Іван IV виявився ліпшим християнином, аніж інші короновані тирани свого часу, оскільки принаймні розумів, що скоєні ним злочини є гріхом, за який треба нести відповідальність перед Богом. Ніхто з сучасних Івану володарів не каявся за свої злочини — ані англійський Генріх VІІІ, за часів якого в Англії були страчені десятки тисяч зігнаних з земель селян та католиків, ані його донька Марія Кривава, що тисячами палила на вогнищах протестантів, ані французький Карл ІХ, що у 1572 р. влаштував своїм підданим сумнозвісну Варфоломеївську, ані датський Християн ІІ, який заслужив у сучасників назву «північного Нерона». У цих шляхетних європейців завжди був спокійний сон.
Іван IV власною рукою вбив ігумена Псковського монастиря Корнелія і наказав на його нагробку написати: «Предпослал его Земной Царь Царю Небесному
Замовчування фактів. Штепа свідомо умовчує цю деталь — Іван розкаявся у своєму гріху і власноручно ніс тіло вбитого ним у гніві ігумена — див. Преподобный Корнилий Псково-Печорский http://www.days.ru/Life/life479.htm
Всі європейські (отже й Українська) церкви ніколи не визнавали зверхності держави над собою
Брехня. Вже згаданий король Англії Генріх VIII урочисто оголосив себе главою англіканської церкви, а всі незадоволені цим рішенням були страчені. Правляча нині королева Єлизавета і досі є главою англіканської церкви. Взагіл у Західній Європі після Вестфальского миру 1648 р. був офіційно узаконений принцип «чия влада, того й віра» –тобто, якщо світліший курфюрст Баварський був католиком, то всі його піддані мали бути католиками.
І чернець Іосиф Волоколамський проголосив московську національну догму: «Понеже вдасть царская от Бога исходит — царь богоподобен єсть
Невігластво. Насправді це формулювання належить візантійському автору VII ст. диякону Агапіту (див. — г.Вернадский. История России. Россия в Средние века)
Та в літопису XII ст. читаємо: «Патриарх Иоким начал учитца, а до того не знал он писания, разве азбуке. Ни церкови, ни чина церковного не знал, понеже бьіл человек служильій й жил в деревни й зайцев ловил, а в церкве в редкий Великдень бывал». Не знав читати-писати, до церкви ходив раз на рік і раптом став патріархом. Хіба і в XVII ст. був у Московщині комуністичний уряд?
Невігластво. Іоакім дійсно походив з роду московських дворян Савелових і спочатку перебував на військовій службі, але у 1655 р. прийняв постриг у Києво-Межигірському монастирі, у 1657 р. призначений патріархом Ніконом будівельничим Новгородського Іверського монастиря, далі переведений у Москву, де займав посади будівельничого у Андрійовському, келаря в Ново-Спаському, а з 1664 р. — архімандрита у Чудівському монастирях. У 1672 р. був хіротонісан в єпископи Новгородські з наданням сану митрополита, а 26 липня 1674 р. обраний патріархом Московським. Отже до свого обрання патріархом Іоакім вже 19 років вів життя ченця і не був новою людиною в церкві. Негативна характеристика Іоакіма була надана його противниками, передусім протопопом Аввакумом (Петровим), головним ідеологом старообрядництва і тому до неї слід ставитися з обережністю.
Цей самий патріарх Іоким писав цареві з приводу тодішнього «староверческого» розколу в московській церкві: «Аз, Государь, не знаю не старые веры не новне, но што велять начальніце, то і готов творить й слушать их во всем»
Невігластво. Ця фраза була сказана Іоакімом у 1664 р., коли він займав посаду архімандрита Чудовського монастиря, тому «начальнице»в даному випадку це не світські, а церковні влади, а обов’язок послуху належить до головних обетів, які дає ченець при постриженні.
коли відроджувалася в 1920-х роках Українська Національна (Автокефальна) Церква, то ВСІ-без єдиного винятку-московські єпископи та священики в Україні самі охоче пішли на службу в ЧЕКА (таємна поліція), щоб нищити «изменников-сепаратистов»
Брехня. Це рідкий приклад того, як злодій кричить «тримай злодія!». Про роль автокефальної церкви у знищенні канонічного православ’я — див. К.Фотиев. Попытки украинской церковной автокефалии в ХХ веке http://www.mrezha.ru/ua/
чого не встиг зробити 1915 р. монархічний «патріарх» (обер-прокурор Св.Синоду) К.Побєдоносцев
Невігластво. К.Побєдоносцев помер у 1907 р.
Московський емігрант, запеклий монархіст, архиєпископ Вільямін у своїй промові, що її виголосив у Парижі 17 вересня 1945 р., казав: «Я вважаю радянську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на тих, хто підтримує її»
Невігластво. Штепа свідомо приховує, що єпископ Веніамін (Федченков) невдовзі повернувся до СРСР, отже всі його дифірамби радянському устрою мали на меті заздалегідь переконати комуністичні влади у своїй відданості.
Московський патріарх Сергій Староградський уклав 1929 р. угоду з урядом СРСР, якою підтвердив стару зверхність уряду над церквою і якою зобов’язався служити владі СРСР, бо вона-як він проголосив у своєму «посланий»—від Бога походить.
Невігластво. Почнемо з того, що фраза «всяка влада від Бога» належить Апостолу Павлу, а митрополит Сергій у своїй декларації 1927 (а не 1929 р.) закликав віруючих лише до громадянської лояльності радянській владі, прагнучи тим самим спинити репресії проти православної церкви, чого досягнути йому не вдалося
Соловецький монастир власне й побудували для ув’язнення великих політичних злочинців, а не для молитов
Брехня. Соловецький монастир був заснований на території Новгородської республіки у ХV столітті ще до її приєднання до Московської держави
Наприклад, предки теперішніх комсомольців-безбожників ще 1611 р. вдерлися до кафедрального собору в Ростові, порубали труну св. Лаврентія на друзки, з митрополита здерли і шматували ризи, а його одягнули у смердюче лахміття і знущалися. Пограбували все в церкві, а решту понищили
Невігластво. Штепа свідомо приховує факт, що ініціаторами пограбування Ростова 1609 (а не 1611 ) р. були козаки, у тому числі й вояки «Запорізького Лицарського Ордену» з армії Яна-Петра Сапєгі, до яких приєдналися мешканці Переяславля-Залєського — див. Соловьев С.М. История России с древнейших времен, Том 8. Глава 5. Продолжение царствования Василия Ивановича Шуйского. Про інших предків комосомльців-безбожників читач може довідатися зі статті П.Кулиш. Владимирия. http://www.ukrstor.com/cgi-bin/ukrstor.pl?aktion=asd&tekst=http://www.ukrstor.com/ukrstor/kulis_vladimiriya.htm
Антихристу немає чого робити в Московшині (М.Булгаков)
Фальсифікація. Згадана фраза у М.Булгакова звучить наступним чином: «Добрая старушка,знающая меня с детства, наслушавшись моих разговоров о церквах, пришла вужас, принесла мне толстую книгу, содержащую в себе истолкование ветхозаветных пророчеств, с наказом непременно ее прочитать. — Прочти, — сказала она, — и ты увидишь, что антихрист придет в 1932 году. Царство его уже наступило. Книгу я прочел, и терпение мое лопнуло. Тряхнув кой-каким багажом, я доказал старушке, что, во-первых, антихрист в 1932 году не придет, а во-вторых, что книгу писал несомненный и грязно невежественный шарлатан, — див. М.Булгаков. Киев-город http://lib.ru/BULGAKOW/kiev.txt. Власне таким «несомненным и грязно невежественным шарлатаном» і є Штепа
Швед Иоган Батвідус захищав 1620 року свою докторську дисертацію в Упсальському університеті на тему: чи москвини є християнами. Він доводив, що москвини не є християни. Професори визнали тезу доведеною і докторат дали. Слушно
Брехня. Юхан Ботвідіус, єпископ лінчепінгський, в своїй дисертації 1620 р. довів, що росіяни є християнами — див. А.С.Мыльников. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы. Представления об этнической номинации и этничности XVI- XVIII веков, СПб, 1999, с. 208
Далі буде…

http://www.mrezha.ru/ua/stepa-1.htm

ИЗ ИСТОРИИ УТВЕРЖДЕНИЯ УНИИ НА ЗАПАДНОЙ РУСИ

С интронизацией Петра Могилы на православной Киевской митрополичьей кафедре в 1633 г. Православная Церковь в Речи Посполитой, поставленная вне закона после Брестской унии и жестоко утесняемая, вновь была легализована. Король Владислав IV признал за православными право иметь митрополита Киевского и четырех епископов: Львовского, Луцкого, Перемышльского и Мстиславского. После этого нормальное течение церковной жизни в Малороссии в целом было восстановлено трудами святителя Петра Могилы и его ближайших подвижников. Лояльность в отношении королевской власти, с одной стороны, и верность Православию — с другой, позволили митрополиту Петру привести возглавляемую им Православную Церковь Западной Руси в цветущее состояние.
Однако период могилянского процветания, продолжавшийся полтора десятилетия, завершается с кончиной великого Киевского первосвятителя, которое по времени практически совпало с началом войны, которую в середине XVII в. повело с Речью Посполитой возглавляемое гетманом Богданом Хмельницким казачество. Ее итогом стало воссоединение Малороссии с Московским государством. И хотя правобережные области Украины так и не смогли освободиться от польского господства, на Левобережье был установлен новый государственный порядок — гетманское правление под верховной властью Московского государя. В новых условиях, несмотря на продолжение смуты среди казачьей старшины, церковная жизнь на Левобережной Украине стабилизировалось и какие-либо попытки экспансии со стороны римо-католиков и униатов были здесь полностью устранены. После перехода Киевской митрополии из юрисдикции Константинопольского Патриархата под омофор Патриарха Московского и всея Руси в 1685–1687 гг. положение Православной Церкви в Левобережной Малороссии окончательно нормализовалось.
Однако ситуация в западных епархиях Киевской митрополии, находившихся в пределах Речи Посполитой, оставалась довольно сложной. После того как ведущий в XVII в. центр церковной жизни Малороссии — Киев, а также основные силы казачества оказались за пределами Польского государства, их влияние на церковную жизнь западных православных епархий значительно ослабло. Сказывалось также и количественное уменьшение православного населения в пределах Речи Посполитой. Отношение к нему со стороны католических властей после казацких войн стало еще более нетерпимым. Все эти обстоятельства привели в последней четверти XVII столетия к тому, что королевская администрация вновь активизировала попытки насадить унию среди подконтрольных ей православных русинов. Первоначально король Ян III Собесский (1674 — 1696 гг.) возлагал большие надежды на возобновление диалога между православными и униатами, однако переговорный процесс так и не принес ожидаемых результатов.
Одновременно король использует и другую тактику: на православные епископские каф

Зарубежное обозрение

Юрий Шевчук. Нам есть в чем покаяться…