Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Правда про події у Ворзелі

ПРАВДА ПРО ПОДІЇ У ВОРЗЕЛІ

Останнім часом релігійний мир нашого регіону було зруйновано. Ворзель, до цього спокійний, став джерелом не лише конфесійного протистояння, але й приводом для політичних акцій, матеріалом для журналістських репортажів. Напередодні виборів, коли так важливо “засвітитися” деяким кандидатам, а газетам підвищити свій рейтинг, окремі політичні сили вирішили використати суто церковну подію селища для цілей своєї передвиборчої агітації, водночас поливаючи брудом ту Церкву, яку вважають своїм ідеологічним ворогом.
Так, в Ірпінському інформаційному бюлетені “За чесну владу” було опубліковано статтю “Релігійна війна у Ворзелі” за підписом Надії Орел, в якій авторка звинуватила православних віруючих Приірпіння у розпалюванні релігійної ворожнечі. В статті віруючі показані “нелюдами” і “фанатиками”, які, брутально себе поводячи, нібито силоміць захопили храм і вигнали з нього настоятеля о. Павла. В цій та подальших тенденційних статтях тієї ж журналістки є все — наклепи, образи на адресу віруючих, перекручування фактів. Немає тільки правди. Водночас по каналу “Сатурн” був показаний вправно змонтований репортаж, в якому всі події також були подані вкрай перекручено — настільки, що очевидці подій були шоковані відвертою брехнею журналістів. Про об’єктивність важко говорити, адже слова самим віруючим надано не було, натомість — лише обривки з їхніх слів. Ані в статті, ані в репортажі нічого не було сказано про справжню діяльність о. Павла. Тож немає сумніву, що всі матеріали було зроблено “на замовлення”, для обслуговування політичних амбіцій людини, за підтримки партійного блоку якого і виходить згаданий бюлетень, а саме — пана Є. Жовтяка.
У чому ж справжня причина конфлікту? Річ у тому, що молодий священик ворзельського храму о. Павло Таранович зробив спробу перевести свою церковну громаду до так званого “Київського патріархату”. Якби о. Павло перейшов сам, один, це не привернуло б такої уваги. Але о. Павло вирішив потягнути у розкол усю свою паству, а це означає, що справа стосується не лише його особистих поглядів.
Варто нагадати, що “Київський патріархат” (УПЦ-КП) є розкольницьким релігійним об’єднанням, яке у 1992 р. створив і зараз очолює відлучений від Церкви Михайло Денисенко (колишній митрополит Філарет). На хвилі історичних подій початку 90-х років, швидко перефарбувавшись з гонителя ідеї автокефалії на її прихильника, прикриваючи свої амбіції національними гаслами, Філарет створив розкол в Церкві та потяг за собою частину віруючих, які через незнання церковних канонів не розуміли, що розкол Церкви — це тяжкий злочин проти Неї. Філарет пояснював свої дії нібито залежністю Української Православної Церкви (УПЦ) від Московського патріархату. Насправді ж УПЦ мала тоді і має зараз статус розширеної автономії та повну незалежність в своєму управлінні. Весь офіційний зв’язок насправді обмежується лише проголошенням імені патріарха Олексія під час богослужінь. Але саме через посередництво Руської Церкви Українська Церква Митрополита Володимира (Сабодана) входить до світового Православ’я. Навпроти, УПЦ-КП, на відміну від канонічної УПЦ, не має ніяких стосунків з іншими Церквами, перебуваючи в повній ізоляції. Жодна, абсолютно жодна Православна Церква світу не визнає “Київський патріархат” благодатною церквою і не має з нею церковних стосунків. Це свідчить про те, що для світового православ’я УПЦ-КП — розкольники.
Ось куди забажав перевести своїх парафіян о. Павло. З його власних слів, на це він чекав вже досить давно — ще задовго до того, як отримав сан священика та парафію у Ворзелі. Маючи на увазі своє восьмирічне навчання в Духовних Семінарії та Академії Української Православної Церкви, Павло Таранович у приватній бесіді із своїм колишнім викладачем, що приїхав до Ворзеля під час останніх подій, відверто зізнався: “Я вісім років обманював вас, лохів, тому я герой після цього!”
Але ж навіщо стільки довгих років очікував о. Павло, щоб здійснити перехід до так званого “Київського патріархату”? Чому чекав закінчення Духовної Семінарії та Академії УПЦ? Чому, давно вже вирішивши піти в розкол, отримав від рук Митрополита Володимира сан священика та парафію біля Києва з гектаром землі під забудову храму? Навіщо завойовував довіру з боку віруючих? Якщо він давно вирішив для себе особисто це питання, чому ж не перейшов раніше, ще в семінарії? Ні, о. Павло добре знав, що за перехід всієї парафії до “Київського патріархату” священику там платять чималі гроші (факт, відомий нашому духовенству), але якщо священик зробить це один, без віруючих — набагато менше. Окрім того, о. Павло відчув себе справжнім героєм, який неначе партизан прокрався до ворожого стану і в самий важливий момент… зрадив своїх товаришів, віруючих, Церкву, Митрополита, перед яким присягався служити Церкві до смерті. Він бажав стати переможцем, забираючи із собою землю, храм та людей. А став — …
Із самого початку і до останніх днів про задуми о. Павла ніхто з віруючих навіть не здогадувався. Коли о. Павло приїхав три роки тому до Ворзеля, парафіяни його зустріли як дорогу людину, селищна рада пообіцяла підтримку, виділила гроші. Хоча храм-будинок, в якому проводили богослужіння, був старенький, на церковній землі вже чекав виритий котлован та необхідні будматеріали для нового храму. Щоб допомогти молодому священикові вирішити проблему з житлом, селищна рада запропонувала йому земельну ділянку в районі житлових забудов Ворзеля.
Але в о. Павла були інші плани. Він вирішив приватизувати для себе сам храм та всю територію навколо нього, а під новий храм отримати приміщення, яке належить Ірпінському відділу освіти і безпосередньо школі № 5. З цього приводу о. Павло навіть посварився з головою селищної ради Ворзеля Зінаїдою Юхимівною Сотніковою, яка, стримуючи амбіції батюшки, посилалася на закон, що забороняє приватизацію громадських земель у приватну власність. Тут треба пояснити, що територія ворзельського храму (1,3 га) разом з двома будинками належить селищній раді. Земля була віддана у безстрокове користування церковній громаді і по закону не підлягає приватизації. Тому для бажання о. Павла зробити цю землю своєю власною не було ніяких юридичних підстав, а його спроба приватизації землі та нерухомості громади стала грубим порушенням законів Української держави.
Невгамовний о. Павло вирішив піти на порушення закону. У 2001 р. від імені парафіяльних зборів він склав липовий протокол, за яким церковна громада нібито дарувала йому будинок, що знаходиться біля храму та призначений для тимчасового проживання того священика, який на даний час служить в храмі. Без дозволу селищної ради, грубо порушуючи закони України, за допомогою приватного нотаріуса о. Павло приватизував у свою власність цей церковний будинок та 0,5 га землі навколо нього. Приватизувати усю землю громади та сам храм він не встиг, бо Зінаїда Юхимівна звернулася у митрополію з проханням вплинути на о. Павла (розтлумачити йому його права). В митрополії відбулася розмова, після якої він пообіцяв припинити конфлікт з головою селищної ради і призупинити приватизацію землі.
Зрозумівши, що далі чекати небезпечно, о. Павло вирішив, що його час вже настав. Користуючись необізнаністю бабусь парафії, він почав збирати їхні підписи — начебто для проведення служби українською мовою. Поодинці відвідуючи віруючих та переконуючи поставити підпис під папірцем, насправді він підсовував їм на підпис лист-звернення з проханням перейти до “Київського патріархату”. Як пояснити цей прямий обман, презирство священика до своєї громади, до їхнього невміння самостійно розібратися в документах? Замість того, щоб відверто спитати людей про їхню думку щодо “Київського патріархату”, о. Павло питав стареньких: чи хочуть вони, щоб у храмі служба велася українською? Зрозуміло, що значна частина не заперечувала, довіряючи своєму “пастиреві”. До речі, “мовне питання”, як привід до розколу, не має насправді за собою жодних підстав. За благословенням Митрополита Володимира парафіям України надано право під час богослужінь замість церковнослов’янської мови вживати українську, але тільки якщо цього бажає більшість віруючих у громаді.
Біда зовсім не в тім, що о. Павло вирішив служити Богу українською мовою, а в тім, що “горе-пастир” обманом повів довірливих парафіян до розколу, навіть не спитавши їхньої думки про це. Отець Павло добре знав, що якби він відкрито поставив таке питання, то залишився б один. Тому і обманював тихенько, щоб бабці нічого не знали і не хвилювалися — яка їм різниця, вони навіть нічого не помітять. Але вийшло по-іншому.
Коли справжні наміри о. Павла стали відомі церковній громаді, тоді парафіяни, обурені його діями, звернулися за допомогою до керівництва Церкви. Їм на підтримку вчасно приїхали віруючі з сусідніх парафій, натомість о. Павло привіз з собою чимало молодиків-семінаристів з “Київського патріархату”, яких разом з о. Павлом віруючі не пустили до храму. Коли парафіяни дізналися, навіщо саме збирав о. Павло їхні підписи, вони одразу ж відмовилися від них. Саме тоді на допомогу о. Павлу приїхали депутат Є. Жовтяк та журналістка Надія Орел. Зрозуміло, що в такій важкій ситуації віруючі поводили себе дуже збуджено, мало хто міг висловлюватись спокійно. І все ж таки люди вірили журналістці, намагалися пояснити ситуацію, розказували правду про діяльність о. Павла. Але замість цього побачили в ефірі “Сатурну” та прочитали в газеті щось зовсім протилежне своїм словам і фактам. Журналістка, яка нібито бореться за “чесну владу”, насправді старанно виконала замовлення блоку “Наша Україна” і, зокрема, пана Жовтяка. Добре відомо, що блок Ющенка має угоду з “Київським патріархатом” про взаємопідтримку. Політики та партії, що входять до цього блоку, відкрито підтримують розкол, а Церкві Митрополита Володимира пророкують із своїм приходом до влади швидке знищення. Сам пан Жовтяк, не встигши приїхати на місце події та розібратися, чи підтримує громада свого настоятеля, одразу ж почав агітувати віруючих за перехід до УПЦ-КП. До речі, про обізнаність пана Жовтяка у релігійних справах свідчить той факт, що коли віруючі запитали, чи може шановний “депутат-проповідник” прочитати напам’ять “Отче наш”, то пан Жовтяк не зміг цього зробити.
Після всього сказаного чи можна назвати о. Павла чесною людиною? Попираючи обітниці священика, зневажаючи канони Церкви, порушуючи закони Української держави, ця людина звертається за підтримкою до преси і демонструє себе жертвою злісного нападу православних хуліганів. Та ні, пане Павло, усе вийшло справедливо: Ви — без храму і парафії, а громада і Церква — без Вас служить Богу з молитвою, щоб Він пом’якшив біль тієї рани, яку Ви, шановний, їй нанесли. Навряд чи можна на основі цих подій звинуватити православних у розпалюванні релігійного протистояння, в агресивності чи фанатизмі. Віруючі УПЦ завжди зацікавлені в підтримці релігійного миру в Україні, але вони також мають обов’язок перед Богом — захищати Церкву від розколів та нечесних пастирів. Не треба їх судити за це.
Тепер Українська Православна Церква заборонила в служінні о. Павла і подала позов до суду аби скасувати незаконну приватизацію. В храмі постійно іншим священиком ведеться служба Богу, яку відвідує переважна більшість церковної громади. Також в храмі були встановлені, аби попередити провокації з боку “Київського патріархату” та УНСО, цілодобові чергування. “ Неголені релігійні фанатики, ” — так їх назвала Надія Орел. Але чи треба кожну людину, яка змушена декілька днів поспіль охороняти храм, називати “фанатиком” лише за те, що вона не має змоги поголитися? І чи не сама Надія Орел насправді сіє релігійну ворожнечу в нашому регіоні своїми наклепницькими статтями?
Віруючі Ворзеля сподіваються, що зможуть самі вирішити всі свої питання, без втручання журналістів та політиків. Ворзельчани зробили свій вибір і плекають надію, що Бог виправить розкол і ненависть не лише в Церкві, але й у наших серцях.