Дмитро Поляков. Огляд світської преси за лютий 2002 р.

01.03.2002 archive, Вестник №6, Обзор прессы

ОГЛЯД СВІТСЬКОЇ ПРЕСИ ЗА ЛЮТИЙ

Сакральна архітектура для архітекторів від політики

«…по улице Смирнова-Ласточкина — неторопливая, благостная тишина. Здесь, у края обрыва над яром, ведущим на Подол, недавно поднялся новый храм непривычной формы. Это часовня, колокольня и монастырь Святого Василия Великого, принадлежащие Украинской греко-католической церкви. В отличие от скругленной, умиро-творенной архитектуры православных храмов прежних веков, здесь царят прямые линии, вертикали и углы. Паутинно-тонкий белый мрамор алтаря и цар-ских врат сильно отличается от мас-сивных конструкций знакомых киев-лянам православных церквей.» (Тижневик «2000″ від 01.02.2002,Анатолій Лемиш, «Архітектура для Господа «)
Я не люблю Карпатські гори, не люблю Полісся з його болотами та хащами, ніколи не став би жити біля моря, бо не люблю море. Я люблю Таврійські степи, де народився, бо тут небо чітко відділене від землі і тут мої пращури скіфи відкрито, не ховаючись у лісах або в гірських ущелинах, ставали у герці з чужинцями. Ще я люблю історію, і люблю Шевченка, що оплакав мою Україну, і її страждання, «море сліз і крові» мого народу, що пролили уніати (греко-католики). Люблю Київ велике місто, зруйноване, розорене і спалене тими ж католиками в І651 році. Але як християнин, я вже не маю права говорити, що не люблю лукавих галичан, а, навпаки, жалію бідних уніатів, бо вони заблукали на манівці дуже далеко від істинної Православної християнської віри і прощаю їм те зло, яке вони принесли православним через їхній католицький прозелітизм. Я разом з Церковю поважаю св. Василія Великого, але не люблю архітектурну зарозумілість споруди на Смирнова-Ласточкіна та не розумію апломбу автора цього архітектурного «шедевру» Лариси Скорик, яка у 1992 р. творила розкол серед православних і яка завжди поводила себе так, «нібито в її житті не було ніколи нічого світлого й святого», — за словами тодішнього прем’єр-міністра Л. Кучми. Не може гниле дерево принести здоровий плід. І з-під овечої шкури ж стирчать вовчі ікла: «Кижи, конечно, красивы, но их купола функционально не очень оправданы. Их нет во внутреннем пространстве церкви, они только сверху. Их луковки декоративны.»
Ще одна національно стурбована від храмової архітектури особа підспівує п. Ларисі: «Історики та архітектори б»ють на сполох — Московський патріархат у нашій дер-жаві свідомо руйнує і нищить визначні пам’ятки архітектури України. Російські світська і церковна влади заперечували будь-які особли-вості українського православ’я…, по всій Російській імперії почав офіційно насаджуватися т.зв. візантійсько-російський стиль церковної архітектури. Спитайте сьогодні у будь-якого священика або віруючого активіста Московського патріархату, якими він уявляє собі правильні православні храми, і гарантовано отри-маєте відповідь: такими, як їх зображено в книжках, ви-даних ще за царя або сьогодні привезених із Москви, а саме «візантійсько-російськими»! І ніяких заперечень, ніякої історії, ніякої науки. «Дайош «пятіглавіє» з цибу-лястими банями!» («Трагедія Зимненського монастиря», Леся Бондарук, «Шлях перемоги» від 14.02.2002).
А як же шедеври столичної архітектури: Андріївська Церква, Маріїнський палац, Володимирський собор, Михайлівський Золотоверхий, Свята Софія, Свято-Успенський собор та десятки інших древніх церков і монастирів Києва, що отримали своє «візантійсько-російське» обрамлення у 18-19 століттях? Гордість і краса Києва і багатьох інших українських міст та сіл не дають спокою уніатам, оскільки так не схожі на провінціальні будівлі їхньої Га лицько-австрійської глушини. Що, зрозуміло, й викликає заздрість та ненависть.

Так хто відповідає за сатанізм у державі?

Тему, підняту газетою «Комсомольская правда в Украине» у статті «Закат «Черной зари» від 19 лютого, кваліфіковано підтримала газета «Факты и коментарии» (від 23 лютого), — «Несмотря на официальное сообщение о том, что секта «Черная заря» прекратила свое существование, родители некоторых бывших ее членов уверенны, что их дети по-прежнему посещают черную мессу». Обидві газети, солідарні у висновку: в Україні немає законів, за якими б група молодиків, яка діяла у Запоріжжі і яка на Первомайському кладовищі регулярно звершувала ритуальні жертвоприношення «темним силам», при тому, що ці ритуали супроводжувались потворними сексуальними оргіями та наругою над могилами, була б притягнута до відповідальності. Ніби немає у державі ні СБУ ні МВС ні Держкомрелігій, яке повинно вести статистику подібних угруповань та ініціювати прийняття законів, за якими члени сатанинських сект несли б кримінальну відповідальність, а робота з ними не «… ограничивалась профилактической беседой», як повідомляють «Факты». Зате у нас у державі є —

Недоторканість і вседозволеність?

Так правильно підмітила улюблена наша «релігієзнавиця» Клара Гудзик в однойменній статті у газеті «День» від 9 лютого. Але, дивним чином задекларувавши у назві статті не підкріплену змістом сентенцію, шановна Клара Гудзик, почавши з цікавого повідомлення про семінар «Релігія та преса», з’їхала на огульне звинувачення представників політичних партій, які не приховують від К. Гудзик, а відкрито виявляють, при чому мають на це повне юридичне та моральне право (!), свої симпатії до Української Православної Церкви. І тут же наша авторка у повній мірі проявила свою об’єктивність та незаангажованість, якої навчилась на вищезгаданому семінарі від п. Брігітте Шульце, керівника Академії Баварської преси, під егідою котрої проходив цей семінар. «Ні сіло ні впало» Клара Гудзик «настукала» на поважного православного церковнослужителя у сані митрополита — «… ось недавно до Києва приїздив відомий московський політик митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил (Гундяєв). В українській пресі — або славословіє, або дипломатичне мовчання. Між тим, деякі західні ЗМІ охарактеризували цей візит як «інтриги, бізнес, позування у ролі майбутнього патріарха … І жодної вирішеної церковної проблеми». Маємо ми право публічно висловлювати подібні спостереження?» Але ж деякі західні, та й вітчизняні ЗМІ й духовного покровителя «Дня» Євгена Марчука звинувачують у нелегальній торгівлі зброєю. Чого б їй привселюдно з цього приводу не висловитися? Тим більш цікаво, що два тижні опісля відвідання семінару «Релігія та преса», пізнавши вершини журналістської науки бути об’єктивним, та ж Клара Гудзик пише на майже півгазетного розвороту абсолютно хвалебну статтю на адресу відомого харизматичного псевдорелігійного лідера, який мав кримінальні приводи до прокуратури і якого, тільки завдяки протекції антиправославного депутатського угруповання Л. Танюка й М. Поровського, не вдалося витурити за межі нашої держави. Стаття називається «Епоха «релігійних супермаркетів» із промовистим підзаголовком «Чим більшої популярності набувають харизматичні громади, тим більш нетерпимо ставляться до них традиційні церкви» (Клара Гудзик, «День», від 20 лютого 2002 р.).
Незаангажованістю та незацікавленістю переповнена згадана стаття. Ось як майстерно підводить авторка телепня-читача до чергової промивки мізків в інтерв’ю-проповіді новоявленого «апостола»: «У царині християнського церковного життя двадцяте століття було помічене неабияким сплеском творчої енергії, пошуком нових літургійних форм, бажанням замінити традиційні обряди новими, більш адаптованими до потреб сучасної людини. Цими днями відзначає вісім років свого існування одна з українських харизматичних церков — Церква повного Євангелія під назвою «Слово віри». Сьогодні читачам «Дня» пропонується інтерв’ю зі старшим пастором церкви «Слово віри» Сандеєм Аделаджа, яке він люб’язно згодився надати у перерві між двома богослужіннями.»
Одкровення та невимушеність пастора Аделаджі вражають: «Дійсно, я був суб’єктом шести судових процесів»; «Більшість членів церкви «Слово віри» були раніше або атеїстами, або непрактикуючими — номінальними — православними». Щоб хоч якось надати цьому інтерв’ю подобу об’єктивності, Клара Гудзик залучає до своєї статті думку двох експертів — настоятеля церкви Св. Макарія м. Києва протоієрея Анатолія Затовського та доктора філософських наук, професора, керівника Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України, відомого своєю антиправославною діяльністю Анатолія Колодного.
Протоієрей Анатолій Затовський: «Забуваючи свої духовні та національні традиції, багато хто спрямовує свій погляд на Захід, намагаючись там знайти еталон суспільного та духовного життя. Наш народ, вихований у дусі безвір’я, кинувся в секти, як метелик на світло вогнища. Госп им коштом релігієзнавця-безбожника.
Анатолій Колодний: «Проблема приймати чи не приймати новітні релігійні рухи сьогодні не стоїть — ці рухи існують, а кількість їхніх прихильників постійно зростає. Однією з причин є те, що традиційні церкви, такі, як православні та католицькі, закостеніли в обрядах і через те втрачають молодь. Державні чиновники не повинні втручатися у церковні справи, визначати, кого реєструвати, кого ні, як це зараз часто трапляється. Зовсім навпаки — треба реєструвати всіх. А заборонити нічого неможливо, як би цього не вимагали від держави незадоволені традиційні церкви. Бо пусті храми — то їхні власні проблеми, а не державні. Сьогодні за парафіянина треба боротися — прийшла епоха релігійних супермаркетів».

Робімо висновки самі: хто відповідальний за сатанізм у нашій державі та хто у нас недоторканий і кому та чому все дозволено?

Реабілітація «Анафеми»
Дивним чином співпав ювілей — 5-річчя анафеми відомого розкольника, агента КДБ Михайла Денисенка — із мас-медійною шумихою навколо намагань реабілітації ще одного анафемованого — Івана Мазепи. Приводом до намагання реабілітації останнього став вихід у світ фільму з елементами містики та порнографії й блюзнірською назвою «Молитва за гетьмана Мазепу». Застосуємо і ми кінематографічний прийом і створимо колаж із статей та інтерв’ю, присвячених останнього тижня цим двом анафемам, зберігаючи у останньому розділі нашого огляду абсолютне невтручання та об’єктивнісь (нехай нас помітить п. Брігітте Шульце і Клара Гудзик).
«20.02.97 р. Архієрейський собор Російської православної церкви піддав анафемі патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Москва анафематствувала главу іншої церкви і до того ж — церкви іншої держави. Це був один із найбільш драматичних моментів у новому житті України». (21.02.02, «День», Клара Гудзик)
«У «Молитві за гетьмана Мазепу» головний лозунг. «Відділимося!» Відділимося від Російської імперії і будемо незалежні. Пригадується одна китайська соціалістична опера тридцятирічної давності, яка закінчувалася гордим лозунгом: «Китаєць — також люди на!» Для європейця це було смішно, оскільки з цим ніхто начебто і не сперечався. Для автора ж опери європейський сміх сприймався як незгода з тим, що китаєць — людина. На одинадцятому році української незалежності ніхто цю незалежність вже не ставить під сумнів. Але якщо досі за українську незалежність рвати на собі сорочку, апелюючи до сюжетів трьохсотрічної давності, то це виглядатиме анекдотичним». (Дмитро Кисельов, «День», 26.02.2002)
«На буклеті ми написали так: «Молитва за гетьмана Мазепу» це не лише назва фільму. «Молитва» — абсолютно новітній жанр у кінематографі, і лише Господь Бог може судити «Молитву». Все, ясно?» (Юрій Іллєнко, «Україна молода», 23.02.2002)
«Забезпечивши Україні «канонопослушний» єпископат, піддавши анафемі найбільш активного, цілеспрямованого і небезпечного прихильника автокефалії (Філарета-Денисенка, Д.П.), Московський патріархат не почив на лаврах. Почалася широкомасштабна духовна обробка пастви сусідньої країни, переконання її у гріховності відділення від Матері-Церкви (на 500 років молодшої від Української «церкви-дочки»).(21.02.2002, «День», Клара Гудзик)
«Починаєш замислюватися, навіщо взагалі потрібна незалежність. Що це, незалежність? На мій погляд — необхідна умова та інструмент розвитку. Чи справляється Юрій Іллєнко з цим інструментом? Чи дає він своїм фільмом приклад і результат культурного розвитку країни? На мій погляд, — ні. Швидше, компрометує ту саму незалежність, за яку досі бореться. Представляє її культурно безплідною». (Дмитро Кисельов, «День», 26.02.2002)
«А щодо «анафематствуваного» патріарха Філарета, то як би там не було, на сьогодні він є найбільш впливовим, здібним і активним ієрархом, що виступає за церковні інтереси України. Навіть якщо брати до уваги те, що ці інтереси співпадають із його персональними амбітними спрямуваннями». (21.02.2002, «День», Клара Гудзик)
«- Ви запланували девятимісячні молебні в українських церквах за зняття анафеми з гетьмана Мазепи?
- Так, церква вже молиться, першими почали греко-католики два тижні тому, перша церква — святого Миколая. Це буде тотально по всій Україні. Греко-католики й римо-католики моляться, автокефалії моляться, московський патріархат ніяк поки не реагує.

- Є якийсь шанс, що з Мазепи буде знято анафему, як на це дивляться церковні діячі?

- Стовідсоткові шанси. І це насамперед треба для нас живих, бо його душа вже знайшла свої позиції».
(З інтерв’ю Юрія Іллєнко, «Україна молода»,23.02.2002) «Для сучасного кіно обов’язкові, — мова сучасних культурних кодів і позитивна загальнолюдська ідея (читай і така, що співпадає із загальноправославними церковними традиціями, Д.П.). Необов’язкові ж компоненти такі: актори, які постійно кричать, як у поганому театрі; безпорадні еротичні фантазії з костюмами з дешевих борделів; гомосексуальні мотиви… За допомогою суміші російської із суржиком ветеран радянського кіно відстоював актуальність свого сценарію 1973 року і пропонував художнє втілення ідеї незалежності України вважати блискучим». (Дмитро Кисельов, «День», 26.02.2002) Отже, що спільного між гебістом і анафематствуваним гетьманом? Обоє були клятвопорушниками та вчинили розбрат. Звичайно, нині зрадництво — це норма. Але в ті часи цар Петро стратив за зраду навіть власного сина. Однак цікаво інше: кінорежисер, ще і не показавши свій «шедевр» в Україні, вже влаштував купу скандалів, треба думати — передпрокатних. Однак чи треба для цього притягати Церкву, нести несусвітну нісенітницю про те, що за зняття анафеми стали молитися в храмах? Судячи з рекламних буклетів, церковні ієрархи взагалі застережуть віруючих через велику кількість розпусних сцен дивитися це «кіно».

Підготував Дмитро Поляков

Настоятельница Свято-Архангело-Михайловского монастыря игуменья Серафима: «Тернистый путь к истине ведет человека к подлинному счастью»

Митрополит Смоленский и Калининградский Кирилл: «Здесь зародилась Святая Русь»