Огляд світської преси за грудень

01.01.2002 archive, Вестник №4, Обзор прессы

Огляд світської преси за грудень

Очікування Різдвяних свят та передсвяткові клопоти зменшують журналістську активність, тому грудневі газети були небагаті на матеріали, присвячені релігійним проблемам. Однак газети, які традиційно приділяють увагу на своїх сторінках навколорелігійній тематиці, «День», «Столиця» «не підвели» нас і цього місяця. Здивували й розчарували відверто провокативними і недружніми публікаціями, спрямованими проти Української Православної Церкви газети «Вечерние вести» і «Столичные новости». Приємно вразили цікавими й інформативними матеріалами «Известия в Украине» та тижневик «2000″.

Про релігійний фанатизм, секс і політику

Газета «Известия» взяла на себе благородну місію реабілітувати російського президента Путіна, поміченого у надмірній релігійності на межі з фундаменталізмом. Щоб нейтралізувати такі «наїзди» на першу особу Росії й звинувачення на його адресу в «православному фанатизмі», газета надрукувала велике й цікаве інтерв’ю з духівником Путіна, намісником Сретенського монастиря, архімандритом Тихоном (Шевкуновим), котре він дав кореспондентові грецької газети «Хора» Михалісу Менікосу, напередодніі візиту президента Росії у Грецію. Матеріал називається «Путин и его семья — христиане. Это главное» і надрукований 7 грудня ц.р.
- Как случилось, что ваши дороги с Владимиром Владимировичем пересеклись?
- Очень просто: когда-то он пришел к нам в храм, поскольку наш монастырь расположен недалеко от прежнего места его работы. (мається на увазі офіс ФСБ Росії на Луб’янці Д.П.)
- Сейчас часто вспоминают, что президент работал в ФСБ. Да и ваш монастырь расположен рядом с ФСБ на Большой Лубянке.
- Ну что ж теперь сделаешь? Перевести монастырь на другую улицу? Но он 600 лет здесь стоит. Сегодня немало военных, в том числе и офицеры спецслужб, — это люди, живущие христианской жизнью.
- Как вы думаете, какое значение сам президент придает религии, деятельности церкви?
- Во время своего короткого отпуска летом нынешнего года президент посетил несколько северных монастырей. Когда он был в Валаамском монастыре, то в одной из бесед высказал мнение, что без православия не было бы и самой России. И в нынешнем возрождении России православная церковь призвана сыграть особую духовную роль, потому что наши корни именно в православии.
Здається, зі своєю місією «Известия» впоралися блискуче.
Так само пізнавальною й цікавою була стаття в тижневику «2000″ за 21.12.01 р., яка називалась «Половое влечение и религиозный фанатизм». Ось кілька цікавих фактів, які наводяться у згаданій статті: «История знает множество примеров лицемерного отношения фанатиков к сексу. Большинство сектантов одержимы идеей полового воздержания, отступления караются жесточайшим образом. Они делят людей на чистых и нечистых, посвященных и профанов, на аскетичных мужчин и женщин-соблазнительниц.
Вспомним и «Катехизис революционера», сочиненный русским нигилистом и анархистом Сергеем Нечаевым: «У революционера нет собственных интересов, нет чувств, нет привязанностей, нет имущества, нет даже имени. Все в нем подчинено единственному интересу, единственной мысли, единственной страсти — революции».
Исламский экстремизм не обуздывает сексуальность, он эксплуатирует ее в угоду политическим интересам. В переходном возрасте будущих камикадзе изолируют от телевидения и прочих влияний извне, внушая стремление к смерти во имя веры. По Корану, «мученики» сразу попадают в рай, где их встречают 72 девственницы, с которыми можно «всю вечность» заниматься сексом. А земная любовь полностью обесценивается.
Когда-то члены религиозной секты из Северной Индии наводили ужас на страну тем, что душили невинных людей. Они же совокуплялись на алтарях с храмовыми проститутками — «репетируя» будущее бесконечное блаженство на небесах, где после смерти воссоединятся с Великой и Ужасной Матерью — божеством, которому они поклонялись.
Лицемерил и Шоко Асахара — предводитель секты «Аум Синрике», члены которой выпустили зарин в токийском метро в марте 1995 г. Проповедуя целибат, он был женат, содержал много любовниц и проводил тантрические обряды сексуальной инициации, чтобы «передать» мужскую «энергию» женщинам-сектанткам.
Подобные культы фрустрируют сексуальные желания рядовых членов и аккумулируют их любовь к лидеру. Многие сектанты готовы умереть за него. В то же время глава секты манипулирует чувством вины по поводу «грешных мыслей»: мол, если у вас мелькают подобные мысли, вы еще не полностью посвящены и должны продолжать жертвовать собой.
Фанатик — это по сути нарциссист, крайне самовлюбленный человек. Он отвергает все, что выходит за пределы тела. Только тогда, когда ограничит себя во всем, что требуется, он сможет рассчитывать на обещанные в будущем наслаждения, получит «лицензию на секс».
На нашу думку, ці дослідження варто продовжити й використати для з’ясування психологічних першопричин утворення та кращого розуміння механізмів, що підтримують існування розкольницьких угруповань і лжеправославних «церков», що діють у наш час на території України.

Так врешті кому повинні належати предмети релігійного призначення, шо знаходяться у музейних фондах!?

Ця дискусія, почавшись ще за часів «перебудови», продовжується і за часів «незалежності», незважаючи на досить об’ємну нормативну базу з цього приводу, періодично виплескуючись на сторінки газет. Спробу більш-менш об’єктивно розібратися в цій проблематиці зробили журналістки Богдана Бабич та Ірина Тиран у публікації «За місце під хрестами б’ються чиновники та церковники Києво-Печерської лаври» (газета «Хрещатик» від 20.12.01 р.). Ось, про що йде мова:
«До депутатів Київради звернувся генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Сергій Кролівець. Мовляв, ченцям затісно у власних стінах і вони потроху захоплюють приміщення музею, викидаючи на вулицю техніку, меблі та й самих працівників. Сергій Павлович стверджує, що ці неправомірні дії чиняться з благословення намісника Лаври, єпископа Павла. Наприклад, у ніч з шостого на сьоме листопада цього року тридцять ченців увірвалися у 69-й корпус, виштовхали з нього пост охорони, винесли музейне майно і занесли своє.» .
Треба сказати матеріал у публікації подано досить коректно, журналісти виїздили на місце події та спілкувались з обома конфліктуючими сторонами:
Науковий співробітник музею Олексій Ткаченко.- Нещодавно ми святкували 950-річчя Києво-Печерської лаври. А російська автокефальна церква виникла в 1448 році, ще 141 рік її не визнавали. Тепер господарює, бачте, в Лаврі — святині Київської Русі. Робиться все, щоб зміцнити тут позицію цієї колоніальної структури. Зрозуміло, що ця церква — найчисленніша релігійна організація в Україні. І ходять туди потенційні виборці.
Більше того, відкрито йде ідеологічна обробка віруючих, під час проповіді роздають антидержавні листівки,- додав науковий співробітник відділу інформації Василь Горовий. Мені важко зрозуміти: тут діє релігійна громада чи політична організація?
Наступного дня автори цих рядків поспішили в монастир, аби поспілкуватися з його настоятелем. Зустріли радо і навіть зголосилися провести свою екскурсію по Лаврі. До речі, єпископ Павло поводився з нами вельми люб’язно і розмовляв тільки українською:
- Я вам можу пояснити, чому між мною і «улюбленим» Кролівцем сталася сутичка. Зараз ви на власні очі побачите, до чого він довів Лавру. Перетворив святиню на притон для бізнесменів.
- Подейкують, що ви вже встигли самовільно захопити шість корпусів заповідника?
- Не захопили, а врятували від гнилі, тріщин і руйнування. Ми забирали й забиратимемо приміщення, бо подивіться, до якого стану їх довів музей,- наголосив владика.- А ми будівлі відновлюємо, ходімо, переконаєтеся самі.

Провокація як метод для здобуття популярності

Неприємно здивували публікації у двох столичних газетах, котрі ніколи не відзначалися матеріалами на релігійну тематику. І якщо першу — «Столичные новости» ще можна якось зрозуміти, бо її хазяїн давно продав душу «святішому» Філарету, то другу — «Вечерние вести», підтримувану нагородженою орденом Української Православної Церкви Юлією Тимошенко, можна запідозрити у абсолютній втраті духовних орієнтирів. Власне, мова йде про статті «Чужие здесь не ходят» («СН», від 24.12.01 р.) та «Зачистка по-монастырски» («ВВ» від 19.12.01 р.)
Стаття «Чужие здесь не ходят» розповідає про ідейні засади маргінальної популістської структури з назвою «Київська фортеця», серед засновників якої дивним чином опинився клірик Київської єпархії УПЦ ігумен Валерьян (Головченко). Перш за все привертає увагу те, що оформлена стаття великою образливо скарикатуризованою фотографією Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира, винесеною на першу сторінку цього номера газети, і якого в тексті, видно з причини некомпетентності, називають «патріархом».
Що ж стосується ідеології новітніх захисників православних святинь, яка описується в основному тексті статті у формі інтерв’ю з отцем ігуменом, то з першої фрази усім одразу стає все ясно:
- Отец Валерьян, вы всерьез верите в опасность «ветра с Востока»?
- Извините, но в эту опасность трудно не верить.
Мусимо визнати, що навколо нашої церкви настворювано вже багато «паралельних» непідконтрольних церковній владі структур, які сповідують ідею «православного Талібану», що і дає підставу з’являтись подібним провокативним статтям.
Тема статті «Зачистка по-монастырски» досить ретельно та всебічно досліджувалась кореспондентами Прес-служби Української Православної Церкви й результати вивчення проблеми давно розміщені на офіційному сайті УПЦ. Коротко нагадаємо, що першопричина конфлікту між монастирем та учбовим комбінатом базується на прямому корисливому інтересі директора учбового комбінату бджільництва Мінсільгоспу України Н. Суходольської, яка бажає мати зиск із того, що їй не належить. А така одностороння позиція у висвітленні проблеми, яку ми бачимо в поданні матеріалу кореспондентами «ВВ» Сергієм Переслегіним та Георгієм Селецьким, дає підстави сумніватися й у їхній незацікавленності, об’єктивності та безкорисливості.

Новий прийом виправдання філаретівського розколу

Його застосовує Клара Гудзик статтею «Болгарская церковь ищет пути преодоления раскола» (22.12.2001 «День»). Секрет прийому в тому, що на фоні описуваних ніби всеохоплюючих розкольницьких подій у світовому православ’ї філаретівський розкол в Україні — так собі, нічим не значущий епізод.
17 декабря в Софии состоялся однодневный V Церковно- народный Собор Болгарской Православной Церкви (БПЦ). Болгарская церковь (основана в 927 году) входит в состав 14 общепризнанных независимых православных церквей мира. Она играла особою роль в жизни первых христиан Киевской Руси — именно оттуда пришли на берега Днепра все богослужебные тексты, Жития святых, церковный календарь и др.
Собравшиеся члены церкви обсуждали фактически только один вопрос — как преодолеть церковный раскол, поразивший церковь в начале 90-х годов, после устранения старой власти.
Раскол — не единственная сложная проблема Болгарской православной церкви. Последний год Синод церкви «сражается» с властями по поводу визита в Болгарию Римского папы Иоанна Павла Второго. Вопреки ожесточенному сопротивлению православных владык, сегодня визит — решенное дело. Известно, что он состоится весной 2002 года и что во время пребывания в Болгарии папа Иоанн Павел Второй встретится со Вселенским патриархом Варфоломеем Первым, который специально для этого приедет в Софию. Интересно отметить, что сторонники визита Римского папы, а также недоброжелатели патриарха Максима заявляют в СМИ, что сопротивление визиту со стороны Синода БПЦ инициировано Московской патриархией. А в подтверждение ссылаются на то, что новым викарием (помощником) Святейшего патриарха Болгарии недавно стал молодой епископ, воспитанный в Московской духовной академии. Как видим, православная ситуация в некоторых бывших социалистических странах складывается несколько однотипно.
Справа одначе в тому, що клара Гудзик, кореспондент «сімейної» по відношенню до спецслужб газети, скоріше за все замовчує такий цікавий факт: не тільки в Україні, але, мабуть, і в усьому православному світі вже не залишилося жодного вигнаного з православ’я за зв’язки з політичною поліцією і стукачество священика, що не виявився б згодом в УПЦ-КП єпископом або митрополитом, адже сам Михайло Антонович Денисенко («Антонов»), будучи викритий, зізнався у своїх зв’язках з радянським КГБ. Зокрема, болгарські розкольники (їхній глава, «патріарх» Пимен, з великими почестями прийнятий Філаретом у Києві, викритий у Болгарії як завербoванный агент болгарської ГБ з агентурними кличками «Мир» і «Пирин», чиї доноси склали кілька томів, і за це потрапив під заборону патріарха Болгарського).
Насправді ж ситуація у БПЦ не така вже й драматична, як це подає шановна авторка статті, але пасажі про таємну «руку Москви» зумисне паралелізують болгарську ситуацію навколо Православної Церкви з українською, щоб черговий раз вирядити «святішого» Денисенка у білі одежі «страждальця за національну ідею».
У іншій своїй статті, що з’явилася напередодні — «Накануне» (21.12.2001 «День»), Клара Ґудзик виступає вже в ролі визнаного, маститого рілігієзнавця і менторським тоном повчає православних: з ким битись, а з ким миритись.
Накануне Рождества особенно остро воспринимается вражда между христианами, их неспособность руководствоваться в своих отношениях главным — общей верой в Христа Спасителя. Случилось так, что именно в конце года, накануне Рождественского поста пошла насмарку одна из наиболее серьезных за последнее время попыток объединить православных в одну поместную церковь.
Ні, православним в Україні без п. Клари, як то кажуть, «і не туди і ні сюди». Розібратись між собою їм може тільки спрямовуюча рука, в якій не здригнеться перо, коли вона пише, як карбує, такі рецепти об’єднання всіх підряд: анафемованих, розкольників, кришнаїтів у якусь гіперекуменічну спільноту:
Для некоторых христиан иногда легче и проще найти общий язык с представителями других религий, чем между собой. Честно говоря, не было оснований надеяться, что Московская патриархия согласится отпустить хотя бы на относительную свободу УПЦ Московского патриархата, т.е. предоставить ей автономию. Еще меньше было надежд на то, что объединенная УПЦ будет сразу признана мировым православным сообществом, станет канонической. И уж совсем невероятным было предположение, что все наши православные владыки соберутся на общий всеукраинский Собор, взаимно отпустят друг другу прегрешения и начнут вместе строить единую и независимую Украинскую церковь.
Ничтоже сумняшеся авторка віщує: «Что поделаешь — каждый народ имеет именно ту и именно такую церковь, которую он заслуживает. Пользуясь случаем, хотелось бы напомнить нашим православным церковным политикам, что мы живем в мультирелигиозной среде, предлагающей каждому человеку широкий спектр духовных возможностей, духовной опеки».
Власне, Філарет і з’явився при загальній зневазі властей до визнаних церковних правил як визначна складова того «широкого спектру можливостей».
Відмітилась Клара Ґудзик і новацією в релігієзнавчій термінології: «Отметим, что в то время, как независимое украинское православие настроено на дальнейший раскол, т.е. фактически — на самоуничтожение, противоположная сторона успешно сплачивает ряды. Накануне Рождества (а также выборов в ВР) оживились и еще больше потеплели взаимоотношения между традиционными союзниками — Русской православной церковью, включая УПЦ МП, с одной стороны, и Коммунистической партией Украины — с другой».
Цікавий термін «независимое украинское православие» одначе потребує додаткового тлумачення, — «незалежне православ’я» від кого — від Христа?
Стосовно ж розлогих, але поверхових коментарів про взаємини Української Православної Церкви і Комуністичної партії України пошлюся на особистий досвід, на підставі якого стверджую, — комуністи у принципово важливих життєвих ситуаціях поводять себе набагато порядніше і більше по-християнському ніж засліплені ринковим світоглядом так звані демократи, що однозначно в усьому бажають вбачати ринковий інтерес, тобто продажність.

Шановні Плачинди, Звіринецькі печери є святинями Православної Церкви і не мають ніякого відношення до РУНВіри, анафемованого «патріархату» та Держкомрелігій!

У 48-му випуску «Столиці» за 2001 рік у статті «Чому під замком Звіринецькі печери?» журналіст Сергій Плачинда повідомив читачам: «Є тут і відреставрована підземна церковка, де правлять службу Божу ченці Свято-Троїцького Іонівського монастиря московського патріархату. Незважаючи на те, що печери підпорядковані Музею історії Києва, монастир на підставі спеціальної угоди з музеєм проводить у печерах екскурсії паломників, котрі прибувають в основному з Росії та України. Прикро: держава витратила чималі кошти на реставрацію та впорядкування звіринецьких печер, а прибуток від них має поки що Московський патріархат, який до того ж, проводить русифікацію ще й під землею».
Отже, за прикладом багатьох інших «друзів» канонічної Церкви пан Плачинда проігнорував той факт, що бюджет УПЦ із моменту її реєстрації формується та реалізується саме в Україні і не має до Москви ніякого відношення. Але даний закид С. Плачинди — це лише «квіточки». Говорячи про прибуток Троїцького Іонівського монастиря від екскурсій по печерах, журналіст чомусь не робить зауваження, що ченці не вимагають від паломників якоїсь тарифної плати за відвідування підземель: екскурсантам пропонується лише купувати свічку, оскільки у печерах немає іншого освітлення. Щодо вкладених у реставрацію печер грошей, то, як повідомила нам заввідділом «Київ підземний» Музею історії м. Києва О.Воронцова, саме Свято-Троїцький Іонівський монастир надав кошти для завершення у 1997 р. усіх розпочатих музеєм робіт щодо пристосування печер для відвідування, а до того підземелля з 1993 р. стояли закритими, хоча й відреставрованими. Монастир забезпечив і належний благоустрій однієї з прилеглих до печер ділянок та взяв активну участь у розв’язанні питання про створення навколо святині охоронної зони. А «підземну русифікацію з боку УПЦ» С.Плачинда побачив, за словами О.Воронцової, у написі на відновленій печерній стіні, який є цитатою з російськомовної книги історика І.Каманіна про Звіринецькі печери, виданої 1913 року. Але ж напис цей зроблено ще 1991 р. реставраторами на за 6 років до початку проведення ченцями богослужінь у печерах! До речі, цитовані висловлювання С.Плачинди співробітники «Києва підземного» зустріли з біллю: слова журналіста, якого так гостинно приймали у музейному відділі, завдають удару по репутації доброчесного партнера музею в справі відродження Звіринецької святині! Плідна допомога УПЦ висвітлюється С. Плачиндою як заробітчанство на користь іншої держави…
Далі у статті журналіста зазначається, що «обидва входи до печер… перебувають на території приватних садиб. Одну з них… власник якимось чином продав іноземцеві — працівникові Перуанського посольства… Тим часом перуанець, нехтуючи законами України та зневажаючи елементарну етику цивілізованої людини, зухвало розпочав будівництво… у безпосередній близькості (за 20 сантиметрів!) від самих печер». Але тут С. Плачинда вже просто змішує дві різні події: мешканець України та почесний консул республіки Перу в Україні, який придбав одну із садиб на вул. Мічуріна поблизу печер, під час купівлі не знав про існування тут історичних підземель, але коли дізнався, то відвідав Музей історії Києва та висловив готовність продати або обміняти садибу на рівноцінну у Києві та в усьому дотримуватися діючого пам’яткоохоронного законодавства. Будівельні ж роботи відбуваються у сусідній садибі.

Огляд підготували Дмитро Поляков
та В’ячеслав Дятлов

«Научное» шельмование Церкви в Хмельницком

Всемирный Русский Собор Слово Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II на открытии Русского народного Собора