Огляд світської преси за листопад

01.12.2001 archive, Вестник №3, Обзор прессы

Огляд світської преси за листопад

Поєдинок місяця: Філарет — Кабмін.
На чию користь рахунок після філаретівської прес-конференції 6 листопада?

“Уряд за створення Єдиної помісноі православної церкви” — під таким заголовком в“Урядовому кур’єрі” від 13 листопада, нарешті, була опублікована реакція влади на прес-конференцію Філарета-Денисенка, яка відбулася 6 листопада і на якій уряд України було звинувачено в усіх можливих гріхах, в тому числі й у державній зраді та небажанні створювати “єдину помісну церкву”.
“Уряд виступав і виступає за діалог усіх гілок православ’я, що відповідає і державній політиці створення в Україні Єдиної помісної православної церкви”, — говориться в повідомленні “Урядового кур’єра”. Але загалом цей коментар офіційної газети Кабміну України справляв враження скиглення ягняти перед пащею вовка.
Оскільки наш кореспондент безпосередньо був присутній на згаданій прес-конференції, то така реакція уряду на пересічну прес-конференцію звичайної громадської організації виглядає дивною. На прес-конференції Філарет і його помічники Павло Мовчан та Юрій Дорошенко, не підбираючи виразів, звели прямі наклепи не тільки на керівництво уряду і Держкомрелігій, а і на братню філаретівцям УАПЦ, звинувативши всіх загалом і поодинці в державній зраді та корумпованості.Дуже дивно, що замість кількох судових позовів за образу честі і гідності маємо в урядовій газеті реверанси і запевнення в “безмежній повазі”, ніби уряд робив, робить і буде робити те, чого вимагає “їх святість”. Невже керівники уряду і справді вірять у легенду, яку розповсюджують прибічники Філарета: “напередодні виборів від охочих підтримати нас не буде відбою, і це може коштувати політичної кар’єри Кінаху, який ініціював постанову уряду”. (ПІК, №42). А, може, й справді Філарет такий страшний, що офіційному друкарському органу була дана пряма вказівка заспокоїти “духовного лідера”. Але ж і в цих намаганнях важливо зберігати почуття міри, бо тепер, здається, настала черга образитись на уряд і зібрати прес-конференцію Блаженнішому Митрополитові Київському і всієї Україні Володимиру, адже Українська Православна Церква за церковними канонами і є єдиною справжьою Церквою. А якщо уряд цього не розуміє, бо не хоче читати і поважати церковні правила та канони й бажає за допомогою прямого владного тиску зробити ще одну паралельну “національну помісну церкву”, то це проблеми уряду, до яких ще можна додати 2-3 позови на наш рідний уряд до Міжнародного суду по захисту прав людини.
Тема , якої торкнулися на філаретівській прес-конференції, трохи пожвавила навколоцерковне журналістське життя і стала причиною кількох публікацій, як у прямо заангажованих і співпрацюючих з прес-службою УПЦ-кп виданнях (“Столиця” № 45 від 09.11.01, «Не пускають на волю, а подовжують ланцюг». Ю.Дорошенко), так і у виданнях, що намагаються зберегти видимість аналітичності та незаангажованості (“день”, №214, “Правительство отрицает причастность к попыткам “объединить церковь”, К. Гудзик та “Дзеркало тижня”, №45 від 17.11.01, “Повинен залишитися тільки один”, К. Щоткіна).
І якщо Ю. Дорошенко у своїй статті фактично задокументував свої “наїзди” на уряд, які він озвучив на прес-конференції, чим створив додаткові підстави для судового позову: “… сторонні церковні сили за сприяння українських чиновників спробують розділити українську Церкву на дві половини” і т. д. , то К. Гудзик та К. Щоткіна ретельно і добросовісно, наскільки вони можуть осягнути проблему, виконують завдання політичних кіл, які стоять за виданнями, котрі ці дами представляють. “День” вустами К. Гудзик намагався згладити конфлікт між Філаретом та урядом, бо “святіший”, мабуть, вже і сам злякався своєї сміливості, адже уряду варто лише тільки опублікувати об’єктивний єкспертний висновок щодо православності філаретівської “ієрархії” та реальних перспектив її визнання Повнотою Православ’я, і останній бабусі стане ясно, що “король голий”. К. Щоткіна ж намагається стати третейским адвокатом між УПЦ-КП та УАПЦ, а також між “предстоятелем” УАПЦ “митрополитом” Мефодієм та його “патріярхією”, які, розсварившись між собою, нагадали глібовську байку “Лебідь, Рак і Щука”: замість того, щоб дружно “котити діжку” на “москальську церкву”, вони з’ясовують стосунки між собою: “Це може видаватися дивним хоча б тому, що Константинопольські домовленості 8 листопада 2000 р. про взаємодію між УПЦ- КП й УАПЦ підписано з ініціативи саме УПЦ- КП. І саме ця конфесія перша їх і порушила, провівши архієрейські висвячення, а тепер виступає ініціатором розриву з недавніми (і єдиними) союзниками”(к. Щоткіна).
Одначе здається мені, що після цієї “бурі в стакані” у виграші-таки залишився окаянний Філарет, який провів успішну “Піар”-акцію і привернув до себе увагу громадськості напередодні виборчої кампанії.

Невіруючі та некомпетентні журналісти
шкодять психічному здоров’ю українців більше, ніж тоталітарні секти.

Як представник журналістського цеху я переймаюсь тим питанням, щоб широкі суспільні верстви, чиїм коштом ми утримувані, не втрачали довір’я до друкованого слова. Тому вже час цеховому об’єднанню — “Спілці журналістів України”, вводити ценз компетентності для журналістів, які переважно пишуть на певну тематику. Я не був журналістом у тоталітарні часи, але тепер, коли настали часи інформаційного “дев’ятого валу” на мізки та душі читачів, мені здається цілком виправданим, щоб особу, яка виплескує через мас-медіа на загал додаткові мегабайти інформації, зобов’язати мати чітку світоглядну систему координат і психічну стабільність, аби не вносити додаткового хаосу й у так вже до краю деструктурованого інформаційного простору. Я не за те, щоб, як у застійні часи, всі поголівно журналісти стояли на позиціях “єдино вірного” вчення, але за те, щоб журналісти, які пишуть, наприклад, на релігійну тематику, якось більш чітко визначали якщо не віросповідну приналежність, то хоча б свою конфесійну заангажованість. Еклектичність та надмірна екзальтованість у релігійних питаннях особливо прекрасної, жіночої частини журналістського корпусу за моїми спостереженнями значно підвищує процент кликушства на релігійному грунті серед населення України та сприяє збільшенню впливу тоталітарних сект.
Ну що, здається, поганого в тому, коли автор з екзальтацією та пієтетом описує таку подію: ”Після вступного слова міського голови пана Василя Куйбіди до усіх присутніх зверталися Глава УГКЦ Блаженніший Кардинал Любомир Гузар, Митрополит Андрій Горак (УАПЦ- КП), Владика Макарій Мелетич (УАПЦ), Єпископ-помічник Львівської Архідієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні Станіслав Падевський, отець Володимир Шарабура (УПЦ МП), представники Вірмено-апостольської Церкви, місії “Добрий Самарянин”, Християн віри Євангельської, Євангельських Християн Баптистів, Іудейської релігійної громади, громади Прогресивного іудаїзму, Мусульманської релігійної громади, громади Свідомості Крішни.

А потім відбувся урочистий похід центральними вулицями міста. Учасники процесії зупинялися біля пам’ятника королеві Данилові Галицькому, фігури Пресвятої Богородиці та пам’ятника Тарасові Шевченку. Святкування досягнуло свого апогею, коли на сцені перед Львівською оперою відбулося символічне ламання хліба. Зі словами: “Мир вам” представники усіх релігій та релігійних організацій Львова обмінялися поцілунками миру” (День №218, 2001 р., автор К. Гудзик). Але тільки чітка принципово протиекуменічна православна, а не захоплено-оціночна позиція авторки, може допомогти з’ясувати читачеві в описуваному заході протиприродність “цілування миру” принципово антагоністичних релігійних напрямків: язичництва – християнства, православної соборності – протестантського сектанства, антиканонічного розкольництва – поваги до святинь. І підштовхнути читача до осмислення того, що таке “єднання” — черговий пропагандистський виверт відомих своїм безбожництвом львівських властей з показушною метою справити враження мирного співіснування релігійних конфесій (хоча прикладом того, що це не так, є голодування православного священика о. Стефана Деркача, якого з громадою націоналісти вигнали з храму тільки за приналежність до УПЦ). І що православний священик о. Володимир Шарабура був присутній на такому заході з причини якщо не прямого, то опосередкованого примусу. Ну не можуть всі перераховані у статті релігійно-світоглядні системи бути однаково прийнятними в одній чіткій віросповідній системи координат. Такий захід нагадує зразок напівсвітського нікого нічим не зобов’язуючого спілкування керівників релігійних об’єднань у Всеукраїнській Раді Церков. Нехай навіть авторка посилається на промову безумовно визнаного “голуба миру”: “глава УГКЦ сказав: “Нам не під силу примирити весь світ, але нашим прямим обов”язком є примиритися бодай у нашому місті.. Дай Боже, щоб такі Дні єдності стали для нашого міста традиційними і щоб вони змогли приносити щоразу то більші плоди”. І хоч далі шановна авторка бідкається: “… на жаль, відомо, що до таких акцій не завжди приєднується загал віруючих”, мені особисто ясно, що після таких заходів та подібних публікацій про них створюється міцне підгрунтя “успішної” діяльності для заїзджих майстрів жонглювання словами “духовність”, “любов до ближнього”, “божественна любов” та для фахівців з “промивання мізків” на користь власної кишені, а не на користь заведеного на духовні манівці зневіреного населення України. Я думаю, всім зрозуміло, що мова йде про хитромудрих проповідників різних тоталітарних сект, що чудово розквітли на грунті, підготовленому для них, в тому числі і безпринципною та некомпетентною журналістикою.
“Одного разу мене як громом вразив напис над дверима одного німецького храму …”, — такий зворот вживає згадувана журналістка на закінчення своєї публікації. Мене ж громом вражає те, що високоповажна Клара Гудзик, яка пише на релігійні теми не один рік, до цього часу ще не з’ясувала неприпустимість вживання національної ознаки до споруди релігійного призначення. Храмова споруда визначається за конфесійною приналежністю, а не за національною. Закінчу свій огляд розвитком теми заголовку однієї з публікацій п. Клари Гудзик (у цій публікації шановна авторка лає тих, кого вона хвалила у попередній статті за миролюбність, — сектантів): “Сон розуму породжує чудовиськ”( Ф. Гойя – К. Гудзик). А, може, пора вже писати інше? Наприклад , “злочинно чинять ті журналісти, які своїми творіннями присипляють розум читачів”…

Огляд підготував Дмитро Поляков.

Яку обирати Церкву?

Відповіді членові “патріяршої ради” УАПЦ Євгенові Сверстюку на запитання,
задані ним через газету “Україна молода” вірним Української Православної Церкви.

За одним лише натяком про можливість “вибору” між “церквами” криється зрада Христу та Його Церкві! Він Один, як і Його Церква єдина. Я б не ризикнув починати полеміку на таку тему з шановним доктором фолософії Євгеном Сверстюком, якби публікація під заголовком “Церква, яку ми обираємо” та підзаголовком “Ідеал чистої святині не для вовків у каракулевому хутрі” з’явилася б не у № 220 “України молодої”, а на шпальтах редагованої паном Євгеном “біляправославної” газети “Наша віра”. Бо публікації “Нашої віри” хоч і не відзначаються високим рівнем релігійності, але в них завжди присутній деякий рівень толерантності. Погодившись же дати інтерв’ю з такою назвою на всі 100% заангажованій філаретівською прес-службою “Україні молодій” (далі “УМ”), інтерв’йований, з усього видно, вибір зробив. І вибір зроблено явно не на користь Агнця , а на користь “вовків у каракулевому хутрі”. Це ясно всім, хто трохи старший 10-річного віку і при свідомому розумі пережив останні 10 років псевдоправославного плюралізму та пам’ятає “міжцерковні конфлікти”, про які Євген Сверстюк згадує. Я свідок того, що конфлікти, спровоковані аж ніяк не православними архієреями, а саме архісамолюбним “духовним пастирем нації”, на підтримку амбіцій якого спрямоване згадане інтерв’ю, та архіамбітними лідерочками меншого калібру з так званих (вже трьох!) “автокефальних церков”.
“Найстабільніша церква, яка присвоїла собі привілеї благодатної, весь час недочуває, коли їй ставлять елементарно прості запитання: Ви не святкуєте наших національних свят і вдаєте, що не служите державі — чи не тому, що ви вже давно служите чужій державі, яка атакує Україну звідусіль ”, — так зневажливо говорить Євген Сверстюк про Церкву, до якої належить майже 80 відсотків православніх християн України.
Неправда, пане докторе. Українська Православна Церква Українською помісною Церквою, тому вона обов’язково відзначає всі свята тієї країни, на території (адже за канонами Православні Церкви є територіальними спільнотами) якої вона перебуває. Тільки вона це робить по-церковному, згадуючи у молитвах на богослужіннях країну, народ і правителів цього народу, благословпяє всі святкові світські заходи, які не протирічать церковним традиціям; правда, ніколи не приймає участі в “тусовках” і на мітингах під світськими гаслами, як це роблять псевдоцеркви на чолі з ряженими у архієрейські ризи світськими особами. Правда і те, що ми, православні люди, цьому зобов’язують нас Апостольські настанови, не розділяємо братів по вірі ні за національною ознакою, ні за будь-якою іншою, на противагу згаданим “церквам”. Що до служби державі, то за Конституцією нашої держави Церква відділена від неї. Все останнє у вашому запитанні наклеп.
«Звідки ви чуєте голоси, що не треба служити панахиду на могилах карателів, що впали під час придушення народного руху?»
Панахида є приватною требою і вона, за церковними правилами, завжди служиться на прохання близьких померлого або загиблого, якщо немає прямих канонічних на це заборон (наприклад, померлий – самогубець). Хоча нещодавно група автокефальних “священнослужителів”, з власної ініціативи, відслужила панахиду за одним з лідерів “національно-визвольного руху”, справжнім вбивцею невинних людей і карателем. Про його “подвиги” мені розповідала моя мама (тому в правдивості тих фактів я не сумніваюсь), якій довелось наприкінці 40-х і на початку 50-х років минулого століття перебувати на Галичині. І не було б в цій панахиді нічого поганого, якби “священики”, хизуючись, це приватне моління не розповсюдили на фото через всеукраїнську газету “День”, тим самим образивши почуття родичів невинних людей, загиблих від рук “визволителя”.
«Чому ви обминаєте могили повстанців, що вмирали з молитвою на вустах?»
Знову неправда. Ще блаженної пам’яті Патріарх Тихон благословив відспівувати при погребінні та поминати на панахидах всіх однаково, як революціонерів та повстанців, так і тих, хто загинув, захищаючи законний уряд. Наша Церква тільки не робить з таких приватних молитов телешоу, як це роблять ваші, розкольницькі “церкви”. Для того є і виконуються нами церковні канони, щоб не дозволяти принижувати блюзнірством “високе Небо”, про яке Ви згадали на початку інтерв’ю.
«Чому ви не поминаєте у молитвах і не служите панахиди над могилами замучених голодом побожних українських селян?»
Священнослужителі нашої Церкви поминають і служать панахиди над могилами всіх померлих під час голодомору та замучених безбожною владою і не тільки українців, а і грузинів, і молдаван, і гагаузів, і греків, і росіян й, взагалі, чесно виконують при цьому свої священицькі обов’язки, не переймаючись національністю постраждалих під час гонінь та невинно замучених.
«Може, у вас зовсім не той бог, в якого тисячу років вірить український народ?»
Наша Церква знаходиться в євхаристійному і молитовному спілкуванні з усією Повнотою Православ’я, і у нас Той Бог, який створив Едину Святу Соборну Православну Церкву дві тисячі років тому і який є Главою цієї Церкви, Пастирем всіх визнаних православних спільнот і народів. Наші предки прийняли християнство за часів рівноапостольного князя Володимира, першими ієрархами у нашій Церкві були константинопольські митрополити, і наша віра не має нічого спільного з язичництвом, яке панувало тисячі років до Христа серед племен, що населяли територію сучасної України. У Вашій же, філаретівській “церкві”, члени “Вищої Церковної Ради” офіційно підтримують Рідну Українську Національну ВІРУ тільки тому, що вона націоналістична, але яка, по суті, є неоязичництвом, що завжди було противником християнству та поклонялось ідолам.
«Може, ваш бог народився в імперії зла, і тому він української молитви не приймає?»
Наш Бог народився у людській подобі в Римській імперії від Пресвятої Богородиці, єврейки за національністю (Вас же дуже хвилює національне питання). Але Він розуміє і приймає молитви, звернені до Нього не тільки на івриті, а на всіх мовах світу, цим даром Він наділив своїх апостолів, законними наступниками котрих є наш епископат. Наш Бог перебуває у вічності та переживе разом з тими, хто вірить і спасений через Нього, всі імперії, в тому числі імперію озлобленості й зневір’я, яка тепер панує у душах і простих людей, і докторів філософії.
Далі, пане докторе, Ви кажете: “Останніми роками в церковній літературі стали часто вживані такі слова, як «канонічність», «розкольництво» тощо… Нині ті слова не лякають і навіть не тривожать: ми звикли до бляшаних громів. Бо справді, одна справа, коли якась релігійна група відстоює свої принципи і через те йде на порушення канонів, а інша справа, коли від сформалізованої Церкви відходять єпархії, колись насильно приєднані до неї поліційною державою — відходять за національною ознакою”.
А мене лякає, що доктори філософії, які редагують релігійні газети, не боячись гніву Божого, елементарно плутають, чи спеціально заплутують, поняття розколу і поняття помісності Церкви, я вже не кажу про спекуляції поняттям національності в Христовій Церкві, що є абсолютним нонсенсом. Мене лякає, що Ви, людина, яка постраждала від тоталітарної “поліційної держави”, головним принципом котрої завжди було: “Ціль виправдовує засоби!”, вперто провадите цей принцип у своїй діяльності, тільки підфарбованим у релігійно-націоналістичні кольори.

А що стосується того, про що у Вашому інтерв’ю далі йдется, — “… від Московського патріархату після падіння імперії відходять живі й творчі релігійні сили”- то я особисто з цими живими на обман і творчими на зраду й непорядність “релігійними силами” пропрацював три роки і тричі на день бував обдурюваний ними і зраджений. То ж я дякую Богові за те, що люди, здатні порушити священицькі клятви й монашеські обітниці “відійшли” і не перебувають більше у тій Церкві, членом котрої я є.
Ви говорите, пане Євгене: “Християнська віра за дві тисячі років пережила багато випробувань. Катастрофи ХХ століття випали переважно на долю Російської церкви. Втрати усього релігійного світу в епоху «переоцінки цінностей» були колосальними, особливо в країні, де антихрист прийшов до влади, навіть не ховаючи свого імені. Треба набратися духу і прямо сказати: РПЦ не витримала випробувань, передусім морально: вона пішла на співробітництво з безбожним режимом, а це, по суті, відступництво від живої суті християнства, яке стало релігією завдяки духовній безкомпромісності. Може бути або Церква з високою вірою, або гра в Церкву і у віру. Недавно у ранг святого Москва возвела священика, який писав листа з подякою Сталіну. Про який моральний авторитет «гравців» можна говорити?”
Прикро, що Ви, докторе філософії, так не по-християнськи безапеляційно засудили ту Церкву, від якої прийняли таїнство хрещення і перші поняття про Христову віру, ту Церкву, яка проявила у важкі часи мудрість й не полишила вірних напризволяще, серед членів якої в усі часи, навіть і в ті, про які йде мова, були і мученики, і подвижники, і сповідники. А той закарпатський священик, пам’ять якого Ви зневажили тільки за те, що він відкрито написав листа керівникові держави, яка вільно чи невільно зробила послугу Церкві, є справжнім сповідником Карпаторуським. І ми не соромимся прославляти його чесне ім’я. Це преподобний Алексій (Кабалюк), українець. Хоча біля Престолу Господа нашого, де він тепер перебуває, національність неважлива. І завдяки таким подвижникам і сповідникам віри Христової, вся наша Церква, у важкі часи ласкою Божою збережена в Україні, не втратила морального авторитету. Ваші ж нинішні друзі які, слава Богу, відійшли від нашої Церкви, в свій час писали таємні доноси властям і на віруючих, і на священиків. Порушивши клятви, зрадою відійшли, в зраді й перебувають.
Ви кажете: “Нам нагадують, що всі ми вийшли з Московського патріархату, який зжився з безбожним режимом і набрався скверни…. Що це не ті перші християни, які йшли на муки за віру Христову. І це вірно.” А які? Ви, поважна людина, відсторонено повчаєте і судите ту Церкву, до якої колись належали, та разом з усіма вірними Христу мирянами і священством, власне, й складали Повноту Церкви. А у відповідь на Ваші слова: “Бо якщо ми називаємо Церкву матір’ю, то мусимо бачити її чистою, і гідною, і величною. Бо у Церкву ми приходимо очищатися” скажу: “Вмийтесь від бруду самі, допоможіть зберегти гідність ближньому, живіть церковним життям, працюйте для Церкви, і вона наблизиться до того “ідеалу” чистої Церкви, яка підтримує людей, котрі шукають дороги до Бога.”
Однак, на жаль,… “у повітрі домінують патріотичні загальні настанови.” …І застилають вам очі та розум, пане Євгене. Бо Ви і Ваші однодумці, замість того щоб зберегти вірність та допомогти Церкві-матері, зрадили її і утворили розкол, завели на манівці творення безблагодатної псевдоцеркви тисячі простих людей, розміняли справжнє церковне життя на фальш.
Справжня українська Церква, “куди можна привести дітей, де вони можуть вперше почути слово віри, щире слово тривоги і роздуму над життям”, в якій панує Святий Дух, а не злість, в якій не питають при вході у храм національність віруючого і яка правдиво називається Українською Православною Церквою, — є. Ласкою Спасителя та молитвами віруючих вона буде повіки. Матір не обирають. І тих, хто заблукав, пане Євгене, та з щирим покаянним серцем повертається в материнський дім, вона не прожене.

Дмитро Поляков.

Будни раскола

Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Владимир, Митрополит Киевский и всея Украины: «Церковное миротворчество – это восстановление мира в сердцах и душах людей»