ПАМЯТИ МИТРОПОЛИТА ФЕОДОСИЯ. Биографическая справка

01.11.2001 archive, Вестник №2, Юбилеи

350-річчя святителя Димитрія Ростовського

НА БАТЬКІВЩИНІ СВЯТИТЕЛЯ ДИМИТРІЯ РОСТОВСЬКОГО У МІСТІ МАКАРОВІ НА КИЇВЩИНІ БУДЕ ВСТАНОВЛЕНО ПАМ’ЯТНИК СВЯТОМУ ЗЕМЛЯКУ
Ця новина була оприлюднена місцевою владою під час проведення 27 жовтня культурно-просвітницької конференції “Просвітницька діяльність Димитрія Ростовського (Данила Туптало) у формуванні духовної культури наших нащадків”, яка була проведена Макарівською райдержадміністрацією за сприяння Держкомрелігій України. У конференції взяли участь науковці, духовенство, керівники установ і організацій, викладачі та студенти гуманітарних і духовних навчальних закладів Київа. Украінську Православну Церкву на конференції представляв проректор Київської Духовної Академії протоієрей Миколай Макар.

ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ СВЯТИТЕЛЯ ДИМИТРІЯ РОСТОВСЬКОГО

Протоієрей Миколай МАКАР

За своєю проповідницькою діяльністю святитель Димитрій Ростовський (у світі — Данило Савич Туптало) належить до числа найвизначніших проповідників кінця XVII і початку ХVIIIст., таких як архієпископ Новгородський Феофан Прокопович та митрополит Рязанський Стефан Яворський, які були теж вихідцями з України. Треба зауважити, що проповідь в Київській митрополії в XVII ст. була досить сильно розвинена і поширена на противагу Православній Церкві Московського патріархту, де проповідництво в цей час було занедбано. Розвитку і розквіту православної проповіді в Україні у цій добі особливим чином сприяла боротьба з католицькою уніатською пропагандою.1 Ця боротьба сприяла і розвитку Києво-Могилянської колегії, яка на цей час славилася прекрасною підготовкою православних проповідників2, хоч під час воєнних подій у середині XVII ст. колегія часто руйнувалася та спустошувалася.
У 1662 р. 11-річний Данило Туптало поступає до Києво-Могилянської колегії, коли його сім’я переїхала з Макарова до Києва. В колегії швидко виявляються його надзвичайні здібності у навчанні і зокрема у вивченні класичних мов та наук. І хоч через три роки після його вступу Київська колегія була зруйнована під час воєнних дій, Данило Туптало встиг за цей період дійти до класу риторики, завдяки своїй обдарованості, що дозволило йому в наступні роки важкого стану колегії самостійно продовжувати здобувати освіту, мабуть, підтримуючи постійний контакт з колегією. Для цього він поселився у Кирилівському монастирі в Києві і в 1668 р. приймає тут монашеський постриг від ігумена цього монастиря Мелетія Дзіка з іменем Димитрій на честь великомученика Димитрія Солунського, а в 1669 р. митрополит Київський Йосиф Нелюбович-Тукальський рукополагає його на диякона. Перебував ієродиякон Димитрій у Кирилівському монастирі до 1675 р. і займався в основному літературною та проповідницькою діяльністю. Це для нього був фактично період зростання як проповідника, коли він зміг всесторонньо присвятити себе цій діяльності. З одного боку ієродиякон Димитрій продовжував працювати теоретично, а з іншого, маючи контакт з народом, набував практичного досвіду у проповідництві. Він як молодий проповідник у цей час ставав все більш і більш відомим і знаменитим.3 Цього не міг не помітити визначний вчений, ієрарх Київської митрополії, єпископ Чернігівський Лазар Баранович. 23 травня 1975 р. він рукополагає Димитрія на ієромонаха і ставить його своїм проповідником у Чернігові. Це означало, що молодий ієромонах Димитрій повинен був проповідувати в храмах не тільки Чернігова, але й усієї Чернігівської єпархії. Два роки, які він провів на цій посаді, дали йому можливість увійти в близький контакт з віруючими людьми, дізнатись про їхні потреби та духовні недуги, щоб зробити свою проповідь ще більш актуальною та сприйманою.
Досвід і славу проповідника св. Димитрій продовжує здобувати після 1677 р., коли він покинув Чернігів і ставав ігуменом багатьох українських монастирів, і зокрема тоді, коли він переїхав до Києва і поселився в Лаврі, де був призначений офіційним проповідником.4 Не припиняв св. Димитрій активної проповідницької діяльності і після 1684 р., коли він почав складати Четьї-Минеї (житія святих). І звичайно, ще активнішим його проповідництво стає тоді, коли його ставлять митрополитом, спочатку Сибірським в 1701 р., а потім в наступному 1702 Ростовським.
Така активна практична діяльність св. Димитрія допомогла йому не тільки стати одним з найвизначніших проповідників свого часу, але й виділитися своєю оригінальністю. Як і інші його сучасники-проповідники, св. Димитрій отримав схоластичну освіту і зокрема засвоїв схоластичну манеру проповіді, яка панувала в XVII ст. у Православній Церкві Київської митрополії. Ця проповідь була насичена метафоричними зворотами, схоластичними силогізмами, пафосом та зовнішними жестами. Риси схоластичної риторики мали і проповіді св. Димитрія Ростовського. Однак, якщо проповідники цієї доби здебільшого старалися максимально користуватися цими схоластичними прийомами і часто доводили проповідь до абстрактності, задовільняючись роздумами на загально-моральні теми, такими були зокрема Яворський і Прокопович, то на противагу їм св. Димитрій завжди клав в основу своєї проповіді конкретні явища і особливо сучасні йому події. Тому його проповідь краще сприймалася, пронизуючи душі слухачів.
Проповідував святитель Димитрій в основному на релігійно-моральні теми і досить рідко говорив проповіді на догматичні речі. Він ніколи не вдавався до спеціальної оцінки якихось випадкових чи часткових речей і явищ, відірваних та ізольованих від загального контексту. Тому легко уникав суб’єктивізму в характеристиці моментів,які розглядав. У цьому йому, звичайно, допомагало те, що він постійно працював з житіями святих, які давали йому зразки високоморального християнського ідеалу. Тому для святителя Димитрія Житія святих були джерельним матеріалом разом з Біблією та творами святих отців. Така тенденція до особливого вживання церковних джерел у викладенні матеріалу проповіді дозволяє автору в її контексті сміливо вводити паралелі та оригінальні порівняння із сучасного життя, користуватися приказками та прислів’ями. Все це робило проповіді св. Димитрія більш динамічними та живими. Слухачі таких проповідей, чуючи речі із життєвого побуту, легко робили моральний висновок для себе, добре засвоюючи зміст викладеного матеріалу. У слові на день Св. Тройці святитель наводить, наприклад, наступне порівняння: «Отколь вьщут пчелы, там на их место гнездиться летяг осы, шершни ядовитые; отколь прогнан будет Дух Святый скверньми делами, там наберется скрупулов бодучих, яко ос, жал греховных, яко шершнев» Тому схоластична схема, за якою автор складає проповідь, у матеріалі, використаному таким чином, стає непомітною та гнучкою, що сприяє поєднанню в ній як логічного викладу, так і її живості. Цим св. Димитрій творить особливий напрямок у проповідництві того часу, акцентуючи увагу на конкретній людині, окремому явищі. До цього напрямку Димитрій Ростовський дійшов завдяки тому, що він поставив перед собою одне завдання і бажання — «зробити людей кращими і добрішими». А це в свою чергу стало керівним у проповідника тому, що він мав перед собою євангельське гасло: «Любов понад усе»6
Така проповідницька діяльність св. Димитрія , люблячого свою паству пастиря, скерована на конкретну людину, допомагає йому успішно лікувати недуги у суспільстві. Тому він часто говорить про обов’язки пастиря і «пасомих», які повинні базуватися на взаємній любові. Вказуючи на недостатню кількість цієї любові, святитель передусім змальовує в своїх проповідях глибокий занепад духовного життя в тогочасному суспільстві. Він зокрема викриває відсутність братерства і дружби між людьми, утиски та знущання одних над одними. Тому особливим чином св. Димитрій захищає слабких та пригнічених, рішуче засуджує гноблення слабкого сильним, не боячись суспільного статусу сильного. У цьому контексті святитель торкається і проблеми майнових стосунків між багатими і бідними, нагадуючи їм заповідь Христову: «Люби ближнього твого, як самого себе» (Мф.22, 39). Св. Димитрій з гнівом викриває злобу тих, хто не тільки не любить свого ближнього, але й всіляко принижує та знущається над ним: «Мы на лице Христово плюем, когда ближнего нашего славу поносим, над ним насмехаемся, й по ненависти й диавольской злости й по злому нашему обычаю пред другими его бесчестим»7. Святитель часто змальовує життя вищих класів суспільства та гнівно засуджує гордість та недружелюбність бояр. Не щадить він також викривати недоліки та гріхи слабкого.
Багато місця у своїх проповідях св. Димитрій присвячує і розгляду простонародних звичаїв. Зокрема, під час служіння на Ростовській кафедрі він закликає своїх пасомих не ходити на гульбища, кулачні бої, зборища та хороводи для жартів і пустих розповідей, на різні непотребні ігрища.
Турбуючись таким чином про духовний розвиток людей і звертаючись до них з пастирським словом, св. Димитрій заліковував багато недугів у суспільстві, викорінював погані звичаї, пітримував пасомих у випробуваннях та спокусах, навчав людей істин Христових, наставляв їх на чеснотливе життя та благодійницьку активність. Тому проповідницька діяльність святителя Димитрія Ростовського є і для сьогодення актуальною, дуже цінною спадщиною, яка повинна і тепер допомагати нашому суспільству долати духовно-моральні проблеми, відроджуючи православну віру та благочестя в народі.

“ Див.: И.К.Смолич, «История Русской Церкви 1700-1917». Ч. П. М,. 1997, с. 18-19.
2 Ця підготовка проповідників настільки була високою, що в першій половині ХVIIIст. майже всі єпископські кафедри Великоросії виявилися заміщеними українцями із вчених монахів, для яких церковна проповідь була звичним ділом. Див.: Там же, с. 20,387.
3 Він сам казав, що «проповідництво для нього найголовніший обов’язок»:Петухов, Е.В., Русская литература. Исторический обзор главнейших литературных явлений древнего й нового периода. Юрьев, 1916, с. 277.
4 Саме тут 24 лютого 1685 р. він виголосив свою знамениту проповідь на річницю пам’яті похорону Інокентія Гізеля, яка є першою, що дійшла до нашого часу. Див.: Шляпкин Й. Св. Дмитрий Ростовский й его время. СПб., 1891, с. 43.
5 Там же., с. 249-250.
6 Там же., с. 388. 7 Там же., с. 401.

ЛЬВОВСКАЯ ЕПАРХИЯ ОТМЕТИЛА 100-ЛЕТИЕ ПРАВОСЛАВНОГО СВЯТО-ГЕОРГИЕВСКОГО ХРАМА ВО ЛЬВОВЕ, НАЗЫВАЕМОГО «ЦЕРКОВЬЮ МИХАИЛА ГРУШЕВСКОГО»
Торжества по случаю 100-летия храма возглавил Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир.

Историческая справка:
В 1833 году эрцгерцог д’Эсте позволил православной часовне во Львове существовать за счет средств буковинского религиозного фонда при православной митрополии в Черновцах. В 1856 году на добровольные пожертвования была куплена земля, на которой сегодня стоит православный храм (по ул. Короленко). Строительство его началось в 1896 году и закончилось в 1901 году. Власть приказала изменить название церкви — с Троицкой на Георгиевскую. В составе приходского совета храма были такие выдающиеся украинцы, как советник суда Корнилий Косович, профессор университета, историк и первый президент Украины Михаил Грушевский, редактор львовской ежедневной газеты «Галичанин» Олесь Мончаловский, директор банка Николай Процик. В 1914-1915 годах во Львове и провинции многие униаты стали возвращаться в Православие. Это движение охватило целые районы, особенно массовым оно было на Лемковщине. Тем не менее польская власть, следуя австрийским традициям, признавала приходом только Львовскую православную общину, а все другие считались его филиалами. Поскольку при настоятелях львовской общины сосредоточивалась православная миссия всего края, то возникла потребность в ежемесячном издании — «Воскресение» (газета выходила периодически с 1927 по 1937 год).
При советской власти (1939) протоиерей Георгий Боечко с приходским советом упорядочил церковную жизнь. Возобновилась образовательная и благотворительная деятельность. На какое-то время из Москвы во Львов прибыл архиепископ, а впоследствии — митрополит Крутицкий Николай. Возродилось православное движение в Галиции, осуществлялись хиротонии, росло количество приходов. К сожалению, 22 июня 1941 года война внезапно изменила нормальное течение жизни. После оккупации Галиции казалось, что православный храм оставят в покое, но последовали притеснения и аресты священнослужителей и верующих. До 1944 года львовский храм подчинялся Варшавской митрополии, но правил им епископ Палладий в Кракове.
После освобождения Львова приход вернулся к положению 1939 года. Но главное — даже во время бомбардировок православный Георгиевский храм уцелел. Из Кременца прибыл настоятель митрофорный протоиерей Серафим Козловецкий. Вторым священником остался предыдущий настоятель — священник Григорий Боечко. 27 апреля 1945 года из Киева приехал епископ Львовский и Тернопольский Макарий (Оксиюк). Таким образом, храм неожиданно стал православным кафедральным собором Львова. Для этого он оказался, бесспорно, мал. Но после собора греко-католической церкви во Львове 1946 года почти все львовские храмы стали православными, и архиерей перешел на Свято-Юрскую гору. С конца 80-х годов в Галиции начались церковные нестроения, однако приход святого Георгия Победоносца остался верен Православию. С 1992 года храм снова выполняет функции кафедрального собора.

01.10.2001. НА 75-м ГОДУ ЖИЗНИ СКОНЧАЛСЯ ВЫДАЮЩИЙСЯ ИЕРАРХ УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ, ПРЕДСЕДАТЕЛЬ КАНОНИЧЕСКОЙ КОМИССИИ СВЯЩЕННОГО СИНОДА УПЦ, МИТРОПОЛИТ ПОЛТАВСКИЙ И КРЕМЕНЧУГСКИЙ ФЕОДОСИЙ (ДИКУН)
Владыка Феодосий вошел в новейшую историю Церкви как ревностный борец за чистоту православной веры, выдающийся канонист, обличитель раскола и унии в Украине. В период брежневского застоя (1977 г.), будучи епископом Переяслав-Хмельницким, викарием Киевской епархии, владыка отправил Л.И. Брежневу труд на двухстах страницах, в котором со всей очевидностью были изложены проблемы существования Православной Церкви в СССР. Дерзновение иерарха перед атеистической властью было расценено как вызов тоталитарной системе, однако возымело резонанс: давление на Церковь со стороны государства было ослаблено. Находясь на Ивано-Франковской кафедре в 1990 году, архиепископ Феодосий выступил против преступной деятельности Украинской Греко-Католической Церкви, выражавшейся в массовых захватах храмов и монастырей на Западной Украине, экспансии католицизма. Известно также письмо архиепископа Президенту СССР М.С. Горбачеву, в котором также были изложены политические и антиправославные причины противоправной деятельности УГКЦ. Не менее актуальным было письменное обращение владыки Феодосия к галицкой молодежи. В середине 90-х годов архиепископ Феодосий пишет известную обличительную работу против филаретовского раскола, разошедшуюся огромными тиражами. Митрополит Феодосий оставался строгим молитвенником и аскетом, редко покидая пределы епархии.
Епископат и верные Украинской Православной Церкви выражают искренние соболезнования друзьям, пастве и духовным чадам почившего.
По случаю скорбной кончины Митрополита Полтавского и Кременчугского Феодосия Святейший Патриарх Московский и всея Руси Алексий II выразил свои искренние соболезнования Блаженнейшему Владимиру, Митрополиту Киевскому и всея Украины, руководству г.Полтавы и области, клиру, монашествующим и пастве почившего. В своем письме-соболезновании он отметил, что «многообразные и ревностные труды маститого архи-пастыря нашей Церкви на ниве церковного служения и общественной деятельности снискали ему заслуженное уважение и любовь многих людей», и выразил молитвенную надежду об упокоении души архипастыря в обителях Отца Небесного.
Отпевание и погребение митрополита Феодосия состоялось 4 октября в г. Полтаве.

БИОГРАФИЧЕСКАЯ СПРАВКА
Митрополит Феодосий (Митрофан Никонович Дикун) родился 23 ноября 1926 года в селе Черница Корецкого района Ровенской области. В 1943 году стал послушником в Свято-Успенской Почаевской Лавре.
В 1947–1951 годах учился в Московской Духовной Семинарии, в 1951–1955 годах — Московской Духовной Академии, которую закончил со степенью кандидата богословия.
25 августа 1955 года пострижен в монашество. 28 августа 1955 года рукоположен во иеродиакона, а 4 сентября того же года — во иеромонаха.
С 1964 года — преподаватель Одесской Духовной Семинарии и старший помощник инспектора Семинарии.
21 марта 1966 года возведен в сан архимандрита, назначен ректором Одесской Духовной Семинарии.
4 апреля 1967 года на заседании Священного Синода определен быть епископом Переяслав-Хмельницким, викарием Киевской епархии. С 7 октября 1967 года — епископ Полтавский и Кременчугский.
С 1992 года — архиепископ Полтавский и Кременчугский и председатель Канонической комиссии Священного Синода Украинской Православной Церкви. В 1996 году возведен в сан митрополита.

К.Фролов. В.Разгулов. Жизнеописание схиархимандрита Алексия (Кабалюка)

Интервью секретаря ОВЦС МП протоиерея Николая Балашова