Огляд свїтської преси за жовтень

01.11.2001 archive, Вестник №2, Обзор прессы

Огляд свїтської преси за жовтень

Чи був Мойсей атеїстом?
Нарешті дочекались в “Україні молодій” серію статей “Розмови про вічне”. Кого б ще могли запросити “Ум”-івці відкрити цю серію, ніж визначну особу в сучасному релігієзнавстві, — “президента Української асоціації релігієзнавців, керівника відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ Анатолія Колодного, людину, яка ще десять років тому викладала «науковий атеїзм»”, — так відрекомендувала газета першопрохідця («Україна молода» 2001.10.17 «В пошуках Бога кожна дорога веде до храму. Навіть кружна, навіть зворотна». Автор Майя Орел). Хіба що в умі видатного релігієзнавця могла зародитись такої філософської глибини думка: «Для сьогоднішнього віруючого Бог постає, швидше, як сила, що розчинилася в потоці самого життя і є для людини своєрідним еталоном життєдіяльності. Адже саме в релігії людина дістає можливість відчути свою причетність до усього, що відбувається у Всесвіті, але не має якогось логічного обгрунтування, бо залежить від незбагненних вищих сил, що існують реально. Перед віруючою людиною релігія постає як своєрідний світ символів. Саме вони дозволяють людині через її інтуїтивне прозріння відчути присутність якогось вищого начала, вищої премудрості, що робить осмисленим існування всього сущого».
Далі йде свідчення того, що ця людина недарма їла “атеїстичний хліб”, викладаючи все свідоме життя не простий, а “науковий” атеїзм: — “Щодо атеїстів, то, приміром, у Древній Греції ними називали людей, котрі в своєму житті діяли так, нібито Бог їм не потрібен. Мовляв, Бог сам по собі, а людина сама по собі, і сфери їхнього впливу, так би мовити, не перетинаються. До речі, Мойсей теж був атеїстом у цьому розумінні, говорячи, що не треба призивати імення Бога надаремно. Атеїсти насправді, навіть найвойовничіші з них, намагалися спростувати теологічні аргументи існування Бога. Приміром, те, що Бог є першопричиною усього сущого, або що все в світі доцільне, раз його створив Бог. Тобто, атеїсти йшли не до сутності Бога, а переймалися формами його присутності. А це зовсім не означає — жити без Бога». І так далі і тому подібне в дусі “націонал — язичницького” християнства.
А в наступній публікації серії «Роздуми про вічне» («Україна молода» 2001.10.30, «Язичник — не раб Божий, а улюблена дитина його», автор Майя Орел) читачі отримали інтерв’ю кращої подруги пана Анатолія і помічницю в оязичувані українців, голову Об’єднання рідновірів України пані Галину Лозко, яка розповіла нам, «темним християнам», про єднання людини з Богом, про “ладування світу заповітами предків”: «Се Бог — Дажбог сотворив нам яйце, яке є Світ-Зоря, що нам сяє… І в тій Безодні повісив Дажбог Землю нашу, аби тая удержана була», — так написано у Велесовій Книзі, Священному писанні язичників, про створення світу найвищою творчою Силою Бога. Три «сивії птахи», що створюють Світ, уособлюють Божественну Силу Духу, Вогонь Творчості, які стають першопоштовхом до Світового Ладу (Космосу), що ладує безмежне світове море великої Безодні (Хаосу). Так постає Світ: спалахує золотом Сонце, засвічується сріблом Місяць, розсипаються у Всесвіті незліченні Зорі-планети, серед яких — наша свята матінка земля, що зродила «жито й пшеницю і усяку пашницю». А потім з волі бога Зодіаку Сварога, Дажбог — Ярило Священною зливою запліднив матінку Дажземлю, що зродила рід український…». І пішло-поїхало традиційне неоязичницьке промивання мізків про те, — «що штучним для українця було саме християнство, котре прийшло ззовні і котре насаджувалося вогнем і мечем, що сама назва вчення — «православіє» — язичницька. Світ Права у язичників — це Світ Богів, які правлять всесвітом. Відомо, що язичницькі обряди, приміром, освята води, колосу, маку, християни не просто перейняли, а узурпували, що язичницьких богів християни назвали іменами грецьких святих, однак відзначають їх у традиційно язичницькі дні і моляться їм язичницькими ж молитвами, щоправда, причесаними під християнську гребінку». А далі зовсім цікаві історичні факти: «До речі, першим противником глобалізації був у нас давньоруський князь Святослав, коли виставляв заслон християнству і не дозволяв йому колонізувати наш дух. Його син Володимир, на жаль, відкрив колонізаторам ворота, котрі не зачиняються й дотепер».
Наскільки органічно в цю «розлогу язичницьку клюкву про вічне» вписується стаття «Третій патріарх» («Україна молода» 2001.10.23) про того, про кого ми всі й подумали, — про «святішого» і найдуховнішого лідера нації»: «Постать третього патріарха втретє за останнє століття посталої Української церкви є однією з найпотужніших і наймасштабніших постатей новітньої історії України. Як висловився хтось із сучасних богословів, святіший Патріарх Філарет для нас — камінь, на якому будуємо фундамент Української православної церкви, а для опонентів, які не хочуть випускати Українську церкву із загребущих рук Москви, — камінь спотикання. Саме в цьому ракурсі і розглядатимемо значення для України особистості Патріарха Філарета, який 23 жовтня відзначить шестиріччя з дня інтронізації прийняття патріаршого сану».
Далі автор статті, вельмишановна Світлана Галата, зовсім втратила відчуття міри та реальності й понесла нам зовсім відверту нісенітницю: «За 300 років пастирського «окормлєнія» Українська церква втратила свою соборноправність, незалежність, усі права і привілеї, а також національні окремішності. Вже через сто років після приєднання Київської митрополії до РЦ (а України до Росії) кількість шкіл в Україні скоротилася втричі, тоді як населення зросло вдесятеро… З європейських вершин освіти і богословської думки ми впали у морок невігластва і безправності».
Пані Світлано, ви ж самі собі суперечите, останні тридцять років Київським екзархатом Російської Православної Церкви керував той, кого ви ніби зібрались прославляти. Адже через кілька рядків ви абсолютно справедливо пишете: «Після смерті Московського патріарха Пимена у 1990 році Священний синод РПЦ таємним голосуванням обрав патріаршим місцеблюстителем митрополита Київського і Галицького Філарета».
Далі знову йде плід вашої розпаленої уяви: «Але у московській церковній імперії було кинуто клич: «Хохол не может быть патриархом Московским!». Серед єпископів оперативно провели «роз’яснення» – і собор 1990 року обрав новим патріархом митрополита Олексія (Рідігера)».
Неправда ваша. Філарета «прокотили на вороних» абсолютно демократично за його злісний характер і гріховне особисте життя, недостойних звання православного архипастиря, до того ж монаха.
І потім вже зовсім, шановна Світлано, друкуєтє, що попало: «Боже Провидіння берегло достойного ієрарха, митрополита Філарета, для України. Нині під анафемою Москви знаходяться два могутні сини українського народу — гетьман Іван Мазепа і Патріарх Філарет. Перший зробив відчайдушну і трагічну спробу видерти Україну з пазурів російського «орла». Спроба не вдалася, але за неї — спасибі. Будемо ж просити Господа, щоб духовні когорти патріарха Філарета таки вибороли Київському патріархатові віковічну силу і могутність. Бо, як висловився професор Анатолій Погрібний, доля церкви і доля України — то синоніми».
Мушу зауважити, до таких дурниць не опускався навіть шановний Юрій Дорошенко, попередник Світлани Галати та Май’ї Орел в газеті «Україна молода», незмінний на протязі кількох останніх років автор статей на релігійну тематику.

А в “Столиці” язичники знайшли під
Мелітополем пуповину земної цивілізації.
І взагалі Галилею заснували галичани.
«Ось вона!!! пуповина земної цивілізації», — проголосив у №43 за 2001 рік у газеті «Столиця» головний ідеолог українського язичництва Сергій Плачинда. «…цьогорічні підручники для школи з історії Стародавнього Світу (О.Бандрівського, а також О.Шалгінової та Б.Шалгінова тощо) починають свої розповіді з Єгипту. А годилося б — з Оратти на Дніпрі. З тієї Оратти, де винайшли колесо й плуга, приручили коня і викарбували в печерах і гротах Кам’яної Могили перші письмена. Так, час нашому Міністерству освіти внести суттєві корективи в шкільні програми з вивчення історії Стародавнього Світу. Адже за 10 років незалежності в підручники внесено лише один новий розділ: «Ізраїльсько-іудейське царство».
Це, щоб ніхто не сумнівався в тому, про що у попередньому, 42 числі тієї ж газети, добродій Сергій возвістив світові про «тих українців, з яких почалася людська цивілізація та які створили першу культуру на Землі – хліборобську».
А ще раніше у № 41 «Столиці» пан Сергій порадував нас захоплюючою статтею «Як прадавнє свято першого меча стало Покровою Пресвятої Богородиці», в якій приведені справжні одкровення: «В українських козаків — і запорожців, і городовиків — Покрова була найбільшим святом. В сей день лицарі шаблі вшановували свою покровительку Божою службою вранці. А почалося це свято з легенди, яка є давнішою від єгипетських пірамід. …І була вічна борня між Білобогом і Чорнобогом, між лицарями Білого Світу і потворами Чорного Світу. І не вподобалося Чорнобогові, що люди — Білобогові діти, замешкали над Рай-рікою й живуть як у раю: рибу, якою кишать річкові води, ловлять руками, а довколишні поля аж вгинаються від важкого хлібного колосу. А корів мають стільки, що потекли вже ріки молочнії. І медом пропахла Оріана — стільки-бо бджіл рояться над нею. Ліси гудуть від всілякого звіра, що його успішно полюють оріани. І тоді надумав Чорнобог знівечити сей рай земний… Тоді пішли волхви до Матері роду оріанського, людського — до першої Жінки на Землі — Слави й сказали: — Порятуй нас, Праматір наша Славо. Ти перша Жінка на Землі, тебе боги створили, вони слухають тебе, тож порятуй, бо загинемо всі ми, діти й внуки твої. І тоді зійшла Слава на щонайвищу скелю і підняла до неба десницю свою і гукнула на всю силу: — О, боги Вирію, батьки мої, люди й тварини гинуть … І тоді Сокіл-Род, творець усього сущого, сидячи на вершечку Стародуба, струсив з себе пір’їну золоту й полетіла вона на Землю і впала на долоню Слави та й перетворилася на гострого мідного меча Й сміливо пішла Прамати й стала рубати … Той день, що Слава порятувала Оріану від загибелі, став Святом Першого Меча. Називали його ще Святом богині Побіди-Слави. Тисячі років було воно головним святом воїнів-захисників Оріани. А коли зачалося християнство, то День Першого Меча, День Слави став святом Покрови Пресвятої Богородиці».
Рятує наші бідні читацькі голівонькі лише усвідомлення того, що високоповажний пан Андрій, заступник головногоредактора тижневика “Столиця”, справжній НЕЧИТАЙЛО, а “редакція може публікувати матеріали, не поділяючи поглядів автора і за достовірність даних відповідає автор”. А на правдивість добродія Сергія Плачинди ми без сумнівів покладаємось.

І все ж не все пропало…
Ковтком свіжого повітря серед язичницько-націоналістсько-філаретівських видань (“День”, “Хрещатик”, “Столиця”, “Вечірній Київ”, “Урядовий кур’єр”, “Україна молода”) залишаються аналітично помірковані публікаціїї на релігійну тематику тижневика “Киевский телеграф”. Варто відмітити цікаву статтю Олександра Анісімова в 38-39-х числах тижневика за жовтень 2001 р. про Володимирський собор у Києві, з промовистою назвою “Антирелигиозный музей имени святого Владимира”. Відповідально-православним підходом, досить екклезіологічно чітким, як для світського видання, приємно здивувала підбірка публікацій, присвячена пам’яті митрополита Феодосія «Служитель веры». Треба віддати належне сміливости головного редактора газети, що в наші дні майже загального націоналістичного потьмарення мізків у «власть придержащих» з’являються чесні та відверті публікації, які варті хоча б короткого цитування: «1 октября скончался митрополит Полтавский и Кременчугский Феодосий — известный духовный писатель, публицист, правозащитник и активный церковный деятель, один из старейших по хиротонии епископов Украинской Православной Церкви. Митрополит Феодосий вошел в новейшую историю церкви как ревностный борец за чистоту православной веры, выдающийся канонист, обличитель раскола и унии в Украине. В 2000 г. вышла в свет книга владыки «Український екклісіаст». Его перу принадлежат 16 томов трудов «Свята криниця», 10 томов проповедей, 1 том поэзии, 1 том басен, 5 томов «Путь святих», 1 том «Матушка Нектарія», брошюра против унии «Щире слово до Галицької молоді», 2 брошюры против разных сект. В средине 90-х годов архиепископ Феодосий пишет известную обличительную работу «На захист Православної Церкви від філаретівського розколу», разошедшуюся огромными тиражами».

Дамське “інтелектизування”
на релігієзнавчому грунті
Газета «Зеркало недели» (журналист Екатерина Щеткина) в октябре по-прежнему находилась в поисках стиля, которым стремится излагать церковные и церковно-государственные проблемы. Пока еще выбор не сделан и диапазон используемых формулировок и штампов чрезвычайно широк: от мистико-символического («Свобода совести: о преходящем на фоне вечного») до непритязательно-пионерского («И ведь очевидно, что духовность, культура, система ценностей, воспитание моральных гениев не должны связываться с вероисповеданием, во всяком случае, при потворстве государства») и воинственного емельяно-ярославского («Единая национальная церковь» — это миф, подогреваемый с двух сторон – церковниками, желающими задавить конкурентов на рынке душ, и политиками, использующими эту тему большей частью в спекулятивных целях»). Естественно, после каждого такого пассажа возникает вопрос: а сам-то автор понял, что он написал?
Соединять в одной голове (и на одной странице) «преходящее» и «церковников», «моральных гениев» и «рынок душ» – удел немногих. Такое может происходить по нескольким причинам: либо автор все понимает – высказать не может («комплекс Муму»); либо «понимание» столь глубоко, что ни слово, ни мысль не в силах его выразить (Александр Потебня «Мысль и язык»); либо понимание и изложение происходят одновременно – в творческом озарении (Лев Выготский «Психология искусства»). Мы склонны придерживаться последнего и этим объяснять те странные (на первый взгляд) умозаключения, к которым прибегает автор. Например: «Что же касается разнообразия протестантских общин – их много, все друг от дружки чем-то отличаются, и вообще тут надо быть знатоком. Поэтому, господа, давайте лучше о христианстве». Мы, разумеется, далеки от подозрения, что автор, которая, говорят, много пишет о религиозных проблемах и даже выступает церковным экспертом, пребывает в счастливом неведении, что протестанты — христиане, и протестантские церкви, являясь мощной ветвью мирового христианства, объединяют едва ли не полмиллиарда верующих. Просто, «ночами у стола» и в «приливе озаренья» Екатерина Щеткина не узрела в протестантах христиан – так вот оно как-то и написалось… Когда автор витает в пространствах «изотерических», то складывается впечатление, что она, по крайней мере, сама себя понимает. Когда же дело касается проблем конкретных – а статья Е. Щеткиной «Свобода совести: вечное на фоне преходящего» была посвящена (мы это смеем лишь осторожно, не настаивая на своей правоте, предполагать) обсуждению нового варианта Закона «О свободе совести и религиозных организациях» – то умению наводить тень на плетень можно только позавидовать. Автор этого и не скрывает: «Добавьте к этому целый список сооружений, которые должны быть переданы в собственность (пользование какой-то из конфессий) общин в порядке реституции, разбавьте полубредовой идеей светских властей о «поочередных богослужениях», сверху прикройте все это вопросом собственности на землю, на которой все это стоит, стоится и делится, и попробуйте сказать, что вам все ясно». Разумеется, неясно, а в подобном изложении – неясно совершенно! Поэтому не лучше ли, чтобы журналист перед тем, как браться за перо, сначала сама разобралась в поднимаемом ею же вопросе, а не делилась с читателем на непонятном языке своим непониманием еще более непонятных проблем?
Впрочем, «Зеркало недели», видимо, и должно декадентсвовать – еженедельник ведь либерально-«интеллигентствующий».
И еще один «голос интеллектуала». Газета «День» неробкими перстами своей «религиоведчицы» Клары Гудзык несколько раз обращалась к православной проблематике. Причем весьма своеобразно. Скажем, в начале октября журналист «Православия в Украине» после одного из богослужений попросил Патриарха ответить на несколько вопросов. Это мини-интервью было размещено на официальном сервере Украинской Православной Церкви в Интернете. Однако, пересказывая это интервью в «Дне», автор с какого-то «переляку» пишет: «В октябре в Московской патриархии активно обговаривался вопрос визита Московского Патриарха Алексия II в Украину». На том же сервере было размещено и благодарственное письмо Патриарха Леониду Кучме по поводу празднования 950-летия Лавры, распространенное ОВЦС. Обсосав со всех сторон в своей заметке обе эти информации (переврав, как водится, их смысл и направленность), Клара Гудзык умудрилась ни разу не упомянуть и даже не сослаться на источники. Хотя получены они не от Рихарда Зорге, а являются официальными. Для чего напускать на себя личину суперосведомленности? Что почетно для чекиста, отнюдь не всегда почетно для журналиста. Тем более он не должен выступать в роли лжеца и провокатора. Например, утверждать, что речь Президента в Оперном «сначала вызвала бурю недовольства в некоторых кругах УПЦ-МП». Что это за «круги»? Мы присутствовали на всех лаврских юбилейных торжествах, в том числе и в Оперном, но никакой «бури» не заметили. А если «мятежная Клара» ищет бури, то пусть свои поиски подкрепляет «именами, фамилиями и явками».
В другом своем материале «80 лет украинской автокефалии» Клара Гудзык решила воспеть хвалу собору УАПЦ 1921 года. Если автор сама не помнит, то могла бы спросить у старших товарищей из окружения Евгения Кирилловича, которые бы ей, безусловно, напомнили, что УАПЦ в 1930 году не только «самораспускалась» при помощи НКВД и советской власти, но и «самоорганизовывалась» в 1921 году при помощи тех же органов для «разложения» Православной Церкви изнутри. Цель этой организации состояла в том, чтобы на волнах «великой русской революции и украинского церковно-освободительного движения» «смещать с должностей всех недобитков старорежимной духовной власти», которая, как известно, устами своего патриарха предала анафеме режим революционного террора. Благодаря доносам, публичным и тайным, автокефалисты и их собратья — обновленцы отправили на Соловки, в тюрьмы и ссылки десятки тысяч православных священнослужителей и мирян. И вот теперь марчуковская газета воспевает хвалу стукачам за их «демократизм и национальную направленность»!
В рамках 80-летнего юбилея УАПЦ отмечалось шестилетие «патриаршества» многолетнего агента КГБ «товарища Антонова» (Михаила Денисенко-Филарета). Эти годы для «патриарха», пишет Клара Гудзык, были бурные, «наполненные противостоянием …и даже анафемой». Она сочувствует несчастному: «Не существовало и не существует, по-видимому, человека церкви, который бы легко и спокойно пережил анафему – страшнее всего церковное наказание». (Он ее, кстати, не пережил, а продолжает жить, «переполненный» проклятием Церкви). Однако это обстоятельство автор расценивает чуть ли не как «подвиг разведчика», поскольку якобы его стараниям мы обязаны тому, что «имеем церкви, в которых разговаривают, служат и проповедуют на украинском языке. В которых произносят «Многая літа» украинскому государству, отмечают национальные праздники, почитают украинских композиторов и иконописцев.» А что – в других храмах разговаривают и проповедывают на китайском, о стране, национальных праздниках и иконописцах забыли? Очевидно, что автор имеет смутное представление о Церкви и не знает, что в храм, Дом Господень, верующий человек приходит не для того, чтобы отмечать государственные праздники и почитать композиторов, а на молитву и участие в Таинствах Христовых, от которых через анафематсвование отлучен Филарет и вся его богоотступная команда. Свой панегирик Филарету Клара Гудзык завершает любопытным откровением: «Многих украинцев сейчас мало интересует внутренние мотивы, которыми руководствуется тот или иной политик, церковный или светский. Людей интересуют результаты. Меня тоже». А потому напомним, что макиавеллисткие принципы типа цель оправдывает средства, а результаты – мотивы всегда отвергались Православной Церковью. В наше время их исповедуют спецслужбы. И Филарет, и Гудзык тоже могут им следовать, но вряд ли их стоит приписывать украинцам – ведь это народ все-таки православный…

Огляд провели Дмитро Поляков
та Василь АНІСІМОВ.

02.11.2001-22.11.2001

Предстоятель РПЦ поблагодарил Предстоятелей Поместных Церквей