В червоних жорнах

Сергій Кондратенко

Конференцію, яка проходила у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, відкрив керуючий справами Української Православної Церкви архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан, який виголосив привітання учасникам форуму від Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України. У конференції взяли участь архієпископ Черкаський і Канівський Софроній, архієпископ Львівський і Галицький Августин, архієпископ Полтавський і Кременчуцький Филип, представники духовенства єпархій УПЦ, науковці, дослідницькі групи, що працюють зі справами репресованих православних священнослужителів та мирян, а також представники засобів масової інформації.

Архієпископ Львівський і Галицький Августин виступив з доповіддю «Православні новомученики і сповідники в новітній історії України. Протопресвітер Гавриїл Костельник». Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Филип розповів про гоніння на Церкву в післясталінський час, а архієпископ Черкаський і Канівський Софроній зосередився на репресіях на Черкащині за Радянської влади. Про роботу Церкви з матеріалами архівів розповів протоієрей Владислав Софійчук (Київська єпархія), який виступив з доповіддю «Досвід архівно-пошукової роботи зі справами репресованих священнослужителів та мирян. Електронно-пошукова система репресованих».
Чимало фактів переслідування православних священиків за часів радянської влади привели у своїх виступах представники єпархій УПЦ.
Як зазначали учасники конференції, головною метою зібрання було об’єднання зусиль тих, хто працює зі справами репресованих за віру Христову.
Варто зазначити, що дослідницько-пошукові групи, наукові працівники, окремі дослідники працюють по виявленню й дослідженню справ репресованих священнослужителів та мирян з кінця 80-х минулого ст., коли архівні справи репресованих стали відкритими для дослідників. На базі дослідницько-пошукової групи Київської Митрополії УПЦ створена електронно-пошукова база даних репресованих православних священнослужителів та мирян. З допомогою такої пошукової системи можна знайти архівний номер справи, якщо відомо прізвище, або місце проживання, або місце народження засудженого. На сьогоднішній день база даних вміщує протоколи засідань Київської та Хмельницької обласних трійок УНКВС за 1937 — 1938 роки. Знайдено близько півтори тисячі справ на православних, осуджених за релігійною ознакою в ці роки в Київській та Хмельницькій областях.
Учасники конференцій у своїх виступах наголошували, що зараз дуже важливо привернути увагу громадськості до мученицького й сповідницького подвигу священнослужителів та мирян за атеїстичної влади, адже цього року суспільство відзначає сумну дату — 70-річчя початку масових репресій Радянської влади, зокрема і відносно Православної Церкви. Згідно з даними Державної комісії по реабілітації жертв політичних репресій, в 1937-1938 р.р. було заарештовано 165200 православних священнослужителів, з них розстріляно — 106800. Конференція У Києво-Печерській Лаврі стала гідним вшануванням їхньої пам’яті.
Підсумки конференції для прес-служби УПЦ прокоментували її учасники.
Керуючий справами УПЦ, архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан: “Гоніння за релігійною ознакою – одна з найтрагічніших сторінок історії Православ’я. Сьогодні учасники конференції зібралися, щоб вшанувати пам’ять репресованих священнослужителів та мирян часів радянської влади, засвідчуючи суспільству, що пам’ять про них живе. Але ще однією метою цього наукового заходу є привернення уваги громадськості до мученицького й сповідницького подвигу священнослужителів та мирян. Ніщо не заважало їм відмовитись від віри і залишитися живими, але вони вчинили так, як християни перших віків – прийняли смерть в ім’я торжества Євангельських істин. Київщина дуже постраждала у часи тих гонінь, і вивчення архівних документів, — а ми цим постійно займаємося, — відкриває багато фактів брутального знищення людей. Подвиг сповідників віри привертає до себе суспільну увагу через велич вчинку, який є світлом для сьогоднішніх поколінь, для духовного наслідування сучасникам. Немає сумнівів, що кінцевим результатом копіткої роботи по історичному відтворенню трагічного минулого буде духовний поштовх у вихованні християнської молоді і суспільства”.
Архієпископ Черкаський і Канівський Софроній: “Найголовніша користь конференції — у вивченні своєї історії, адже людина і громадянин тоді гідна своєї держави, коли достеменно знає і шанує свою історію. Збереження історичних фактів минулого з життя народу надає моральної впевненості і в подальшій розбудові держави. В першу чергу це стосується нашої православної віри, на долю якої в минулому столітті випали трагічні сторінки. На території Радянського Союзу було оголошено війну Самому Христу. Від цього чи не найбільше постраждала Черкащина. Через її територію проходив сумнозвісний 101-й кілометр, куди зганялися з усієї України, а також з Білорусії, Росії всі, хто підпадав репресіям за віру. Тому така надзвичайно велика історія Черкаських мучеників, яких так багато. Справи багатьох я сам перечитав. Наближається ювілей – 15 років Черкаської єпархії. І всі ці роки іде праця над виявленням тих святих мучеників, які своїм смертельним стражданням засвідчили стійкість віри. Досить нагадати, що 20 червня 1938 року був розстріляний останній священнослужитель на Черкащині.
Зараз канонізовано 140 мучеників, які нам точно відомі по знайдених справах. Ще опрацьовуються подання на двадцять осіб як мученики. У цілому по єпархії, згідно історичних даних по парафіяльним сільським храмам, замучено до 600 священнослужителів і церковнослужителів – дияконів, священиків паламарів, регентів та ін. Цілеспрямовано знищені сім’ї, розбиті цілі роди… і лише за віру Православну. Про це забувати не можна, не маємо права. Повний мартиролог імен мучеників по кожній єпархії – це як мінімум завдання на найближчі роки, і я впевнений, що нинішня конференція є тільки добрим початком у цій важливій справі”.
Архієпископ Львівський і Галицький Августин: «Наша конференція відкриває нові імена святих подвижників, мучеників. Що таке віра, Церква? Це є душа суспільства, і якщо люди будуть розуміти, берегти і шанувати традиції, тоді суспільство буде здоровим. Саме такі теми, які сьогодні обговорювались на конференції, допоможуть нам усвідомити і вшанувати подвиг святих мучеників нашого часу. Нам є з чим працювати, і я впевнений, що робота в цьому плані буде розвиватися і надалі, тому що сьогодні тут зібрались люди, які не байдужі до цього і показують достойний приклад у своїй роботі. Насамперед, я дуже вдячний отцю Анатолію Затовському, отцю Владиславу Софійчуку, які багато зробили для підготовки конференції. Що стосується моєї розповіді про Гавриїла Костельника в сьогоднішньому виступі – це частина моєї багаторічної праціі. Треба подбати про те, щоб він був в числі наших славних співвітчизників, святих угодників Божиїх. Нехай його приклад і надалі надихає моїх земляків бути самовідданими, безстрашними, і коли потрібно, своєю смертю засвідчувати відданість і віру Христову. Отець Гавриїл Костельник схилявся до Православ’я ще в молодості і бачив вади та хиби, які має католицизм. Його душа прагнула повернення до батьківської віри».
Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Филип: “Мне кажется, что те вопросы, которые поднимались на конференции, будут все более и более востребованы обществом. Однако следует заметить, что работа с архивами до сих пор еще очень сложна: например, в Полтавской области не так просто получить архивные материалы по священномученикам. К примеру, у нас есть игуменья Олимпиада (Козельщанская), которая была замучена в 1934 году, есть ее дело в архивах СБУ. Однако на все мои просьбы там дают материалы, которые они считают нужными, но полностью ознакомиться с ее делом нет возможности. Поэтому в открытии архивов по священномученикам есть большая проблемы. Я думаю, со временем будет больше информации, и эти вопросы будут обсуждаться в обществе более широко и глубоко».

Тимур Кальченко,
доцент кафедры международного менеджмента КНЭУ имени Вадима Гетьмана

Репрессии против киевского духовенства носили волнообразный характер. Если первая волна формировалась спонтанно, скорее случайно, то последующие носили более целенаправленный и организованный характер. В целом можно выделить шесть основных этапов репрессивного преследования.

1919-1920 гг.
Со времени захвата Киева большевиками в мае 1919 года, развернулись беспрецедентные «чистки» интеллигенции, служащих, купечества и духовенства Киева, в первую очередь по причине их принадлежности к правым националистическим и черносотенным организациям, а также с целью грабежа и реквизиций. Так в период с мая по июнь 1919 года, было расстреляно только 68 членов Киевского Клуба Русских Националистов. Среди последних, 16 мая 1919 года, в качестве заложника был арестован и настоятель Киевской Мариинско-Благовещенской церкви Михаил Иванович Вишневецкий. И уже, несмотря на то, что суждение следователя Сидоренко о том, что.: «Михаил Иванович Вишневецкий произвел на меня впечатление контрреволюционера» (ЦГАООУ, ф.263, о.1, д.68581. Л. 30) обещало вынесение смертного приговора, отец Михаил постановлением особой Комиссии Киевского Губотдела ВЧК от 26 мая 1919 г. был освобожден без права поступления на советскую службу.
Несколько ранее 26 марта 1919 г. были арестованы 30 человек (среди которых были священники Дмитрий Николаевич Иванов, Евгений Зотикович Капралов, Андрей Ефимович Скрипчинский и Платон Ипатьевич Контраневич) и благочинная Покровского монастыря. 31 марта 1919 года, Домовой комитет дома №15 по Дионисьевскому переулку сообщал: «…Около часу дня явился в монастырь комиссар одной из военных частей с целью реквизировать имеющееся в монастыре сено в виду того, что таковое сено было уже взято на учет комиссаром по ликвидации монастырского имущества, оно не могло быть выдано… Тем временем по городу распространился слух, что собираются реквизировать вообще все монастырское имущество и что будто бы собираются монастырь деклассировать и монастырские храмы закрыть. Такие слухи не замедлили вызвать среди ближайшего к монастырю населения тревогу, и в непродолжительное время в ограде монастыря скопилось довольно значительное количество постоянно молящихся в церкви монастыря. Когда на место прибыл комиссар Львовского района, то возбуждение собравшихся представляло для желающих успокоить и дать необходимые разъяснения большие затруднения. Возбуждение возросло еще больше, когда комиссар, желая, вероятно, со своей стороны, успокоить собравшихся, упомянул о возможности прекратить начавшуюся подписку желающих сохранить церковь и приняло уже исключительный характер, когда тот же комиссар потребовал подписные листы, заявив, что собрание-де незаконно и контрреволюционно. Когда комиссару было разъяснено, что таковые списки ничего общего с какой-либо политической агитацией и пропагандой не имеют, он согласился их возвратить и сделал это, но успокоить собравшихся уже не представлялось возможным, и лица, близко стоявшие к комиссару, дали ему возможность уйти. Возбуждению собравшихся способствовало сделанное еще реквизировавшим сено комиссаром заявление, что он-де не только реквизирует сено, а закроет церковь и устроит в ней кинематограф. Вскоре за уходом комиссара в монастырскую ограду вбежало несколько вооруженных людей во главе с помощником комиссара, которые с криками «ни с места, буду стрелять» окружили собравшихся. Когда смятение успокоилось, помощник комиссара, вероятно, желая объяснить вмешательство полиции, заявил, что они-де ищут «самозванца», и раз его нет, то предлагают продолжить подписку, и сам удалился. Вскоре монастырь оказался оцепленным прибывшими войсками с пулеметами, находившиеся в церкви были там задержаны и находившиеся в канцелярии и на крыльце арестованы».
«Доношу, что 26 марта в семь часов вечера в Управление вверенного мне Комиссариата явился судебный следователь I округа Киева и заявил, что в Покровском монастыре ведется какая-то подписка и антигосударственная пропаганда. На место происшествия, не дожидаясь наряда милиционеров, срочно мною был отправлен старший помощник вверенного мне Комиссариата Крокосевич для выяснения причин и обстоятельств подписки. Старший помощник, прибыв в Покровский монастырь, установил, что подписка ведется и публика настроена фанатически возбужденно… Старшего помощника окружали все теснее и теснее и силой вытеснили его на веранду того же дома, где стояла толпа человек в 200. На веранде в толпе раздавались крики: «Комиссары — жиды. Растерзать его!», и толпа пыталась схватить старшего помощника. Ему несколькими словами удалось успокоить часть толпы, близко стоящей к нему и, пользуясь этим успокоением и под предлогом взять листы у священника Иванова, он ушел через другую дверь той же квартиры и, хотя толпа бросилась вслед за ним, он успел выйти и возвратился снова в управление района…»
Главный комиссар милиции Тютчев сообщил в ЧК, оттуда прислали вооруженные войска во главе с комендантом Михайловым.
4 апреля1919 года, на заседании юридического отдела КГЧК в составе Манькина, Манштейна и Рубинштейна было принято решение освободить 24 арестованных, а Сергея Павловича Подвысоцкого и священника А. Скрипчинского оставить в заключении. Через пять дней освободили и отца Андрея, а Подвысоцкого «за возбуждение толпы и антисемитскую агитацию» приговорили к расстрелу. По словам настоятеля Иовлевской церкви Тюремного замка Никодима Павловича Яновского в отчете за 1920 г. «…во всяком случае, церковь при тюрьме существует, и в ней получали и получают утешение тысячи заключенных и те 26 протоиереев, иереев, иеромонахов и дьяконов, которые за время пребывания в Киеве Советской власти страдали и страдают в тюрьме».

1923-1927
Вторая волна репрессий началась с 1923 г. в связи с проводимой политикой деморализации церкви и поощрения деятельности самосвятских и живоцерковных общин. Первый удар пришелся на легитимный состав руководства Киевской епархией и митрополита Михаила (Ермакова).
Так, 23 декабря 1922 года благочинным Киева и Киевской епархии был разослан циркуляр №9: «Киевское Епархиальное Управление, настоящим поставляя Вас в известность, что с 21 декабря 1922 года, оно приступило к деятельности по Управлению Епархией, предлагает Вам по всем церковным делам обращаться в Епархиальное Управление и неукоснительно исполнять все его распоряжения. При этом Епархиальное Управление, предлагает всем благочиниям и членам благочиннического совета исполнять свои обязанности впредь до новых выборов должностных лиц. Об этом Е.У. предлагает поставить в известность духовенство и церковные организации вашего округа. Исполнение настоящего предписания возлагается на вашу ответственность. (Живая церковь — №2-3 (1-15.01.1923)- С.19)
Самочинно инспирированное ЧК Киевское епархиальное управление во главе со священником Матвеем Бережным никто не признал: «Положение очень неудовлетворительное. Епархиальное Управление никем не признается. Сейчас принимаются дела за 1921 и 1922 гг. Бережной имеет растерянный вид. На предлагаемые ему вопросы членами получаются ответы самые неопределенные. Оказывается, что им не послана была телеграмма в Москву в ВЦУ, которое должно утвердить Киевское Е.Ц.У. Белоликов, по-видимому, серьезно занят редакционным делом, но угрожает выйти из состава управления. В то время, когда Живая Церковь не может проявить себя, экзархисты работают: спешно послан Митрополит в Москву для переговоров с Антонином. Экзархисты устраивают собрания в доме Михаила, пропагандируют среди мирян, называют Живую Церковь еретической. Епископ Дмитрий сказал, что все священники Живой Церкви будут лишены сана. В приходах работают черносотенцы, устраивают собрания, грозят выгнать священников-живоцерковцев. Если будут существовать нынешние приходские советы, никакого обновления ожидать нельзя, а только будут смуты и нестроения. Надо распустить немедленно советы и прекратить собрания хотя бы на некоторое время. Предписать духовенству и церковным старостам заполнить новые анкеты с непременным указанием отношения к платформе Живой Церкви. Пока во главе Управления будет Бережной, толку не будет. Борисов. (ЦГАООУ, Ф.263, д.45504, о.1., л.16)
Митрополит Михаил пытался призвать представителей «Живой Церкви» к порядку и 13 декабря 1922 года,. прислал обращение участникам I Киевского епархиального съезда «Живой Церкви», в котором призывал духовенство одуматься: «…Что касается нынешнего вашего съезда, который Вы называете «епархиальным», то относительно его я долгом своим считаю заявить Вам, что вы, отцы и братия, действительно, как пишете в своем приглашении, впали в «заблуждение» и стали на «скользкий путь» самочиния и самоволия, откликнувшись на призыв лиц, не получивших от законной Епархиальной власти благословения и полномочий на созыв этого съезда. Этим самоволием нарушены основные каноны церковные. Затем, вы, отцы и братия, явились в Киев, как лица неизбранные и неуполномоченные от духовенства и мирян тех уездов, где вы служите. Наконец, вы не можете считать себя представителями духовенства и мирян всей Киевской епархии, т.к. явились только из 2-3 викариатских округов епархии. Таким образом, у вас нет оснований называть ваше собрание епархиальным съездом. Посему, если вы действительно пребываете, как вы пишете, в каноническом общении со своими епископами и желаете оставаться в этом общении, а равно, если желаете обновления и благоустроения церковной жизни на основе учения Иисуса Христа, Святых Апостолов и церковных канонов, то умоляю вас, послушайтесь меня и собратий моих Киевских епископов, прекратите ваши заседания, возвратитесь в свои приходы и затем все будем молиться и ждать, когда Господь увенчает успехом наши старания исходатайствовать у Государственной Власти разрешение на созыв упомянутых канонических Съездов со всей Киевской епархии и со всей Украины». (ЦГАООУ, Ф.263, д.45504, О.1., л.20)
В ответ последовали решительные действия со стороны руководства «Живой Церкви». Вначале митрополит Михаил получил следующее уведомление от В.Ц.У, подписанное председателем митрополитом Антонином и его заместителем протоиереем В. Красницким: «Постановлением Президиума В.Ц.У. от 17.11.1922 г. Вы, Ваше Высокопреосвященство, освобождены от управления Киевской епархией с увольнением на покой и с назначением места жительства Вам гор. Холмогорах Архангельской губ. Поставляя о сем в известность, В.Ц.У. предлагает Вашему Высокопреосвященству по сдаче дел по управлению епархией Епархиальному управлению, немедленно отбыть в гор. Архангельск в распоряжение местного епархиального управления. (ЦГАООУ, Ф.263, д.45504, о.1., л.25)
А затем и Киевское епархиальное управление 30.01.1923 г. просило митрополита «…в 3-х дневный срок сдать дела Епархиальному Управлению и выехать согласно распоряжению В.Ц.У.» Митрополит Михаил категорически отказался признать В.Ц.У. и его предписание. 5.02.1923 г. (ЦГАООУ, Ф.263, д.45504, о.1., л.24). Вскоре Владыка был арестован и этапирован в Москву, причем в Москве получили такую его характеристику: «При сем препровождается дело и арестованный митрополит Михаил (экзарх Украины), во время своего пребывания в Киеве, будучи ярым и упорным сторонником патриарха Тихона, способствовал организации среди духовенства единого контрреволюционного Тихоновского фронта, сеявшего разные провокационные слухи о действиях органов Советской власти по отношению к обновленческим церковным течениям. Митрополит Михаил признает официально только патриарха Тихона и «никаким предписаниям В.Ц.У. не подчиняется» (его буквальное выражение). Удалить его было необходимо во что бы то ни стало, так как он, пользуясь своим авторитетом и «канонической властью», срывал подготовительную работу и самый съезд Всеукраинских Обновленческих групп в Киеве 12 ноября, а также тормозил работу ГПУ по расколу духовенства Киевской губернии и Правобережья» (ЦГАООУ, Ф.263, д.45504, о.1., л.42)
Вскоре 4.04.1923 г. были арестованы — епископ Уманский Дмитрий (Вербицкий), епископ Каневский Василий (Богдашевский), епископ Черкасский Назарий (Блинов) и священники Василий Словачевский и Евгений Жураковский. 1.09.1924 г. арестовывается епископ Сквирский Афанасий (Молчановский). Вслед за фактическим разгромом налаженной системы епархиального управления начался активный захват храмов Киева представителями обновленческой группировки. В 1925 г. для захвата Иорданской церкви было инспирировано «Дело паломничества в Николаевскую пустынь», в результате которого был арестован настоятель храма Петр Яковлевич Спеваков, которого продержали в ДОПРе 2 месяца, а потом внезапно освободили. В результате церковь оказалась в руках обновленцев.
6 января 1925 года, в целях передачи Лавры обновленческой группировке были арестованы около 20 монашествующих по делу «Жеретиенко и другие», в результате все они были в 1928-1929 гг. отпущены, а Лавра попала под контроль митрополита Киевского Иннокентия (Пустынского).
Такие же репрессивные акции были предприняты против еще некоторых представителей Киевского духовенства, в частности в 1925 году, был арестован священник Никодим Яновский по обвинению в проведении «сборищ верующих в Пустынно-Никольском монастыре, где совершал служение» (просидев два месяца, отец Никодим был освобожден без предания суду).
В 1925-1926 гг., несмотря на репрессии, некоторые из представителей киевского духовенства, терзаемые укорами совести и перешедшие в обновленчество из тактических соображений, стали возвращаться обратно и присоединяться к тихоновской церкви. Особенно нашумевшим был переход 21 ноября 1926 г. к тихоновцам протоиерея Григория Стефановича Олтаржевского. «…В Киеве много говорят лишь о том, что среди возвратившихся обратно в тихоновщину из синодальной ориентации оказался и один городской протоиерей, настоятель Киеводемиевской церкви академист — Г. Олтаржевский. Судя по такому заявлению, какое этот «батюшка» подал в местное епархиальное управление, мотивируя свой уход в тихоновщину, можно сказать, что и он, один из тех, которые никак не могут отличить случайное от существенного, которые могут быть умными до тех пор, пока носятся в области общих школьных представлений, но как только спускаются в сферу приложения общего к частному, они бывают не в силах справиться с действительностью, — тогда у них сразу же не пропадает ум, а заходит, как говорят, за разум» — писал «Український православний благовісник».
Это был болезненный удар по Киевскому епархиальному управлению, с подачи которого ОГПУ инициировало начало следственного дела против Григория Олтаржевского, который был арестован 10 декабря 1926 г.
В меморандуме по следственному делу Олтаржевского, подписанном уполномоченными Петровым, Ивановым, начальником секретного отделения Гражулем и начальником Киевского отдела ГПУ Западным, говорилось: « 1. Переходя к обновленцам Г. Олтаржевский, как это видно из его показаний, совсем не разделял идеи обновленчества, а преследовал лишь ту цель, чтобы вести означенную общину по пути присоединения к тихоновцам, вследствие чего он, сразу же после перехода в подчинение Синодального Управления, стал в оппозицию по отношению к верхам Епархиального Управления. Примкнув к образовавшейся среди обновленческого движения группе академистов, которые враждовали с обновленческими священниками-семинаристами и этим тормозили развитие обновленческого движения — Олтаржевский принимал активное участие в работе этой группы и, связавшись с тихоновцами, постепенно начал проводить чисто тихоновскую работу среди обновленческой общины. Тихоновец по духу, Олтаржевский, прикрываясь именем настоятеля синодальной общины, в течение нескольких лет из-под тишка проводил свою контрреволюционную работу, дискредитируя как органы власти, так и обновленческое движение в глазах своих многочисленных прихожан. В 1926 г. он начал уже более открыто выступать против возрастающего синодального движения и явно гнуть линию в сторону тихоновцев, выступая с проповедями контрреволюционного характера. Церковный совет пытался, было, воспретить выступать ему с подобного рода агитацией среди прихожан, но Олтаржевский истолковывал это как воспрещение выступать вообще с проповедями и этим вносил разлад в среду прихожан и церковного совета. Среди своих приверженцев Г. Олтаржевский начал вести агитацию в том направлении, что довольно нам приспосабливаться к власти, что Синод и обновленцы, вообще приспосабливаясь к существующему строю, благословляют все злодеяния Соввласти. На одном из собраний членов общины в ноябре 1926 года, он выступил с заявлением о том, что возвращается вновь «в лоно православной церкви», где приносил покаяние за свою «раскольническую работу» в обновленчестве, анафематствовал как «обновленческую ересь», так и власть имущих.
2. На основании вышеизложенных данных об антисоветской деятельности гр. О. Г. был привлечен к уголовной ответственности… Имеющиеся данные о деятельности О.Г.С. говорят о том, что О. является ярым тихоновцем и отъявленным контрреволюционером, старающимся на каждом шагу задеть власть. Повседневная деятельность О. как настоятеля общины изобилует рядом антисоветских моментов, основанных на провокации, дискредитирующую Советскую власть и характеризующей самого О. как ярого противника существующего строя. В процессе ведения следствия по сему делу были опрошены свидетели. Факты преступления, выразившиеся в агитации против Советской власти, обвиняемый О. в своих показаниях отрицает.
3. На основании вышеизложенных данных усматривается, что гр. О.Г.С. в течение продолжительного времени ведет беспрерывную антисоветскую деятельность, в виду чего его необходимо рассматривать как социально-опасный элемент и поэтому, принимая во внимание все вышеизложенное, полагал бы: Следдело №494 и дело-формуляр №5805 по обвинению гр. О.Г.С. в ведении систематической контрреволюционной работы, направить в Особое Совещание при Коллегии ОГПУ УССР и ходатайствовать о высылке его как социально опасного элемента за пределы Украины в северные местности СССР сроком на три года» (ЦГАООУ, ф.263, о.1, д.45127, л. 32-35)
19.12.1927 г. Особое Совещание при Коллегии ОГПУ постановило: «О.Г.С. лишить права проживания в Москве, Ленинграде, Ростове на Дону, означенных губерниях и Украине сроком на три года. Согласно ст.6 амнистии от 6.11.1927 г. срок наказания сократить на одну четверть» (ЦГАООУ, ф.263, о.1, д.45127, л. 41) В результате отца Григория сослали в Казахстан, где некоторое время до 1929 года, он являлся священником одной из церквей Алма-Аты. В 1929 г. по обвинению в «контрреволюционной агитации» в административном порядке был выслан в г.Чимкент Сыр-Дарьинской области.
Были процессы и в 1927 г. (например, группа киевских священников была арестована по обвинению в контрреволюционной деятельности), но массовый террор был впереди.

1929-1931
Этот период характеризуется массовым характером репрессий и целым рядом серийных дел. В отличие от предыдущих этапов в этот период появились первые приговоры о применении ВМН.
В 1929 г. были арестованы: с 27.01. по 1.02. священник Никита Амвросиевич Смолий, псаломщик Анатолий Васильевич Багров, иеромонах Аполлоний Конольский, священник Федор Остряков и 4 мирянина «за хранение, распространение контрреволюционной литературы (брошюры некоего Затворника против обновленцев) и использование религиозных предрассудков масс в антисоветских целях». В результате все арестованные 31 мая того же года были заключены в концлагеря сроком на 3 года.
16.02.1929г. арестованы Виктор Васильевич Элланский и Илларион Трофимович Копыл (игумен Никольского монастыря), обвинены «в пропаганде и агитации антисоветского характера, а также в хранении и распространении литературы такого же содержания» ст 54 п. 10. 25.07.1929 г. — выслать через ОГПУ в Сибирь сроком на 3 года.
В 1930 г.: 15.10.1930 — протоиерей Александр Григорьевич Ходзицкий (характерной чертой дел начала 1930-х является донос, в случае с Ходзицким таким доносчиком выступил протодьякон Щекавицкой церкви Николай Диомидович Дубовик (28.10.1930). 3.12.1930 г. в обвинительном заключении говорилось — «…На протяжении всех лет существования Советской власти Ходзицкий в проповедях высказывался в антисоветском духе, не брезгуя вместе с тем и в отдельных разговорах с прихожанами зло критиковать мероприятия Советской власти, высказывая мысль о ее скорой гибели. В начале 1930 г. X. стал более открыто проявлять себя в антисоветском духе…») 22.12.1930 г. Отец Александр был приговорен к заключению в лагерь сроком на 3 года. 14.10.1930 г. арестован протоиерей Петропавловской церкви Михаил Васильевич Иваницкий (доносчик Дубовик) 22.12.1930 г. приговорен к заключению в лагере сроком на 3 года.
14.10.1930г. Киевским отделом ГПУ арестован священник Андреевской церкви Петр Яковлевич Спеваков «за проведение антисоветской агитации с использованием религиозных предрассудков масс».
14.10.1930г. арестован настоятель Приоркской церкви Сергей Николаевич Филиппенко (доносчик Дубовик). 4.12.1930 г. приговорен к 3 годам лагерей. 30.12.1930 г. осужден на 5 лет концлагерей.
15.10.1930г. арестован Стефан Стефанович Богданович — настоятель Михайловской церкви (до 20.02.1930) «проведение контрреволюционной агитации с использованием религиозных предрассудков масс». — заключен в лагерь (30.12.1930 г.) на 5 лет.
15.10. 1930г. арестован протоиерей Соломенской церкви Василий Демьяновский (опять же основанием поступили данные доноса Дубовика от 25.10.1930 г.)
4.12.1930 г. приговорен к высылке в Севкрай сроком на 3 года.

ДЕЛО ЦЕРКОВНИКОВ 1931 г.
Главной задачей масштабного дела церковников был подрыв и разрушение установившейся приходской жизни Мало-Софиевского кафедрального собора, Троице-Лыбедской церкви и устранение наиболее влиятельных и авторитетных представителей духовенства и членов 50-к. Кроме того, дело церковников было тесно связано с делом «ИПЦ», а также с делом ключаря Софиевского собора А.Должанского.
По делу были привлечены Воловик Владимир Иванович, архимандрит Гермоген (Голубев), Давыдова Юлия Васильевна, Михайловский Иван Петрович, Неверович Гавриил Дмитриевич, священник Долгополов Василий, дьякон Сергей Ульяницкий, священник Федор Поспеловский, священник Антоний Юнак, священник Вячеслав Бычковский, священник Константин Стешенко, священник Ксенофонт Соколовский, архимандрит Братского монастыря Иоанн Черкасский, священник Александр Лобачевский, священник Николай Гроссу и многие другие. Аресты производились с октября 1930 г. по январь 1931 г.
Всем было предъявлено обвинение в «участии в контрреволюционной организации, ставившей себе целью свержение Соввласти».
В результате протоколом Особого Совещания при Коллегии ОГПУ от 14.12.1932г. большинство было приговорено к ссылке в Северный край на 3 года, а Пантелеев, Павловский, Буслов, Самборский, Недзевецкая освобождены.
Большинство обвиняемых дали признательные показания в плане работы так называемой к/р организации и особенно по вопросу об отношению к декларации митрополита Сергия.

Протокол допроса Лобачевского 12.02.1931 г.
«…До появления в печати декларации митрополита Сергия ходили слухи о том, что митрополит Сергий собирается хлопотать перед правительством о праве легального существования православной церкви. О факте декларации узнали из печати. Текст этот произвел смятение и среди мирян, и среди духовенства. Миряне называли Сергия живистом и грозили отделиться от духовенства, если оно подпишет декларацию. Среди мирян долго еще ходили слухи, что отдельные лица духовенства подписываются под декларацией. Для успокоения смущенных лица духовные, в том числе и я, говорили, что мы православные были, православными и останемся. Ясно было, что декларация внесла растерянность в ряды духовенства, которое надеялось, что время сгладит остроту этого момента. Епископского распоряжения об опубликовании декларации с церковного амвона. не было, по крайней мере, я не знаю, а потому в Малом Софиевском соборе с амвона она объявлена не была. Духовные лица избегали поводов для обсуждения декларации с мирянами, очевидно боясь упреков в переходе к живистам. Среди женщин слышны были разговоры: «Теперь еще помолимся, а вот как духовенство подпишет декларацию, уйдем к Жураковскому». Что касается отношения духовенства к тексту декларации, его можно было охарактеризовать так: отдельные места вызывали критическое отношение у отдельных лиц, было видно, что в общем декларация приемлема в виду возможных выгод для церкви.»
Протокол допроса Голудева Е.С. 4.05.1931 г.
«Я решил добровольно, чистосердечно раскаяться в своей контрреволюционной деятельности, которую осуждаю и с которой порываю раз и навсегда. Вместе с тем, я осуждаю и контрреволюционную деятельность тех церковных групп, которые вносили в церковную жизнь политический и контрреволюционный элемент… Мне лично пришлось быть на первом организационном собрании отколовшихся в бытность мою в Ленинграде в декабре 1927 года.. Собрание происходило на квартире протоиерея Ф.К.Андреева. Участниками собрания были епископ Дмитрий (Любимов), протоиерей Андреев, его жена Наталья Николаевна, протоиерей В. Верюжский. Идеологическую установку новому расколу давал протоиерей Андреев. Его мысль двигалась в такой концепции. Апостол заповедует повиноваться «властям придержащим» в толковании Андреева, признающим над собой власть Бога, а т.к. Советская власть не признает Бога, то эта заповедь к этой власти не относится. Я возражал против такого толкования, как совершенно произвольного. Меня убеждали примкнуть к этому расколу, но я решительно отказался»…
В Киеве идейные вдохновители — Иванов, Рохлиц, Квасницкий, Бойчук, Жураковский, архимандрит Спиридон.
В Лавре: архимандрит Макарий (Величко), иеродьякон Апполоний (Конольский), иеромонах Агапит (Жиденко), иеромонах Серафим (Ильчук), иеромонах Мартирий (Слободенко), иеромонах Еразм (Прокопенко), иеромонах Феогний (Деркач), монах Кондрат (Речка), монах Патрикий (Недроль), монах Виктор (Емельянский). Глава — архимандрит Климент (Жеретиенко) подчиняется епископу Павлу (Кратирову). Группа Жураковского подчиняется епископу Дмитрию (Любимову). Жураковский влиял на интеллигенцию. Лаврская группа — среди селян распространяла листовки против митрополита Сергия и его декларации против посещения храмов, где поминался митрополит Михаил.
…Оставшиеся в общении с митрополитами Сергием и Михаилом тоже не все приняли декларацию искренно, рассматривали ее как своего рода политический маневр…
Чистосердечное показание протоиерея Стешенко К.К. 21.03.1931 г.
Существование контрреволюционной организации церковников в Киеве мне стало известно в 1923 г., когда на арене церковной жизни в качестве правящего епископа появился епископ Макарий (Кармазин), ныне находящийся в ссылке. Тогда епископ Макарий стал группировать вокруг себя духовенство, мирян, известных своей активностью и антисоветскими настроениями. Т.о. вокруг Макария вскоре была создана группа в составе приблизительно следующих лиц: протоиереи Василий Демьяновский, Василий Долгополов, Федор Поспеловский, Евгений Капралов, Александр Вишняков, Виталий Богдан, я и другие, а от мирян — Григорий Дмитриевич Неверович, Мина Е.Шкаруба, Георгий Александрович Косткевич, Раиса Александровна Ржевская, Любовь Вениаминовна Лапа и другие. К организационной деятельности нашей группировки следует отнести, прежде всего, нелегальные собрания, на которых по инициативе епископа Макария обсуждались церковно-политические вопросы.
В рамках дела церковников 1931г. были приговорены к расстрелу ключарь Мало-Софиевского собора Александр Александрович Должанский (приговор 14.04.1931) и священник Виталий Иванович Богдан (арестован 15.01.1931 г., приговорен к расстрелу 14.04. того же года). Хрисанф Дометъевич Григорович (арестован 16.01.1931 г., 17.03. того же года — 5 лет ИТЛ). Николай Амвросиевич Шпачинский (арестован 16.01.1931 г., 14.04. того же года — к 5 лет ИТЛ)
«В Киевский оперативный сектор ГПУ УССР поступили сведения о том, что в Киеве существует нелегальная военно-офицерская боевая контрреволюционная организация, ставившая себе целью вооруженное свержение Соввласти… Во исполнение полученных указаний от Неверович им были завербованы в контрреволюционную организацию до 25 человек, в частности Бычковский Вячеслав, священник Стешенко Константин, священник Богдан Виталий, священник Малиженовский Николай Федорович, священник Лобачевский Александр, священник Ходзицкий, Татаров, Христов, Воловик, Кривицкий, Линчевский » Должанский дал развернутые показания и признал свою вину. В основном в июне 1931 г. все были приговорены к ссылкам от 3 до 5 лет в Севкрай и Казахстан.

ДЕЛО ИСТИННО-ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ
В декабре (Конский, Жиденко, Бойчук) (Иванов, Квасницкий, 2.01.1932 г. к 5 г. лагерей) все обвиняемые приговорены к 3 годам лагерей.
Жиденко Антон, Жураковский Евгений, Иванов Дмитрий, Квасницкий Борис, Конский Василий, Давидович Виктор, Рохлиц Леонид, Бойчук Андрей
22.11.1932г. раскрыта «к/р церковная группировка» в Ирпене. Арестован иеромонах Еразм (Прокопенко) и члены его женской общины.

ДЕЛО «СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНЫ»

1933-1936
В этот период основные репрессии распространялись в основном на последователей ИПЦ и самосвятов, а также на монахов Троицкого, Никольского монастырей, Киево-Печерской Лавры (дело «Любимов и др.», «дело Троице-Ионовского монастыря») Характерной особенностью этого этапа явились освобождения ранее арестованных за недоказанностью обвинений и достаточно щадящие сроки заключений — 3 года — 5 лет к/р.
1.04.1934г. по обвинению в антисоветской агитации были арестованы келейники схиархиеп. Антония (Абашидзе) — иеромонах Борис Петрович Нижиков (в монашестве Варлаам), Александр Васильевич Смурыгин, Михаил Любимов. Все высланы в Северный край на 3 года.
В феврале — марте 1933г. было инициировано дело «Любимов и другие», по которому арестовано более 20 человек — членов общины Киево-Печерской Лавры, проживавших в Китаевской и Преображенской пустынях во главе с схиархиепископом Антонием (Абашидзе). Также были арестованы — иеромонах Леонтий (Филиппович), монах Серафим (Сукач), монах Тихон (Гончаренко), архимандрит Иадор (Ткаченко), иеромонах Иоиль (Коваль), монах Борис (Павлик), монах Валерий (Устименко), монах Ксенофонт (Величко) и др.
По делу проходил и епископ Аткарский Николай (Парфенов) «у себя на дому принимает паломников-крестьян, был тесно связан с высланным членом контрреволюционной организации игуменом Копылом Илларионом, подготовлял с ним т.н. «царских наследников».
В обвинительном заключении говорилось: «В 1931 г. б. Киевским Оперативным Сектором ГПУ была ликвидирована к/р организация церковников…, ставившая в основном своей целью — внедрение а/с идей в верующие массы прихожан и подготовку их к вооруженному восстанию на случай интервенции… Проживающий вблизи Киева (Китаева Пустынь) схиархиепископ Антоний (Абашидзе), выходец из семьи крупных помещиков, в прошлом грузинский князь и активный член «Южно-Русского Синода» при Деникине, являлся фактическим идейным вдохновителем организации. С момента закрытия КПЛ, все монахи и монашествующий а/с элемент стали группироваться вокруг Ольгинской церкви. В Киев по-прежнему тянулись паломники-крестьяне из разных уголков России и Украины…, а здесь в стенах Ольгинской и Николаевской церквей они обрабатывались различными духовниками-старцами, прозорливцами в а/с духе.
9.04.1934г. были арестованы иеромонахи КПЛ Менандр (Мефодий Венедиктович Степанюк) (настоятель Преображенской церкви быв. Преображенской пустыни) и иеромонах Феопемпт (Федор Семенович Клитный) по обвинению в систематической антисоветской агитации. 15.04.1934 г. приговорены к 3 годам ссылки в Севкрае.
28.03.1934 г. был под следствием настоятель Пантелеймоновской церкви на Куреневке о. Виталий Кулинский. Основанием возбуждения уголовного дела послужила проповедь К., произнесенная 4 ноября 1933 г. в Мало-Софиевском кафедральном соборе. Некто Виктор Андреевич Пастушенко составил донос в ГПУ с подробным описанием слов о.Виталия, сказанных по случаю праздника в честь Казанской иконы Божией Матери. Он писал: «…протоиереем Виталием — одним из бывших руководителей бывшей Киевской духовной семинарии была произнесена проповедь на тему: «О реальном существовании сатаны в наш век». Основанием для этой темы послужил отрывок из Евангелия от Луки, гл.10, ст.38-42. Проповедник начал словами из Евангелия: «Марфа, Марфа! О многом ты заботишься, а только одно нужно»… Толкование означенного отрывка сводилось к доказательству реального существования сатаны. Но что удивительно, что проповедник не маскировался, а говорил так ясно, что даже неискушенный понимал, что под реальным сатаной-дьяволом — проповедник имеет в виду только Советскую власть. Особенно это стало ясно всем, когда он сказал, что признаки существования сатаны сказываются не только в трудностях, которые переживаем, но и в формах одежды — особенно в головных уборах…, намекая на красноармейскую звезду.
Это было так ясно, что многие из присутствовавших смутились и начали оглядываться. Особенно поразило слушателей сказанное проповедником изречение из Евангелия от Луки, гл.19, ст.27… «Врагов же моих тех, которые не хотели, чтобы я царстовал над ними, приведите сюда и избейте предо мною»…, причем добавил от себя: «Будьте осторожны, чтобы в свое время и с вами этого не случилось, когда прийдет царь, а потому — покайтесь»… Это было сказано так внушительно, что в церкви сделалась гробовая тишина, а народа было порядочно. Здесь просто был призыв к избиению (уничтожению) всех, подчиняющихся безбожной власти. Словом — форменная контрреволюция.
Обращают внимание такие слова, сказанные проповедником: что, мол, вся беда в том, что хотя соверменный человек и отрицает существование сатаны, но существование последнего доказано тем, что он нас бьет, его удары сыплются на нас на каждом щагу, а мы безропотно сносим. Смысл проповеди протоиерея Виталия показать, что реальный сатана существует в лице безбожной власти, которая наносит нам удары (мероприятия Соввласти) и что этим ударам нужно противиться…» (ЦГАООУ, ф.263, о.1, д.30367. Л. 2).
Не удивительно поэтому, что обвинение К. уполномоченным СПО Диким было сформулировано так: «…Кулинский Виталий Федотович занимается антисоветской агитацией, произнося проповеди антисоветского характера» (ЦГАООУ, ф.263, 0.1, д.30367. Л. 1). На допросе от 28 марта 1934 г. о.Виталий не скрыл своих убеждений и показал: «….По своим религиозным убеждениям я считаю, что коммунизм как направление, враждебное Богу, может быть отождествлено и названо или же сатанизмом, или антихристианством, лиц, отошедших от религиозности, считаю как отошедших от православия или же антихристами. Бывают случаи, что я произношу в церкви проповеди, но антисоветской агитацией я никогда не занимаюсь. По моему мнению, революция в России произошла потому, что русский народ перестал веровать в Бога, и если бы не была потеряна вера в Бога, то и не было бы революции. 7 ноября 1933 г. в Софиевском соборе я произнес проповедь на тему о реальном существовании сатаны вообще, и особенно усилившемся богоборческом направлении в настоящее время. Говорил я, что отчасти это замечается в головных уборах женщины… По моим взглядам, пала религиозность в народе, потому что духовенство не ведет определенной работы в просвещении народа христианскою верою. По учению нашей христианской православной веры, православное учение, в конце концов, должно победить антихристианское, но когда это должно произойти, неизвестно. В старые еще годы я, как и многое духовенство, состоял членом «Союза Русского Народа», но активного участия в этой организации не принимал, платя лишь членские взносы» (ЦГАООУ, ф.263, о.1, д.30367. Л. 7-8). 25.09.1934 г. был освобожден.
2.10.1935г. был повторно арестован Никита Смолий и за контрреволюционную агитацию 4.01.1936 г. приговорен к 3 годам к/р лагерей.
3.09.1935г. арестован бывший протодиакон Покровского монастыря Махлайчук Михаил Никифорович за то, что «является участником контрреволюционной шпионской организации». 29.01.1936 г. освобожден.

1937-1938
Характеризуются практически поголовными арестами всех без исключения представителей духовенства, массовой фабрикацией дел, протоколов допросов, полным беспределом в вынесении приговоров. Дела ведутся по заранее заготовленным клише. Допросы проводятся без излишней детализации. Очевиден заказ и наличие нормы. Арестовывали не только представителей староцерковников, но и обновленцев, самосвятов, членов пятидесяток, старост, уборщиц, продавцов свечей, бесприходных монахов, оставшийся обновленческий и староцерковный епископат. Арестованный 11.06.1937 г. епископ Филарет (Линчевский) дал признательные показания и привел имена всех благочинных и авторитетных священников области. Арестованный 1.12.1937 г. синодальный митрополит Александр (Алексей Иванович Чекановский) привел данные по всем активным обновленцам Украины. Празднование дня Ангела митрополита Константина (Дьякова) превратилось впоследствии в дело о контрреволюционной фашистской организации, по которому прошло духовенство Набережно-Никольской, Соломенской и Приорской церкви.
Таким образом, удалось почти полностью уничтожить все наличествующее на тот момент духовенство. Уничтожение проводилось в два этапа. Первый — лето-зима 1937 г. Второй январь — май 1938 г.
На 1935 г. в Киеве существовали такие церкви (см. Список»):
«Список функціонуючих молитовень православно-релігійного культу по м.Києву:
Старослав’янської
1. Миколаївська — Святошино №49
2. Георгіївська (2 церкви) — Видубецька №41
3. Набережно-Микільська
4. Пантелеймонівська — Куреніка, Троїцька №20
5. Покровська, Пріорське
6. Серафимівська — Пуща-Водиця
7. Покровська, Солом’янка — Мстиславська №20
Синодальної
З. Стретенська — Горвиця №33
9. Вознесенська — В.Васильківська №54
10. Притисько-Микільська
11. Вознесенська – (Байкове кладовище)
12. Покровська — Совки
(ГАГК, ф Р-1, о.1, д. 6837, с.1)
К 1937 г. их осталось — 5 старославянских и 5 синодальных.

1939-1941
В этот период были совершены аресты оставшихся членов ИПЦ и части монашествующих. Большинство было отправлено в лагеря.

Августин, архієпископ Львівський і Галицький,
голова Синодальної Богословської комісії УПЦ

Вони різного віку, та одна в них віра; неоднакові подвиги, але та сама мужність; ті – стародавні, ці ж – юні і недавно вбиті. Така скарбниця Церкви: є в ній і нові і старі перли… і ви не вшановуєте по-іншому стародавніх і нових мучеників… Ви не час досліджуєте, а шукаєте мужності, благочестя душевного, віри непохитної, ревності окриленої й гарячої…
Свят. Іоан Златоуст

Понад дві тисячі років тому народився задля нашого спасіння Господь і Спас наш Іісус Христос – воплочене Слово Боже. І вже тоді славослов’я Ангелів, які вітали Різдво Спасителя, злилося із «гласом крові» перших мучеників за Христа – Віфлеємських младенців… (Лк. 2,14: Мф. 2, 16-18). Усе земне життя Сина Божого, від Віфлеємської печери до Голгофи, — це мученицький шлях, що завершився Хрестом. І Церква Христова, що заснована Подвигоположником, є Церквою мучеників — свідків Христових, за Нього убитих. У всі часи свого двотисячолітнього існування Вселенська Церква, «яко багряницею і віссом» прикрашалася кров’ю мучеників, нею, цією кров’ю, волала до Христа Бога, випрошуючи у Нього для людей щедрот та великої милості.
Як відомо, грецьке слово ό μάρτνς, яке перекладається українською мовою як мученик, означає «свідок». Як церковний термін, це слово має значення свідчення про Істину стражданням за віру . Це – свідчення про неперехідну, вічну цінність життя з Христом та у Христі, про невимовну радість повсякчасного перебування з Ним, про готовність бути вірним Богові аж до смерті. На мучениках почиває Дух Істини, Який свідчить про Отця і Сина (Ін. 15, 26-27; Мф. 10, 20). Сам Син є Свідок вірний та істинний (Откр. 3, 14), Він «народився і прийшов на світ, щоб свідчити про істину» (Ін. 18, 37), нарешті, Він – Шлях, Істина і Життя (Ін. 14, 6). Свят. Григорій Богослов вважає, що самі страждання «Христа, цього Першого Мученика», спонукають людей і до благочестивого, праведного життя, і до мучеництва . Господь Іісус Христос назвав свідками Своїх апостолів (Ін. 15, 27; Діян. 1, 8), попереджав їх, що вони питимуть Його чашу і Його хрещенням хреститимуться (Мк. 10, 38-39), доручивши проповідувати «Євангеліє Царства по всій вселенній, на свідчення усім народам» (Мф. 24, 14). Служіння апостолів – це свідчення про життя та воскресення Іісуса Христа (див. Діян. 1, 22; 2, 32; 3, 15). І знаємо, що мученицьку смерть прийняли всі від дванадцяти апостолів (за винятком св. Іоанна Богослова, все життя якого було, за його словами, свідченням Іісуса Христа (Откр. 1, 2)) та більшість від семидесяти. Мучеництво – це безпосереднє продовження апостольського служіння у світі.
Як явище, мучеництво є одним з найголовніших свідчень правдивості віри Христової: «тьми тем» людей різних національностей, різного соціального стану, віку, чоловіки, жінки, діти, — не лише свідчать, що явно бачать Світло Істини. Вони жертвують усім: родинними зв’язками, суспільним станом, майном, кар’єрою, нарешті самим життям, щоб засвідчити про щирість і непохитність віри у Живого Правдивого Бога.
Господь Іісус прийшов, щоб принести на землю вогонь, – вогонь Любові (Лк. 12, 49). І вогонь цей не погас – він запалав у серцях мільйонів людей, привів їх до найвищого свідчення Любові, коли людина «душу свою кладе за друзів своїх» (пор. Ін. 15, 13-14).
Християнський мученик – ще раз нагадаємо, це не герой, а свідок. Своїм стражданням і смертю він утверджує торжество перемоги Іскупителя. Мучеництво – беззаперечний доказ найголовнішого, найсуттєвішого — Воскресення з мертвих Господа і Спаса нашого Іісуса Христа, це — свідчення про Христа кров’ю, це – проповідь стражданням.
У Святому Письмі зустрічаємося з мучениками і у Старому Завіті: це – пророки Ісайя, Ієремія, Ієзекіїл, Даниїл. У Мінеї вони іменуються пророкомучениками. Їхнє мучеництво також є невіддільним від Христа, Який Сам Себе ставить у ряд старозавітних страстотерпців, адже Він є Вінцем і Главою не лише новозавітної, але й старозавітної Церкви (див. Лк. 11, 47-51; 13, 33-34). Мученики Маккавеї своїм подвигом за «вітцівські закони» (2 Мак. 7, 2) наче привідкривають завісу майбутнього християнства. Вони ісповідують, що страта – це кара за гріхи (2 Мак. 18, 32), вони твердо переконані, що Бог воскресить тих, хто помер за Його закони для життя вічного (2 Мак. 7, 9-36). Апостол Павло називає стародавніх страстотерпців свідками (Євр. 12, 1) і тим ясно показує, що померли вони в надії майбутнього обітованого Месії – Христа, а в Ньому вони разом з християнськими мучениками отримають Воскресення і вічне життя (див. Євр. 11, 35-40).
Можна наводити безліч прикладів свідчення про Христа. Згадаємо лише дивне, прекрасно й обширно описане святим Лукою у книзі Діянь свідчення первомученика архідиякона Стефана, його передсмертну молитву за своїх убивць, як відгук, як наслідування Страстоположника Господа Іісуса. Така ж молитва через дві тисячі років прозвучить із уст новомученика святителя Володимира Київського.
Іісус Христос учора, і сьогодні Той Самий, і во віки (Євр. 13, 8). Скільки світильників, новоявлених угодників Божих, з’явилося в Руській Церкві у ХХ столітті, коли настав для Русі час випробовування її віри, час подвигу для Христа!.. Майже за тисячу літ своєї історії Руська Церква, за незначним винятком, не знала мучеників за віру. А час їх настав лише у ХХ столітті. І наша Церква наче завершує подвиг Вселенської Церкви, розпочатий Римом і продовжений Константинополем .
Мученики – свідки Істини-Христа. А в цілому мучеництво – свідчення істинності християнства. Якщо в будь-якій релігії, чи світогляді, вченні, є свої герої, видатні особистості, що жертвують задля ідеї усім, і навіть життям, то більшість все-таки залишається глядачами, які без ентузіазму сприймають ці героїчні вчинки. Але не так у християнстві! Тут поряд з первомучениками та великомучениками такими, як Георгій, Пантелеїмон, Фекла, Варвара, Ірина, Катерина, Параскева — у яких мучеництво виявилося особливо яскраво, маємо безліч рядових, непомітних мучеників із більшості перших християн. У Римі мучеництва прагнули, на муки йшли радісно. Священик Сергій Мансуров пише, що у своїй любові, яка перемагає смерть, у своїх стражданнях ці мученики – чоловіки, жінки, діти християнські — все більше єднаючись з Христом, у самих муках знаходили найбільшу радість. Так що особливістю християнських мучеників завжди була і є любов і, власне, особлива, благодатна радість .
На основі стародавніх актів і записів про страждання мучеників, із слів самих страстотерпців Христових можна добре зрозуміти головні особливості як духовно-моральної чи етичної сторони мучеництва, так і його внутрішньої, таїнственної, містичної сторони. Це прекрасно розкривають богослужбові тексти та літургійне тайноводство святої Церкви.
У духовно-моральному розумінні мучеництво є тісно пов’язаним з усіма християнськими чеснотами. Це – завершення всіх чеснот. Не випадково Євангельські Блаженства увінчуються блаженством вигнання, переслідування за правду, терпіння наруги та гоніння за Христа. Нагадування про долю пророків сприймається як натяк на можливість завершення цих страждань смертю (див. Мф. 5, 10-12).
Знаємо чимало мучеників, які до мучеництва не відзначалися благочестивим життям – це навернуті гонителі, наприклад: Євіласій і Максим (пам. 6 лютого) чи муч. Воніфатій. Але їхнє щире покаяння в єдину мить доповнювало всі чесноти, яких їм бракувало, як і в розбійника на хресті.
Мучеництво – це повнота покаяння, мучеництво – дар Божий, мученики – це завершений, абсолютний образ і подоба Божа. Бо мучеництво має повноту Божої любові. Мучеництво – це хрещення кров’ю, саме тому воно є повнотою покаяння. Мучеництво – це причастя Чаші страждань Христових і Його Воскресіння. Таке абсолютне, всеціле сопричастя з Хрестом і Пасхою є особливим даром Духа Святого. Христос вінчає мучеників славою, вони царюватимуть з Ним і після смерті, і у Другому Пришесті. На мучениках будується Церква, кров мучеників – насіння християнства, з якого виростає древо життя на Небесах. Не забуваймо, що мощі мучеників закладають у святий Престіл, вони зашиваються і в Антимінс!
Цікаво, що св. Григорій Богослов пререраховує декілька видів хрещення в історії стародавньої та новозавітної Церкви:
· хрестив Мойсей – у воді, а перед тим – во облаці і в морі (1 Кор. 10,2) – це прообраз хрещення;
· хрестив Іоан – у покаяння;
· хрестив Іісус – Духом, у цьому повнота;
· четверте хрещення – мученицькою кров’ю, ним хрестився і Сам Христос. Воно має ту перевагу, що не забруднюється вже жодним гріхом;
· ще є п’яте, — сльозами. Це найважче .
На початку ХХ століття Руська Церква розпочала сходження на свою Голгофу. Одразу після жовтневого перевороту 1917 року розпочалися масові убивства священнослужителів. Із архієреїв першим був розстріляний у Києві у 1918 році митрополит Володимир. Пізніше більшовики страчували святих мучеників із такою жорстокістю, якій могли б позаздрити кати Нерона та Доміціана. У 1919 році у Воронежі сімох інокинь зварили живцем у котлах із киплячою смолою… Трьох священиків у Херсоні у 1918 році розіп’яли на хрестах. Того ж року єпископа Феофана (Ільїнського) на очах народу вивели на річку Каму, оголили, волосся заплели в косички, зв’язали їх разом і, підвісивши за них на палиці, опускали мученика в ополонку і піднімали, поки він, ще живий, не покрився льодом у два пальці завтовшки… Єпископа Пермського Андроніка живим закопали в землю, архієпископа Астраханського Митрофана скинули з муру, архієпископа Нижегородського Іоакима повісили вниз головою в Севастопольськім соборі, єпископа Амвросія (Гудка) прив’язали до кінського хвоста і пустили коня галопом. Як і в стародавньому Римі, страти бували масовими. З грудня 1918 року по червень 1919 року у Харкові було убито 70 ієреїв. У Воронежі було водночас убито 160 священиків на чолі з архієпископом Тихоном (Никаноровим), якого повісили на Царських вратах у монастирській церкві свят. Митрофана Воронезького. Масові убивства відбувалися повсюдно. І старців, і зовсім юних убивали лише за приналежність до духовенства. Новомученики йшли на смерть із тою самою благодатною радістю, любов’ю, всепрощенням, із молитвою на устах, як і їхні попередники у всі минулі часи. А ось кати, як слушно зауважує Владика Софроній, архієпископ Черкаський і Канівський, суттєво відрізнялися від своїх «колег». Перших християн катували і знищували щирі язичники, які не знали і не хотіли знати Христа Бога. Кати ж ХХ століття – відверті христоненависники, здебільшого хрещені у дитинстві, які зрадили віру своїх предків і віддали її на глум тим, хто всмоктав свою лють до Христа з молоком матері. У свій час предки цих катів кричали перед Пілатом: «Хай буде розп’ятий! Кров Його на нас і на дітях наших!..» (Мф. 27, 23, 25) .
У 1918 р. в Росії звершувало своє служіння 150 000 священнослужителів. До 1941 року із них було розстріляно 130 000…
Народ почав вшановувати новомучеників одразу після їхньої смерті. І хоча більшовики старалися дощенту знищувати тіла своїх жертв, убитих за релігійні переконання: їх топили, палили, таємно закопували, засипали вапном і хімікатами, — люди все ж дізнавалися про місце їхньої смерті чи поховання, таємно служили там панахиди, до могил приходили паломники. Мощі часом вдавалося викупити: так, наприклад, тіло замученого свящ. Михайла Лисицина викупили у катів за 610 рублів. Часом тіла забороняли хоронити, залишаючи їх на наругу, а сміливців, які наважувалися порушити заборону, чекала також мученицька смерть. На Кубані священика Александра Подольського після катувань зарубали шаблями за селом на звалищі. Парафіянин цього отця прийшов, щоб поховати його, і тут же був убитий п’яними червоноармійцями. Бувало, що святі мощі чудом виявлялися. Так, єпископа Тобольського Єрмогена у 1918 році утопили в ріці Турі, прив’язавши до скручених рук двопудовий камінь. Через деякий час тіло було винесене водою на берег і народ урочисто поховав його у печері свят. Йоанна Тобольського. Влітку 1992 року виявилися мощі свят. Володимира Київського. Їх поклали у Дальніх печерах Києво-Печерської Лаври. 1993 році на закинутому цвинтарі у Твері знайшлися святі мощі архієпископа Фаддея. Влітку 1998 року у Санкт-Петербурзі на Ново-Дєвічему кладовищі – мощі архієпископа Іларіона (Троїцького). Мощі благоухали, мали янтарний відтінок, від них відбувалися численні зцілення.
Нова хвиля гонінь на Церкву піднялася у 30-і роки, особливо трагічними були роки передвоєнні – 1937-38 рр. За даними комісії з питань жертв політичних репресій у 1937 році було заарештовано майже 137 000 православних священнослужителів, із них понад 85 тисяч — розстріляно. Наступного року заарештовано майже 29 тисяч, з них — 21 000 страчено…
У 1939 році заарештовано 1,5 тисячі; страчено — тисячу.
У 1940 р. заарештовано 5100 осіб, це вже з поповненням з західної України та Білорусі, приєднаних у 1939 році. У західній Україні після 1946 року проводилися масові арешти греко-католицького духовенства.
До речі, тут слід звернути увагу на особливу підступність богоборців. У Західній Україні майже нічого не знали про трагічну долю православного духовенства на Сході. Якщо про голодомор 1933 року чутки докотилися через «залізну завісу», і галичани виступили з рішучим протестом (відомий лист галицьких академіків до Й. Сталіна), то про переслідування Церкви широкої інформації не було. Після Львівського собору 1946 року до Православної Церкви влилася велика кількість ревних священнослужителів. Безперечно, ця кількість могла швидко зростати. «Непідписані», придивившись, згодом, добровільно прийняли би православіє. Але майже всіх «непідписаних» було заарештовано. І ось, якщо на Сході у священнослужителів вимагали зректися сану, то до греко-католиків у катівнях ставили одну вимогу: підпиши православіє… Православну Церкву, яка стікала кров’ю мучеників, представляли галицьким священнослужителям як причину всіх їхніх бід, як загарбницю, яка співпрацює з органами і не має нічого спільного зі справжнім християнством. Після «підписання» обіцяли земний рай, архієрейські кафедри, багаті парафії, славу, владу…
Уява про Православну Церкву як церкву “кагебістську”, побутує і до нині – такий простий підступний хід ворога зробив свою справу. Між іншим, переглядаючи книгу про греко-католицьких новомучеників, я звернув увагу на свідчення про одного єпископа, який перебував у концтаборі разом із єпископом православним. Після смерті греко-католика православний єпископ попросив православну ігуменю роздобути гроші, щоб переховати покійного в окремій могилі, бо — «то святий чоловік». Спадає на думку, що греко-католицький єпископ після розмов зі своїм православним співв’язнем прозрів і перед смертю у нього висповідався, приніс щире покаяння і помер православним.
Мучеником за віру можна вважати і ініціатора відродження православ’я в Галичині протопресвітера Гавриїла Костельника, убитого 20 вересня 1948 року після звершення Божественної Літургії у Преображенській Церкві у Львові. Він мріяв про повернення до віри предків, він жив цією ідеєю задовго до 1939 року, і всі спроби зробити з нього залякану кагебістами маріонетку розбиваються, коли ознайомишся з його богословськими працями, проповідями, роздумами… Вже більше як півстоліття навколо особи о. Костельника витають, у переважній більшості, всілякі домисли та вигадки, спрямовані на компрометацію його імені шляхом приписування йому надуманих вчинків, до яких він не мав жодного відношення. А такого змісту дописи відповідають приповідці: «якщо не вкушу, то хоч гавкну»…
Розмови про співпрацю о. Костельника із органами КДБ заперечує відомий львівський історик Ярослав Дашкевич у своїй статті «Гавриїл Костельник — постать складна чи ускладнена» (Львівська газета «Вірую», № 17 за 1996 рік).
До проведення депортації населення Західної України він також не міг мати й не мав жодного відношення. Депортація — це складова й характерна частина внутрішньої політики більшовицької держави і проводилася вона за наперед накресленим планом. Те ж саме відноситься й до акції арештів духовенства. В різних публікаціях наводяться різні дані про число арештованих, навіть вказуються цілі тисячі. Для встановлення істини необхідно вказати число священиків і монахів: виїхали на Захід до 1944 р.; возз’єдналися із Православною Церквою у 1946 р.; померли у 1939-1946 рр.; перейшли на працю в нецерковні установи й організації. Лише тоді можна буде вивести загальну кількість арештованих духовних осіб, але жоден з авторів таких даних не наводить.
Священик УГКЦ Борис Гудзяк та інші, в статті, опублікованій у збірнику «Польща – Україна: 1000 років сусідства» (Перемишль, 1998 р., т.4, стор. 315-316, мова польська) наводить цифри арештованих у Західній Україні духовних осіб, тобто не тільки парафіяльних священиків, а й монахів: 1945-46 рр. — понад 800 чол.; у 1946 р. — 10 чол.; у 1949 р. — 17 чол.; у 1950 р. — 33 чоловік. Загальне число духовенства галицької митрополії до початку П світової війни становили понад 2700 осіб; а число воз’єднаних у 1946 р. з Православною Церквою парафіяльних священиків — 1124 особи.
А о. Іван Музичка в рецензії на книгу професора з Югославії Юліана Тамаша «Гавриїл Костельник між доктриною і природою» (Нови Сад, 1986 р.) договорився до того, що о. Костельник ніби-то провів роботу по воз’єднанню Церков у Галичині в 1946 р., «щоб рятувати себе і свою родину, своїх дітей, яких дуже любив, а яких доля була б незавидна, якби пробував був стати героєм-ісповідником («Патріархат», журнал за вересень, 1990 р., стор. 29). З цього приводу потрібно зауважити, що дітям о. Костельника енкаведисти не могли загрожувати, оскільки вони у той час знаходилися далеко за межами Радянського Союзу: сини Іриней і Зенон перебували у м. Ріміні (Італія), а дочка Христина з кінця 1943 р. проживала у Хорватії, а згодом, у 1945 р. стала дружиною одного із партизанських командирів Визвольної армії Югославії. Сам о. Костельник з дружиною, як і тисячі співгромадян, міг виїхати на Захід, але цього не зробив, щоб не порушити священичого обов’язку перед своїми парафіянами.
Вважаємо, що важливішим є сам факт винесення смертного присуду (де, коли, ким, за які провини та кому було віддано наказ виконати вирок), а не особа вбивці. Якщо про це є відповідні документи у Львові чи якомусь іншому місці, то їх необхідно розшукати та опублікувати, й тоді не буде місця для всіляких здогадів і вигадок, марень і компіляцій «фактів» і їх співставлень та порівнянь і просто словесної еквілібристики про цю трагічну подію в тяжкий період життя нашого народу. Якщо ж таких документів немає, то ніхто й ніколи не дізнається правди про це. На сьогодні ж найавторитетніша еміграційна Енциклопедія Українознавства (Мюнхен, НТШ, т. 3, стор.1147) пише, що вбили Костельника українські підпільники.
А вбивця залишається вбивцею і не заслуговує на те, щоб йому відводити аж 130 рядків газетного тексту та підносити до рангу героя.
Перші чотири абзаци опублікованої у газеті 6 жовтня 1999 р. інформації потребують уточнення й спростування.
Гавриїл Костельник (15.06.1886 — 20.09.1948) в 1913 р. повернувся до Львова із Фрайбурзького університету (Швейцарія), оженився з дочкою Северина Зарицького, директора Перемишльської гімназії, Елеонорою (17.-6.1891-30.08.1982). У них було п’ятеро дітей: Святослава (1914-1920), Іриней (1916), Богдан (1921-1941), Зенон (1924) і Христина (1925). Святослава похована у гробівці разом з батьками на Личаківському цвинтарі у Львові; Богдан загинув у львівській в’язниці, що знаходилась по вул. Замарстинівській, і його символічна домовина разом з іншими 65-ма закатованими була захоронена в братській могилі біля Личаківського цвинтаря (дані про це є в товаристві «Меморіал»). Іриней і Зенон мешкають в Англії, а Христина — в Хорватії.
Елеонора Костельник — високоінтелігентна й глибоковіруюча християнка. Це їй допомагало без скарг переносити життєві біди, 34-річну самотність після втрати чоловіка, а перед тим — самовіддано трудитися для добра сім’ї. А о. Г. Костельник якось навіть висловився, що якби не його дружина, то й він не був би таким Костельником (журнал «Шветлосц» 3-4, 1995 р., Нови Сад, стор. 315).
Гавриїл Костельник завжди і всюди писав і називав себе лише українцем. Ось що пише про нього «Українська загальна енцикльопедія» (Львів, 1937 р., том ІІ, стор. 364): «Костельник Гавриїл, укр. письм., *188б, гр.-кат.свящ., родом із укр. кольонїї в Бачці, теольог і фільософ томістичного напрямку, 1920-30 проф. фільософії на гр.-кат. Богословській Академії; праці з льогіки, фільософії, природи; поезії: «З мойого валала» (діялектом), «Пісня Богові», «Померлій донечці», «Граматика бачванського говору».
В дипломі фрайбургського університету (Швейцарія) про присвоєння вченого ступеня доктора філософії за працю п.н. «Основні принципи розумового пізнання» записано: «дисертація захищена 1 лютого 1913 р. Гавриїлом Костельником, українцем.» Свої національно-патріотичні переконання він дуже яскраво висловив у поетичній збірці «Встань, Україно» (Львів, 1918 р.).
Праця «Шевченко з релігійно-етичного становища» написана у 1909 р., а в 1910 р. опублікована у журналі «Нива» та видана окремо книжкою у твердій обкладинці.
Що ж стосується диктаторів, то о. Костельник у 1933 р. опублікував нарис-розвідку «Наполеон і Сталін — представники духа свого часу».
За своє життя о. Гавриїл Костельник написав і видав багато праць із питань богослов’я, філософії з історії Церкви, поезії, літератури взагалі й бачванського діалекту, зокрема біології та інших галузей людських знань. Більшість цих творів і сьогодні не втратили свого значення. Тобто, є величезна кількість опублікованих праць, які чекають сумлінного науково-аналітичного розбору, а результати цих досліджень — обнародування. В бібліографічному списку вищезгаданої книги Юліана Тамаша наводиться 427 назв надрукованих праць о. Г. Костельника. А ще є неопубліковані твори. Якщо зважити на те, що душпастирська, педагогічна й видавнича діяльності забирали багато часу, то неважко уявити якою ж титанічною працею було наповнене життя цього незвичайного пастиря-ерудита!
На його батьківщині, в Сербії, дуже високо шанують свого краянина: діють товариства імені Гавриїла Костельника, в рідному селі Руський Керестур щороку проходить фестиваль «Костельникова осінь», а 20 жовтня 1995 р. там же перед школою було встановлено погруддя о. Костельника. Згаданий проф. Ю. Тамаш у своїй книзі-хроніці «Руський Керестур» (Нови Сад, 1992 р.) на стор.15 пише: «Гавриїл Костельник — наша Біблія». Я дуже дякую Богові, що у 2005 році сподобився побувати у цьому селі, познайомитися з його батьківщиною та звершити панахиду за спокій його душі.
Вся церковна, літературна і громадська діяльність о. Костельника завжди і скрізь була скерована на добро рідного народу та Церкви Христової. Він був добрим євангельським душпастирем, який в буремні роки II світової війни не покинув свою паству, а залишився разом із нею та, врешті-решт, віддав своє життя за справу духовної єдності рідного народу.
Як високогуманна людина, він також брав участь у переховуванні євреїв у Карпатах під час ІІ світової війни. Одним із таких врятованих був Дмитро Рубінштейн, який після війни працював заступником директора Львівського облкниготоргу.
Дуже слушні слова людини з щирим серцем і тверезим розумом, невідомої монахині, наведені в згаданій інформації «Хто вбив Гавриїла Костельника»: «Ніхто не має права осуджувати Гавриїла Костельника, бо ніхто не знає, в яких умовах він жив, що доводилось йому витерпіти і пережити». А о. Іван Музичка з позиції греко-католицького священика пише: «Годі його (тобто о. Костельника) судити. Судити треба діло, яке створили інші з його іменем» (журнал «Патріархат», жовтень 1990 р., стор. 29). А покійний кардинал Йосип Сліпий на урочистостях з нагоди 50-ліття Львівської Богословської Академії (Рим, 1979 р.) сказав, що діяльність колишнього проф. Академії о. Костельника оцінює історія (зі слів до Христини Костельник). Але історія правдива, документальна, без здогадок і перекручень.
І Костельник був не один – до святого Православ’я прагнуло багато священнослужителів у Західній Україні. А скільки їх загинуло від руки христоненависників – Бог вість!.. Згадаємо й сумнозвісний Талергоф…
У 60-ті роки “генсек” Микита Хрущов похвалявся, що незабаром покаже по телебаченню «останнього попа»… У 2000-му році на Ювілейному Архієрейському Соборі РПЦ було прославлено 1 118 святих новомучеників та ісповідників. Собор у своєму Посланні від 16 серпня 2000 року підсумував осмислення подвигу нових страстотерпців Христових: новомученики та ісповідники руські, які неймовірними стражданнями засвідчили свою вірність Православ’ю, уподобилися до Євангельського зерна, яке, перетерпівши смерть, отримало воскресення і нове життя. Нині із цього благодатного зерна зростає рясна нива духовного оновлення народу Божого. Напевне, немає місця на Русі, яке не було б освячене кров’ю новомучеників та ісповідників. Ця кров проливається і донині. Особисто мені відомі факти 1992 року в Україні, і свідчення мучеників і сповідників в Сербії, зокрема, в Косові, де мені довелося бути аж 7 разів. Отож, сьогоднішні страстотерпці Русі та Сербії духовно з’єднують у часі мучеників перших століть і майбутніх великих мучеників, які мають бути вбитими від антихриста та його приспішників. Таких передвісників уже маємо, наприклад: Оптинські новомученики отці Василій, Трофим, Ферапонт, що були убиті сатаністом у день Пасхи Господньої…
Прославлені на землі і на небесах новомученики та ісповідники, разом із безліччю страстотерпців відомих лише Богові, ведуть і нині духовну боротьбу із ворогами Православія своїм предстоянням перед Престолом Господнім, їхня незрима допомога виливається на нас багатими дарами: відродженими монастирями, новими парафіями, дивними наверненнями єретиків та розкольників… Вони вчать нас стояти у вірі, жити, вмирати і воскресати у Христі Іісусі, Якому честь, слава і поклоніння нині і присно, і во віки віків. Амінь.

Архиепископ Полтавский и Кременчугский
Филипп (Осадченко),
Председатель Синодального отдела
религиозного образования, катехизации и
миссионерства Украинской Православной Церкви

Несмотря на периоды внешнего спокойствия и благоденствия, Святая Церковь, как Царство «не от мира сего» (Ин. 18, 36) никогда не пребывала в полном благополучии. Об этом и говорил Господь наш Иисус Христос, предупреждая нас: «В мире будете иметь скорбь» (Ин. 16, 33). Также Священное Писание свидетельствует: «все, желающие жить благочестиво во Христе Иисусе будут гонимы» (II Тим. 3, 12). Почему? Потому, что по свидетельству того же Писания, «весь мир лежит во зле» (I. Ин. 5, 19). Свидетельствует Господь: «Если Меня гнали, будут гнать и вас» (Ин. 15, 20).

Я напоминаю эти, кажется, прописные истины потому, что сегодня все чаще звучат ностальгические воспоминания о своеобразном «затишье» советских времен, когда Церкви было-де хотя и тесновато, но — достаточно спокойно. Эта ностальгия опасна, потому что привносит в умы и сердца совершенно ложную идею о якобы недавно бывшем чуть ли не «золотом веке» Церкви, тогда в ней хотя и были преимущественно малограмотные и пожилые люди из традиционно христианских семей, но зато исправно совершались требы, а священников не убивали и не гнали на каторгу! Действительно, для тех, кто мечтает о спокойном требоисполнительстве, советские годы после Сталина были почти что идеальны… Но мы, помня властное повеление Господне идти и научить все народы, крестя их во имя Отца, и Сына и Святого Духа, уча их соблюдать все, повеленное Спасителем (Мф. 28. 19-20), должны признать: именно этого Церковь и была лишена. Да, мучители хорошо уразумели, что кровь мучеников — это семя Церкви, и просто убиениями ничего нельзя добиться, кроме как усиления веры и очищения Церкви. Потому был избран путь «усыпления». «Идеалом послесталинского гонения стали не пожарища на месте разрушенного храма и реки крови мучеников-христиан, но внешне «мирное» и «тихое» существование Церкви, лишенной проповеди и даже намека на какую-то миссию, превращение Богочеловеческого организма в странный и причудливый атавизм, видимый и смешной пережиток прошлого, «безгласный и безобразный».
Потому я и избрал темой своего доклада историю гонений послесталинского периода — «оттепели» пятидесятых годов прошлого столетия и «застоя» 60-х, 70-х. Тогда, повторюсь, почти не было подобных сталинским массовых репрессий священнослужителей, не было расстрелов сотен и тысяч… Но не было в богоборческом государстве места для Церкви, просто борьба с ней приобрела иную форму, претерпела метаморфозу, и стала вполне отвечать задачам построения сначала «коммунизма», после — «развитого социализма».
На смену морали классовой борьбы и диктатуры пролетариата пришла новая идеология «Морального кодекса строителя коммунизма». Последний декларировался как «свод научно обоснованных принципов коммунистической морали, возникших в социалистическом обществе и нашедших своё теоретическое обобщение в Программе КПСС, принятой 22-м съездом КПСС… В истории существовали различные моральные кодексы, как писанные (заповеди религии…), так и неписанные, фактически существующие в каждой исторически известной форме морали. В противовес абстрактному содержанию моральных кодексов прошлого, претендовавших на выражение вечных и неизменных «добродетелей», Моральный кодекс строителя коммунизма объективно обусловлен существующими общественными отношениями, носит конкретно-исторический характер, отражает степень и форму распространении новых нравственных норм, высокую моральную культуру социалистического общества и определяющие тенденции нравственного развития личности в условиях перехода к коммунизму. Ведущим принципом Морального кодекса является преданность делу коммунизма, любовь к социалистической Родине. В нём определено новое, социалистическое отношение человека к труду, к общественной собственности, к общественным интересам, общению между людьми в условиях господства социалистических производственных отношений (коллективизм, гуманность, честность и правдивость, простота и скромность), отношение человека к семье, к детям. Нетерпимость к порокам старого мира и непримиримость к врагам коммунизма, дела мира и свободы народов Моральный кодекс советского человека причисляет к важнейшим принципам коммунистической морали, выражающим её революционную направленность и боевой дух. Интернациональная природа Морального кодекса раскрывается в утверждении им дружбы и братства народов СССР, братской солидарности с трудящимися всех стран, со всеми народами. Жестоким и циничным заповедям эксплуататорских классов Моральный кодекс строителя коммунизма противопоставляет нравственные принципы коллективизма и гуманизма, выраженные в словах: «…каждый за всех, все за одного», «…человек человеку –друг, товарищ и брат» (Программа КПСС, 1973, с. 120)».
Вот последний абзац, собственно, и является для нас первейшим по значению. Заповеди прошлого объявлены «жестокими и циничным», и им противопоставлены «новые». Конечно, если присмотреться повнимательнее, обнаружится, что они, в принципе, хулимым «старым» заповедям не сильно внешне и противоречат. А «вторая заповедь» Морального кодекса: «Добросовестный труд на благо общества: кто не работает, тот не ест» является просто перифразом Апостола Павла: «если кто не хочет трудиться, тот и не ешь» ( II Фесе. 3. 10). Но главное, безусловно, состоит именно в том, что на земле планируется построить рай, и притом без Бога. А в таком «раю» нет места не только для Бога, но и для Церкви — Тела Христова.
Но времена открытых гонений прошли, и на смену им наступил период «тихого гонения». Как он протекал, я постараюсь продемонстрировать на примере новейшей истории Полтавской епархии.
Первым и важнейшим направлением антицерковной работы, важнейшей формой «тихих гонений» была идеологическая борьба.
Советскому гражданину, в частности, предлагалось прослушивать огромное количество лекций антирелигиозного содержания. Епископ Каллист (Уэр) сообщает: «в 1956 году… в Советском Союзе было прочитано 12 0679 антирелигиозных лекций. В 1958 году число атеистических лекций возросло до 300 000. Каждый день население Советского союза вынуждено было выслушивать около 1000 атеистических лекций, направленных против христианской веры».
Другой разновидностью идейной борьбы с Церковью стала кампания по исторжению из обихода всего, что невольно напоминало о Боге, Церкви и святых. Например, переименования улиц. Так, в Полтавской области в течение периодов гонений и сталинских, и послесталинских были переименованы улицы, связанные с находившимися на них храмами — или разрушенными, или чудом сохранившимися. Так, в Полтаве Архиерейская улица (где находился архиерейский дом, превращенный в военный госпиталь) стала улицей Карла Маркса; Воскресенский переулок переименован в «Братьев Литвиновых»; Всесвятская улица стала улицей Чапаева; Кирилло-Мефодиевская – Амундсена; Монастырская стала Советской, Петропавловская – Сакко; Подмонастырская улица дала жизнь двум новым, Луговой и Наримановской; улица Покровская стала улицей Войкова; Рождественская – улицей Мира, Сретенская — Комсомольской; Успенская – Октябрьской; Крестовоздвиженская – Кирова. Даже крохотная улица Макариевская, где находился небольшой Свято-Макариевский храм, ставший с 1962 года кафедральным, – и та была переименована; ей присвоили имя Ляли Убийвовк, полтавской партизанки.
Кстати будет заметить, что с именем подпольщицы интересным образом связаны трагические моменты церковной истории. Именем Елены Константиновны Убийвовк (известной как Ляля) названа Макариевская улица, а памятник партизанке стоит на месте разрушенной часовни в честь царствования Императора Александра II. Эти «случайности» вовсе не случайны! Ведь для советского патриота имена борцов с фашизмом священны – и потому именно эти священные имена использовались для вытеснения из памяти народной других – священных же имен, связанных с Богом и Его Святой Церковью.
Итак, продолжим краткий перечень переименованных улиц: В Кременчуге Малая Успенская стала Штабной; Петропавловская – Октябрьской; Преображенская – Квартальной; Троицкая – Красивой. Большая Монастырская улица Лубен стала носить имя Карла Маркса. Вознесенская Миргорода превратилась в Красноармейскую, а Троицкая – в Пролетарскую. Покровская улица в Кобеляках стала улицей Первого мая, а Троицкая – улицей Короленко. В Хороле Петропавловская улица стала улицей Шевченко, Преображенская в Гадяче – улицей Пятидесятилетия Октября; Успенская в Пирятине стала улицей Петровского. Такой перечень можно продолжать и продолжать…
Именно в послесталинский период закончилась эта эпопея переименований, начатая вскоре после революции, и можно с уверенностью сказать, что отныне в полтавской топонимике ничто уж не напоминало ни о Боге, ни о Церкви, ни о храмах…
В идеологической борьбе важнейшую роль играла кампания травли и шельмования духовенства. И если в года сталинских репрессий священнослужители «проходили» по статьям «Ка-эР» (контрреволюционная деятельность), то теперь идеологи нового строя стали стараться осуждать священников как воров, взяточников, спекулянтов, нарушителей спокойствия и благосостояния простых советских граждан.
Показателен в этом смысле пример одного из почтеннейших клириков Полтавской епархии, ныне покойного протоиерея Антония Нестерука, пятьдесят лет прослужившего у Святого престола. 27 июля 1963 года в областной партийной газете появилась статейка «Грех отца Антона». В фельетоне в самых отвратительных красках описывается мнимое преступление священника – якобы покос без разрешения на угодьях артели имени Ленина поселка Диканька. Священник вместе со старостой и пономарем, Федором Шкуратом и Федором Дзюбой, предстал перед судом. Газета с откровенным ехидством писала: «Ох, недаром боялись Федоры кары людской. Если богу за них Антон Нестерук словцо и замолвит, то от справедливого суда трудящихся ему и самому не удалось спрятаться. Вывели «раба божьего», дармоеда Антона Нестерука, на суд народный: посмотрите, люди, на преступника в рясе». За несодеянное преступление советский суд — «самый гуманный в мире», приговорил отца Антония к году исправительно-трудовых работ, и штрафу в 100 рублей; каждого из соучастников – по полсотни рублей штрафа. Газета язвила: «А батюшке придется теперь потрудиться. И греха никакого в этом труде не будет. А вот красть народное добро – это грех, грех пред людьми. Его библейскими «еже еси» и небылицами не искупишь, а только трудом».
В письме на имя Святейшего Патриарха Алексия верующие Диканьского храма сообщали: «Это все ложь, что в газете написали… До этого никто с начальников не предупреждали, чтобы вокруг церкви не косили сено. В этом году староста и паламаръ выкосили вокруг церкви сено, чтобы продать и сдать деньги на налог церкви. Священник Нестерук сена не косил… Сено колхоз забрал, вокруг церкви оборали, а священника осудил суд» (сохранено правописание оригинала – А.Ф.).
Однако отец Антоний отбыл срок принудительных работ, и снова начав служить, отошел ко Господу в начале третьего тысячелетия, на девяносто третьем году жизни, сохранив и здравый ум, и память, и беззлобивое тонкое чувство юмора. Старец, например, с улыбкой вспоминал, что, когда пришли «органы правопорядка» описывать его небогатое имущество, большое недоумение вызвал подрясник. Как «это» называется, никто не знал, а «попа» спрашивать было как-то неудобно. Вот и записали в протоколе описи: «Халат мужской черный нестандартного покроя»…
Впрочем, не все священники выдерживали моральное давление. Кто постарше, помнит, конечно, знаменитое стихотворение начала 1958 года «Новый Иуда», посвященное предательству Евграфа Дулумана. В нем метко описывались и деяния отступника – Нового Иуды, и его моральное состояние.
Так, и в Полтавской епархии оставил сан протодиакон кафедрального собора Николай Никанорович Уваров (24/III-1959), как написано в извещении епархиальной канцелярии, «согласно прошению». Кстати, отступник еще жив и работает дворником…
Были и другие, оставившие служение в пятидесятых, но уже на закате жизни возвратившиеся к служению. Не станем их судить, ведь они уже предстоят суду Божию, да и сами они во время самохотного отлучения, думаю, пострадали весьма. Просто отметим, что ужасное моральное давление на духовенство порой давало свои плоды.
Был наложен запрет на совершение крестных ходов и другие публичные церковные действия, даже на изнесение из храма пребывающих там святынь. Примером подобного ограничения свободы вероисповедания могут служить письма полтавских верующих на имя Святейшего Патриарха Алексия и руководства Совета по делам религий: «Не можем не сообщить Вам о возмутительном факте грубого вмешательства гражданской власти во внутренние церковные дела. У нас есть чудотворная икона Божией Матери Горбаневская. Начиная с 1854 года, этот образ ежегодно летом посещает все церкви города, оставаясь в каждой по неделе. Раньше – крестным ходом, теперь такси перевозится из храма в храм. Вопрос этот был согласован с уполномоченным Безусом. Сейчас последний в отпуску. Заместитель его… потребовал прекращения посещения образом церквей… Просим принять меры, чтобы образ по-прежнему посещал наши храмы» (письмо верующих Полтавы Святейшему Патриарху Алексию, 14/VIII-1959. Архив Полтавской епархии). Отметим, что образ был забран из Спасского храма, где пребывала святыня, настоятелем кафедрального собора, почти тайно, и вывезен в срочном порядке в Преображенский кафедральный собор. О том же пишут: «Впоследствии, из беседы прот. Павла Бойко с гр. Копейкиным, вр. И. о. Уполномоченного по делам Православной Церкви, выяснилось, что он… узнав, что образ перевозится из храма в храм, запросил по телефону Киев и оттуда приказали это запретить, а образ немедленно водворить на место постоянного пребывания, в Собор… То, что это произошло в отсутствие как правящего Епископа, так и Уполномоченного по делам Православной Церкви, верующие вправе рассматривать как пренебрежение к их вековой традиции и верованиям, выраженное в такой открытой форме» (письмо верующих г. Полтавы председателю совета по делам РПЦ при Совете Министров. Архив Полтавской епархии).
Практически же негласно запрещали даже отпевать покойников. Вот типичный пример жалобы тех лет: «В нашей стране разрешена свобода православного верования. В это понятие входит не только переживания и нравственные настроения…, но и известные обрядовые действия… Для нас, православных верующих, наивысшим долгом перед ушедшим в вечность человеком является выполнение православно-христианских похорон со священником… Но в последнее время мы лишены возможности хоронить умерших, так как от старосты слышим, что ему не разрешают выезжать в села… Мы считаем такое явление очень несправедливым» (сохранено правописание оригинала – А.Ф.). Однако, несмотря на многочисленные протесты, указанное «несправедливое явление» продолжалось.
Для придания законности совершению отпеваний в приходах, где священников уже давно не было, епархиальная канцелярия издавала специальные бумаги такого стандартного содержания, как, например эта: «Причту Свято-Макариевского кафедрального собора 17/Х-66.
По благословению Его Преосвященства благословляется совершить отпевание покойника в с. Решетняки Н. Санжаровского р-на. Секретарь Епископа протоиерей В. Навротский».
Повторюсь, законодательством было разрешено отпевание, но практически во многих случаях верующие лишались и отпевания, и напутствия Святыми Дарами, и соборования в больнице, и т.п.
Вторым важнейшим направлением борьбы с Церковью в послесталинский период было кадровое уничтожение Церкви. Так, продолжались и разнообразились формы и причины запретов рукоположение в священный сан. Одновременно создавались всяческие препятствия для замещения вакантных приходов бесприходными или заштатными священниками. В результате приходы медленно и уверенно лишались духовенства, и их можно было просто снимать с регистрации, ввиду фактической самоликвидации.
Результаты сего не замедлили сказаться: если в 1947 году, в конце сталинского периода, в Полтавской епархии служило 358 клириков, то в 1958 году их осталось всего 226. Из них — обратите внимание! — 94 человека были рукоположены в военное время, 21 в 1945-1950 г.г. и 29 в 1951–1956 г.г. Из данных статистики следует, во-первых, что за три военных года было рукоположено в два раза больше священников, чем за десять послевоенных лет; во-вторых, что в 1956-1958 годах хиротонии практически вообще не совершались!
А показатели по выбывшим из епархии в начале 1960-х годов вообще ужасающи: только за первое полугодие 1961 года из епархии выбыло 22 священника. Из них 1 перешел в другую епархию, четверо умерло, двое запрещены в священнослужении, трое же уволены за штат в связи со снятием регистрации, а остальные просто отправлены за штат. Средний возраст выбывших составляет 73 года, от умершего 97-летнего старца протоиерея Сергия Головченко (который был отправлен за штат в возрасте 95 лет!), до снятого с регистрации 43-летнего священника Андрея Костенко. Это только за полугодие!
В результате к 1982 году в Полтавской епархии было 60 штатных священников в пресвитерском сане, 7 диаконов. Из них до 40 лет – 20 человек; от 40 до 60 лет – 16 человек, старше 60 лет — 15 человек.
Заметно снизился и образовательный уровень духовенства. Если в 1947 году из упомянутых 358 клириков 240 имело духовное образование (в т.ч. 4 высшее), то в 1958 год из 228 духовное образование имели 67; к 1982 году ситуация стала вообще ужасающей: из всего духовенства (а это 60 человек) только 2 имело высшее духовное образование и 18 среднее духовное, всего среди духовенства не было ни одного с высшим светским образованием, со средним светским — 35, с неполной средней школой 20 и начальным образованием — 5 клириков. Комментарии, как говорится, излишни.
Важным также является момент ограничения участия в богослужениях молодежи. Известно, что «в апреле 1963 года всем архиереям был разослан правительственный указ. В нём духовенству и старостам предписывается не допускать детей школьного возраста к Причастию. Предписывается при необходимости силой удалять детей из церкви».
Церковь, лишенная духовенства, в особенности молодого и образованного, лишалась и способов исполнять свое служение в мире, просвещая и преображая его. Ни о каком миссионерстве не могло быть и речи. Проповеди с церковного амвона, даже правильное и благоговейное совершение богослужений становилось мишенью пристального внимания уполномоченных. Так, Н. Базавлук (уполномоченный в эти годы) писал о старательных священниках из традиционно православных регионов: «Хитрые и проворные, умело приспосабливаются и используют обстоятельства у своих церковных и … личных интересах. Они… парадно и торжественно проводят церковную службу, особенно в большие праздники. Все проповеди в церквях они читают лично, и благодаря этому им лучше удается поддерживать религиозные настроения, повышать прибыльность церкви».
Обратим внимание на последнее замечание. Оно обозначает еще одно важное направление борьбы с церковью – материальные притеснения. Священнослужители облагались огромными налогами. Так, в 1959 году сумма налогов, уплаченных причтом кафедрального собора, составила 46206 рублей, а в 1960 уже составила 106891 рубль. Это при том, заметьте, что доход причта в 1959 году составил 84580 рублей. То есть, за 1959 год было выплачено в виде налога 55% дохода причта, а на 1960 год запланировано начислить налогов в размере … 126% от полученных доходов. Разумеется, цифры совершенно нереальные. В письме соборного причта отмечено: «В 1959 году, если бы церковь не дала взаем причту денежных средств, то священнослужители не имели бы возможности расплатиться с Финотделом».
Одновременно действовал негласный запрет на ремонт храмов, особенно серьезный.
А с 1 апреля 1960 года все клирики «добровольно» дали подписку об отказе от добровольных пожертвований прихожан за исполнение треб; в результате священники стали получать «ставку» — твердый месячный оклад. Таким образом, священнослужители были лишены чувствительной части свои доходов. А подоходный налог составил, например: с зарплаты в 2500 рублей 1050 рублей (42%), с зарплаты в 2000 рублей — от 1110 (55,5%) до 1350 (67,5%) рублей, с зарплаты в 1000 рублей — от 626 (62,6%) до 656 (65,6%) рублей, то есть от 42 до 67,5%, в среднем же — 56,5%.
Понятно, что в таких условиях легко было привлечь священника за неучтенное совершение требы как за сокрытие доходов и неуплату налогов.
Наконец, важнейшим пунктом в борьбе с Церковью стали административные мероприятия.
Первое из них — инспирированное «народное движение» за закрытие приходов. В результате «писем трудящихся» приходы снимались с регистрации десятками. В делах епархиальной канцелярии за один день порой числится несколько десятков однотипных распоряжений: «В связи со снятием с регистрации прихода… благочинному принять церковные ценности распределить между нуждающимися соседними приходами. Антиминс сдать в епархию».
В результате всех этих мероприятий:
– за период конца 1940-х-середины 1960-х годов в епархии снято с регистрации 250 общин, причем 124 молитвенных дома и церкви разобраны как аварийные;
– к окончанию послесталинских гонений, в середине 1960-х, в епархии было только 62 религиозные общины;
– к середине 1970-х годов в Полтавской области было 7 безрелигиозных районов: Гребенковский, Кременчугский, Машевский, Полтавский сельский, Решетиловский, Чутовский, Шишакский, – то есть районов, в которых не было ни единой церкви или молитвенного дома;
– к началу 1980-х годов в Полтавской епархии насчитывалось 52 прихода…
Кроме того, было введено требование обязательной регистрации совершения таинств, для возможного оказания давления на лиц, обратившихся к
Церкви.
Впрочем, несмотря на гонения и притеснения, продолжалось обращение верующих к церковным Таинствам и участие их в богослужениях. Так, в 1959 году в Полтавской епархии совершено (только зарегистрированных!) 11695 крещений, 4672 погребения и 204 венчания. Показатель, учитывая всю обстановку, весьма высокий!
Безусловно, некоторые из обратившихся к Церкви были обрядоверами, но зерно Благодати Божией, брошенное в их души, дало плоды. Из числа крещеных на рубеже 1950-х-1960-х годов вышли нынешние священники ста храмов, прихожане, которые, Богу содействующу, пронесли и сохранили в себе залог Богообщения.
Трагические страницы церковной истории не закрыты. Мы, изучая прошлые и, кажется, давно минувшие дела, наблюдаем некоторые параллели с современным состоянием. Вспоминая попытки построить «рай на земле» без Бога, мы должны со всей силой нашего пастырского слова предостеречь от повторения этой трагической ошибки, стоившей тысяч и сотен тысяч жизней, повлекшей разрушение рукотворных храмов и нерукотворенных храмов человеческих душ.
В то же время, начавшееся в послесталинское время новое гонение имело целью лишить Церковь уже не жизней верующих чад, ведь у Бога все живы (Лк. 20,38), и палачи сталинских времен в этом убедились вполне и совершенно! — но лишить миссионерского духа. Церковь старались загнать в ограду храма, не допустить ко Христу молодых, а само православие свести к странным и старорежимным обрядам, лишенным понимания, смысла и духа. Так, по планам новых неронов и советских диоклетианов, надлежало убить Церковь, лишив ее притока новых сил, обессмыслив ее существование.
И, если бы Церковь была просто общественной организацией, так бы случилось непременно. Но гонители посрамили сами себя, ведь забыли, что Церковь — Тело Христово (I Кор. 12, 27), Глава Которого — Христос (Кол. 1,18) – победил смерть своею смертию. И Церковь потому, пройдя через кажущееся мучительное умирание послесталинских времен, воскресла с новыми силами, для новой жизни (сравн. Рим. 6,5).
Не следует идеализировать недавнее прошлое. Как видно из кратких фактов, приведенных в докладе, послесталинский период являлся самым настоящим временем гонений, только более изощренных и глубоких по сравнению со сталинскими репрессиями.
Но не следует, однако, и унывать, видя, как и сегодня враги Церкви пытаются реанимировать методы борьбы конца 1950-х — начала 1960-х годов. Господь, предупреждавший нас о скорбях от мира, утверждает: «В мире будете иметь скорбь; но мужайтесь: Я победил мир» (Ин. 16,33).
Сии неложные слова Господни да послужат утешением и опорой всем нам, призванным быть членами Тела Христова в нынешнее непростое время!

А. Амонс, керівник юридичної служби ДП «ЦЕНТР»

З самого початку свого існування каральна система СРСР та УРСР для підтримки влади більшовиків, крім судових органів, активно використовувала діяльність позасудових органів — різноманітних «трійок» та Вищої Двійки, які найбільш швидко і продуктивно виконували волю Великого вождя. У зв’язку з святкуванням у СРСР 10-річчя Перемоги «Великого Жовтня» на підставі масової амністії 1927 року всі раніше ворожі до радянської влади громадяни підлягли амністії. Люди, які були з тих чи інших причин зараховані до ворогів радянської влади, у зв’язку з амністією вважались невинними ы не могли бути притягнутими до кримінальної відповідальності за минулі дії. Цей “гуманний крок» був прийнятий фактично для підтримки відповідних демократичних правовідносин з іноземними державами. Однак, як з’ясувалося, він фактично нічого не міняв у каральній політиці радянських правоохоронних органів.
Найбільш яскраво це проявилось під час підготовки до святкування 20-річчя Великого Жовтня, коли органи НКВД СРСР разом з іншими правоохоронними структурами за вказівкою більшовицького керівництва були орієнтовані на безпощадну боротьбу з громадянами, які думали інакше, і представниками колишніх панівних класів.
Тим більше, що перед початком Великого терору 1937-1938 років М. І. Калінін у своїй промові офіційно заявив, що амністія 1927 року продовжує діяти, і радянські громадяни не будуть відповідати за колишні проступки.
Насправді все проходило інакше. На підставі прийнятого на засіданні Політбюро ЦК ВКН(б) 02.07.1937р. рішення «Об антисоветских злементах» ЦК ВКП(б) запропонував начальникам обласних, крайових, республіканських НКВД взяти на облік всіх куркулів і карних злочинців, які повернулися з тюрем, з тим, щоб найбільш ворожі Із них були негайно арештовані і розстріляні в порядку адміністративного проведення їх справ через » трійки». Менш активні, за їх думкою, особи повинні бути переписані І вислані у віддалені райони СРСР за вказівкою НКВД (3).
Центральний Комітет вимагав подати в 5-денний термін склад «трійок», а також кількість осіб, які повинні бути вислані.
У зв’язку з прийнятим ЦК ВКП(б) рішенням Народним комісаром внутрішніх справ Союзу РСР М.І. Єжовим ЗО червня 1937 року був виданий трагічно відомий «Приказ № 00447 «Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников й других антисоветских элементов». який передбачав створення республіканських, крайових, обласних «трійок» для розгляду кримінальних справ на вказану категорію осіб.
За результатами проведених масових операцій по відношенню до колишніх куркулів, членів антирадянських партій, білогвардійців, жандармів. службовців царської адміністрації, бандитів, учасників антирадянських організацій, церковників і сектантів, оформлені на них справи передбачалося розглядати негайно із притягненням цих осіб до кримінальної відповідальності за 1-ю або 2-ю категоріями.
За 1-ю категорією до розстрілу притягувались найбільш ворожі особи із вище названих категорій .
За 2-ю категорією притягувались решта арештованих з направленням їх у тюрми та табори терміном від 8 до 10 років.
Даним наказом в кожній із 7 областей УРСР І Молдавської АРСР був затверджений персональний склад «трійок». Так, у Київській області в склад «Трійки» входили голова — начальник обласного управління НКВД УРСР майор Держбезпеки Шаров, члени: 1-й секретар обкому КП(б)У Кудрявцев І обласний прокурор Гінзбург.
За час функціонування «Трійки» її склад не один раз змінювався.
Вже на першому своєму засідання — 3 серпня 1937року крім Шарова І Кудрявцева до її складу уввійшов новий обласний прокурор Єрьоменко. З І жовтня 1937 року замість Кудрявцева в засіданнях став брати участь секретар обкому Чебан.
В кінці грудня (з 28 по 31) діяльністю «Трійки» керував замісник начальника Київського УНКВД майор Держбезпеки Бабич. 23 березня і938 року на цій посаді його замінив новий начальник УНКВД комбриг Федоров. який проводив засідання «Трійки» з її членами: секретарем обкому Костенком і тимчасово виконуючим обов’язки прокурора області Чебаном.
26 березня замість Чебана до складу «Трійки» був введений військовий прокурор пограничних військ і військ НКВД УРСР Гомеров. а з 2 квітня 1938 року «Трійку» очолив заступник начальника УНКВД ст. лейтенант Держбезпеки Шапіро, протягом головування якого була розстріляна найбільша кількість арештованих.
Після літньої перерви з 29 серпня «Трійка» знову приступила до своєї роботи вже під головуванням нового начальника Київського УНКВД капітана Держбезпеки Долгушева, який активно пропрацював до її останнього засідання — 5 листопада 1938 року.
При ньому до складу «Трійки» входили секретар обкому Черепін і ТВО обласного прокурора Чебан, якого з 19 вересня замінив обласний прокурор Колесников.
Через 3 дні -22 вересня — на засіданнях «Трійки» секретаря обкому Черепіна замінив секретар Київського міському Сердюк, який пропрацював тут до кінця функціонування цього органу.
Всього за період діяльності Київської «Трійки» або як її офіційно називали в документах Особливої Трійки при Київському обласному Управлінні НКВД УРСР або «Трійки» КОУ УНКВД УРСР в окремих випадках Судової Трійки за 16 місяців її функціонування з 3 серпня 1937 року по 5 листопада 1938 року (з невеличкими перервами) притягнуто до розстрілу за 1-ю категорією 12461 особа і за 2-ю — до ув’язнення в табори 6542 особи.
Всього репресовано «Трійкою» по Київській області 19003 чоловік.
Слід відмітити, що списки на розстріляних за рішеннями Московської «Двійки» розглядалися з 15 лютого по 24 квітня 1938 року на засіданні Київської «Трійки» по конфіскації майна розстріляних осіб.
Всього на підставі рішень «Тройки» було конфісковано майно 7266 осіб, розстріляних в київських тюрмах.
Таким чином, на підставі рішень Київської Трійки УНКВД І Московської Двійки з 5 серпня 1937 по 31 грудня 1938 року в тюрмах Києва І області розстріляно 19727 чоловік. Враховуючи притягнутих до кримінальної відповідальності по 2-й категорії, загальна цифра репресованих вище названими органами складає 26269 осіб.
Всього протягом 1937-1938 років на засіданнях Київської Трійки УНКВД було складено 401 протокол на репресованих людей.
Проводячи аналіз протоколів засідань Київської Трійки УНКВД, слід відмітити, що за 5 місяців її діяльності у другому півріччі 1937 року за 53 протоколами засідань притягнуто до кримінальної відповідальності І розстріляно 4849 осіб.
У 1938 році за 7 місяців на підставі 53 протоколів розстріляно 7612 осіб, тобто в 1,5 раз більше ніж в минулому році.
З аналізу розглянутих протоколів засідань Київської Трійки витікає, що до 20 вересня 1937 року при розгляді на її засіданнях справ за 1-ю категорією рішення про конфіскацію майна не приймались.
У зв’язку з цим 20 і 21 вересня 1937 року «Трійкою» були додатково переглянуті рішення по раніше розглянутих справах по 1-й категорії І винесені рішення про конфіскацію майна розстріляних осіб. Це видно з 23 протоколів засідань Трійки КОУ від №55 до № 77 на 1877 осіб.
Повторно такі ж рішення були прийняті «Трійкою» з лютого по квітень 1938 року на підставі рішень Московської Двійки і оформлені в 62 протоколах її засідань по конфіскації майна розстріляних громадян Києва та Київської області (протоколи засідань №№ 140-200, 205*. 226 за виключенням № 196.
Після прийняття відповідних рішень списки розстріляних осіб на підставі рішень Московської Двійки разом з постановами Трійки КОУ НКВД УРСР про конфіскацію їх майна негайно поверталися в обліковий відділ НКВД СРСР у м. Москва, де повинні вони зберігатися до цього часу у відповідних органах Російської Федерації.
Всього протягом 1937-1938 років винесено 85 протоколів про конфіскацію майна раніше розстріляних осіб. В окремих випадках рішення про проведення репресій громадян Києва та Київської області виносились Московською Двійкою на підставі альбомних списків, тобто справи арештованих за контрреволюційні злочини розглядалися в незвичайному порядку, на підставі матеріалів, які поступили з місць.
Протоколи засідання «Двійки», як правило, підписувалися Наркомом Внутрішніх справ СРСР М.І.Єжовим і прокурором СРСР А.Я. Вишинським. Інколи вони підписувались заступниками М. Фріновським та Г. Леплевським.
Всього за період функціонування «Двійки» з 13.09.1937 по 16.02.1938 року (створена 11 серпня 1937 року) було підписано більш як 1100 протоколів на безвинно репресованих людей.
По м. Києву та Київській області за цей період тільки на підставі знайдених матеріалів за рішеннями «Двійки» розстріляно 7266 в’язнів місцевих тюрем.
Не виключено, що за рішеннями цього органу розстріляно ще більше людей, але їх кількість неможливо встановити із-за відсутності копій всіх протоколів засідання Вищої Двійки в архівах СБ України.
Слід замітити, що з 1 січня по 3 березня 1938 року засідання Трійки КОУ НКВД УРСР по розгляду справ на осіб, які підлягали репресіям, не проводилися. Зате, протягом січня-лютого 1938 року справи на київських арештантів проходили тільки через Вищу Двійку і судові органи.
Пізніше, з 3 березня по 10 травня 1938 року «Трійка» під керівництвом заступника начальника обласного Управління НКВД ст. лейтенанта Держбезпеки Шапіро різко активізувала свою діяльність, отримавши найвищі показники по винесенню постанов про розстріл арештованих у місцевих тюрмах. Розстріли продовжувалися безперервно до кінця літа 1938 року.
Після другої перерви, 28 серпня 1938 року Київська Трійка відновила свої засідання, які проводились постійно до кінця її діяльності — 5 листопада 1938 року.
Слід підкреслити, що як протягом першої перерви в роботі «Трійки » в січні-березні 1938 року, так і при другій перерві в травні-серпні 1938 року репресії в м. Києві та Київській області продовжувалися.
У цей час дуже активно продовжували працювати судові органи міські, обласні, спеціальні суди, військові трибунали.
Самою великою активністю серед них виділялась робота виїзних сесій Військової Колегії Верховного Суду СРСР. Цей вищий судовий орган розглядав справи на командний склад Київського військового округу, партійних і державних працівників, керівників різних установ І підприємств, відомих спеціалістів, викладацько-професорського складу учбових закладів, тобто представників радянської інтелігенції.
Не слід випускати з уваги і той факт, що в процесі проведення своїх засідань Київська Трійка УНКВД в значній кількості розглядала справи, шо надійшли з районних відділів НКВД і міжрайонних оперативних груп УНКВД, які діяли на Київщині.
Як правило, більшість арештованих по цих справах утримувалися під вартою в тюрмах міст і районних центрів, в таких як Черкаси, Умань, Біла Церква, Бердичів, Житомир, де, після притягнення обвинувачених до кримінальної відповідальності за 1-ю категорією, вони розстрілювались. Ці факти знайшли своє підтвердження у процесі вивчення актів про виконання рішень Київської Трійки та Московської Двійки. З жовтня 1937 року у зв’язку з створенням Житомирської області там стала функціонувати своя «Трійка’’, її рішення із цього часу виконувались за місцями утримання в’язнів в м.м. Житомир і Бердичів.
Слід замітити, що майже в усіх актах про розстріл не вказувалось місце поховання розстріляних. Тільки комендант черкаської тюрми Поясов всупереч відповідної інструкції НКВД, яка забороняла зазначати місця поховання розстріляних, писав в актах час і місце поховання розстріляних людей — на місцевому єврейському кладовищі, де поховано понад 1144 чоловік.
У Києві і в інших містах місця поховання не вказувалися, що донині створює значні труднощі при встановленні часу і місця поховання розстріляних безвинних людей.
Дослідивши всі протоколи засідань Київської Трійки УНКВД. частково Московської Двійки, ряд архівних, слідчих та інших матеріалів, вдалося встановити 6 основних місць поховання розстріляних в’язнів тюрем в межах Київської області 1937-1938 років.
Це міста: Житомир і Бердичів, де здійснювалися поховання жертв репресій на підставі рішень Київської і Житомирської Трійок та Московської Двійки в другій половині 1937 року.
У містах Київ, Черкаси, Умань, Біла Церква за цими ж рішеннями розстріли проводились з 5 серпня 1937 року по 27 листопада 1938 року.
Вивчивши значну частину архівних документів, вдалося встановити, що в Києві за цей же період розстріляно не менше 12823 чоловік, похованих на території 19-го кварталу Дніпровського лісництва біля с. Биківня.
У м. Умані поховання розстріляних жертв репресій проводилось на території двору колишнього приміщення міського відділу НКВД та на території, яка до нього прилягала, а також на Міщанському кладовищі, де поховані останки 1402 чоловік.
У Білій Церкві місця поховання розстріляних людей знаходяться в центрі міста, де вони давно забудовані житловим фондом.
У Житомирі місце поховання в’язнів місцевої тюрми знаходиться на Староєврейському кладовищі та на території нині діючого тубдиспансеру.
Вивчення актів про розстріл в’язнів Київських тюрем на підставі рішень позасудових органів на жаль не дало можливості встановити загальну кількість розстріляних.
На підставі даних із протоколів засідань Київської Трійки УНКВД. Московської Двійки та актів про приведення цих рішень до виконання можна стверджувати, що в м. Києві розстріляно в період з 5 серпня 1937року по 27 листопада 1938 року не менше 12823 особи, в Черкасах — 1144, в Умані — 1402, в Білій Церкві — 177. В Житомирі та Бердичеві тільки за період 5.08. по 31.12.1938 року розстріляно не менше 901 чол.
У цілому по Київській області розстріляно на підставі відповідних актів не менше 16447 осіб.
Однак, остаточні дані про кількість розстріляних можна опублікувати лише після дослідження всіх актів про розстріли репресованих і протоколів засідань Московської Двійки.
Додані до статті таблиці дають можливість прослідити поетапно з дня на день періодичність розстрілів арештованих не тільки Київських тюрем, а й тюрем вище зазначених міст. Число розстріляних у кожному випадку відрізняється і коливається від 1 чоловіка до 366 тільки за одну ніч. Всі розстріляні , як правило, вивозились і закопувались у ту ж саму ніч.
Як видно з таблиць, не кожен день в тюрмах проводились розстріли на підставі позасудових рішень правоохоронних органів. Протягом деяких місяців це було 6 днів, а протягом інших — 27. Число розстріляних коливалось від 27 до 3179 чоловік за місяць.
У відповідності з виявленими в архіві СБ України актів про приведення до виконання рішень позасудових органів в 1937 році розстріляно не менше 8830 в’язнів, а в 1938 році — 7617.
Всього за період функціонування Київської Трійки УКНВД І Московської Двійки з серпня 1937 року по грудень 1938 року розстріляно згідно актів не менше 16447 чоловік по Київській області і 12823 арештованих тільки в м. Києві. ( Однак, біля 3500 актів про розстріл людей на підставі рішень позасудових органів виявити в архівах не вдалося).
Повертаючись до питання про періодичність проведення розстрілів, необхідно замітити, що в тюрмах Київщини за вказаний період постійно проводились розстріли засуджених різними судовими органами до вищої міри покарання. Найбільш активно в цей період працювала виїзна Військова Колегія Верховного Суду СРСР, різні військові трибунали, спеціальні суди.
На підставі наведених даних можна стверджувати, що розстріли в тюрмах Києва і області в 1937-1938 роках фактично проводились щоденно, але повну картину розстрілів за названий період можна уявити лише після остаточного вивчення усіх актів про розстріл, в тому числі і тих, що відсутні в архіві СБ України.