Бедность не является пороком, Бог не предпочитает богатого бедному. Бедность не должна приводить к унижению человеческого достоинства, деградации личности.

Ваше Блаженство, завершается 2002 год, год десятилетия Харьковского Архиерейского Собора. Каким он был для Вас и для всей Украинской Православной Церкви?

Христианин не должен жить и не живет юбилеями и датами. Везде и в любое время своими делами и трудами он должен свидетельствовать о своей вере, соответствовать и сверять свои поступки и слова с Заповедями Господними, с правилами и установлениями Святой Церкви. Мы торжественно отмечаем даты и юбилеи, чтобы обратить внимание общественности и вернуться самим к осмыслению важных событий церковной жизни. К таковым, безусловно, относится и Архиерейский Харьковский Собор Украинской Православной Церкви, десятилетия которого мы праздновали 27 мая уходящего года. Время показало, что он был действительно историческим, его решения имели судьбоносное значение для Православной Церкви в Украине, которая очистилась от скверны тоталитаризма и политизации. В свободном государстве появилась свободная Церковь. И хотя за эти годы мы претерпели множество несправедливостей, наш путь — единственно правильный. Свободу, дарованную нам Харьковским Архиерейским Собором, мы должны беречь как зеницу ока. Десять лет назад, несмотря на давление и шантаж внецерковных сил, в условиях жестокого экономического и социального кризисов, мы смогли сохранить единство Церкви, единство народа, единство державы. В этом непреходящее значение Харьковского Собора и для церковной, и для общественной жизни.

В уходящем году в Украине было зарегистрировано несколько сотен новосозданных православных общин, возводятся сотни храмов, вокруг которых возрождается приходская жизнь, просветительская, благотворительная, социальная работа. После десятилетий изгнания наша тысячелетняя вера возвращается в города, веси, семьи и души. Общины берут под опеку детские дома, дома престарелых, больницы, места лишения свободы — везде, где человеку тяжело, где он может чувствовать себя одиноким и потерянным, рядом должен быть православный священник или мирянин. Это обязанность пастыря и обязанность всякого христианина.

Однако экономические и социальные проблемы в государстве по-прежнему очень остры. Две трети населения проживают за официальной чертой бедности.

Бедность не является пороком, Бог не предпочитает богатого бедному. Бедность не должна приводить к унижению человеческого достоинства, деградации личности. Нас не может не волновать та ситуация, которая сложилась в экономической сфере и откуда произрастают многие нравственные и социальные болезни общества: суициды, СПИД, наркомания, проституция, эпидемия туберкулеза. Кроме того, нужно обратить внимание на такое явление, как социальный пессимизм, охвативший разные слои общества, прежде всего молодежь. И Церковь, и государство, и общественные институты должны сосредоточиться на преодолении этого. Молодые люди должны знать и быть уверены, что они нужны и Церкви, и державе, и семье, и будущему. В уходящем году мы провели крупную международную конференцию, посвященную проблемам семьи и образования. Семья, единственный богоучрежденный институт бытия рода человеческого, в нынешней нестабильной экономической и социальной ситуации является тем ковчегом, который сохранит и сбережет человека в житейских бурях. Возрождение семьи, ее христианских основ непременно приведет к оздоровлению и возрождению общества.

Ваше Блаженство! 2002 год был богат на политические события. Выборы в Верховный Совет, политическое противостояние, «спикериада», «премьериада», акции протеста оппозиции, десятое правительство….

В обществе гражданин не может жить с кляпом во рту. Если ему больно, он должен иметь возможность высказать это, продемонстрировать свое несогласие. В этом заключается один из признаков демократического государства. Главное, чтобы протестные акции проходили цивилизованно, не выливались в насилие, не превращались в самоцель. Мы уже жили в условиях тоталитарного монологового общества, где одни указывали, другие одобряли и выполняли. И вот уже на протяжении 17 лет видим, с каким трудом созидается диалоговое общественное сознание, как сильны стереотипы прошлого, как слаба еще политическая культура. Надо научиться выигрывать, не унижая, проигрывать с достоинством, идти на компромиссы, договариваться и соблюдать договоренности. У нас почему-то принято говорить о «властном пироге», который все делят и разделить никак не могут. Церковь же постоянно напоминает и действующей власти, и соискателям ее, что власть — это служение, ежедневное, кропотливое, своему народу и человеку. Это тяжелый крест постоянного труда и ответственности. Будем надеяться, что при новом Кабинете Министров политическая борьба не будет помехой слаженной роботе правительства по осуществлению экономических и социальных программ. После избрания премьер-министром Виктор Федорович Янукович посетил Лавру, и мы пожелали ему успешной работы на благо народа и государства. Украина должна выйти из полосы политической нестабильности

Но ведь и в современном мире далеко не все стабильно. Идет глобальная антитеррористическая операция, совершаются террористические акты, едва ли не ежедневно гибнут невинные люди. Некоторые публицисты заговорили о том, что третья мировая война уже началась — это война цивилизации и международного терроризма.

Я бы не называл это третьей мировой. Но очевидно, что возрастает количество людей и организаций, которые пытаются решить политические, национальные и социальные проблемы при помощи насилия. Это совершенно неприемлемый и преступный путь. Насилие порождает насилие и является не чем иным, как самоистреблением. Мы это видим в незатухающем конфликте в Израиле. Ни одна, даже самая благородная, идея не стоит не только человеческой жизни, но и слезинки ребенка. Так Федор Михайлович Достоевский выразил православный взгляд на проблему насилия еще полтора столетия назад. Его знаменитый герой, нарушивший Заповедь Господню «Не убий!», оказался в расколе (это выражено и в его фамилии — Раскольников) с Богом, правдой, совестью, что стало для него и духовной, и жизненной катастрофой. В человеческом сообществе, о котором мечтал писатель, преступника должны преследовать не антитеррористическая коалиция, не страх перед государственным наказанием, а прежде всего его бессмертная душа и совесть. Пробудить их — задача и Церкви, и школьного воспитания.

Слово «террор» в переводе означает «страх, ужас», в котором и хотят удерживать людей и народы его приверженцы. Уже только поэтому террор является преступлением перед Богом и человечеством. Бороться с ним надо не тогда, когда террорист, обвешанный взрывчаткой, уже сидит в зале в окружении своих жертв-заложников. Ныне необходимы усилия и общества и государства по «дегероизации» насилия и экстремизма, того, из чего и произрастает терроризм. Журналисты одной из газет целый день провели у телевизора и подсчитали, сколько сцен насилия и убийств за это время может увидеть телезритель. Оказалось — около трехсот! То, что является патологией человеческого существования, на наших телеэкранах — обыденность. Зрителю, прежде всего, молодому человеку (а террористы, как свидетельствует статистика, в основном молодежь) ежедневно внушается мысль, что мир, в котором ему суждено жить и осуществить себя как личность, состоит из сплошных афер, преступлений, самых низких человеческих инстинктов, убийств и насилия. В нем жизнь человеческая не стоит и ломаного гроша. Несмотря на заверения законодателей и телеруководителей об ограничении такого рода телепродукции, воз и ныне там. Надо ли удивляться, что мир низкопробной зарубежной, да уже и отечественной, «телекультуры» превращается в будни нашего реального существования? Сегодня даже в селах, где закрываются предприятия, дома культуры, спортивные секции, больницы, детские сады и школы, создаются стриптиз-бары. Только индустрия растления развивается и процветает, в нее, оказывается, выгодно вкладывать средства.

Православная Церковь в Украине столетиями удерживала общество и народ от распада и нравственной деградации. Сегодня нам трудно противостоять пропагандистскому шквалу насилия и бездуховности. У нас одно оружие — проповедь в храме, они же «проповедают» не только в своих «заведениях», но и в каждой квартире ежечасно и круглосуточно. Поэтому Церкви, государству и общественности надо объединить свои усилия, чтобы противостоять этому злу.

Вы имеете в виду ввести запреты?

Запретами побороть ничего нельзя. Необходимы законодательные возрастные ограничения (на посещения увеселительных заведений, продажу алкоголя, табачных изделий), временные (на трансляцию фильмов и передач со сценами насилия и секса). Такая практика существует во всем мире. Однако истинная борьба со злом — это созидание добра. Парламент недавно принял закон о печатной продукции, сделав украинскую книгу доступной широкому читателю. Такой же доступной должна стать и высокохудожественная кино- и телепродукция. В мире ежегодно выпускаются десятки высококачественных, глубоких кинофильмов, которые побеждают на международных кинофестивалях, но которые недоступны нашим зрителям. Нужно законодательными актами, всевозможными льготами стимулировать развитие отечественного спорта, культуры, и не только элитной, но и массовой, прежде всего в провинции и селах. И здесь государство в лице Церкви имеет надежного союзника. Сегодня при многих православных приходах действуют не только воскресные школы, но и различные секции для молодежи, в том числе и спортивные. Забота о духовном и физическом здоровье молодежи является одной из главных задач «Основ социального служения» Украинской Православной Церкви, и к сотрудничеству в этой сфере мы призываем все государственные, общественные и политические организации.

Возвращаясь к вопросу о терроризме и экстремизме, хочу заметить следующее. Не только Церковь осуждает эти явления, но и государство признает их преступными. Мы в начале 1990-х неоднократно становились жертвами экстремистов, которые захватили наши храмы, имущество и незаконно удерживают их до сих пор. Многие помнят штурм боевиками Киево-Печерской Лавры, удержание ими Владимирского кафедрального собора и здания митрополии в Киеве, присвоение всех средств Православной Церкви, разгром Луцкой духовной семинарии и ритуальное сожжение церковной библиотеки, захваты кафедральных соборов в Ровно, Луцке и многих сельских храмов на Волыни. Мы никогда не отвечали насилием на насилие, имея многократное превосходство, сдерживали справедливый гнев православных верующих, не допускали кровопролития и межконфессиональной конфронтации, которая в тех условиях могла легко перейти в гражданскую войну. По-иному Церковь и не могла поступать. Однако и государство должно не только призывать к соблюдению законности, но и устанавливать эту законность. До сих пор никто из боевиков не привлечен к ответственности, не выполнены решения высших судебных инстанций о возвращение захваченных соборов. Что это, как не поощрение насилия и экстремизма? Мы надеемся, что сегодня, когда экстремизм во всем мире показал свое истинное лицо, он будет осужден и в Украине, а законность и справедливость в отношении нашей Церкви будет восстановлена.

Ваше Блаженство! Как известно, на восстановления попранных атеистическим режимом прав Православной Церкви направлены и готовящейся новый Закон «О свободе совести и религиозных организациях», а также Указ Президента о возвращении Церкви экспроприированного имущества. Как идет подготовка Закона и реализация Указа?

Разработчики Закона из Кабинета Министров, не учтя предложений Православной Церкви, вынесли законопроект на рассмотрения в парламент. На этом я акцентировал внимание в своем письме в сентябре 2002 года на имя Головы Верховной Рады Владимира Михайловича Литвина. Принципиальные предложения, поданные УПЦ, на сегодня пока только частично учтены. Они касались упоминания особой роли Православия в истории украинского народа и державы, четкого закрепления за всей Церковью права юридического лица, которого она была лишена еще в первые годы советской власти, закрепления за общинами права заниматься хозяйственной деятельностью, отмены антиправославных положений Закона о поочередных богослужениях и т.д. После нашего повторного обращения к спикеру парламента и народным депутатам Госкомрелигий собрал представителей Церквей и заявил, что все поправки учтены. Наш представитель предложил ознакомить всех с законопроектом с учтенными поправками. Он до сих пор не представлен, зато через Комитет по делам культуры и духовности проведен старый вариант. Он и будет предложен депутатам. Естественно, нас пока не может устраивать ни сам законопроект, ни подобное отношение к крупнейшей исторической Церкви Украины. Ведем переговоры, думаем, что договоримся.

То же касается и реализации Указа Президента. В нем говорится о возвращении экспроприированных «культовых строений, другого церковного имущества (в том числе и помещений)» Церквам и религиозным организациям, чьи права были нарушены во времена репрессий. В правительственном плане означена формулировка: «определить сроки возвращения строительств, помещений и имущества в пользование церквам и религиозным организациям». В Указе и речи нет о возвращении бывшей церковной собственности «в пользование»! Какое же это «восстановление попранных прав»? Имущество отбирали у Православной Церкви путем невиданных за всю историю христианства гонений, в одном Киеве было репрессировано более пяти тысяч священнослужителей и монашествующих, из епископов, пребывавших на Киевской кафедре с 1919 по 1940 год, семеро были казнены, трое умерли после тюрем и ссылок. Всего же во время репрессий, по официальным исследованиям, были расстреляны или погибли в лагерях 250 православных епископов, 60 тысяч священнослужителей и монашествующих, было разрушено 100 тысяч храмов. Это было тотальное уничтожение православной веры. Знаменитый публичный церковно-археологический музей при Киевской духовной академии имел 35 тысяч единиц хранения, уникальные коллекции древнейших тысячелетних икон, церковных и исторических ценностей, рукописей, в том числе и первую известную славянскую рукопись Х века, именуемую «Киевские листки». Сегодня смогли определить места хранения в различных музейных учреждениях и хранилищах лишь около тысячи экспонатов. Поэтому безнравственно вести бюрократические игры вокруг того сохранившегося церковного имущества, которое не было разрушено, разграблено, распродано. Требовать у Православной Церкви, чтобы она всякий раз предоставляла свидетельства, что ее имущество не было передано добровольно, — безнравственно вдвойне. Церковь не принимала ни одного решения о передаче своих храмов и имущества карательным органам и атеистическим музеям.

Ваше Блаженство, какие знаменательные события ждут нас в году грядущим?

Прежде всего это столетие прославления преподобного Серафима Саровского. Как известно, свой подвижнический подвиг этот великий молитвенник начинал в Киево-Печерской Лавре. Высота его подвига, учительства, духовных прозрений не может не потрясать современного человека. В самые трудные минуты своей жизни он обращается к духовному наследию старца и черпает в нем силы для стояния в вере, преодолению горестей и печалей. Во многих наших епархиях пройдут празднования юбилея, состоятся саровские чтения.

Мы надеемся, что в будущем году состоится визит Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II в Украину. Пока не определена дата, но мы должны сделать все, чтобы визит прошел на высоком уровне. Планируется также и приезд Святейшего Патриарха Сербского Павла. В будущем году пройдут всецерковные и епархиальные конференции по различным проблемам социального служения Церкви, научные форумы и духовные чтения, фестивали церковной музыки и многочисленные выставки. Сегодня же, накануне Нового года и Рождества Христова, я хочу поздравить всех пользователей православного Интернета, сотрудников сервера «Православие в Украине», авторов и читателей «Вестника пресс-службы УПЦ» с Новым годом и Рождеством Спасителя и пожелать им здоровья, творческих удач и Божией помощи во всех трудах!

Беседовал Василий Анисимов

И в мире, и человеческом сердце постоянно идет борьба добра и зла, света и тьмы, правды и лжи.

— Ваше Блаженство! Минул 2003 год по Рождеству Христовому. Каким он был для мира, Церкви, человека?
— Так устроено Господом, что и в мире, и человеческом сердце постоянно идет борьба добра и зла, света и тьмы, правды и лжи. И человек, и человечество свободны, поэтому ищут путь к спасению, проходят через надежды, разочарования, обретения и потери. Уходящий год, как и предыдущие, был тревожным, сложным, противоречивым. К сожалению, в мире все еще существуют очаги насилия. Это и Ирак, и Святая Земля, это и Косово, где экстремисты по-прежнему взрывают православные храмы. Накаленная обстановка в Грузии. Грузинская Православная Церковь и власти этой страны обратились к нам с просьбой, чтобы знаменитая киевская чудотворная икона Божией Матери «Призри на смирение» из Свято-Введенского монастыря посетила храмы и монастыри страны святого Георгия. Мы благословили эту акцию и молимся, чтобы заступничество Пресвятой Богородицы способствовало обретению гражданского мира и согласия на этой древней православной земле.
В прошедшем году Украину также посетили великие православные святыни, прежде всего я имею в виду стопу святого апостола Андрея Первозванного, тысячи православных смогли посетить святые места Греции и Святой Земли, вся наша Церковь отпраздновала столетие прославления в лике святых преподобного Серафима Саровского, получившего благословение Киево-Печерской Лавры на монашеский подвиг. Приходская жизнь по-прежнему была очень напряженной, продолжается строительство, реставрация, обустройство храмов, открыты несколько сотен новых православных общин, десять монастырей.

— Когда планируется полностью завершить обустройство Православной Церкви храмами и монастырями? Есть ли такие расчеты?
— Расчетов таких нет. Вера православная — это душа нашего народа, и Церковь не является «плановым хозяйством». Народ Божий по своим силам и возможностям сам определяет, что и когда он может строить. Конечно, по количеству храмов мы еще не скоро достигнем дорепрессивного уровня, ведь уничтожалось методично и планомерно все, что созидалось столетиями. За 15 лет религиозной свободы мы не восстановили и половины утраченного. В уходящем году восстановлены, отреставрированы, построены сотни храмов. Среди них и величественные, на несколько тысяч прихожан, кафедральные соборы в Кривом Роге и Луганске, и, небольшой, но драгоценный храм в Чернобыле, прихожане которого — несколько десятков «самоселов», которые живут в зоне, в родных селах, у родных могил.

— Есть ли смысл строить, восстанавливать храмы в вымирающих, заведомо неперспективных селениях?
— Мы не должны руководствоваться категориями целесообразности. Для Церкви нет «неперспективных» сел или людей. За последние десять лет в результате экономического кризиса опустело много сел. Старики вымирают, трудоспособное население и молодежь тянутся в города, туда, где можно найти хорошую работу, остаются одни пенсионеры. Бывает, что уже закрылась школа, больница, библиотека, клуб, а храм был и остается действующим. Пока есть хоть несколько человек в селе, не умолкнет молитва в храме. Конечно, многим сельским приходам нелегко содержать церковь, нелегко и священнику содержать свою семью. Однако часто крупные городские приходы и монастыри помогают сельским общинам. Замечательно и то, что многие бизнесмены, депутаты, государственные и общественные деятели не забывают о своей «малой родине» и оказывают помощь в строительстве и ремонте сельских церквей. Пока горит свеча в храме, есть надежда на возрождение нашего села, где «буде син, и буде мати, и будуть люди на землі».

— Ваше Блаженство, Вы упомянули об экономическом кризисе, но многие сегодня продолжают говорить и о кризисе духовности. По этой проблеме прошли даже парламентские слушания.
— У нас наблюдается путаница в понятиях. Сегодня часто пишут о пошлых книгах, песнях, телепрограммах, живописных полотнах и за все этим видят «кризис духовности». Хотя очевидно, что это кризис культуры, оторванной от своих высоких христианских начал, от веры православной, от той же духовности. Старшее поколение национальной культурной элиты воспитано в безверии, молодые — на западной субкультуре, хлынувшей к нам после падения железного занавеса. Отсюда и кризис, утрата высоких представлений о человеке, его предназначении, о семье, о любви, о долге. Герои Гоголя и Достоевского искали смысл человеческого существования, Шевченко — правду Божию и человеческую, украинская литература советского периода наполнена пафосом труда, справедливости, любви к родной земле. Герои же нынешних книг и сериалов думают лишь о том, где и с кем провести вечеринку и как раскрутить головоломку очередного убийства. Сленг криминала стал языком литературы и кино! Мир высоких чувств, помыслов и поступков становится недоступным нашей культуре, и это результат ее отпадения от христианской традиции.
Что же касается духовности, то мне представляется, что в настоящее время мы видим не упадок ее, а возрождение. Духовный человек — это человек, живущий по заповедям Господним, ставящий духовные ценности выше материальных, который совершает поступки, не приносящие ему никакой выгоды. То, что наш народ сегодня в тяжелых экономических условиях строит храмы не по указке госорганов, а по зову души, свидетельствует, что он не мыслит себя без духовного, без Бога, без Православия. У нас 160 монастырей, почти 11 тысяч общин, и каждый приход берет под свою опеку детские дома, тюрьмы, дома престарелых, больницы, школы, воинские части. Это социальная работа Церкви, но верующие, в ней участвующие, не ищут и не получают никакой выгоды, они, говоря словами Священного Писания, «наслаждают свою душу добром», а не стяжательством и богатством. Так что мы видим пробуждение, а не упадок истинной духовности.
В уходящем году мы провели в Киеве первый миссионерский съезд, крупную международную конференцию, посвященную проблемам семьи и личности, учредительный съезд Православного педагогического общества, семинары по вопросам духовной и социальной реабилитации осужденных и по проблемам борьбы со СПИДом. Крупные церковно-светские конференции, посвященные проблемам человека, культуры, педагогики, медицины, прошли в Донецке, Днепропетровске, Херсоне и в Крыму.

— Каким образом эти форумы связаны с проблемой духовности и социального служения Церкви?
Самым непосредственным. В советское время Церкви было запрещено не только проповедовать вне стен храма, но и заниматься благотворительностью. Традиции социального служения были утрачены, поэтому прихожане встречаются с большими трудностями в его организации. Священное Писание говорит: «научитесь делать добро, ищите правды». Богословские, научно-практические конференции, которые проводит Церковь, и являются той наукой, которая не только дает богословский взгляд на современные проблемы социального служения, но и показывает пути организации реальной работы. Естественно, нужны специфические знания и навыки для работы среди разных социальных групп. Беспризорники, престарелые, инвалиды, ВИЧ-инфицированные, осужденные, наркоманы — со всеми этими категориями людей уже накоплен опыт работы и в наших епархиях, и в других поместных Церквах, и он должен быть доступен всем, кто несет церковное послушание на этой ниве. Есть еще комплекс юридических и прочих проблем по организации приюта, благотворительной столовой, по работе с сиротами. И их тоже надо уметь разрешать. В наше время воцерковленный человек должен быть еще настойчивым и терпеливым делателем добра.

— Но ведь социальными проблемами должны заниматься не столько церковные, сколько государственные структуры. Как Вы взаимодействуете с ними?
— У нас заключены договоры о сотрудничестве с министерствами и ведомствами. На приходском уровне сотрудничество еще более тесное, потому что там местные власти и приход заняты реализацией конкретных проектов. Сегодня возможности государственных социальных служб и Церкви не так велики, как хотелось бы, поэтому соединение усилий всегда идет на пользу делу. Там, где власть действительно думает и заботится о человеке, там ценят труды православной общины, и не только сотрудничают, но и помогают ей.

— Но этого, видимо, нельзя сказать о политиках, которые все-таки провалили в парламенте новую редакцию Закона «О свободе совести и религиозных организациях»?
— К сожалению, это одно из самых больших разочарований уходящего года. Проект Кабинета Министров предусматривал возвращение Церкви статуса юридического лица, чего она была насильственно лишена в период атеистических гонений. Украина едва ли не единственное государство в Европе, где Церковь находится в столь бесправном положении. Законопроект содержал также ряд положений, существенно расширявших возможности осуществления ею своей социальной миссии. Но, увы, не судилось.

— Говорят, за этим стоят интриги униатов и раскольников, которые в числе других выступили против предоставления Церкви статуса юридического лица
— Я не думаю, что какая-то конфессия в Украине вправе определять, что необходимо Украинской Православной Церкви. Она уже тысячу лет несет свою спасительную миссию. Она законная, благодатная, признанная во всем православном и христианском мире. Сегодня УПЦ по-прежнему является крупнейшей Церковью страны, объединяющей большинство православных граждан Украины. Наши требования справедливы и законны, они соответствуют европейскому законодательству и Рекомендациям Совета Европы. Если мы действительно строим правовое государство, а не играем в него, УПЦ должны быть возвращены статус юридического лица, храмы, церковные сооружения и имущество, которых она была лишена атеистическим режимом путем кровавых репрессий и насилия. Мы не претендуем на чужое, но не собираемся отказываться от своего. Будем надеяться, что грядущий год сдвинет с мертвой точки и эти проблемы.

— Ваше Блаженство, с какими чувствами Вы встречаете Новый год?
— С самыми светлыми. Ведь близится Рождество Христово — великий и радостный праздник, напоминающий о рождении Света и вечном пребывании с нами Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа. С Ним мы вступаем в Новый 2004 год, в этом залог того, что наши надежды сбудутся. Мы сегодня говорили о том, что наша Церковь, основанная Христом Спасителем, постоянно побуждает человека к деланию добра, к заботе о ближних и дальних. Пусть стремление делать добро и радоваться этому не оставляет вас не только на протяжении святок, но и всего года!
Пользуясь случаем, поздравляю всех журналистов, сотрудников церковных и светских СМИ Украины с Новым годом и Рождеством Христовым! Призываю Божие благословение на ваши труды и добрые начинания!
Беседу вел Василий Анисимов

Будучи школьником, я посещал батюшку Лаврентия, брал у него благословение. Запомнились его небесного цвета очень добрые, мягкие глаза. Он ласково принимал меня, говорил святые слова

Интервью с Предстоятелем Украинской Православной Церкви Митрополитом Киевским и всея Украины Владимиром во время его пребывания в Чернигове на праздновании девятой годовщины прославления преподобного Лаврентия Черниговского

Ваше Блаженство, сегодня Вы посетили Черниговщину, чтобы в День прославления преподобного Лаврентия Черниговского возглавить праздничную Божественную литургию в Черниговском Свято-Троицком кафедральном соборе. Для православных каждый Ваш приезд является радостным событием. Люди старшего поколения хорошо помнят Вас еще молодым епископом нашей епархии и считают своим.

Святая черниговская земля и для меня стала родной. Здесь я начинал архиерейскую службу. Глубоко благодарен Высокопреосвященнейшему владыке Антонию, митрополиту Черниговскому и Нежинскому, за приглашение, чтобы молитвенно вместе отметить девятую годовщину открытия мощей преподобного Лаврентия Черниговского. В 1973 году владыка Антоний принял от меня Черниговскую кафедру, и я очень рад, что по его настоянию канонизирован великий подвижник и молитвенник Черниговский старец Лаврентий (Проскура). Память о нем берегут его духовные чада, которых с годами становится все меньше.

Преподобный Лаврентий почил в 1950 году. Владыка, тогда Вы были подростком, школьником. Известно, что Ваша мама была очень благочестивой, глубоко верующей. Может быть, что-то слышали от нее о батюшке Лаврентии, имя которого было известно и за пределами Черниговщины.

Будучи школьником, я посещал батюшку Лаврентия, брал у него благословение. Запомнились его небесного цвета очень добрые, мягкие глаза. Он ласково принимал меня, говорил святые слова: «Больше молись, терпи и крепись. Тебе предстоят в жизни испытания. Будешь на Киевской кафедре». Откровенно говоря, я удивился таким словам. Мне, сельскому подростку, в то время не представлялось, что это такое. Потом я вспоминал его слова, оказавшиеся пророческими.

Великий старец оставил глубокий след в моей душе. Он был примером верного служения Богу в те жестокие времена гонения на Церковь. Слава Богу, что такие подвижники сохранили нашу православную веру. Преподобный Лаврентий предсказывал и наши времена, когда темные силы раскололи нашу истинную Православную Церковь. Он неоднократно говорил о нынешнем расколе в Украине. Об этом еще помнят старые люди, которые имели счастье слушать старца.

В этом году наша Украинская Православная Церковь отметила десятилетие Харьковского Архиерейского Собора, на котором Вас заочно избрали Предстоятелем УПЦ, тем самым оказав особое, глубокое уважение. Где Вы были в это время и Ваша реакция на такое высокое доверие?

В то время я находился в Финляндии. О своем избрании узнал вечером. С букетом цветов меня пришел поздравить сам президент Финляндии. Реакция была однозначной: так угодно Богу. Я понимал, какая ответственность возлагалась на меня и что предстояло преодолевать. Будучи управделами Московской Патриархии, мешками получал жалобы с Украины и преимущественно на бывшего Экзарха, ныне анафематствованного митрополита Филарета (Денисенко). Поэтому особой радости не было. Но я свято придерживаюсь в жизни принципа: ничего не просить и ни от чего не отказываться. Буди на все воля Божия.

Харьковский Архиерейский Собор 1992 года стал историческим событием. Он восстановил церковную соборность, избрал верный канонический путь, защитил единство святого Православия. Сердечно благодарю архиереев нашей Церкви за высокое доверие, которое стараюсь оправдывать. Силу свою черпаю в братстве и взаимопонимании нашего епископата, в святых молитвах людей. Надеялся и надеюсь, что помощь Божия не покинет меня, пока угодно будет Ему, чтобы я исполнял свое послушание Святой Церкви. Пусть Господь Милосердный укрепит всех нас.

Владыка, в наше смутное время все больше активности проявляют раскольники, еретики, сектанты, которые стремятся расколоть Православие, каноническую Украинскую Православную Церковь. Хотелось бы услышать Ваше наставление духовенству, верным.

Надо, чтобы каждый архиерей, священник понимал свою роль в служении Богу, личным примером воспитывал пасомых, больше внимания уделяли проповедям, их качественному и регулярному проведению. Больше внимания следует уделять милосердию, благотворительности, быть добрым и заботливым пастырем, защищая свое стадо от волков в овечьей шкуре. Беречь и защищать православную веру должны и верующие.

Ваше Блаженство, читатели газеты «Троїцький вісник», православные Черниговской епархии сердечно поздравляют Вас с юбилеем сорокалетнего служения в священном сане и десятилетием со дня избрания Митрополитом Киевским и всея Украины, Предстоятелем нашей Украинской Православной Церкви. Мы молимся о Вас и просим Господа, чтобы Он укрепил Вас не только духовно, но и телесно, чтобы Вы дольше руководили нашей Церковью. Ваши пожелания и наставления нашей газете, ее читателям.

Сердечно благодарю за добрые пожелания. Ваша газета пользуется широкой популярностью, читаю ее с интересом. Небольшая по размеру, она всесторонне освещает жизнь епархии, передает опыт лучших приходов, выступает в защиту Церкви. Пусть она и в дальнейшем помогает возрождать духовность украинского народа, способствует всеславянскому православному единству, помогает вернуться из раскола заблудшим братьям в лоно родной канонической Украинской Православной Церкви. Газете, ее сотрудникам желаю теснее держать связь с читателями. Желаю всем больших творческих успехов, призываю на Вас и читателей газеты Божие благословение.

Беседу вела Лариса Махина, «Троїцький вісник»

Вопрос о разных церквах, не только далеких от канонических, но и зачастую проповедующих полностью противоположное православию, хотя они и называют себя таковыми.

Пасха в Украине. Уже несколько лет этот праздник является государственным. Каково Ваше мнение: действительно ли он вошел в души людей, почувствовали ли Вы это? Если да, то в чем проявление?
Пасха всегда была и остается главным и величайшим среди всех праздников. Обретя свободу после атеистического периода, Украинская Православная Церковь может открыто сегодня свидетельствовать об истине Воскресения Христова современному миру. Хотя в то время открытая проповедь Евангелия была запрещена, тем не менее, думаю, и раньше не было ни одной семьи, которая бы тем или иным образом не желала соприкоснуться с этим праздником.
Да, это благо, что нынче праздник Пасхи Христовой стал государственным. И наши соотечественники в эту пасхальную ночь считают необходимым побывать в храме Божием, принести в свой дом, в свою семью освященные пасхальные снеди, поприветствовать друг друга вечно живым приветствием: «Христос Воскресе! — Воистину Воскресе!»
Люди черпают в этом празднике духовную радость, надежду и уверенность в нашей непростой жизни. А переполненные храмы, большое количество молодежи свидетельствуют о том, что Пасха уже заняла достойное место в душах и сердцах людей.

Всенощная во Владимирском соборе. Но этот собор официально является «вотчиной» Филарета, которого Православная Церковь в 1996 предала анафеме. Хотя люди, которые приходят на всенощную, искренне верят в святость и храма, и священнослужителей. С позиций канонической церкви — присутствие во Владимирском на Пасху — не является ли это «театральным действом» и только?
Безусловно, с позиций церковного канонического суждения, то, что происходит во Владимирском соборе, — это театр, представление… Людям не дают законного причащения, таинство службы недействительно. Многие прихожане таких тонкостей не понимают. Собор стоит в бойком месте — рядом метро, университет, вокзал недалеко. Люди идут, потому что там поют вроде так же, как в каждой церкви. И иконы такие же. И по телевидению транслируют богослужения…

Если служители церкви неканоничны, значит ли это, что и сам храм неканоничен тоже? Но ведь он-то был освящен и существует давным-давно.
Храм есть храм. Хотя и оскверненный… Люди же, которые раз в году идут на Крещение взять святой воды, а в Христово Воскресенье освятить пасхи, потому что все это делают, не вникают в нюансы: что за храм? Хотя во Владимирском соборе остаются мощи святой великомученицы Варвары и священномученика Макария. Они остаются святыми мощами, находящимися в плену. В таком же состоянии и храм.

Пасха для многих наших читателей это не только внешние проявления — освятить снедь, отстоять всенощную… Это еще и глубоко душевные настроения — о чистоте, о светлой морали. Так вот, на ваш взгляд, моральная обстановка в обществе ухудшается, если идет неконтролируемый поток порнографии, насилия, террора по телевидению, на видеокассетах. Можно ли ставить вопрос об отлучении от церкви тех представителей власти, кто ответственен за то, что пропаганда насилия существует? Или о хозяевах телекомпаний, которые — с одной стороны — как бы пытаются создать видимость, что они стоят близко к церкви, а с другой стороны — фактически пропагандируют насилие? Я не прав?
Вы правы. И надо жестче принимать меры в этом плане… Церковь знает, что если человек приходит с покаянием, то, значит, он осознал, что поступал неверно. Это намного действенней, чем отлучение.
Я недавно был в одном из храмов украинской автокефальной церкви в Канаде. И заметил много существенных отличий от традиционных православных храмов. Например, там стоят скамейки, как в костеле… Возможно, жизнь вносит коррективы вообще в каноническое православие, которые бы отвечали более современному духу жизни и веры?
В Церкви все имеет свой смысл и значение, основанные на Божественном Откровении и священных традициях. Начало разделения, которое произошло между Западной и Восточной церквами, датируется 11 столетием. За это время в западных храмах появились свои традиции — употребление органной музыки во время богослужения, скамейки для верующих и др. Это чуждо восточным церквам. И если человек посвящает определенное время свое Богу, оно должно быть проведено без особого комфорта, без светского расслабления. В наших храмах не полагается разговаривать, рассматривать иконы. Нельзя мешать другим, которые хотят сосредоточиться в молитве. В принципе, в разных религиях можно молиться, как угодно, — сидя, лежа… Но так не принято в восточной православной церкви.
В 26 лет Вы приняли постриг. В этом году исполнится ровно 40 лет Вашему монашеству. За четыре десятилетия окрепла душа священника. Что бы Вы могли пожелать тем, кто решается сейчас на этот шаг?
Монашество ведет свою историю с самого начала христианства. И тогда, как и теперь, человек давал определенные обеты и строил в строгости свою жизнь. Институт монашества остался в Церкви незыблемым и по сей день. Я принял постриг по окончании Санкт-Петербургской духовной академии, когда был направлен в Одесскую духовную семинарию.
Монашеский постриг для каждого, кто его принимает, — это новая страница жизни. Страница, которую уже нельзя перевернуть назад. Принимающий монашеский постриг добровольно дает обещание Богу вести трудный, ответственный и ограниченный образ жизни согласно древним монашеским правилам. И он не каждому под силу. Поэтому для тех, кто решается стать на эту спасительную стезю, я посоветовал бы хорошо проверить свои силы, прежде чем принять окончательное решение. Но вместе с тем хотел бы напомнить и о том, что монах в своем подвиге не один — с ним Господь, молитвы Божией Матери и святых угодников Божиих. А это является первостепенной помощью и руководством на избранном пути.
Длительное время Вы были ректором Московской духовной академии. До сих пор многие их ваших учеников считают именно Вас символом этого учебного заведения. В чем Вы видите принципиальное отличие той «школы» от нынешней?
Время, в которое мне Господь судил быть ректором Московской академии и семинарии, было непростым. Подавляющее большинство абитуриентов, кстати, было из Украины. Думаю, потому что именно в западных регионах Украины более всего сохранилась и вера, и храмы… Предпринимались властями немыслимые усилия, чтобы не пустить молодых людей в духовную семинарию, все же они ехали учиться.
Я был не только ректором, но и преподавал. Очень тщательно готовился к лекциям, даже к тем, которые уже не раз читал. Я шел в аудиторию всякий раз, как на свою первую лекцию. Со студентами строились открытые, доверительные отношения. Я никогда не лукавил перед ними, и они платили мне тем же.
В то время на территории бывшего Советского Союза существовало всего три духовные семинарии и две духовные академии. Мы готовили священнослужителей. Тогда не могло быть и речи о какой-то не богослужебной деятельности. Соответственно ставились и требования перед духовными школами. На сегодняшний день перед каждым священнослужителем необозримое поле деятельности. Миссионерство, катихизация, социальное служение, служение делу милосердия — это неполный перечень тех забот, которые ложатся на плечи молодого священника сегодня. А отсюда уже другие, более высокие требования к нашим духовным школам.

Принято ли было в академии задавать преподавателю каверзные и спорные вопросы?
Безусловно. И каждый преподаватель, прочитав лекцию, оставлял время для живого общения. Причем отвечать надо было сразу. У нас даже проводили вечера вопросов и ответов по разным предметам. Кроме того, в академии существовал еще и «ящик», куда студенты вкладывали записки с различными вопросами.

По-боевому.
Именно так. «По-боевому». И это хорошо: любой человек мог высказать то, что его беспокоило. Пусть даже с иронией он это высказывал. И такая форма вопросов допускалась.

А были вопросы атеистические?
Сколько угодно! И это понятно: молодежь ведь вращалась в том мире, где атеизм был государственной религией.

В мае 2002 года исполняется 10-летие исторического Харьковского собора, во время которого фактически определилась судьба Филарета в истории Украинской Православной Церкви.
Историческая значимость Харьковского собора состоит в том, что в сложных политических и религиозных условиях, которые были в Украине весной 1992 года, он нашел в себе силы и мужество избрать верный канонический путь жизнедеятельности. Путь, соответствующий природе самой церкви. Это первое. Второе: епископат проявил мужество и единство. Епископы ведь тоже люди разные… Третье: собор показал, что Церковь живет соборностью. То есть в ней руководит не какой-то один «диктатор», хоть бы и назывался «предстоятелем». И четвертое: Харьковский собор сказал четко и определенно о Филарете, согласно канонам Церкви. Да… В мае десять лет.

Вопрос о разных церквах, не только далеких от канонических, но и зачастую проповедующих полностью противоположное православию, хотя они и называют себя таковыми. Какова позиция Украинской Православной Церкви? Вступаете ли в борьбу или относитесь толерантно?
Закон нашего государства «О свободе совести и вероисповеданий» очень гуманный. Возможно, даже слишком. Как в пословице «Дай сердцу волю…». В нашем законе фактически на одни весы поставлены все религиозные течения — все получили равные права, хотя забывают о равных обязанностях. По справедливости закон должен был иметь в виду то, что есть традиционные религии в Украине, а есть новые, пришлые.

Восстановление православных храмов в Киеве. Споры между реставраторами, архитекторами и т.д. Но результат — все-таки появляется собор ( как, например, Успенский или Михайловский). Ваше отношение к ним — больше как к историческим сооружениям или как к духовным святыням?
Мы являемся свидетелями возрождения древних и строительства новых храмов. Несмотря на споры и дискуссии между архитекторами, реставраторами или другими заинтересованными сторонами, появление нового храма — это хороший знак, свидетельствующий о возрождении духовности в нашем обществе. Строительство стен храма — это только половина дела в этом процессе. С древнейших времен храмы являлись местом молитвы и встречи людей с Богом. Поэтому мы рассматриваем восстановленные храмы не только как исторические объекты, хотя это тоже важно, но прежде всего как духовные святыни.
Именно молитва, которая некогда совершалась в этих храмах за благополучие народа Божия, нашего государства, способствовала тому, что они со временем приобрели значение исторических памятников. Поэтому, восстанавливая древние храмы, мы должны делать все для того, чтобы они служили тем целям, для которых их строили наши предки.

Зарубежные ученые пытаются клонировать частицы, взятые с Плащаницы. Чего в этих действиях больше — научного прогресса или преступных деяний? В западной науке, судя по всему, некое святотатство намечается. Как церковь относится к клонированию, в отдельности к клонированию Христа?
Клонирование церковь не принимает. Считает это вмешательством в божественные дела. Причем не только клонирование в отношении к человеку, а вообще ко всему живущему в мире. Тем более, если речь идет о такой святыне, как Туринская плащаница. Это кощунство. И я уверен: Церковь этого не допустит.

А есть ли какая-то четкая позиция Православной Церкви по поводу мавзолея Ленина: надо ли все-таки тело предать земле, похоронить, или же хранить так, как сейчас, и дальше?
Специальной позиции по этому вопросу нет, хотя неоднократно высказывались частные мнения представителей церкви, говорил об этом и патриарх Алексий. Смысл позиции в том, что каждый человек должен быть предан земле. Так сказано в слове Божием… Тело Ленина не предано земле до сих пор.

Церковь отпускает всем грехи. Отпустила ли она грехи Ленину, Ежову. Сталину?
Церковь отпускает грехи тогда, когда человек кается. Но было ли такое покаяние со стороны Ежова, Ленина или Сталина — никто не знает… И вряд ли кто-то знает, о чем они думали, когда умирали.

Церковь прощает любые грехи, если человек кается?
Во всех грехах. Но церковь не может прощать насильно, против воли человека.
Значит, человек может грешить, делать все, что он хочет, как, например, Сталин, но перед смертью попросить о прощении грехов и уйти очищенным с миром? Нет ли в этом источника зла?
Источника зла нет. Потому что всякий грех прощается Богом при наличии сердечного раскаяния, тем более перед смертью. Такова правда Божия, такова Его любовь к своему творению, даже к падшему.

9 мая — День Победы… Ветераны и их потомки говорят о войне. Но прошло время… И уже речь может идти о прощении врагов и прекращении вражды. Ведь наши люди, особенно в селах, ухаживают и за немецкими кладбищами. Так что можно ли считать, что страница зачеркнута, а все жертвы — с обеих сторон — были невинны? И не стоит уже считать, что немецкие оккупанты были преступниками? Перед Богом ведь все равны…
Примирение между людьми — законная норма и Божественная, и общечеловеческая. Конечно, очень трудно говорить о примирении тем, кто во время войны понес тяжкие утраты — лишился здоровья, семьи, любимых, близких. Примирение очень сложно даже на расстоянии многих лет. Но с точки зрения морали христианской — мы должны увещевать врага, исправлять и, возможно, жалеть его как Божье творение, хотя и заблудшее, падшее, озлобленное и греховное. Тем более, если речь идет о мертвых. Мертвые сраму не имеют — сказано в Библии.

Акт кремации. Насколько он соответствует церковным канонам ухода покойного в мир иной? Есть ли существенная разница в православии: земле тело предавать или огню?
Кремация не принимается церковью. Это насилие над прахом человека, который должен отойти в землю Хоть и свершается по благовидным причинам, мол, дешевле, проще… Но это своего рода насилие. Бог дал душу и тело человеку; когда душа покидает тело, идет туда, откуда пришла. Тело — оно должно быть отдано земле, ибо от нее взято.

Еще вопрос. Допустим, человек попал в беду по собственной вине или глупости. Как церковь может помочь ему вернуться к жизни? Или ему стоит просто обращаться к врачам, а не к церкви? Она может помочь?
Церковь может и помогает, если человек обращается за помощью. У нее свои методы лечения — молитва, таинства, благодать Божия, напоминание того, что каждому верующему дано пройти жизненные испытания. Бог испытывает и жалеет. Тот, в ком есть вера, пройдя испытания, лишь укрепит ее. Каждый несет свой крест в жизни — и радости, и горести, лишения, и успехи, и поражения.

Благодарю Вас. Это приятно слышать… Что бы Вы могли пожелать нашим читателям, особенно тем представителям политической элиты, которые, как и мы все, живут в условиях нынешней политической нестабильности, конфликтов и напряженных проблем формирования парламента? Что бы сказала церковь этим людям?
Всем читателям я хотел бы пожелать, чтобы они не просто читали «2000», но и задавали бы тоже острые вопросы. А вы бы давали аналитические ответы. И тем самым помогали бы людям разобраться в проблемах, которые существуют в нашей жизни… А политикам одно пожелание — примирение. Несмотря на все преграды и трудности, надо суметь подчинить свои амбиции, знания и желания святой цели — делать добро своему народу и стране. Надо очень сильно любить страну, тогда мир воцарится и в державе, и в душах людей.
Еженедельник «2000″
В сокращении

Земна Церква терпить гоніння, але перебуває у спілкуванні і єдності з Церквою Небесною, що має одну Главу — Христа Спасителя.

Ваше Блаженство! Серед випробувань, що їх зазнає на своєму шляху Церква, деякі є наслідком нерозуміння світськими людьми її природи. Чим же є Христова Церква? Що таке церковна ієрархія, про походження якої необізнані люди також задають питання?

Cвята Православна Церква — це Боговстановлена спільнота, яку об’єднує Христос, Свята віра, вчення, священна ієрархія, віра в Бога, в безсмертя душі, в вічне життя. Церква дає людям — своїми молитвами, вченням і таїнствами — благодать Святого Духа, яка є необхідною для кожної людини, бо просвічує людину, освячує її, допомагає їй звершувати свій непростий життєвий шлях, досягати духовної досконалості, а відтак — і обожнення! Сам Христос заснував Святу Церкву сказавши: «Создам Церковь Мою, и врата ада не одолеют ее» (Мф 16, 18). Ці слова Спасителя укріплюють нашу віру. «Христос возлюбил Церковь и предал Себя за нее» (Ефес 5, 25). Церкву створено для того, щоб люди могли через неї та з її допомогою звершувати своє спасіння. Церква допомагає нам пізнати Бога, людину, цей світ та життя майбутнього віку. Церква є боголюдський організм. Всяке православне мислення в Церкві починається з особливого відношення, існуючого між Церквою і Богом. Це відношення можна виразити так: Церква є образ Пресвятої Трійці, Тіло Христове, продовжувана П’ятидесятниця.
Кожна церковна священнодія є таїнством, яке дає людині благодать Святого Духа. Серед таїнств виділяються сім найголовніших. Таїнство Хрещення встановив Сам Господь і повелів його творити Своїм учням, святим апостолам: «Идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа» (Мф 28, 19). В цьому Таїнстві вводить Господь очищує та відроджує людину. Таїнство Миропомазання освячує благодаттю Святого Духа. Господь священнодіє в Літургії як вічний Первосвященик. Приймає нашу сповідь і розрішає від гріхів в таїнстві Покаяння, пасе і керує в таїнстві Священства, благословляє подружній союз для благословенного народження і виховання дітей в таїнстві шлюбу. Як Врач душ і тілес, врачує нашу неміч в таїнстві Єлеосвячення. Він невидимо завжди з нами в святі, в церкві, в житті, в історії. В час Божественної Літургії ми причащаємося Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа для оставлення гріхів своїх, для фізичного і духовного здоров’я, для життя вічного. Від Самого Христа, Який поставив апостолів і благословив іти проповідувати святе Євангеліє і хрестити всіх в ім’я Святої Трійці, ми отримали священну ієрархію: єпископів, священиків, дияконів. Христос поставив Своїх учнів, а апостоли в свою чергу поставили єпископів, священиків. Єпископи поставляють нових єпископів і священиків та дияконів. І цей ланцюжок іде крізь віки до нашого часу. Він має назву апостольського преємства. Разом з покладанням рук на того, хто отримує священство, звершується молитва про те, щоб Господь послав ставленику благодать Святого Духа. В таїнстві священства єпископу, священику та диякону надається право вчити, священнодіяти та керувати.
Кожна людина носить у собі образ і подобу Божу. І от для того, щоб зберігати їх, кожній людині не вистачає власних немічних сил: їй потрібна особлива допомога Божа, яку Господь надає через Церкву. Церква зберігає істину Божу, Святе Письмо і Святе Передання, у яких подається Боже Одкровення. Святі Письмо і Передання необхідно знати кожній віруючій людині, бо вони відкривають людині Бога та її саму, її шлях, її призначення та її відповідальність перед совістю, людьми, Церквою, Самим Богом. Церква непогрішима, хоча члени її і грішні люди, бо для того й заснував Господь Церкву і освятив Своєю Кров’ю, щоб дати можливість людям досягати досконалості. Отже, в Церкві завжди зберігаються святість, чинність, апостольська преємство, прийняті від святих апостолів істина і благодать Божа.
Господь наш Ісус Христос звершив подвиг викуплення роду людського. Своїм Боговтіленням, вченням, чудесними діями, стражданнями, Воскресінням Він звільнив нас від гріха і смерті. Перед Своїм Вознесінням на небо Господь сказав, що буде перебувати з нами до кінця віку (Мф 28, 20). Він перебуває в Церкві, а Церква зберігає Його вчення, волю, благословення. Кожна людина, входячи у Церкву через Хрещення, є, не дивлячись на свої гріхи, сином або донькою Божою, має можливість завжди, якщо в неї є добра воля, піднятись через покаяння і продовжувати свій шлях на славу Божу та для свого спасіння.
Наука Церкви — це наука Христова, наука святих апостолів, святих отців, подвижників віри і благочестя, всіх тих, які на небі складають сонми святих угодників, які торжествують на небі і моляться за нас земних і грішних. Святі угодники пройшли земне життя і добре знають наші скорботи. Вони складають Церкву Небесну, що торжествує. Земна Церква терпить гоніння, але перебуває у спілкуванні і єдності з Церквою Небесною, що має одну Главу — Христа Спасителя. Церква навчає нас і застерігає від гріхів. Церква навчає нас, щоб ми розуміли, що є воля Божа. Господь не посилає випробувань більших, ніж ті, що ми могли б понести. Він перший проніс Свій Хрест, і силою Його Хреста і повинні й ми нести свій хрест через всі тернисті шляхи, щоб досягти життя вічного.
Устави Церкви виходять із суті Божественних Законів і Заповідей. По них ми повинні звіряти своє життя і подвиг. Ці устави із віку в вік передає Церква і зберігає для нашого виховання, щоб нас просвітити всякою істиною і правдою Божою. Ми мусимо зберігати ці устави. Ми маємо Слово Боже в Святому Письмі та Святому Переданні. Церква Христова на землі існує вже понад 2000 років, звершує свою священну місію, і тому людина мусить прислухатись, розуміти устави, зберігати веління Церкви, бо все Її служіння підпорядковане великій святій справі нашого спасіння. Молитва Церкви є велика справа в житті і в цьому світі. Великий вчитель Церкви, святий Іоан Златоуст, наголошував, що молитися можна і вдома, але спільна церковна молитва є вищою перед Богом і спасительною для нас. Коли ми збираємося на службу Божу до храму, то хтось з нас, буває, не може покинути думок про свої життєві проблеми, а хтось, стоячи поряд, проливає сльози теплої молитви. І цей молитовний вогонь зігріває й холодних людей!
Отже, той, хто в Церкві, — щасливий: він у своєму рідному домі, в домі Божому, в сім’ї православних. Цим треба дорожити, через це кожна людина має відчувати себе християнином не тільки за назвою, але й за життям, почуттями, вірою. Церква кличе нас до молитви. І кожну можливість для молитви ми повинні використати в цьому короткому житті. Поняття Церкви асоціюється з храмом, бо в храмах збирається для молитви церковна спільнота. Храм є особливим місцем, частинкою неба на землі. Він охоплює реальність нашого життя, наше майбуття. В храмі відбуваються богослужіння, звершуються таїнства. В храмі ми маємо особливу присутність Божу — в Святих Тайнах Євхаристії: Пречистому Тілі і Животворящій Крові Господніх. В храмах, які б вони не були, чи то величні собори, чи то бідні приміщення, в них перебуває Сам Господь і сила Животворящого Хреста, заступництво Божої Матері і святих угодників.

Що розділяє нас з такими церквами, як католицька і протестантські? Адже і там існують ієрархія, храми, устави.
Є розбіжність між Православієм та католицтвом в Символі Віри. Ця розбіжність має принципове значення, оскільки вона призвела колись християнський Захід до суттєвих змін у богослов’ї та догматиці, з’явились нові догмати. Особливо догмат про непогрішимість папи Римського. В 1962 році на так званому Другому Ватиканському соборі католики розглядали питання про своє ставлення до східних Православних Церков, і Руську Православну Церкву було визнано Церквою-Сестрою. На жаль, тепер вже через своїх авторитетних представників католицька церква відмовляється від того даного положення. Щодо протестантських церков, то вони відступили від православного вчення ще далі. Розділення між нами може здолати лише благодать Божа й щире навернення до істини Христової. Господь обіцяв, що настане час, коли буде один пастир і одне стадо. Дай Боже, щоб так і було! Адже істинна Церква — одна. Якщо їх багато, то це не є природним і нормальним. Значить, хтось тут помиляється і щось тут не так.

Святій Пасці передує Великий піст. Як виникла традиція посту?
Піст встановлений Церквою, його освятив Сам Христос. Перед тим, як почати Своє загальнолюдське служіння, Спаситель постився 40 днів. Постилися святі апостоли. Користь та необхідність посту засвідчили численні покоління людей, сонми святих угодників Божих. Церква визначає піст як час нашого духовного та фізичного зцілення. Святі отці кажуть, що піст і молитва — це два крила, завдяки яким людина може піднятися над життєвою суєтою та проблемами до Бога і таким чином досягати справжньої людяності. Великий Піст — триває сім тижнів, з яких останній має назву Страсного та присвячений спомину страждань, що їх терпів Христос ради нашого спасіння. Великий піст — це велика милість Божа, яку нам Господь надає щороку, щоб ми, готуючись до великого свята Пасхи, могли б розуміти, що і за допомогою Кого і задля чого ми повинні робити на землі. Сам Христос засвідчив, що така хвороба, якою хворіє кожна людина постійно — гріх, — зціляється тільки молитвою і постом. Як піст, так і наша поведінка під час посту регламентується Церквою протягом століть. Великий піст посту реально допомагає людям, коли хтось хоче принести справжнє покаяння і досягнути духовних вершин.

Що ми повинні усвідомлювати, святкуючи Святу Пасху?
Свято Пасхи — найголовніше та найбільш урочисте. Воно присвячене події надзвичайного характеру — Воскресінню із мертвих Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа! На цьому догматі Християнства — догматі про Воскресіння Христове — стоять всі інші догмати. Воскресіння Христа з мертвих ми сповідуємо в Символі Віри, який співаємо або читаємо за кожною Літургією в храмі, а також під час домашніх молитв. Апостол каже, що якщо б Христос не воскрес, то проповідь християнська була б даремною, як і віра наша. Христос воскрес із мертвих і тим самим відкрив для нас віру й надію на вічне життя. Бо як Він воскрес силою Отця Небесного, так і ми всі воскреснемо силою Його. Воскресне кожна людина в свій час, не дивлячись на те, чи то праведник, чи грішник. Всі воскреснуть для вічного життя. Але участь у цьому вічному житті буде різна. Для тих, хто добре скористався земним життям, — одна участь, для тих, хто не турбувався про своє майбуття, — інша. Ще задовго до Своїх страждань Христос неодноразово пророкував про Своє Воскресіння: «Вот, мы восходим в Иерусалим, и Сын Человеческий предан будет первосвященникам и книжникам, и осудят Его на смерть, и предадут Его язычникам, и поругаются над Ним, и будут бить Его, и оплюют Его; и в третий день воскреснет» (Мк 10, 33-34). В день Святої Пасхи Церква нагадує нам про велику подію Воскресіння Христового, про велику таємницю нашого викуплення, про ту велику істину, яка є в цій події, що торкається нашого скороминучого життя на землі та майбутнього безкінечного життя на небі. Пасхальна радість Святої Церкви продовжується протягом 40 днів. Отже, радіємо і ми. І просімо в Бога милості, миру, спокою, злагоди, радості, міцної віри і світлої надії! І пам’ятаємо завжди і всюди слова Господа: «Я с вами во все дни до скончания века» (Мф 28, 20).

Розмову вів Володимир Цендровський

Коли хрестять малих дітей, поручниками за їх вірність Богу стають ті, кого звуть хрещеними батьками. Вони дають обітницю, що візьмуть активну участь у вихованні дітей на засадах християнських принципів.

Ваше Блаженство! У нинішній бесіді хотілося б торкнутися тих питань, які, недивлячись на тисячолітню історію Православ’я в Україні, задають наші численні співгромадяни. Наприклад, багато хто так і не може зрозуміти, чому за православною традицією святе Хрещення над людиною намагаються здійснити ще тоді, коли вона є немовлям?
Хрещення — одне з боговстановлених таїнств Церкви. Воно відкриває людині двері в огорожу Церкви Христової, сполучає нас з Самим Христом. Без Хрещення немає християнства, немає спілкування зі Спасителем, Який заради нашого спасіння прийшов на землю і звершив викупний подвиг на Голгофському Хресті. Як і всі інші таїнства Церкви, Хрещення йде від Самого Христа і Його святих Апостолів. Він дав їм заповідь іти і проповідувати Євангеліє й хрестити людей в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. І вже тим самим підкреслюється, що Хрещення — найголовніше таїнство, яке лежить на початку інших таїнств, що освячують кожну віруючу людину. Воно є духовим народженням людини. В Хрещенні ми отримуємо прощення первородного гріха, наслідки якого успадковуємо від перших людей. Крім того, у таїнстві Хрещення Господь прощає й ті гріхи, що їх людина скоїла до Хрещення. За Хрещенням йде таїнство Миропомазання, яке дає людині печать Духа Святого за благословенням Божим через молитви Церкви.
Хрестяться люди у різному віці: і у 30 років, і у 7 днів. І при цьому таїнство завжди є дійсним і спасительним для людини, яка його приймає. Хреститись можна в будь-який час — тоді, коли людина цього хоче. Якщо таїнство приймає доросла людина, вона повинна робити це з повним усвідомленням важливості та необхідності Хрещення для себе. Але ж, дивлячись на те, що до дітей у Христа було особливе ставлення — Він сказав Апостолам: «Пустіть дітей приходити до Мене й не заважайте їм, бо таких є Царство Боже» (Мф 19:14; Мк 10:14; Лк 18:16), — православні батьки хрестять дітей у самому малому віці. Вони роблять це для того, щоб народжена дитина як можна раніше отримала Божественну благодать, необхідну для подальшого духовного й фізичного звершення. Прийнявши Хрещення, дитина стає членом Церкви, від якої має постійну підтримку. Тому віруючі батьки, дійсно, не повинні зволікати з Хрещенням дитини.
Коли хрестять малих дітей, поручниками за їх вірність Богу стають ті, кого звуть хрещеними батьками. Вони дають обітницю, що візьмуть активну участь у вихованні дітей на засадах християнських принципів.

Чому Церква відмовляється молитися за нехрещених
На це питання відповідає сама логіка речей. Церква молиться за своїх членів, сподіваючись навіть на прощення Господом тих, хто вже перейшов в інше життя і не може сам нічого виправити, якщо недостатньо потурбувався про це раніше. Але коли за свого земного життя людина взагалі не мала ніякого відношення до Церкви, не була її членом, то Церква не може духовно народити того, хто вже перейшов в інший світ. Церковна молитва за людину, яка сама не побажала бути в Церкві, була б, до певної міри, насиллям над даною Богом свободою людської волі. Хто має право звершувати таїнство Хрещення і засвідчує, що воно дійсне? Адже сьогодні мають місце випадки перехрещення людей та численні «хрещення» у різних сектах.
Всі таїнства звершують законно поставлені священики та єпископи. Крім того, існує загальноцерковна традиція, прийнята на Церковних соборах, за якою у випадку смертельної небезпеки для нехрещеної людини й при відстутності священика Хрещення може звершити кожен православний християнин. Він повинен прочитати православний Символ Віри, «Отче наш» і зі словами «Крещается раб Божий» назвати ім’я людини та тричі занурити її у воду: «Во имя Отца. Аминь. И Сына. Аминь. И Святаго Духа. Аминь». Якщо земне життя охрещеної таким чином людини не обірвалося, звертаються до священика, щоб останній довершив все за церковним чином. Але зазначу, що у таких випадках Хрещення має звершувати справжня віруюча православна людина: щоб дати іншому щось духовне, слід самому щось мати.

Хто є законним єпископом чи священиком?
Той, хто має законне свячення через рукопокладення. Священик отримує рукопокладення від єпископа, єпископ — від собору єпископів. Рукопокладення перших священиків та єпископів здійснили ще Апостоли, які в свою чергу при поставленні на апостольське служіння отримали благодать від Самого Христа. Отже, рукопокладення повинно бути не будь-яким, а мати апостольську спадкоємність, тобто прийматися від такого єпископа, що і сам не був відсічений від Церкви — і має вірних Церкві попередників по апостольській спадкоємності. Якщо людину охрестили не в Православній Церкві, то в кожному персональному випадку потрібно з’ясовувати: хто саме хрестив і чи насправді відбулося таїнство. Якщо виникають сумніви, то звершується не перехрещення, а справжнє Хрещення.

Часто доводиться зустрічати людей, які, мешкаючи в Україні, чия культура формувалася на фундаменті Православ’я, все одно вважають вшанування ікон за ідолослужіння.
Ікона в Православ’ї сприймається як святиня. При цьому вшанування стосується не матеріалу, з якого та на якому виконано ікону, а того, хто зображений: Спаситель, Божа Матір, святі Угодники Божі. Початок іконам поклав Сам Господь. В часи Старого Завіту Він звелів Мойсею зробити для Скинії Ізраїльського народу зображення херувимів. А в часи Нового Завіту Сам Спаситель Своїм Боговтіленням та нерукотворним образом поклав початок Своїм зображенням. Ікона — це богослов’я у фарбах, вікно у небо, у вічність. Ікони і в стародавні часи зазнавали гонінь, але не зникли. 7-й Вселенський собор роз’яснив суть вшанування ікон та остаточно закріпив його. Вшанування ікони схоже на те, як мати цілує фотографію свого сина — живого чи мертвого. Вона віддає свою любов не фотографічному паперу, а синові. Ікона є даною нам Самим Богом великою втіхою, яка укріплює нашу віру й надію, допомогає відчути свою родинність із святими.

Розкажіть, будь ласка, про чудотворні ікони.
Через кожну освячену за встановленим Церквою чином ікону людина отримує Божественну благодать. Але багато ікон — у різних країнах і у різні часи — Господь прославив особливо: чудесами зцілень, виточення сліз або благовонного мира. Ці чудеса іноді мали наслідки міжнародного масштабу. Помічено, що виточення мира й сліз відбувається у бурхливі історичні часи як попередження про майбутні випробування або як свідоцтво Божої підтримки. В останні роки в Україні та в усьому православному світі знов сталося багато таких чудес, особливо від ікон Божої Матері. Наприклад, в Введенському монастирі у Києві ікона Божої Матері «Призри на смирення» чудесно відбилася на склі власного кіоту, яке перебувало на відстані від зображення Богородиці. Це явище досліджували вітчизняні вчені. Але ніхто не може науково пояснити природу і причину чуда. Подія відбулася не в давні часи, а на очах сучасників! Люди отримують зцілення по молитві перед цією іконою. Нещодавно на Харківщині протягом кількох днів чудесно обновилася ікона Спаса Нерукотворного. Є в Україні й багато старовинних чудотворних ікон, в тому числі Касперівська на Одещині, Почаївська, Корецька та Зимненська на Волині. Багато чудотворних ікон у нашій Лаврі. Чудесні знамення від ікон є свідченнями того, що через ікони відбувається реальний зв’язок людей з Богом, Божою Матір’ю, святими. Ніхто не піде за водою до пустої криниці. І якщо люди ідуть до ікон, це означає, що з ними благодать Божа. Прославлені чудесами ікони стають всенародними і всеправославними святинями.

Не всі мають можливість поїхати до Києва або Почаєва. Чи можна сподіватись, що чудотворні ікони самі відвідають різні регіони України, подібно до того, як з далекої Греції привозили до нас мощі святого Апостола Андрія?
Минулого року ми мали гарний досвід проведення хресних ходів з чудотворними іконами по всій Україні. Й у ці дні також по Україні іде хресний хід з часткою мощів преподобного лікаря Агапіта, подвижника Києво-Печерської Лаври. Думаю, що дану традицію ми будемо продовжувати, оскільки вона знайшла вдячний відгук у наших численних співвітчизників. На місцях святині зустрічають з великою радістю, особливо люди старшого покоління, які не можуть нікуди поїхати самі. Ми мали також переговори з Патріархом Єрусалимським Діодором про привезення до України частини Чесного Хреста Господнього та ікони Успіння Божої Матері, що зветься Гефсиманською. У зв’язку з тим, що Патріарх Діодор помер, це питання поки остаточно не вирішене, але ми продовжуватимемо переговори з новим Патріархом і сподіваємося, що не будемо позбавлені радості побачити у себе вдома згадані Єрусалимські святині.

А як виникло поклоніння Божій Матері, проти якого налаштовані сектанти? Хто сказав, що Вона всюди, як і Господь, чує наші молитви?
Подивимось у Євангеліє: Сама Божа Матір про Себе сказала матері пророка Іоана Хрестителя Єлизаветі пророцькі слова: «Віднині прославлятимуть Мене всі народи» (Лк 1:48). Ми шануємо Божу Матір не як Бога, а як Першу по Бозі нашу Ходатаїцю та Молитвеницю, Яка багато зробила для нашого спасіння, наблизила нас до Бога. Вона, як каже Слово Боже, стала Кіотом Святині великої та вмістила Невмістимого Сина Божого. І слова Пречистої завжди збувалися і будуть збуватися до кінця цього світу. І думаю, Вона нас не посоромить. Що ж до того, що Пресвята Богородиця всюди чує нас — це висновок з двохтисячолітього досвіду Святої Церкви. Це не стільки теорія, скільки практика церковного життя. Церква знає, що Божа Матір має особливу благодать молитися за нас. Тимбільше, що Пречиста пройшла тяжкий земний шлях, знає усі наші скорботи. Хто не хоче шанувати Божу Матір — того не примусиш ніякими свідченнями. Шкода, що хтось позбавляє себе такого джерела благодаті. Хочеться побажати таким людям хоча б маленького досвіду відчуття живого заступництва Божої Матері.

Божа Матір одна. Чому існують тисячі Її ікон під різними назвами?
Така різноманітність свідчить, з одного боку, про силу і благодать Богородиці, а з другого — про глибину шанування Божої Матері, яка у відповідь на наші звернення до Неї підкріплює це шанування. Кожне зображення Пречистої має свою історію, як і кожна людина, держава, як і Церква в цілому.

Звідки походить поняття про улюблені місця Божої Матері: Афон, Іверію, Київ?
Це також витікає з церковної історії. Назву «уділи Божої Матері» набули місця, пов’язані з Нею. Там, де Божа Матір Сама трудилася в проповіді Свого Сина або явила особливі знамення. Афон Вона відвідала особисто та прославила його чудесами, у Києві чудесно піклувалася про будівництво Успенського храму Печерської Лаври. Про цю церкву Пречиста сказала у видінні майстрам-будівничим: «Хочу в тій жити». Храм неодноразово руйнувався, але знов поставав. Віримо, що по молитвах Пречистої буде відроджуватися й Церква в Україні, й наше буття взагалі.

З чим пов’язана така велика кількість храмів в Україні, освячених саме на честь Успіння Пречистої?
Не тільки в Україні, але й у багатьох православних країнах головні храми освячені на честь Успіння Божої Матері. Це пов’язано з тим, що свято Успіння — це свято Вознесіння Божої Матері до Бога, завершення Її земного шляху, перехід у життя вічне. Та, Хто родила нам Христа Бога, пішла у вічність! Свято Успіння Богоматері одне із величних і урочистих свят.
Напередодні виборів не можу не торкнутися питання про них. Непокоїть, що від виборів до виборів в країні зростає неповага до влади.
Перш за все слід чітко відрізняти анархію від демократії. Є Президент України, обраний народом. Який би він не був — він Президент. Він намагається робити все те, що може для покращення життя та консолідації нашого суспільства, для того, щоб Церква існувала у суспільстві в мирних умовах і звершувала своє святе діло і щоб жили ми, як каже Апостол Павел, «в усякому благочесті й чистоті» (1 Тим 2:2). Період виборів — відповідальний період в житті країни й суспільства. Особливо це стосується виборів до Верховної Ради, а також до органів місцевого самоврядування. Це потребує серйозного ставлення кожного виборця. Що ж до позиції Церкви, то Церква не пропагує якихось партій чи окремих лідерів, вона не веде людей до влади, а веде до Бога, наскільки це можливо, намагаючись, щоб духом християнства були охоплені і верховні органи нашої влади, і наш народ. Вважаю, що ні політики, ні політично інертні люди не повинні в Церкві відчувати, що вони знаходяться на якомусь черговому передвиборчому мітингу. Церква ставиться з повагою до кожного кандидата та партії, якщо вони конкретними справами доводять, що живуть і працюють на благо Батьківщини та народу. Разом з тим позиція, яку ми займали і будемо займати щодо виборів, така: хоча Церква відокремлена від держави, її складають люди, що є громадянами держави. Через те вибори повинні проходити й за участю віруючих людей. Не треба відхилятися від виборів і думати: «Якось воно буде». Необхідно взяти активну участь у виборах і зробити свій внесок у всенародну справу. Бо кожному з нас далеко не однаково, хто буде будувати державу. Адже у суспільстві багато проблем — соціальних, гуманітарних, економічних, політичних. Якщо не знаєте, за кого голосувати, — помоліться, щоб Господь вказав вам ту людину, що дійсно буде захищати ваші інтереси.

Сьогодні 80% віруючих в Україні прийшли до канонічної Церкви. А політики віддаляються від храмів.
80 років атеїстичної державної ідеології не могли не накласти свій відбиток на те, що відбувається з нами. Тому політики часто індиферентні у релігійних питаннях. Багато депутатів вважають релігію чимось другорядним, не більше, забувають історію і реальне значення релігії в суспільстві. Швидко перевиховатись у зворотному напрямку важко. Мені подобаються слова доньки одного великого західного проповідника, з яким я особисто знайомий: «Дійсно, й Господь часто страждає від того, що у нас робиться. Але кого ж слід звинувачувати? Тільки самих себе! Коли ми стільки років виганяли Бога з шкіл, із суспільства, з нашого життя. Чого ж ми тепер хочемо і чого звинувачуємо Бога?». Але який би депутат не був — він повиненмати дійсну пошану та любов до народу. Дай Боже, щоб депутати краще розуміли проблеми громадян й доклали зусиль для їхнього вирішення.

Кажуть, що кожен народ вартий своєї влади. Але коли мене сьогодні у Верховній Раді 75 % депутатів питають, чому я не у РУНвірі, а у «церкві москалів», то починаю думати: такі питання свідчать, що або люди у нас ще дуже далекі від Бога, або депутати відокремлені від народу і працюють проти нього.
Причина таких питань — відсутність обізнаності та елементарної культури. Друга причина — ворог роду людського не воює аби проти чого. Якщо підбурює когось проти нас — значить, ми ще чогось варті.

Дозвольте сердечно подякувати Вам за бесіду, Блаженніший Владико!
Дякую і Вам за можливість виступити православному духовенству й мирянам, щоб донести якесь добре слово до доброго серця, яке хоче слухати й розуміти. Хай Господь благословить всіх терпінням, миром й спасінням!

Інтерв`ю вів В. Цендровський

Со дня основания Киево-Печерской Лавры исполнилось 950 лет. Перед лицом вечности это немного, но в сравнении с земной человеческой жизнью — срок большой.

Первая тема, которой хотелось бы коснуться в беседе с Вами, Владыко, это юбилей 950-летия Киево-Печерской Лавры и пребывание в ней честных мощей Святого Апостола Андрея.
Со дня основания Киево-Печерской Лавры исполнилось 950 лет. Перед лицом вечности это немного, но в сравнении с земной человеческой жизнью — срок большой. Основанная по благословению Божией Матери Преподобными Антонием и Феодосием Печерскими и другими подвижниками благочестия, Киево-Печерская обитель стала колыбелью и школой монашества на Руси. Именно из Киево-Печерского монастыря отечественное монашество заимствовало устав, традиции, образ молитвы и подвижничества. Преподобный Антоний долгое время нес подвиги на Святой Горе Афон и получил благословение Божией Матери и благословение своего духовника на основание святой Печерской обители. Это — с церковной точки зрения. С точки же зрения общечеловеческой, Лавра положила начало всему тому, что составляет сегодня богатство нашей национальной истории и культуры. Монастыри всегда были центрами проповеди Слова Божия, помогали людям понять евангельскую истину и строить свою жизнь по принципам Евангелия. Монастыри были центрами благовестия, церковности и гражданственности, твердынями Православия и патриотизма. Монашество всегда было тесно связано с историей своего народа. Тот, кто приходил в монастырь, принимал эстафету истории не только общехристианской, но и своей национальной, входил в тесное общение со своими святыми соотечественниками. В монастырях они достигали вершин духовного совершенства, и, будучи Святыми Угодниками Православной Церкви, молятся о нас пред Отцом Небесным и помогают нам в деле духовного возрождения и спасения. Юбилей Лавры — великое событие. Свидетельство тому — приезд представителей всех Поместных Православных церквей, кроме Иерусалимской, в которой произошло избрание нового патриарха и идет подготовка к его интронизации. Великим событием стало и прибытие в Лавру главы Святого Апостола Андрея Первозванного, который на заре христианства освятил нашу землю своими стопами. Спустя две тысячи лет, вернулся, чтобы напомнить нам о том, что он проповедовал, стоя на месте нынешнего Киева. Народ пришел, чтобы помолиться Апостолу и получить духовную поддержку.

В 2000-м году на нашей земле побывали честные мощи Святого мученика и целителя Пантелеимона, в 2001-м — Святого Апостола Андрея Первозванного. Ожидается ли что-либо подобное в году 2002-м?
Год тому мы начали переговоры с патриархом Иерусалимским Диодором о том, чтобы привезти в Украину часть Животворящего Креста Господня и чудотворную икону Успения Божией Матери, именуемую Гефсиманской. Дав свое согласие, патриарх Диодор обещал поставить этот вопрос у себя на Синоде. Но патриарх cкончался. Избран новый. Думаю, в ближайшее время мы продолжим переговоры, и упомянутые святыни прибудут в Украину, чтобы освятить нашу землю и дать возможность нашему народу приложиться к этим святыням.

Вы возглавляете ту самую кафедру, от которой пошло на Руси Православие и под окормлением которой пребывают сегодня 90% наших православных верующих сограждан. И это — вопреки имевшим место давлению со стороны структур власти и средств массовой информации. Такое может быть только от Бога. В дни торжеств многие ожидали, словно чуда, объединения православных конфессий Украины. Этого не произошло. Но, быть может, ситуация все-таки как-то изменилась?
Украинская Православная Церковь — это Церковь Апостольская. Свидетельство тому — факт проповеди в нашей земле Христовой истины Святым Апостолом Андреем Первозванным. Он фактически благословил в нашей стране христианство. Основав Греческую Церковь, от которой мы приняли христианство, он как бы вторично благословил нас. Верим, что нынешнее прибытие честных мощей Апостола — третье благословение. Наша Церковь — это Церковь Святого Равноапостольнкого князя Владимира, который сам крестился в Херсонесе и окрестил свой народ. Эта Церковь существовала, существует и будет существовать несмотря на все невзгоды. Эта Церковь не изменяла ни Христу, ни Апостолу Андрею. Расколы терзали Церковь во все времена ее существования. Когда закончилась эпоха гонений на христиан первых трех веков по Рождестве Христовом, появились еретики и раскольники. Раскол — явление в истории и жизни Церкви не новое. Христиане пережили расколы. Первый произошел в 1054 году, когда Церковь поделилась на Восточную и Западную. В XVI веке от Западной Церкви отделилось множество протестантских течений. Помимо этих расколов было и много малых. Все они свидетельствуют, что люди, руководствовавшиеся одним Священным Писанием и одним Священным Преданием, одними традициями, не нашли в себе силы и мужества, чтобы сохранить единство. Раскол — это всегда горе. Это — грех, порождение гордыни человеческой. Богословие называет Церковь мистическим телом Христа. Расколы же наносят этому телу раны, раздирают одежды Христовы. Расколы — не от Бога. К сожалению, раскололось Православие и в Украине. Но я верю, что придет время, когда воцарится согласие, и мы сможем едиными устами и единым сердцем славить Бога.
Украина многоконфессиональная страна, хотя и традиционно православная. Как граждан одной страны, нас ничто не разделяет. Нас разделяют принципы веры и Церкви. Отношения между конфессиями разные. И если в других странах конфессии сосуществуют мирно, у нас такого мира подчас нет. После того, как коммунистический режим с его атеистической идеологией выколотили из душ человеческих все святое, образовавшаяся пустота требует заполнения. Природа не терпит пустоты. Вот и заполняют души людей. Кто чем попало. И самыми разными методами. Доходит до того, что души покупаются. Как-то ко мне подходят две женщины, которые исповедывались перед Пасхой и не получили разрешения священника на Причастие, ибо перешли в другую веру, «крестившись» в одном из кинотеатров. Будучи людьми православными и уже немолодыми, они искусились тем, что им дали по килограмму кофе. Теперь плачут: что делать? Так вот и наступают на нас другие конфессии. Каждый хочет владеть душами нашего украинского народа. Нужно иметь большое мужество, чтобы сберечь сегодня чистоту своих убеждений, верность Церкви, в которой нас крестили родители.
Чтобы излечить болезнь раскола, которая мешает всем, необходимы терпение, надежда, вера. Нужно сначала достичь мирного сосуществования, чтобы перейти к настоящему диалогу. Но есть одна обязательная для всего этого преамбула. Это — святые каноны, т.е. церковные правила, которые называются Апостольскими, и постановления Вселенских и Поместных соборов. Канонами нельзя пренебрегать. Они освящены веками. Церковь руководствуется ими уже две тысячи лет и будет руководствоваться в дальнейшем. Раскол ничем не лечится кроме покаяния и обращения к истинной церкви, где действуют таинства, просвещающие людей. Святые Отцы говорили, что грех раскола не смывается даже мученической кровью. Вопрос преодоления раскола в Украине — деликатный: речь идет о разделении или единении целого народа. Видя, что большинство православных остались верны канонической Церкви, сторонникам раскола следовало бы быть объективными и пожалеть людей, не толкать их к вражде. Ведь и церковный и гражданский закон призывает к мирному сосуществованию.

Как же случилось, что люди, облеченные высоким саном в канонической Поместной церкви, взяли на себя грех раскола, особо страшный для иерарха?
Патриотизм и национализм — не одно и то же. И там, где взяли верх людская гордость и националистические чувства, — там вышел вред. Бывшего предстоятеля Украинской Православной Церкви Денисенко, ныне именующего себя патриархом, можно обвинять и не обвинять. Но факты остаются фактами. И их никто не забыл. Когда на московском соборе Денисенко, тогда еще митрополиту Филарету, предлагали отойти от управления Церковью — на это имелись основания. Филарет дал согласие, обещал созвать собор в Киеве. Но приехал в Киев, и все резко изменилось. Он не сдержал клятвы. И Филарета неоднократно спрашивали, будет ли так, как он обещает. Он сказал: «Я тоже человек верующий и хочу спасения и сделаю это». Но как показало время, сделал совсем по-другому и фактически создал раскол. Вот почему последовавший затем собор в Харькове принял решение сместить Филарета с поста Предстоятеля Украинской Православной Церкви. В 1992 году он создал новую организацию, так называемый «Киевский Патриархат» — со всеми вытекающими отсюда бедами для Церкви, народа и государства. Московский и Константинопольский Патриархаты ведут теперь по этому поводу, при участии представителей УПЦ, переговоры. К участию в них приглашались и представители «Киевского Патриархата» и Украинской Автокефальной Православной Церкви. Переговоры идут очень трудно, но, слава Богу, они есть. И это вселяет надежду.

Что же движет лидерами раскола? Ведь у них действительно нет народной поддержки.
Они понимают это, но им хочется добиться признания любой ценой. И они штурмуют Константинопольского патриарха Варфоломея, который имеет первенство чести, но не первенство власти и, согласно канонам, не может вмешиваться в дела другой церкви. При вмешательстве в наши церковные дела какой-либо другой из церквей может возникнуть раскол уже не местный, но вселенский. Идеологи раскола должны понять, что нельзя переносить на Церковь политику, националистическую тенденцию. Православная Церковь в Украине — многонациональная. Когда же говорят о борьбе за национальную церковь и одновременно дают простор африканским проповедникам, — это что-то несовместимое. Своей родной Церковью нельзя пренебрегать.

Многие уверены, что Вы целиком зависимы от Москвы. Каково истинное положение вещей?
За год до того, как наша страна стала самостоятельной, на Поместном соборе Русской Православной Церкви, куда входит и епископат УПЦ, и епископат тех стран, где присутствует РПЦ, Украинскому экзархату было дано название Украинской Православной Церкви и автономия, т.е. независимость и самостоятельность в управлении. У нас есть свой Священный Синод, все вопросы решают наши Соборы. Позднее собор в Москве подтвердил, что автономия УПЦ — широкая, ибо автономные церкви не имеют своего Синода и не поставляют себе епископов и др., как это делаем мы. Мы духовно поддерживаем связь с РПЦ как Матерью-Церковью, без которой в будущем проблема автокефалии не может быть решена. Имея духовную связь с РПЦ, мы не подотчетны Патриархии, но молитвенно крепим наше единство. Через Русскую Церковь мы связаны со всеми другими Поместными Православными Церквами. Сегодня стоит вопрос о полной независимости УПЦ, т.е. автокефалии. Но самого слова «автокефалия» наши люди уже боятся. Так много принесли вреда расколы. Когда я приезжаю в епархии, мне люди говорят: «Вы хотите Патриархат? А мы хотим оставаться такими, какими были». Будем надеяться, что там, где люди не могут справиться, там все устроит Господь. И будет единая Церковь в Украине. Об этом мечтаем, об этом молимся.

Кажется, нет большего счастья, чем родиться в стране, которая сберегла Апостольское христианство. С этим не сравнится ни торжество государственной независимости, ни какие-либо земные блага. Но почему мы сегодня это сокровище так легко размениваем? Уже столько сектантов и сатанистов…
Люди сегодня мало думают о вечности, о временной земной жизни и о будущей бесконечной жизни. Если бы мы думали об этом, были бы более человечны. И все было бы по другому. Враг видимый и невидимый ополчается против нашей Церкви за то, что она наибольшая в Украине. И хочет разделить. Если Бог соединяет нас, то враг — разделяет. Думаю, все помнят неоднократные слова Бжезинского о том, что пока в Украине будет Русская Православная Церковь, Украина не будет независимой и самостоятельной. Враг боится единства Церкви. И связывает его с тем, с чем его нельзя связать. Увы, нас законно укоряют в том, что мы мало работаем с людьми, и нашу инициативу перехватывают другие проповедники. Но за долгие 70 с лишним лет, когда у нас были связаны руки и ноги, мы не имели права ни на что, кроме совершения богослужений, да и то лишь только в храме. И теперь не так просто наладить наше социальное служение, хотя мы стараемся прилагать все усилия и у нас есть некоторые успехи. Мы не имеем также навыка проповеди в больницах, тюрьмах, домах престарелых, хотя делаем сегодня и это. Этого далеко недостаточно. Проблема у нас и с кадрами. Открылось сразу много приходов, и необходимо было направить в них священников, недостаточно подготовленных. Люди просят возобновить богослужение в храме, и если не дать им священника, его место займут другие проповедники. Нас это, конечно, не оправдывает. У нас нет традиции прозелитизма — обращения человека из одной веры в другую — что так активно применяется другими конфессиями.

Хотелось бы дожить до того времени, когда государство выделит средства на содержание священников в армии, тюрьмах, больницах, православного телеканала… Ведь пожертвований простых людей на все это не хватит.
С Вашими пожеланиями нельзя не согласиться, ибо они отвечают потребностям дня. Что же касается помощи государства — Бог с ней с помощью — мы обойдемся и без нее. Лишь бы не мешали. Я благодарен Президенту и Правительству, что они понимают все проблемы Православия и других конфессий. Где возможно помогают. Многое зависит и от того, что в государстве до сих пор нет настоящего закона о религии, который коснулся бы и церковного имущества и церковных зданий, чтобы церковь могла использовать их по назначению. Церковь до сих пор не имеет юридического статуса. Но шаги к этому уже есть. Надеемся, что в будущем будет взаимопонимание государства с церковью. Особенно с Церковью традиционной, Андреевской, Владимирской, Церковью Поместной. Поместная церковь — та, которая существует в том или ином месте. Если она законная, она и является поместной. Существует на своем месте по Божией воле и эту волю исполняет, придерживаясь церковной дисциплины.

С западной цивилизацией к нам пришли не только жевательная резинка и пиво в жестяных банках, но и мораль, признающая за человеком право даже на содомский грех. Каковы же подлинные права человека?
Один из величайших даров Божиих, которые дал человеку Творец — это свобода воли. Бог никогда ее не нарушал. Господь призывает к Себе всех труждающихся и обремененных, обещая умиротворение. И приходящие к Богу могут на собственном опыте убедиться, что это Свое обещание Господь всегда исполняет. Заповеди Божии начинаются словами: «Если хочешь спастись, то…». Последние являются еще одним свидетельством того, что Господь не неволит человека. Но людские пороки попирают священный Божественный дар и уродуют самого человека, носящего в себе образ Божий. Отсюда и пословица: «Дай сердцу волю — заведет в неволю». Потому-то Церковь и старается разъяснить людям: что человек должен делать, а чего — нет. За что человек получает награду, за что несет наказание. Жизнь так устроена, что наказание дается человеку еще на земле — для вразумления и исправления самого же человека. А в жизни будущего века совершится полное и нелицемерное воздаяние человеку за все его дела на земле. Господь оградил житейское море законом, как обычное море — песком. И благо тому, кто этот закон познал и руководствуется им. Хуже тому, кто, зная этот закон, отвергает его.
Церковь прилагает все усилия, чтобы помочь делу воспитания людей в духе христианства. Церковь помогает человеку быть более человечным и достигать совершенства. Но искажение того, что есть в Церкви, часто подрывает авторитет церковных постановлений в отношении молитвы, богослужений, поста, почитания святых икон. Церковь поклоняется Богу в духе и истине. Но поскольку мы духовно-телесны, то призваны, по Апостолу Павлу, служить Богу и душой и телом. Таким образом, существует как внутреннее, так и внешнее поклонение Богу. Даже Моисей, давая заповедь о создании скинии, повелел устроить изображение Херувимов. Так положено было начало внешнему богопоклонению.

Как бы Вы могли прокомментировать происходящее сегодня в ряде стран узаконение самоубийства?
Самоубийство, эвтаназия (благосмертие), как и аборт, и клонирование — это вмешательство в дела Божии. Допущение и узаконение этих вещей — дело богопротивное. Получив душу от Бога, человек должен отдать ее тогда, когда этого потребует Господь. Каждый человек, хотел бы он того или нет, несет свой жизненный крест. Существует так называемая теория «страдания материи». Мучение материи есть необходимое свойство бытия, ибо оно знаменует собой переход материи в другое, просветленное состояние, как говорит об этом святой апостол Павел (см. 1 Кор. 15, 53-59). Маковка дает хорошее зерно лишь полностью высохнув. То же происходит и с человеком. Тело должно дозреть. Когда страдания очистят нашу оболочку — наш дух готов к переходу в вечность.

Наблюдая недавние события в Сербии, Македонии и Курдистане, задаешься вопросом: разве Господь поручал ООН или НАТО решать судьбу целых народов?
Человечество подвластно только Богу и так будет всегда. Но у некоторых есть искушение всех объединить, сделать одинаковыми и подчинить. Славянские же народы, по преимуществу православные, терпели, как показывает история, больше всех. Их Церковь стараются ослабить, разделить, а если возможно, и изгнать. Это не Божие дело. Жаль, что люди страдают. И не все понимают, что судьба каждого народа переплетается с судьбой Церкви.

Если мы ничего не изменим, не спасем веру, не выполним нашего предназначения, нам осталось всего несколько десятилетий… Не стоит ли сейчас всем об этом задуматься?
Об этом нужно думать постоянно. Ибо уклонение от Божественной истины, данной человеку четко, доступно, просто, ясно и на все века, приводит к негативным результатам. Политики должны осознавать, что и к чему может привести. Думаю, Господь вразумит нашу страну вернуться к истине Христовой. Расцвет без духовности — невозможен.

Интервью вел В.Цендровский

Історія вшанування Пресвятої Діви Марії починається з моменту явлення до Неї посланого від Бога в місто Назарет Архангела Гавриїла, який, ввійшовши в Її будинок, звернувся до Неї з вітанням, яке висловлює шанобливу повагу: «Радуйся, Благодатна» (Лк. 1, 28).

Шанування Божої Матері

Церква з глибоким благоговінням шанує Пресвяту Діву Марію, звеличену Богом за ангельську чистоту, глибоке смирення і найбільшу святість. У небесній славі, де божественне світло передається від одного ангельського ликостояння іншому, Пречиста Богородиця займає найближче до Престолу Божого місце й іменується Церквою «честнейшей Херувим и славнейшей без сравнения Серафим». Вшанування Церквою Богородиці проявилось у встановленні щорічних пам’ятей і святкувань всіх основних подій Її земного життя, звершених Нею знамень і чудес, милостей і благодіянь, які є проявом всеблагого і спасительного Божого Промислу.
Історія вшанування Пресвятої Діви Марії починається з моменту явлення до Неї посланого від Бога в місто Назарет Архангела Гавриїла, який, ввійшовши в Її будинок, звернувся до Неї з вітанням, яке висловлює шанобливу повагу: «Радуйся, Благодатна» (Лк. 1, 28).
Слова Ангела: «Радуйся, Благодатна!» і «Ти знайшла благодать у Бога» (Лк. 1, 30), співзвучні словам євангеліста Іоанна Богослова про Сина Божого, Який втілився, сповненого благодаті та істини (Ін. 1, 14). Пресвята Діва Марія здобувала благодать і святість як плід глибокого смирення й ангельської чистоти.
В Особі Божої Матері людство надало Сину Божому свою плоть і свою кров для того, щоб Він, спокутувавши й освятивши цю плоть, відновив союз між небом і землею, між Богом і людиною. Радість Благовіщення є разом з тим уже і початок хресної печалі і страждань.
Саме пришестя у світ Сина Божого — це і радість, це і початок жертовності божественної любові: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16). Ось свідчення божественної жертовної любові. Блага звістка Архангела Діві Марії є початком цієї любові.
Син Божий приходить на розп’яття, смерть і добровільне поховання, щоб дати людям визволення і вічну радість.
Найбільший дар благословення Господа благословенна Діва Марія здобула тому, що була смиренною Його рабою. Її будуть ублажати всі роди (Лк. 1, 48). Усі покоління людей, які прийшли завдяки Її смиренню до торжества в їхньому житті благодаті й істини (Ін. 1, 17), будуть прославляти Її як Матір Господа, і милість Всесильного Бога буде простиратися на всі покоління до тих, хто має страх Його (Лк. 1, 50).
Шанування Пресвятої Діви було встановлено в апостольській громаді (Діян. 1, 14), поширилося з Ізраїлю в Християнських Церквах, що утворилися в Сирії, Малій Азії, Італії й інших країнах древнього світу. Остаточно і загальноцерковно воно було утверджене на Халкідонському, 4 Вселенському соборі.
У найдавніших сказаннях про Пресвяту Діву потрібно, безсумнівно, бачити відголоски Святого Передання, на історичній основі якого Церква заснувала свята на честь Діви Марії. «Благовіствуй земле радість велику, небеса воспівайте славу Божию».
Через Пресвяту Діву Марію людині знову відкрилася глибина Любові Божої. Відкрилася дорога в Небо, спілкування з небожителями, зі св. Ангелами. Стало можливим для людини усе, що благоволив Господь, приготував і дарував людині для її користі і спасіння. Відкривається Небо, і Престол херувимський і Пресвята Діва; Церква на землі стає частиною Неба, де ми зустрічаємося з Богом і оновлюємося.

День П’ятидесятниці, зішестя Святого Духа іменується Днем Святої Трійці, оскільки цього дня розкрилася світові дія всієї Святої Трійці – її Трьох іпостасей, і люди навчилися поклонятися і прославляти Три лиця єдиного Божества.

Одкровення про Святу Трійцю, а все, що ми знаємо про Бога,
ми черпаємо з Божественного Одкровення, Божою милістю і промислом, було затримане до часів Нового Заповіту, до тих пір, поки не прийшов в світ Син Божий, Господь наш Іісус Христос, що приніс повноту Божественного Одкровення.
Послання та зішестя Святого Духа, явилося послідовним явищем за подією прославлення Сина Божого, Господа нашого Ііуса Христа, оскільки він своїми стажданнями і смертю розрушив перепону спілкування Бога з людиною. Зійшовши в день П’ятидесятниці на апостолів та учнів христових у вигляді вогненних язиків, він і після зішестя ніколи не залишав їх, але завжди діяв в них, а сьогодні діє в поширеній ними по свьому світу Церкві. Без Духа Святого не можливо увірувати в Іісуса Христа. Тільки силою і дією Святого Духа усвоюються заслуги Христові і виправдання, придбане Його стражданнями і смертю, і таким чином загальне викуплення стає надбанням кожного особисто. В цьому полягає дія святого Духа, яка розпочалася в день П’ятидесятниці і продовжується і в наші дні.
Живоначальна Трійця — найвеличніша таємниця. Свята Церква вчить нас, виходячи з Одкровення Божого, що Бог — єдиний по істоті і троїчний в особах – Отець, Син і Дух Святий.
Отець є Бог, Син є Бог, Святий Дух є Бог, але це не три Боги, а три Божественних лиця є один і той же Бог, тому що всі три лиця мають одне і те ж єство, одне і те ж Божество, одну владу, одну славу, одне поклоніння. Бог один. Іпостасі святої Трійці не зливаються і не розділяються. І ця догматична істина є основою Християнської віри.
Свята Трійця — Бог Єдиний по суті і Троїчний в Особах: Отець, Син і Дух Святий — є найбільша таємниця християнської віри. Перед свідомістю шукаючого порятунку першою у ряді догматичних істин стоїть істина буття Бога, Єдиного сутністно і Троїчного в Особах.
Важко і неможливо людському розуму повністю зрозуміти, що таке Бог Троїчний в Особах і Єдиний сутнісно. Як можуть бути три одним і один — трьома? Збагнути важко, але тому це і є Таїнство. Свята Церква учить, що всяка таємниця, що стосується Божества і духовного життя, пізнається і осягається самим життям людини через зусилля і через релігійний досвід.
Щоб пізнати Божественну таємницю, людина повинна перш за все увійти до сфери божественної духовності, бо тільки подібним пізнається подібне.
Охоронниця Божественного Одкровення і знання — свята Церква Христова веде людину по шляху постійного пізнання. Вона дає нам в допомогу образні порівняння, символи. Бог, в Святій Трійці поклоняємий, відкриває Себе світу і людям, настільки, наскільки це корисно і спасено людині, в історії домобудівництва нашого спасіння, у всьому оточуючому нас світі. Символ і присутність Святої Трійці ми бачимо у всьому і усюди.
Своїм розумом і просвітленою вірою ми можемо дійти до розуміння деяких таїн, якщо порівняємо їх з природними явищами. Так і з таємницею Святої Трійці.
Подивимось на струмок. Він має джерело, русло і воду. Всі три речі в сукупності і складають струмок. І без будь якої з них він перестає ним бути.
Подивимось на сонце. Ми бачимо лише одне тіло, ціле світло і ціле тепло. Однак світло не є сонячним колом чи теплом, , як і тепло не є сонцем чи світлом.
Три різні речі в одній істоті – нероздільні і різні одночасно.
Поглянемо на дерево. Є одна річ, що починається з кореня, розвивається в стовбурі і завешується в листі та плодах. Три різні речі в одній.
Ці порівняння взяті із матеріального світу, який як ехо відображає нам Творця.
Кожний з нас носить в собі образ Святої Трійці. Бог сказав при створенні Адама: «Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою». Адам, по вченню Симеона Нового Богослова, завдяки єднанню з Богом-Світлом, був по благодаті потрійним: складався з тіла, душі і благодаті Божественного Духу.
В нашій душі, яка в єстві своєму є образ Бога єдиного, є розум—образ Бога Отця; є пізнання, яке походить від розуму, — образ Сина; є любов, яка виходить від розуму, — образ Святого Духа.
Ми — образ Святої Трійці, наше тіло—храм Божий. Будемо гідними носіями образу і подоби Божої, гідними Отця, що створив нас, Сина, що викупив нас, і Духа Святого, що освятив нас.

Третя неділя Великого посту іменується Хрестопоклонною. Назву вона отримала таку тому, що в цей день виноситься на поклоніння Животворящий хрест і прославляються спасительні заслуги розп’ятого Господа слави.
В нинішній день свята Церква пропонує вчення Христа-Спасителя про несіння хреста, який повинен взяти кожний, хто бажає йти за Господом.

Пройшла половина посту і Церква підкріплює хресною силою знесилених в пості й подвигу, закликає до покаяння і очищення тих, котрі ще не приступили до цього.
Чому ми покланяємося Хресту? Тому що віддаємо шану Тому, Котрий звершив на ньому справу нашого спасіння. На хресті в страшних муках Господь благоволив прийняти смерть, щоб оживити весь рід людський. До спасительного подвигу Христа ми були противниками Богу, знаходилися у ворожнечі з Ним. Хресною смертю Христос примирив нас з Богом, з небом і один з одним.
Вмерти за своїх супротивників, за ворогів своїх — випадок винятковий в історії людства. Христос прийняв смерть не за друзів своїх і приятелів, Він вмер за ворогів Своїх, за грішників. Ми вихваляємо вчинок Божественної любові, здійснений на хресті заради нас грішних, ми схиляємося перед Животворящим хрестом, охороняємо себе силою хреста і освячуємося від нього.
Хрест Христов просвічує нас Божественним розумінням, допомагає вникнути в суть Божественної любові до світу і до людини. Ми молимо сьогодні Бога, щоб Він вклав у наш розум і серце частинку Своєї всеохоплюючої любові. Нехай ця частинка любові допоможе нам у дні святого Великого посту подумати про себе і про людей, уникати гріхів і пороків, обновитися душею і тілом. І цього буде достатньо. По нашій любові пізнають нас, чиї ми діти і учні.
Вклоняючись Божественній жертовній любові, що явлена світові на хресті, ми шануємо сьогодні й надію, яку Господь дарував нам через Свої хресні страждання. Коли світ знаходився у безнадійному стані, Господь здійснив свої обітниці і явився світові. Він помер на хресті в ганебних муках, був покладений у гріб і похований. Запечатано було його гріб. Здавалося, наступив кінець будь-якій надії, але саме у цей момент засіяла з гробу правда і надія для всього світу і всього людства. Прославляючи Хрест і Божественну любов, ми славимо сьогодні ту надію, яку Господь нам дарував Своєю перемогою, надію на наше всезагальне воскресіння. “Він — початок, первісток з мертвих” (Кол. 1, 18).
Проходячи період Великого посту, ми віримо, що, відкидаючи всяку гріховну пітьму, ми причащаємося світла оновлення й воскресаємо для нового життя.
Недостатньо, браття й сестри, тільки вникати в глибину Божественної милості і довготерпіння. Важливо, щоб кожний з нас причастився цієї милості й наслідував їй у своєму довготерпінні та всепрощенні, в любові й милосерді.
Христос здійснив свій подвиг з хрестом і на хресті. Не обмине ця чаша й кожного земнородного. Кожний повинен нести свій хрест. По-людськи ми не завжди погоджуємося з цим, несучи хрест, нарікаємо і знемагаємо. Одних приводить хрест до перемоги, інших — до поразки. Святе Письмо називає Христа наріжним каменем, Сам же Христос говорить: “Той, хто впаде на камінь цей, розіб’ється, а на кого він упаде, того роздавить” (Мф. 21, 44). Коли ми несемо свій хрест за прикладом Христа з його допомогою, з довготерпінням і любов’ю, він буває для нас славою. Коли ж ми несемо його з надією тільки на себе, з наріканням і відчаєм, це може призвести до нашого безчестя.
Устами Христа Спасителя Церква сьогодні пропонує віруючим, які поклоняються хресту і цілують його, взяти свій хрест і йти впевнено тернистим, славним, вказаним Христом шляхом, котрий приводить до вічної слави. Згадуючи страшні страсті і Животворящий хрест, вільне поховання і триденне воскресіння, сидіння праворуч і славне друге пришестя Христове, будемо молити Його, щоб Він охоронив нас силою чесного і Животворящого хреста, зміцнив наші слабкі сили і освятив наш розум та почуття, щоб нам достойно і праведно донести свій життєвий хрест до сяючих вершин Царства Небесного. Амінь.

Святих апостолів Петра і Павла Православна Церква називає Первоверховними. Цим почесним найменуванням вони відзначені, бо особливо потрудилися в поширенні Христового вчення серед язичницьких народів і показали найвищі зразки відданості і любові до Божественного Учителя і Його справи на землі.

Святих апостолів Петра і Павла Православна Церква називає Первоверховними. Цим почесним найменуванням вони відзначені, бо особливо потрудилися в поширенні Христового вчення серед язичницьких народів і показали найвищі зразки відданості і любові до Божественного Учителя і Його справи на землі.
Постійно підтримувані благодаттю Святого Духа, вони навертали до Христа тисячі людей, змушували мовчати уста мудреців тодішнього світу, хвилювали й підкоряли своєю проповіддю людські серця. Згадаємо, скільки бід і скорбот зазнали вони. “Я думаю, — пише св. апостол Павло до корінфян, — що нам… Бог судив бути ніби засудженими на смерть, бо ми були позорищем світові, терпимо голод і спрагу, і наготу і побої, і поневіряємось, ганьблять нас, ми благаємо: ми як сміття для світу, як порох, що усі топчуть донині” (1 Кор. 4, 9–13). Святий апостол Петро виявив свою любов і відданість Господеві ще в дні земного життя Спасителя. До покликання свого на труди апостольські він носив ім’я Симон і жив у галілейському містечку Віфсаїді. Господь же назвав нового учня Кифою, що означає арамейською мовою “камінь”, “скеля”. У грецькій мові цьому слову відповідає “петрос” або “петра”. Відтоді новонавернений апостол зробився палким послідовником Христовим, Його учнем і постійним супутником.
Самовіддана любов до Христа відкривала Петрові Божий Промисл. Він перший сповідав Іісуса Сином Бога Живого (Мф. 11, 16). Почувши новину після Воскресіння Господа, він перший біжить до гроба Христа, а пізніше говорить Йому: “Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе” (Ін. 21, 16). Після зішестя Святого Духа Петро першим серед апостолів почав голосно проповідувати віру в Христа, і багатьох людей-язичників та іудеїв навернув до християнської віри. Апостол Петро мученицьки закінчив на хресті своє життя, кров’ю засвідчивши відданість слову Христа.
У всій історії Вселенської Церкви ледве знайдеться інша особа так відома християнському світу, як святий Павло. До покликання на благовісницьке служіння він носив ім’я Савл та був ревним охоронцем фарисейських законів. Сам Христос переродив його з “вітхої” і зробив “новою” людиною та просвітив його світлом істини. І від цього часу не стало Савла, а з’явився Павло — цей “обраний сосуд” Божий і другий Первоверховний апостол.
Своє апостольське служіння Павло проводив під безпосереднім і явним керівництвом Божим. “Сповіщаю ж вам, браття, — пише апостол галатам, що Євангеліє… я прийняв… і навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа” (Гал. 1, 11–12). Великою була могутність проповіді апостола, він добре потрудився для поширення віри Христової. Апостол Павло особисто не бачив Христа, не був серед учнів за Його земного життя, але своїм просвіченим, ясним і багатогранним розумом назавжди визнав, що Христос — це дійсно обітований Месія, котрий прийшов спасти увесь рід людський, і хто у Христі, той нове творіння, нова людина. Апостол Павло теж дістав вінець мученицької смерті, хоча на відміну від апостола Петра його не розіп’яли, а як римському громадянинові стяли голову мечем.
Великою була нагорода Первоверховним апостолам ще за часів їх земного життя. Святий апостол Петро був удостоєний стати свідком найважливіших подій в житті Христа-Спасителя – Гефсиманської молитви і Божественної слави на горі Преображення. А святому апостолу Павлу було дано бути восхищенним до третього неба, за його висловом, до раю, де він чув невимовні слова, котрих людина не в змозі і переказати.
Перед нами люди, які своїм життям вчать нас: якщо згрішив — то покайся, якщо потерпів падіння — то вставай, виявив слабкодухість — зміцнюйся надією на Бога, віруй в Нього, люби Його. І такий шлях праведного життя у Господі нашому Іісусі Христі і приведе нас до наслідування життя вічного.
Слово апостол з грецької перекладається як посланець. Всі ми послані Богом в цей світ щоб постигати вічну првду і істину і свідчити про неї своїм буттям і життям, тобто жити згідно Божих заповідуй та божественного закону. Це споріднює нас зі всіма святими апостолами і особливо з Первоверховними, яких церква вшановує в понеділок тижня що наступає.

З ласки Божої кожна країна і кожний народ, а, нерідко, й місто мають у своїй історії просвітителя. Господь вибирав із середовища людей обранців Своїх і через них просвітлював світлом віри народ Свій.

Славить похвалами Рим Петра і Павла, через котрих увірував у Христа Ісуса, Сина Божого; Асія, Ефес і Патмос — Іоана Богослова; Індія — Фому; Єгипет — Марка; кожна країна, місто і народ шанують і прославляють своїх наставників, які навчили їх християнській вірі.
Святий апостол Павло заповідує нам: «Пам’ятайте наставників ваших, котрі проповідували вам слово Боже, і … наслідуйте віру їх» (Євр. 13, 7). Прислухаючись до заклику святого Апостола, ми славимо і ублажаємо сьогодні просвітителя і хрестителя Русі рівноапостольного великого князя Володимира.
Зглянулося всемилостиве око благого Бога на князя Володимира — і засіяв у серці його розум; він зрозумів суєту ідольської омани і віднайшов єдиного Бога, Котрий створив усе видиме і невидиме. Загорівся він духом і забажав серцем бути християнином і навернути всю свою землю в християнство. З благої любові Божої до роду людського це здійснилося. Увійшовши у святу купіль, відродився Володимир від Духа і води, і звелів він усьому народу своєму хреститися в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. З того часу земля наша почала прославляти Христа з Отцем і Святим Духом. Просвітило землю нашу сонце Євангелія, руйнувалися капища, зводилися церкви, хрест освятив міста, ідоли були скинуті і з’явилися ікони святих, почала підноситися безкровна жертва, фіміам, який підносився до Бога, освятив повітря.
Князь Володимир — складна історична особистість. В його особі ми можемо бачити сьогодні, як у дзеркалі, себе, з усією складністю своїх характерів, мінливістю нашої поведінки, з піднесеннями і падіннями. Господь зволів вибрати саме таку людину, щоб повністю явити в ньому чудо, котре творить з людьми свята віра.
Що ж дала християнська віра князю Володимиру і країні нашій? Грішний і буйний язичник Володимир став натурою побожною. Його навернення до Христа було справжнім, інтимним, глибоким. Перетворення його характеру і розрив з гріхом були гідні подиву. «Здобув єси неоціненний бісер Христа, обравшого тебе, яко другого Павла, і зтрясшого сліпоту у святій купелі душевну вкупі і тілесну,» — співає про нього Церква.
Свята віра змінила Володимира, допомогла йому почути слово Господнє, сказане царю Навуходоносору пророком Даниїлом і за цим словом влаштувати своє життя: «спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи — милосердям до бідних» (Дан. 4, 24).
Милостиня до людей дала йому велику ласку у Бога, як присному рабу Христовому. В цьому переконують нас слова Святого Письма: «Милість же підноситься над судом» (Як. 2, 13); «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5, 7); «хто звернув грішника з облудної путі, спасе душу від смерті і покриє безліч гріхів» (Як. 5, 20). Якщо Господь Бог подасть таку нагороду за навернення однієї людини з облудного шляху, то яке блаженство здобув князь Володимир? Адже він не тільки сам навернувся до Христа, але і як володар і вождь турбувався за навернення свого народу. Від нього, як від вогнища, загорілися вогні віри в серцях його людей. Віра очистила народ від грубої омани ідолопоклонства, змінила характери людські. В християнській вірі — витоки нашої вітчизняної культури. Віра поклала основу нашій писемності, живопису, архітектурі. Віра внесла в життя нашого народу, в сім’ю та суспільство гуманні принципи. Віра, котру Господь дарував нам через князя Володимира, була достойним сіянням, що принесло достойні плоди духа. Вона прославила сонми святих угодників — наших співвітчизників, котрі просять Бога за нашу землю, за нашу святу Церкву, за наш народ.
Ублажаючи просвітителя і хрестителя Русі, постійного заступника перед Богом і нашого молитвеника рівноапостольного великого князя Володимира, будемо, берегти віру православну і влаштовувати життя своє відповідно до Євангелія. Все це вимагає трудів та зусилля, але з нами Бог, Котрий дав нам неоціненний дар віри і допомагає виростати нам в міру віку Христового. З нами молитовна допомога рівноапостольного Князя.
Щоб зберегти віру, недостатньо одного знання. Можна прекрасно знати Святе Письмо, його священні веління — і бути поганим християнином. Справжнім християнином буде той, хто до знання про віру, про Бога, про Церкву приєднає ще церковний досвід, істинне християнське життя.
Помолимося всеблагому Богу, Котрий просвічує й освячує усяку людину, що приходить у світ, щоб за молитвами нашого просвітителя святого князя Володимира Він зміцнив нашу віру і допоміг нам, перемагаючи все суєтне, гріховне і житейське, бути достойними дітьми своєї Церкви і Вітчизни, спадкоємцями життя вічного.

В другій частині молитви ми просимо Бога дати нам те, що освячує і перетворює людину: «Дух же целомудрія, смиренномудрія, терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму».

В першій частині молитви святого Єфрема Сиріна, ми просимо Бога позбавити нас від духу неробства, смутку, любоначалля і марнослів’я. В другій частині молитви ми просимо Бога дати нам те, що освячує і перетворює людину: «Дух же целомудрія, смиренномудрія, терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму».
Целомудріє, що в перекладі з слов’янської сучасною мовою передається, як цнотливість, містить в собі цілісність і мудрість, духовно-етичну гармонію, абсолютну чистоту помислів і вчинків. Целомудренною можна назвати таку людину, яка не тільки бореться із страшними гріхами, але і прагне викорінювати з свого серця нечисті помисли і бажання. Праця ця вимагає великих зусиль. Зберегти целомудріє в житті, в справах, в поведінці, в міркуваннях, повернути собі цілісність і мудрість, якщо вони були загублені, — задача кожної людини.
Посилене бажання бути целомудренним, яке тісно пов’язувалося з подвигом посту, молитви і покаяння, повертало багатьом цю святу чесноту і цей прекрасний, мудрий стан. Прикладом тому є — преподобна Марія Египетськая і багато інших подвижників благочестя.
Целомудріє народжує смиренномудріє. Ми просимо у Господа смиренної мудрості і мудрого смирення. Смиренномудрою може називатися така людина, яка глибоко вникає в зміст свого життя і свого людського призначення, усвідомлює, чого від неї чекає Господь, який дав їй життя, подих і все, що вона має. Така людина аналізує свої вчинки, оцінює вчинки оточуючих, є вибагливою до себе і поблажливою до немочі інших. Смиренномудріє відкриває людині очі, підводит її на вищу ступінь досконалості.
Гордість – аптипод смирення, вона затьмарює людині очі, принижує її, робить взразливою і роздратованою. Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать. Смиренномудрий виразніше усвідомлює руйнівну силу духу неробства і ліності, відчаю, любоначалля і зверхності, марнослів’я. Людина, що володіє целомудрієм — є смиренномудрою, вона реально оцінює добро і зло, знає, що життя — боротьба, а вдосконалення — пожиттєвий подвиг.
Потрібно величезне зусилля і терпіння, щоб зберегти себе в чистоті і правді, тому-то терпіння ми і просимо у Господа. Терпіння — свята чеснота, без якої не можна жити в цьому світі. Її освятив Сам великомилостивий і довготерпеливий Господь. Терпіння пом’якшує житейські труднощі, позбавляє від роздратування і відчаю, народжує мужність, укріплює надію на божу допомогу, та допомогу і силу святого хреста, на свої власні сили, які Бог благословляє і зміцнює. Терпіння народжує спокій, розсудливість, смирення, побожність і молитву. Той хто терпить до кінця, той по слову Євангелія, — наслідує спасіння.
Терпіння тісно пов’язане з любов’ю, яка вінчає все. Святий апостол Павел говорить: «Якщо я роздам все своє майно і віддам тіло моє на спалювання, а любові не маю, немає мені в тому ніякої користі» (1 Кор.13,3).
Молитвою преподобного Єфрема Сиріна ми просимо у Бога: «Дух… любові даруй мені, рабу Твоєму». Любов — це не тільки чеснота. Це сама сутність життя. Бог є Любов і по імені, і по єству. Любов з’єднує людину з Богом, Джерелом любові. «Любов долготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не превозноситься, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, а сорадуеться істині, все покриває, всьому вірить, всього сподівається, все переносить» (1 Кор. 13,4-7). Ось що таке любов, про яку ми просимо в ці святі дні, дні молитви і покаяння. Без любові до Бога і людей буде марний наш піст і подвиги.
Господи! Даруй же нам дух целомудрія, смиренномудрія, терпіння і любові.

Господь наш Ісус Христос неодноразово провіщав про Свої страждання: “Ось, ми йдемо до Єрусалиму, і Син Людський виданий буде первосвященикам і книжникам, і осудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам, і знущатимуться над Ним, і битимуть Його, і обплюють Його, і уб’ють Його; і на третій день воскресне” (Мф. 20, 19). Так Він заздалегідь говорив про Своє приниження і про грядущу чашу страждань, котру Він випив за рід людський.

Все життя Христа Спасителя – це служіння спасінню людей. “Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох” (Мф. 20, 28).
Він і нині очищає і відроджує нас у святому хрещенні, освячує благодаттю Святого Духа в миропомазанні, священнодіє в Літургії, як вічний Первосвященик, приймає нашу сповідь і відпускає гріхи в таїнстві Покаяння, просвіщає, керує у священстві, благословляє подружній союз на благословенне народження і виховання дітей в таїнстві Шлюбу, як Лікар душ і тілес, лікує наші немочі в таїнстві Єлеоосвячення. Він невидимо присутній з нами, за власною Його обітницею “Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них… Я з вами по всі дні до кінця віку. Амінь» (Мф. 28, 20).
У нас тепер Великий піст. Піст освячений Спасителем, Котрий постив сорок днів і ночей. Словом і прикладом Господь узаконив піст. Піст і молитва – найвірніша зброя проти диявола й багатопристрастної плоті. Постом і молитвою ми готуємося до зустрічі страсних днів. Страсті – це спасительна жертва нашого Господа, котра завершилась Його смертю на хресті, перед якою Він сказав: “Звершилося!”. Все Господь зробив і продовжує робити для нашого спасіння. В Божественній літургії Він щоденно подає вірним Своє пречисте Тіло і животворящу Кров на відпущення гріхів, на зцілення душі і тіла, в життя вічне.
Христос з нами повсякденно. Він служив і служить нам. За Його прикладом ми повинні служити один одному любов’ю. Всі ми у Христі – члени одного тіла, брати один одному, і тому за вірою, з обов’язку, за переконанням розуму й серця повинні служити один одному, жити не тільки для себе, але й для інших. “Ми, сильні, повинні терпіти немочі безсильних і не собі догоджати. Кожен з нас повинен догоджати ближньому на благо, для повчання” — пише святий апостол Павел (Рим. 15, 2).
Служіння ближньому не може бути без самовідданості й хреста. На добро люди частіше відповідають злом і невдячністю. Але чи є хрест важчий Хреста Христового?
Приклад Господа Ісуса, Котрий заради нас вичерпався повністю, нехай буде для нас допомогою й спонуканням до самовідданого служіння для блага інших.

Господь Ісус Христос є Творець усього, Життєдавець і Годувальник наш, Лікар душевний і тілесний. Він посилає достатньо плодів земних в їжу й насолоду нам. Він посилає з небес дощі ранні й пізні. Він гримить у колі небесному і страшно осяює блискавкою. Він викликає вітри із скарбів своїх. Ми Ним живемо, рухаємося і існуємо (Діян. 17, 28).

П’ять тисяч чоловік, крім жінок і дітей, отже більше десяти тисяч чоловік, слухали вчення Христа Спасителя, слухали цілий день і з такою насолодою насичувались нетлшою їжею, що забули про їжу матеріальну. Можливо, ці люди ще не скоро згадали б про їжу, якби не нагадали про це Спасителю його учні. Учні підійшли до Христа і сказали: «Місце тут пустинне і час вже пізній; відпусти людей, щоб вони у сусідніх містах і селах купили собі хліба». «Ви дайте їм їсти», — відповів Господь. Але що було дати, коли у всіх присутніх виявилося тільки п’ять хлібів і дві риби? Незважаючи на таку малу кількість, Христос звелів знайдене подати Йому, підняв очі на небо, благословив, переломив і дав учням хліби, а учні стали роздавати народові. І дивне діло — їли всі і наситилися, і навіть залишилася остача: і набрали дванадцять повних кошиків, ніби на доказ того, що не в уяві все це відбувалося, а насправді (Мф. 14, 14-21).
Господь Ісус Христос є Творець усього, Життєдавець і Годувальник наш, Лікар душевний і тілесний. Він посилає достатньо плодів земних в їжу й насолоду нам. Він посилає з небес дощі ранні й пізні. Він гримить у колі небесному і страшно осяює блискавкою. Він викликає вітри із скарбів своїх. Ми Ним живемо, рухаємося і існуємо (Діян. 17, 28).
А тому, користуючись різними дарами Божими, необхідно кожний день дякувати Богу за Його щедрість і бути щедрим до людей. В міру наших плодів любові й добрих діл і земля наповнюється плодами. Господь нічого не вимагає від нас за всі Свої дари. Всевдоволеному й Всеблаженому що від нас потрібно? Нічого, крім любові і виконання Його благої волі.
Яке зворушливе співчуття проявляє Господь до народу, який прийшов слухати животворяще Слово Його і зцілитися від недугів своїх!
Побачивши безліч народу, говорить Євангеліст, Господь зглянувся на них і зцілив хворих. Цим Він вчить нас любові і співчуттю до людей. Він показує нам приклад всякої чесноти. «Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам» (Ін. 13, 15). Звичайно, в межах можливого. Ви не можете зціляти? Але можете співчувати хворому, відвідувати його, втішити, допомогти. Ви можете нагодувати голодного, напоїти спраглого. Ми зобов’язані ділитися по можливості чим маємо з бідним, бо й мале Господь має силу примножити, тому той, хто подає нужденному, не збідніє. Апостоли мали тільки п’ять хлібів і дві риби і ця мала кількість стала великою.
В чуді Христовому заслуговує уваги і те, як Христос приступив до насичення народу. «Підняв очі на небо, благословив», — говорить Євангеліст. Звертання до Отця Небесного, прославлення Його, одним словом — молитва, ось що передувало цій благодатній Трапезі. І в нас є побожний звичай перед їдою звертатися з молитвою до Бога. Дороге це для нас чи не тому, що цей звичай освячений прикладом Самого Господа? Ми повинні наслідувати Христа, берегти цей звичай. Сідаючи за стіл, ми обов’язково повинні згадати Того, Хто дає нам їжу, а наситившись, — подякувати Йому. Хто Бога любить, той не може забути про Нього, користуючись Його дарами, коли і де б це не було.
Нинішнє Євангеліє вчить нас тому, що істинний хліб наш, хліб життя вічного є Господь Ісус Христос, і що ми повинні дбати не тільки про тлінне, але й про нетлінне, про їжу, яка дає життя вічне, про причащання Пречистого Тіла і Крові Христової, про слухання і читання слова Божого, яке є духовною їжею, про молитву, яка насичує душу благодаттю.
Коли народ після чудесного насичення почав ходити за Ісусом Христом, Він сказав: «Істинно, істинно кажу вам: ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка зостається на життя вічне, яку дасть вам Син Чоловічеський… Отець Мій дає вам істинний хліб з небес… Я є хліб життя; хто приходить до Мене, не відчуватиме голоду, і хто ввірує в Мене, ніколи не матиме спраги» (Ін. 6, 26-35).
Господи, кормлячи нас хлібом насущним, насити нас їжею нетлінною. Дай нам на всякий час і на всякому місці мати відчуття страху Твого, і щоб усе, що б ми не робили, було, за словом Апостола, на славу Твою. Амінь.