Історія вшанування Пресвятої Діви Марії починається з моменту явлення до Неї посланого від Бога в місто Назарет Архангела Гавриїла, який, ввійшовши в Її будинок, звернувся до Неї з вітанням, яке висловлює шанобливу повагу: «Радуйся, Благодатна» (Лк. 1, 28).

Шанування Божої Матері

Церква з глибоким благоговінням шанує Пресвяту Діву Марію, звеличену Богом за ангельську чистоту, глибоке смирення і найбільшу святість. У небесній славі, де божественне світло передається від одного ангельського ликостояння іншому, Пречиста Богородиця займає найближче до Престолу Божого місце й іменується Церквою «честнейшей Херувим и славнейшей без сравнения Серафим». Вшанування Церквою Богородиці проявилось у встановленні щорічних пам’ятей і святкувань всіх основних подій Її земного життя, звершених Нею знамень і чудес, милостей і благодіянь, які є проявом всеблагого і спасительного Божого Промислу.
Історія вшанування Пресвятої Діви Марії починається з моменту явлення до Неї посланого від Бога в місто Назарет Архангела Гавриїла, який, ввійшовши в Її будинок, звернувся до Неї з вітанням, яке висловлює шанобливу повагу: «Радуйся, Благодатна» (Лк. 1, 28).
Слова Ангела: «Радуйся, Благодатна!» і «Ти знайшла благодать у Бога» (Лк. 1, 30), співзвучні словам євангеліста Іоанна Богослова про Сина Божого, Який втілився, сповненого благодаті та істини (Ін. 1, 14). Пресвята Діва Марія здобувала благодать і святість як плід глибокого смирення й ангельської чистоти.
В Особі Божої Матері людство надало Сину Божому свою плоть і свою кров для того, щоб Він, спокутувавши й освятивши цю плоть, відновив союз між небом і землею, між Богом і людиною. Радість Благовіщення є разом з тим уже і початок хресної печалі і страждань.
Саме пришестя у світ Сина Божого — це і радість, це і початок жертовності божественної любові: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16). Ось свідчення божественної жертовної любові. Блага звістка Архангела Діві Марії є початком цієї любові.
Син Божий приходить на розп’яття, смерть і добровільне поховання, щоб дати людям визволення і вічну радість.
Найбільший дар благословення Господа благословенна Діва Марія здобула тому, що була смиренною Його рабою. Її будуть ублажати всі роди (Лк. 1, 48). Усі покоління людей, які прийшли завдяки Її смиренню до торжества в їхньому житті благодаті й істини (Ін. 1, 17), будуть прославляти Її як Матір Господа, і милість Всесильного Бога буде простиратися на всі покоління до тих, хто має страх Його (Лк. 1, 50).
Шанування Пресвятої Діви було встановлено в апостольській громаді (Діян. 1, 14), поширилося з Ізраїлю в Християнських Церквах, що утворилися в Сирії, Малій Азії, Італії й інших країнах древнього світу. Остаточно і загальноцерковно воно було утверджене на Халкідонському, 4 Вселенському соборі.
У найдавніших сказаннях про Пресвяту Діву потрібно, безсумнівно, бачити відголоски Святого Передання, на історичній основі якого Церква заснувала свята на честь Діви Марії. «Благовіствуй земле радість велику, небеса воспівайте славу Божию».
Через Пресвяту Діву Марію людині знову відкрилася глибина Любові Божої. Відкрилася дорога в Небо, спілкування з небожителями, зі св. Ангелами. Стало можливим для людини усе, що благоволив Господь, приготував і дарував людині для її користі і спасіння. Відкривається Небо, і Престол херувимський і Пресвята Діва; Церква на землі стає частиною Неба, де ми зустрічаємося з Богом і оновлюємося.

День П’ятидесятниці, зішестя Святого Духа іменується Днем Святої Трійці, оскільки цього дня розкрилася світові дія всієї Святої Трійці – її Трьох іпостасей, і люди навчилися поклонятися і прославляти Три лиця єдиного Божества.

Одкровення про Святу Трійцю, а все, що ми знаємо про Бога,
ми черпаємо з Божественного Одкровення, Божою милістю і промислом, було затримане до часів Нового Заповіту, до тих пір, поки не прийшов в світ Син Божий, Господь наш Іісус Христос, що приніс повноту Божественного Одкровення.
Послання та зішестя Святого Духа, явилося послідовним явищем за подією прославлення Сина Божого, Господа нашого Ііуса Христа, оскільки він своїми стажданнями і смертю розрушив перепону спілкування Бога з людиною. Зійшовши в день П’ятидесятниці на апостолів та учнів христових у вигляді вогненних язиків, він і після зішестя ніколи не залишав їх, але завжди діяв в них, а сьогодні діє в поширеній ними по свьому світу Церкві. Без Духа Святого не можливо увірувати в Іісуса Христа. Тільки силою і дією Святого Духа усвоюються заслуги Христові і виправдання, придбане Його стражданнями і смертю, і таким чином загальне викуплення стає надбанням кожного особисто. В цьому полягає дія святого Духа, яка розпочалася в день П’ятидесятниці і продовжується і в наші дні.
Живоначальна Трійця — найвеличніша таємниця. Свята Церква вчить нас, виходячи з Одкровення Божого, що Бог — єдиний по істоті і троїчний в особах – Отець, Син і Дух Святий.
Отець є Бог, Син є Бог, Святий Дух є Бог, але це не три Боги, а три Божественних лиця є один і той же Бог, тому що всі три лиця мають одне і те ж єство, одне і те ж Божество, одну владу, одну славу, одне поклоніння. Бог один. Іпостасі святої Трійці не зливаються і не розділяються. І ця догматична істина є основою Християнської віри.
Свята Трійця — Бог Єдиний по суті і Троїчний в Особах: Отець, Син і Дух Святий — є найбільша таємниця християнської віри. Перед свідомістю шукаючого порятунку першою у ряді догматичних істин стоїть істина буття Бога, Єдиного сутністно і Троїчного в Особах.
Важко і неможливо людському розуму повністю зрозуміти, що таке Бог Троїчний в Особах і Єдиний сутнісно. Як можуть бути три одним і один — трьома? Збагнути важко, але тому це і є Таїнство. Свята Церква учить, що всяка таємниця, що стосується Божества і духовного життя, пізнається і осягається самим життям людини через зусилля і через релігійний досвід.
Щоб пізнати Божественну таємницю, людина повинна перш за все увійти до сфери божественної духовності, бо тільки подібним пізнається подібне.
Охоронниця Божественного Одкровення і знання — свята Церква Христова веде людину по шляху постійного пізнання. Вона дає нам в допомогу образні порівняння, символи. Бог, в Святій Трійці поклоняємий, відкриває Себе світу і людям, настільки, наскільки це корисно і спасено людині, в історії домобудівництва нашого спасіння, у всьому оточуючому нас світі. Символ і присутність Святої Трійці ми бачимо у всьому і усюди.
Своїм розумом і просвітленою вірою ми можемо дійти до розуміння деяких таїн, якщо порівняємо їх з природними явищами. Так і з таємницею Святої Трійці.
Подивимось на струмок. Він має джерело, русло і воду. Всі три речі в сукупності і складають струмок. І без будь якої з них він перестає ним бути.
Подивимось на сонце. Ми бачимо лише одне тіло, ціле світло і ціле тепло. Однак світло не є сонячним колом чи теплом, , як і тепло не є сонцем чи світлом.
Три різні речі в одній істоті – нероздільні і різні одночасно.
Поглянемо на дерево. Є одна річ, що починається з кореня, розвивається в стовбурі і завешується в листі та плодах. Три різні речі в одній.
Ці порівняння взяті із матеріального світу, який як ехо відображає нам Творця.
Кожний з нас носить в собі образ Святої Трійці. Бог сказав при створенні Адама: «Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою». Адам, по вченню Симеона Нового Богослова, завдяки єднанню з Богом-Світлом, був по благодаті потрійним: складався з тіла, душі і благодаті Божественного Духу.
В нашій душі, яка в єстві своєму є образ Бога єдиного, є розум—образ Бога Отця; є пізнання, яке походить від розуму, — образ Сина; є любов, яка виходить від розуму, — образ Святого Духа.
Ми — образ Святої Трійці, наше тіло—храм Божий. Будемо гідними носіями образу і подоби Божої, гідними Отця, що створив нас, Сина, що викупив нас, і Духа Святого, що освятив нас.

Третя неділя Великого посту іменується Хрестопоклонною. Назву вона отримала таку тому, що в цей день виноситься на поклоніння Животворящий хрест і прославляються спасительні заслуги розп’ятого Господа слави.
В нинішній день свята Церква пропонує вчення Христа-Спасителя про несіння хреста, який повинен взяти кожний, хто бажає йти за Господом.

Пройшла половина посту і Церква підкріплює хресною силою знесилених в пості й подвигу, закликає до покаяння і очищення тих, котрі ще не приступили до цього.
Чому ми покланяємося Хресту? Тому що віддаємо шану Тому, Котрий звершив на ньому справу нашого спасіння. На хресті в страшних муках Господь благоволив прийняти смерть, щоб оживити весь рід людський. До спасительного подвигу Христа ми були противниками Богу, знаходилися у ворожнечі з Ним. Хресною смертю Христос примирив нас з Богом, з небом і один з одним.
Вмерти за своїх супротивників, за ворогів своїх — випадок винятковий в історії людства. Христос прийняв смерть не за друзів своїх і приятелів, Він вмер за ворогів Своїх, за грішників. Ми вихваляємо вчинок Божественної любові, здійснений на хресті заради нас грішних, ми схиляємося перед Животворящим хрестом, охороняємо себе силою хреста і освячуємося від нього.
Хрест Христов просвічує нас Божественним розумінням, допомагає вникнути в суть Божественної любові до світу і до людини. Ми молимо сьогодні Бога, щоб Він вклав у наш розум і серце частинку Своєї всеохоплюючої любові. Нехай ця частинка любові допоможе нам у дні святого Великого посту подумати про себе і про людей, уникати гріхів і пороків, обновитися душею і тілом. І цього буде достатньо. По нашій любові пізнають нас, чиї ми діти і учні.
Вклоняючись Божественній жертовній любові, що явлена світові на хресті, ми шануємо сьогодні й надію, яку Господь дарував нам через Свої хресні страждання. Коли світ знаходився у безнадійному стані, Господь здійснив свої обітниці і явився світові. Він помер на хресті в ганебних муках, був покладений у гріб і похований. Запечатано було його гріб. Здавалося, наступив кінець будь-якій надії, але саме у цей момент засіяла з гробу правда і надія для всього світу і всього людства. Прославляючи Хрест і Божественну любов, ми славимо сьогодні ту надію, яку Господь нам дарував Своєю перемогою, надію на наше всезагальне воскресіння. “Він — початок, первісток з мертвих” (Кол. 1, 18).
Проходячи період Великого посту, ми віримо, що, відкидаючи всяку гріховну пітьму, ми причащаємося світла оновлення й воскресаємо для нового життя.
Недостатньо, браття й сестри, тільки вникати в глибину Божественної милості і довготерпіння. Важливо, щоб кожний з нас причастився цієї милості й наслідував їй у своєму довготерпінні та всепрощенні, в любові й милосерді.
Христос здійснив свій подвиг з хрестом і на хресті. Не обмине ця чаша й кожного земнородного. Кожний повинен нести свій хрест. По-людськи ми не завжди погоджуємося з цим, несучи хрест, нарікаємо і знемагаємо. Одних приводить хрест до перемоги, інших — до поразки. Святе Письмо називає Христа наріжним каменем, Сам же Христос говорить: “Той, хто впаде на камінь цей, розіб’ється, а на кого він упаде, того роздавить” (Мф. 21, 44). Коли ми несемо свій хрест за прикладом Христа з його допомогою, з довготерпінням і любов’ю, він буває для нас славою. Коли ж ми несемо його з надією тільки на себе, з наріканням і відчаєм, це може призвести до нашого безчестя.
Устами Христа Спасителя Церква сьогодні пропонує віруючим, які поклоняються хресту і цілують його, взяти свій хрест і йти впевнено тернистим, славним, вказаним Христом шляхом, котрий приводить до вічної слави. Згадуючи страшні страсті і Животворящий хрест, вільне поховання і триденне воскресіння, сидіння праворуч і славне друге пришестя Христове, будемо молити Його, щоб Він охоронив нас силою чесного і Животворящого хреста, зміцнив наші слабкі сили і освятив наш розум та почуття, щоб нам достойно і праведно донести свій життєвий хрест до сяючих вершин Царства Небесного. Амінь.

Святих апостолів Петра і Павла Православна Церква називає Первоверховними. Цим почесним найменуванням вони відзначені, бо особливо потрудилися в поширенні Христового вчення серед язичницьких народів і показали найвищі зразки відданості і любові до Божественного Учителя і Його справи на землі.

Святих апостолів Петра і Павла Православна Церква називає Первоверховними. Цим почесним найменуванням вони відзначені, бо особливо потрудилися в поширенні Христового вчення серед язичницьких народів і показали найвищі зразки відданості і любові до Божественного Учителя і Його справи на землі.
Постійно підтримувані благодаттю Святого Духа, вони навертали до Христа тисячі людей, змушували мовчати уста мудреців тодішнього світу, хвилювали й підкоряли своєю проповіддю людські серця. Згадаємо, скільки бід і скорбот зазнали вони. “Я думаю, — пише св. апостол Павло до корінфян, — що нам… Бог судив бути ніби засудженими на смерть, бо ми були позорищем світові, терпимо голод і спрагу, і наготу і побої, і поневіряємось, ганьблять нас, ми благаємо: ми як сміття для світу, як порох, що усі топчуть донині” (1 Кор. 4, 9–13). Святий апостол Петро виявив свою любов і відданість Господеві ще в дні земного життя Спасителя. До покликання свого на труди апостольські він носив ім’я Симон і жив у галілейському містечку Віфсаїді. Господь же назвав нового учня Кифою, що означає арамейською мовою “камінь”, “скеля”. У грецькій мові цьому слову відповідає “петрос” або “петра”. Відтоді новонавернений апостол зробився палким послідовником Христовим, Його учнем і постійним супутником.
Самовіддана любов до Христа відкривала Петрові Божий Промисл. Він перший сповідав Іісуса Сином Бога Живого (Мф. 11, 16). Почувши новину після Воскресіння Господа, він перший біжить до гроба Христа, а пізніше говорить Йому: “Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе” (Ін. 21, 16). Після зішестя Святого Духа Петро першим серед апостолів почав голосно проповідувати віру в Христа, і багатьох людей-язичників та іудеїв навернув до християнської віри. Апостол Петро мученицьки закінчив на хресті своє життя, кров’ю засвідчивши відданість слову Христа.
У всій історії Вселенської Церкви ледве знайдеться інша особа так відома християнському світу, як святий Павло. До покликання на благовісницьке служіння він носив ім’я Савл та був ревним охоронцем фарисейських законів. Сам Христос переродив його з “вітхої” і зробив “новою” людиною та просвітив його світлом істини. І від цього часу не стало Савла, а з’явився Павло — цей “обраний сосуд” Божий і другий Первоверховний апостол.
Своє апостольське служіння Павло проводив під безпосереднім і явним керівництвом Божим. “Сповіщаю ж вам, браття, — пише апостол галатам, що Євангеліє… я прийняв… і навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа” (Гал. 1, 11–12). Великою була могутність проповіді апостола, він добре потрудився для поширення віри Христової. Апостол Павло особисто не бачив Христа, не був серед учнів за Його земного життя, але своїм просвіченим, ясним і багатогранним розумом назавжди визнав, що Христос — це дійсно обітований Месія, котрий прийшов спасти увесь рід людський, і хто у Христі, той нове творіння, нова людина. Апостол Павло теж дістав вінець мученицької смерті, хоча на відміну від апостола Петра його не розіп’яли, а як римському громадянинові стяли голову мечем.
Великою була нагорода Первоверховним апостолам ще за часів їх земного життя. Святий апостол Петро був удостоєний стати свідком найважливіших подій в житті Христа-Спасителя – Гефсиманської молитви і Божественної слави на горі Преображення. А святому апостолу Павлу було дано бути восхищенним до третього неба, за його висловом, до раю, де він чув невимовні слова, котрих людина не в змозі і переказати.
Перед нами люди, які своїм життям вчать нас: якщо згрішив — то покайся, якщо потерпів падіння — то вставай, виявив слабкодухість — зміцнюйся надією на Бога, віруй в Нього, люби Його. І такий шлях праведного життя у Господі нашому Іісусі Христі і приведе нас до наслідування життя вічного.
Слово апостол з грецької перекладається як посланець. Всі ми послані Богом в цей світ щоб постигати вічну првду і істину і свідчити про неї своїм буттям і життям, тобто жити згідно Божих заповідуй та божественного закону. Це споріднює нас зі всіма святими апостолами і особливо з Первоверховними, яких церква вшановує в понеділок тижня що наступає.

З ласки Божої кожна країна і кожний народ, а, нерідко, й місто мають у своїй історії просвітителя. Господь вибирав із середовища людей обранців Своїх і через них просвітлював світлом віри народ Свій.

Славить похвалами Рим Петра і Павла, через котрих увірував у Христа Ісуса, Сина Божого; Асія, Ефес і Патмос — Іоана Богослова; Індія — Фому; Єгипет — Марка; кожна країна, місто і народ шанують і прославляють своїх наставників, які навчили їх християнській вірі.
Святий апостол Павло заповідує нам: «Пам’ятайте наставників ваших, котрі проповідували вам слово Боже, і … наслідуйте віру їх» (Євр. 13, 7). Прислухаючись до заклику святого Апостола, ми славимо і ублажаємо сьогодні просвітителя і хрестителя Русі рівноапостольного великого князя Володимира.
Зглянулося всемилостиве око благого Бога на князя Володимира — і засіяв у серці його розум; він зрозумів суєту ідольської омани і віднайшов єдиного Бога, Котрий створив усе видиме і невидиме. Загорівся він духом і забажав серцем бути християнином і навернути всю свою землю в християнство. З благої любові Божої до роду людського це здійснилося. Увійшовши у святу купіль, відродився Володимир від Духа і води, і звелів він усьому народу своєму хреститися в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. З того часу земля наша почала прославляти Христа з Отцем і Святим Духом. Просвітило землю нашу сонце Євангелія, руйнувалися капища, зводилися церкви, хрест освятив міста, ідоли були скинуті і з’явилися ікони святих, почала підноситися безкровна жертва, фіміам, який підносився до Бога, освятив повітря.
Князь Володимир — складна історична особистість. В його особі ми можемо бачити сьогодні, як у дзеркалі, себе, з усією складністю своїх характерів, мінливістю нашої поведінки, з піднесеннями і падіннями. Господь зволів вибрати саме таку людину, щоб повністю явити в ньому чудо, котре творить з людьми свята віра.
Що ж дала християнська віра князю Володимиру і країні нашій? Грішний і буйний язичник Володимир став натурою побожною. Його навернення до Христа було справжнім, інтимним, глибоким. Перетворення його характеру і розрив з гріхом були гідні подиву. «Здобув єси неоціненний бісер Христа, обравшого тебе, яко другого Павла, і зтрясшого сліпоту у святій купелі душевну вкупі і тілесну,» — співає про нього Церква.
Свята віра змінила Володимира, допомогла йому почути слово Господнє, сказане царю Навуходоносору пророком Даниїлом і за цим словом влаштувати своє життя: «спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи — милосердям до бідних» (Дан. 4, 24).
Милостиня до людей дала йому велику ласку у Бога, як присному рабу Христовому. В цьому переконують нас слова Святого Письма: «Милість же підноситься над судом» (Як. 2, 13); «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5, 7); «хто звернув грішника з облудної путі, спасе душу від смерті і покриє безліч гріхів» (Як. 5, 20). Якщо Господь Бог подасть таку нагороду за навернення однієї людини з облудного шляху, то яке блаженство здобув князь Володимир? Адже він не тільки сам навернувся до Христа, але і як володар і вождь турбувався за навернення свого народу. Від нього, як від вогнища, загорілися вогні віри в серцях його людей. Віра очистила народ від грубої омани ідолопоклонства, змінила характери людські. В християнській вірі — витоки нашої вітчизняної культури. Віра поклала основу нашій писемності, живопису, архітектурі. Віра внесла в життя нашого народу, в сім’ю та суспільство гуманні принципи. Віра, котру Господь дарував нам через князя Володимира, була достойним сіянням, що принесло достойні плоди духа. Вона прославила сонми святих угодників — наших співвітчизників, котрі просять Бога за нашу землю, за нашу святу Церкву, за наш народ.
Ублажаючи просвітителя і хрестителя Русі, постійного заступника перед Богом і нашого молитвеника рівноапостольного великого князя Володимира, будемо, берегти віру православну і влаштовувати життя своє відповідно до Євангелія. Все це вимагає трудів та зусилля, але з нами Бог, Котрий дав нам неоціненний дар віри і допомагає виростати нам в міру віку Христового. З нами молитовна допомога рівноапостольного Князя.
Щоб зберегти віру, недостатньо одного знання. Можна прекрасно знати Святе Письмо, його священні веління — і бути поганим християнином. Справжнім християнином буде той, хто до знання про віру, про Бога, про Церкву приєднає ще церковний досвід, істинне християнське життя.
Помолимося всеблагому Богу, Котрий просвічує й освячує усяку людину, що приходить у світ, щоб за молитвами нашого просвітителя святого князя Володимира Він зміцнив нашу віру і допоміг нам, перемагаючи все суєтне, гріховне і житейське, бути достойними дітьми своєї Церкви і Вітчизни, спадкоємцями життя вічного.

В другій частині молитви ми просимо Бога дати нам те, що освячує і перетворює людину: «Дух же целомудрія, смиренномудрія, терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму».

В першій частині молитви святого Єфрема Сиріна, ми просимо Бога позбавити нас від духу неробства, смутку, любоначалля і марнослів’я. В другій частині молитви ми просимо Бога дати нам те, що освячує і перетворює людину: «Дух же целомудрія, смиренномудрія, терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму».
Целомудріє, що в перекладі з слов’янської сучасною мовою передається, як цнотливість, містить в собі цілісність і мудрість, духовно-етичну гармонію, абсолютну чистоту помислів і вчинків. Целомудренною можна назвати таку людину, яка не тільки бореться із страшними гріхами, але і прагне викорінювати з свого серця нечисті помисли і бажання. Праця ця вимагає великих зусиль. Зберегти целомудріє в житті, в справах, в поведінці, в міркуваннях, повернути собі цілісність і мудрість, якщо вони були загублені, — задача кожної людини.
Посилене бажання бути целомудренним, яке тісно пов’язувалося з подвигом посту, молитви і покаяння, повертало багатьом цю святу чесноту і цей прекрасний, мудрий стан. Прикладом тому є — преподобна Марія Египетськая і багато інших подвижників благочестя.
Целомудріє народжує смиренномудріє. Ми просимо у Господа смиренної мудрості і мудрого смирення. Смиренномудрою може називатися така людина, яка глибоко вникає в зміст свого життя і свого людського призначення, усвідомлює, чого від неї чекає Господь, який дав їй життя, подих і все, що вона має. Така людина аналізує свої вчинки, оцінює вчинки оточуючих, є вибагливою до себе і поблажливою до немочі інших. Смиренномудріє відкриває людині очі, підводит її на вищу ступінь досконалості.
Гордість – аптипод смирення, вона затьмарює людині очі, принижує її, робить взразливою і роздратованою. Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать. Смиренномудрий виразніше усвідомлює руйнівну силу духу неробства і ліності, відчаю, любоначалля і зверхності, марнослів’я. Людина, що володіє целомудрієм — є смиренномудрою, вона реально оцінює добро і зло, знає, що життя — боротьба, а вдосконалення — пожиттєвий подвиг.
Потрібно величезне зусилля і терпіння, щоб зберегти себе в чистоті і правді, тому-то терпіння ми і просимо у Господа. Терпіння — свята чеснота, без якої не можна жити в цьому світі. Її освятив Сам великомилостивий і довготерпеливий Господь. Терпіння пом’якшує житейські труднощі, позбавляє від роздратування і відчаю, народжує мужність, укріплює надію на божу допомогу, та допомогу і силу святого хреста, на свої власні сили, які Бог благословляє і зміцнює. Терпіння народжує спокій, розсудливість, смирення, побожність і молитву. Той хто терпить до кінця, той по слову Євангелія, — наслідує спасіння.
Терпіння тісно пов’язане з любов’ю, яка вінчає все. Святий апостол Павел говорить: «Якщо я роздам все своє майно і віддам тіло моє на спалювання, а любові не маю, немає мені в тому ніякої користі» (1 Кор.13,3).
Молитвою преподобного Єфрема Сиріна ми просимо у Бога: «Дух… любові даруй мені, рабу Твоєму». Любов — це не тільки чеснота. Це сама сутність життя. Бог є Любов і по імені, і по єству. Любов з’єднує людину з Богом, Джерелом любові. «Любов долготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не превозноситься, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, а сорадуеться істині, все покриває, всьому вірить, всього сподівається, все переносить» (1 Кор. 13,4-7). Ось що таке любов, про яку ми просимо в ці святі дні, дні молитви і покаяння. Без любові до Бога і людей буде марний наш піст і подвиги.
Господи! Даруй же нам дух целомудрія, смиренномудрія, терпіння і любові.

Господь наш Ісус Христос неодноразово провіщав про Свої страждання: “Ось, ми йдемо до Єрусалиму, і Син Людський виданий буде первосвященикам і книжникам, і осудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам, і знущатимуться над Ним, і битимуть Його, і обплюють Його, і уб’ють Його; і на третій день воскресне” (Мф. 20, 19). Так Він заздалегідь говорив про Своє приниження і про грядущу чашу страждань, котру Він випив за рід людський.

Все життя Христа Спасителя – це служіння спасінню людей. “Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох” (Мф. 20, 28).
Він і нині очищає і відроджує нас у святому хрещенні, освячує благодаттю Святого Духа в миропомазанні, священнодіє в Літургії, як вічний Первосвященик, приймає нашу сповідь і відпускає гріхи в таїнстві Покаяння, просвіщає, керує у священстві, благословляє подружній союз на благословенне народження і виховання дітей в таїнстві Шлюбу, як Лікар душ і тілес, лікує наші немочі в таїнстві Єлеоосвячення. Він невидимо присутній з нами, за власною Його обітницею “Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них… Я з вами по всі дні до кінця віку. Амінь» (Мф. 28, 20).
У нас тепер Великий піст. Піст освячений Спасителем, Котрий постив сорок днів і ночей. Словом і прикладом Господь узаконив піст. Піст і молитва – найвірніша зброя проти диявола й багатопристрастної плоті. Постом і молитвою ми готуємося до зустрічі страсних днів. Страсті – це спасительна жертва нашого Господа, котра завершилась Його смертю на хресті, перед якою Він сказав: “Звершилося!”. Все Господь зробив і продовжує робити для нашого спасіння. В Божественній літургії Він щоденно подає вірним Своє пречисте Тіло і животворящу Кров на відпущення гріхів, на зцілення душі і тіла, в життя вічне.
Христос з нами повсякденно. Він служив і служить нам. За Його прикладом ми повинні служити один одному любов’ю. Всі ми у Христі – члени одного тіла, брати один одному, і тому за вірою, з обов’язку, за переконанням розуму й серця повинні служити один одному, жити не тільки для себе, але й для інших. “Ми, сильні, повинні терпіти немочі безсильних і не собі догоджати. Кожен з нас повинен догоджати ближньому на благо, для повчання” — пише святий апостол Павел (Рим. 15, 2).
Служіння ближньому не може бути без самовідданості й хреста. На добро люди частіше відповідають злом і невдячністю. Але чи є хрест важчий Хреста Христового?
Приклад Господа Ісуса, Котрий заради нас вичерпався повністю, нехай буде для нас допомогою й спонуканням до самовідданого служіння для блага інших.

Господь Ісус Христос є Творець усього, Життєдавець і Годувальник наш, Лікар душевний і тілесний. Він посилає достатньо плодів земних в їжу й насолоду нам. Він посилає з небес дощі ранні й пізні. Він гримить у колі небесному і страшно осяює блискавкою. Він викликає вітри із скарбів своїх. Ми Ним живемо, рухаємося і існуємо (Діян. 17, 28).

П’ять тисяч чоловік, крім жінок і дітей, отже більше десяти тисяч чоловік, слухали вчення Христа Спасителя, слухали цілий день і з такою насолодою насичувались нетлшою їжею, що забули про їжу матеріальну. Можливо, ці люди ще не скоро згадали б про їжу, якби не нагадали про це Спасителю його учні. Учні підійшли до Христа і сказали: «Місце тут пустинне і час вже пізній; відпусти людей, щоб вони у сусідніх містах і селах купили собі хліба». «Ви дайте їм їсти», — відповів Господь. Але що було дати, коли у всіх присутніх виявилося тільки п’ять хлібів і дві риби? Незважаючи на таку малу кількість, Христос звелів знайдене подати Йому, підняв очі на небо, благословив, переломив і дав учням хліби, а учні стали роздавати народові. І дивне діло — їли всі і наситилися, і навіть залишилася остача: і набрали дванадцять повних кошиків, ніби на доказ того, що не в уяві все це відбувалося, а насправді (Мф. 14, 14-21).
Господь Ісус Христос є Творець усього, Життєдавець і Годувальник наш, Лікар душевний і тілесний. Він посилає достатньо плодів земних в їжу й насолоду нам. Він посилає з небес дощі ранні й пізні. Він гримить у колі небесному і страшно осяює блискавкою. Він викликає вітри із скарбів своїх. Ми Ним живемо, рухаємося і існуємо (Діян. 17, 28).
А тому, користуючись різними дарами Божими, необхідно кожний день дякувати Богу за Його щедрість і бути щедрим до людей. В міру наших плодів любові й добрих діл і земля наповнюється плодами. Господь нічого не вимагає від нас за всі Свої дари. Всевдоволеному й Всеблаженому що від нас потрібно? Нічого, крім любові і виконання Його благої волі.
Яке зворушливе співчуття проявляє Господь до народу, який прийшов слухати животворяще Слово Його і зцілитися від недугів своїх!
Побачивши безліч народу, говорить Євангеліст, Господь зглянувся на них і зцілив хворих. Цим Він вчить нас любові і співчуттю до людей. Він показує нам приклад всякої чесноти. «Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам» (Ін. 13, 15). Звичайно, в межах можливого. Ви не можете зціляти? Але можете співчувати хворому, відвідувати його, втішити, допомогти. Ви можете нагодувати голодного, напоїти спраглого. Ми зобов’язані ділитися по можливості чим маємо з бідним, бо й мале Господь має силу примножити, тому той, хто подає нужденному, не збідніє. Апостоли мали тільки п’ять хлібів і дві риби і ця мала кількість стала великою.
В чуді Христовому заслуговує уваги і те, як Христос приступив до насичення народу. «Підняв очі на небо, благословив», — говорить Євангеліст. Звертання до Отця Небесного, прославлення Його, одним словом — молитва, ось що передувало цій благодатній Трапезі. І в нас є побожний звичай перед їдою звертатися з молитвою до Бога. Дороге це для нас чи не тому, що цей звичай освячений прикладом Самого Господа? Ми повинні наслідувати Христа, берегти цей звичай. Сідаючи за стіл, ми обов’язково повинні згадати Того, Хто дає нам їжу, а наситившись, — подякувати Йому. Хто Бога любить, той не може забути про Нього, користуючись Його дарами, коли і де б це не було.
Нинішнє Євангеліє вчить нас тому, що істинний хліб наш, хліб життя вічного є Господь Ісус Христос, і що ми повинні дбати не тільки про тлінне, але й про нетлінне, про їжу, яка дає життя вічне, про причащання Пречистого Тіла і Крові Христової, про слухання і читання слова Божого, яке є духовною їжею, про молитву, яка насичує душу благодаттю.
Коли народ після чудесного насичення почав ходити за Ісусом Христом, Він сказав: «Істинно, істинно кажу вам: ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка зостається на життя вічне, яку дасть вам Син Чоловічеський… Отець Мій дає вам істинний хліб з небес… Я є хліб життя; хто приходить до Мене, не відчуватиме голоду, і хто ввірує в Мене, ніколи не матиме спраги» (Ін. 6, 26-35).
Господи, кормлячи нас хлібом насущним, насити нас їжею нетлінною. Дай нам на всякий час і на всякому місці мати відчуття страху Твого, і щоб усе, що б ми не робили, було, за словом Апостола, на славу Твою. Амінь.

В історії блудного сина кожний грішник може і повинен побачити себе, свою долю, свої помилки і разом з тим можливість повернення. Кожний може і повинен відчути, наскільки благодатно і радісно перебувати в домі батька, користуватися батьківською любов’ю, і наскільки боляче буває, коли ми відступаємо від батьківських заповітів, живемо самодовільно, гріховно, можна сказати, даремно.

Проповідь в неділю про блудного сина

Другу з підготовчих до Великого посту неділь Церква іменує неділею про блудного сина. Цього дня за Божественною літургією читається притча Христа Спасителя про блудного сина.
Історію блудного сина ми можемо зустріти не тільки в Євангелії, але і в нашому житті — суспільному, сімейному і особистої, в тому житті, яке ведуть люди, не зважаючи на етичні принципи, живучи із власної волі і керуючись тільки своїми егоїстичними міркуваннями.
Слухаючи притчу про блудного сина, ми завжди засмучуємося печаллю батька, що втратив сина, і печаллю сина, що виявився у скрутному становищі після того, як він витребував частину батьківського маєтку, пішов в далеку країну і, живучи там блудно, розточив своє багатство. Але разом з тим, слухаючи притчу, ми і радіємо радістю батька, який дочекався повернення блудного свого сина, і радістю блудного сина, що знайшов в собі силу волі, щоб з покаянням повернутися до батька.
В історії блудного сина кожний грішник може і повинен побачити себе, свою долю, свої помилки і разом з тим можливість повернення. Кожний може і повинен відчути, наскільки благодатно і радісно перебувати в домі батька, користуватися батьківською любов’ю, і наскільки боляче буває, коли ми відступаємо від батьківських заповітів, живемо самодовільно, гріховно, можна сказати, даремно.
Цією притчею Господь показує віруючій людині її відношення не із земним батьком, хоча і це не було виключено, а з Батьком Небесним, показує, в яких відносинах ми повинні знаходитися з Богом і в яких дійсно знаходимося.
Господь — Батько всіх людей. Всі люди — чада Отця Небесного, і між ними існує єдність спільності. У Отця Небесного багато любові, багато милосердя і щедрот. І оскільки Він є найвища і абсолютна Любов, його милості щедро виливаються на всіх — добрых і злих, покірних і непокірних дітей. Отець Небесний дав нам життя, і все необхідне для життя земного і для життя вічного. Ми ж, Його діти, не завжди правильно і гідно користуємося дарами свого Батька: частіше за все ми керуємося власними розрахунками, бажанням задовольнити низменні пристрасті і порочні запити гріховного розуму і плоті.
Отримавши від Отця Небесного саме життя і все необхідне для життя, ми норовимо відійти далеко убік, подалі від Його очей. Варто зробити тільки один крок убік від світла, як нас вже охоплює і підкоряє темрява. А добровільно обравши її, ми, безпорадні, намагаємося чогось шукати: помилкового щастя, гріховних насолод, неправедних друзів, торгуємо батьківським майном і в гонитві за задоволеннями, розтринькуємо своє майно, витрачаємо свої здібності, виснажуємо свої фізичні сили. Ми віддаємо себе тимчасовим, суєтним і скороминучим благам, забуваючи про блага вічні.
Якщо кожний з нас знайде в собі силу і мужність подивитися на себе, то не буде потрібно особливих доказів, щоб переконатися в тому, що всі ми, блукаючи в цьому житті, дуже сподіваємося на себе, і менше всього пам’ятаємо про силу, правду і, головне, про любов Отця Небесного. Бредемо часом, крок за кроком втрачаючи залишки сил і світла, наповнюючись безвихідною тугою. Але наступає день — і дай Бог, щоб для кожного блудного сина він наступив, — коли, втративши все і пізнавши гіркоту розчарувань і безвихідності, ми починаємо порівнювати життя в батьківському домі з блудним життям на далеких дорогах розпусти, помилок і спокус. І благо тій людині, яка, подібно євангельському блудному сину, опам’ятається нарешті і, зрозумівши істинну ціну речей і подій, що оточували його, повернеться в отчий будинок.
Євангельський блудний син повернувся до батька після довгого і складного життя, втративши не лише майно, а і самого себе. Прийшов до батька — і все отримав знову, хоча сподівався не на права синівства, а останнього найманця.
Кожний з нас, незалежно від того, наскільки далеко він пішов від батьківського дому, від Церкви, від Бога, від правди, якщо тільки схаменеться, прийде в розум і знайде в собі силу знов повернутися до джерела світла і любові, негайно отримає прощення і колишню любов Небесного Отця.
Блудний син, оповідає Євангеліє, ще далеко був на шляху до батьківського будинку, а батько вже вийшов до нього назустріч, простягнув свої обійми і покрив сина любов’ю і прощенням.
Якщо грішник знаходить в собі силу і свідомість знов повернутися до Батька, Господь повертає йому те багатство, яке він безрозсудно розтратив на гріховних дорогах життя, повертає колишнє синівство.
Блудний, але син… І як це важливо завжди пам’ятати. Син… Син Отця Небесного. Якими б грішними ми ні ставали в нашому житті, якщо ми втратили істину, отчий дім, але залишилися синами, то це вже все: і можливість, і надія, і порятунок. Головне — не втратити зовсім відчуття синовства, пам’ятати, що є можливість виправитися і знов знайти батьківську любов.
Вводячи нас в дні Великого посту, Церква нагадує нам про цю радісну і щасливу можливість.
Хай же Господь, що знає не тільки наші справи, але і помисли, не позбавить нас благодатного дару синовства і свідомості того, що ми всі діти Небесного Оця, бо ця свідомість завжди допомагатиме негідному стати гідним, неправедному — праведним, тому що заблукав повернутися на шлях правий, зниклому знайтися, загиблому повернутися до життя.

Вслухаючись у Євангельській благовіст, ми перш за все схиляємось перед могутністю і милосердям Божим. Ми схиляємося також перед вірою двох сліпих, котрі, не бачивши тілесними очима, побачили Бога очима свого серця. Бачення духовне привело їх до Джерела всякої утіхи, а через це і до прозріння тілесного.
Страшно не бачити світла фізичними очима, а ще гірше бути сліпим духовно.

Як темні хмари заслонять від нас сонце і не дають можливості прорватися його променям, так наша духовна сліпота, гріхи наші й пороки заслоняють від нас Господа, не дають нам можливості побачити світло Христове. Сліпота тілесна — страшна недуга, а духовна — ще страшніша. Тілесний зір — великий дар, але тимчасовий, духовний же зір — дар вічний, який піде з нами в потойбічне життя. Цей дар – віра, Яку ми отримуємо від Бога.
Віра зодягнула нас у світлий одяг Божественної благодаті в святих Таїнствах Хрещення й Миропомазання, вона освячує і зміцнює нас у других таїнствах, ми її бережемо, проходячи через усі труднощі земної долі, плаваючи у хвилях житейського моря. Цей дар Господній освічує й освячує нас, примножує знання й освячує почуття, відкриває тайну життя тимчасового й вічного, дає щастя доторкнутися до того, що є святе й блаженне.
Найдосконаліша радість, котру дає нам віра, — це знання про Бога, вірою ми пізнаємо Його буття, Його недоступність і присутність скрізь, Його велич і милість, Його любов і справедливість.
Віра відкриває нам Христа Спасителя в Котрому — життя і світло людям (Ін. 1, 4). «Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Котрий в лоні Отця, явив (Ін. 1, 18).
Ми віримо Його слову і Його ділам. «Віруючим в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1, 12). Ми знаємо, що він прийшов на землю заради спасіння людей, освятив її своїми стопами і благодаттю Духа Святого. Він приніс на землю євангельську правду, Він — наш Спаситель, Котрий страждав, був похований і воскрес. Віруючий в Нього, коли і помре, оживе (Ін. 11,25).
Вірою ми осягаємо тайну Церкви, заснованої Христом для нашого спасіння. Все, що відбувається в Церкві та пов’язане з нею — діло Боже. Слово законовчителя Гамаліїла: «Бо якщо це починання і це діло від людей, то воно зруйнується; а якщо від Бога, то ви не можете знищити його…» (Діян. 5, 38-39), — підтвердили і виправдалися двохтисячолітньою історією Церкви. Христос вказав нам шлях, яким повинні ми прямувати, підносячись серцем до горнього, до вічного. Віра поєднує нас із Христом і одного з другим: «У багатьох з тих, що увірували, було одне серце й одна душа…» (Діян. 4, 32). Віра пояснює нам смисл життя з його перемогами й поразками, з удачами й невдачами, з його радощами й скорботами. Все посилається на благо наше й удосконалення. Терпінням і доброчесністю людина творить собі добре, злим — зле. На землі нам дані усі можливості творити своє майбутнє.
Віра дає нам радість молитви, бесіди з Богом. Молитва, і однієї людини, і сукупності людей, окриляє людей, поєднує їх зі святими небожителями у спільному славослов’ї, проханнях і подяках, що посилаються Богові, на які Господь по-батьківськи відповідає.
Тільки віра може призвести до щирого й спасительного покаяння, яке прощає і очищає нас. Віра приводить нас до великої радості єднання з Господом в таїнстві святого Причащання, єднання з Тим, Котрий не перестає закликати нас: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф. 11,28).
Старозавітні пророки мали від Бога одкровення про Христа, про Божу Матір. Вони очами віри бачили майбутнє, ми ж маємо теперішнє. З нами Бог! «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18, 20). Святі пророки, особливо псалмоспівець Давид, передбачували велич Божої Матері: «Праворуч тебе стоїть цариця в золоті офірськім. …У різнобарвно гаптованих шатах ведуть її до Царя» (Пс. 45, 10, 15). Але вони не знали повноти тієї радості, котру знаємо ми, звертаючись до Неї, Заступниці щирої роду християнського, Цариці неба і землі, Котра завжди дає нам Свою любов, покров і захист. Пророки тільки передбачили грядуще, а ми живемо вже здійсненням. І цю радість дає нам віра.
Необхідно дякувати Богу за радість віри, радіти і берегти віру. Віра ніколи не посоромить нас, а возвеличить і прославить. Живучи тут, на землі, з вірою, ми вже наперед відчуваємо вічне блаженство в Царстві Небесному: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17, 21).
Царство Боже і є плід віри християнської, яка дарує нам усе святе, радісне, чисте, тимчасове та вічне.

В бесіді із самарянкою Господь Ісус Христос навчає нас, як ми повинні любити Бога і молитися Йому: «Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні покланятися в дусі і істині» (Ін. 4, 24).

Коли ми вдома чи в храмі, стоячи перед святими іконами, зображаємо на собі хресне знамено, схиляємо голову й коліна, кладемо земні поклони, запалюємо свічки й лампади, жертвуємо на храм, прикрашаємо його, тоді ми здійснюємо вшанування, служіння й поклоніння зовнішнє. Таке поклоніння ще не поклоніння духом і істиною, не сама ще молитва, а тільки зовнішня ознака її, воно має свою вартість тільки тоді,
коли буває вираженням нашого духовного молитовного настрою.
Істинна, духовна і спасительна молитва — це піднесення розуму й серця до Бога, а у вищому ступені — такий стан душі, коли вона возноситься до Бога, вступає в близьке з Ним спілкування, веде бесіду з Ним, має ніби один дух з Господом і від того відчуває невимовну радість у Господі.
Якщо ж ми самі не слухаємо того, що наші уста промовляють під час молитви, то як ми можемо сподіватися, що Бог почує нашу молитву: «Як же ти хочеш, щоб Бог почув тебе, — говорив блаженний Августин, — якщо ти сам не чуєш, про що перед Ним говориш». Сам Господь осуджує холодних і неуважних богомольців: «Наближаються до Мене люди ці — устами своїми, і шанують Мене язиком, а серце їхнє далеко від Мене, але марно шанують Мене…» (Мф. 15, 8-9).
Часто відволікають нашу душу в молитві суєта, житейські турботи, гріховні помисли.
Це відбувається тому, що приступаємо до молитви без благоговіння, без попередньої підготовки до неї Молитва буде неуважною, якщо ми починаємо її зразу ж після своїх занять, після пустих розмов, тілесних задоволень, якими наповнена ще наша уява. Перед молитвою важливо нагадати собі, до Кого
ти наважуєшся звернутися, перед Ким хочеш вилити свої прохання, подяки, славослов’я. Входячи в храм для молитви, необхідно згадати, що храм — це місце особливої благодатної присутності Божої, «де сили Небесні з нами невидимо служать, де Цар царюючих і Господь пануючих приходить закластися і датися в їство вірним».
Господь велить нам вклонятися Богу або молитися йому не тільки духом, але й істиною; не так, як би нам хотілося самим служити Йому, а так, як вчить нас прикладом Своїм Господь, як постановили апостоли Христові і святі отці і як велить нам служити Богу свята Церква Христова.
Бог — це дух, говорить Господь жінці самарянці, і поклонятися, молитися Йому потрібно духом і істиною. Що означає поклонятися Богу духом? Для поклоніння Богу ми в основному збираємося в храмах. Але чи духом тут поклоняємося Богу? Якщо ми молимося нещиро і неуважно, якщо схиляємо голову, коліна, вимовляємо слова молитви, а в душі не маємо почуття благоговіння й думаємо про щось інше, якщо тілом знаходимося в храмі, а духом блудимо по торжищах світу, то це, очевидно, не буде поклоніння Богу духом, тому що дух наш не приймає участі в такому поклонінні.
Навпаки, коли дух наш невидимо веде бесіду з Богом — Духом і спілкується з усіма небожителями, коли він від землі підноситься догори, від предметів видимих -до невидимих, коли ми горнє мудруствуємо, маємо ніби один дух з Господом, коли дух наш горить любов’ю до Бога, входить у світ духовний, тоді ми поклоняємося Богу духом.
Але поклоніння Богу духом буде ще неповним, якщо воно не супроводжується поклонінням тілесним. «Прославляйте Бога в тілах ваших і в душах ваших» (1 Кор. 6, 20), — говорить Слово Боже. Таке поклоніння Богу вже є поклоніння істинне. Хто так вклоняється Богу, той вклоняється істинно, правильно, так, як вчить нас сьогодні Господь.

Апостол Фома не повірив воскресінню Ісуса Христа, доки не побачив рани від цвяхів на руках Його і не вклав руки свої в ребра Його. Та й інші учні не відразу повірили воскресінню, коли про це їм сповістили жони-мироносиці і два учня, що ходили в Емманус. Недовір’я їх цілком виправдане, тому що воскресіння з мертвих – така незвичайна подія, котру не так легко одразу ж зрозуміти.
Початкове недовір’я Фоми та інших апостолів не повинно викликати в нас недовір’я до такої великої та радісної події, а навпаки переконувати нас у ній і утверджувати нашу віру в Бога.

Христос Воскрес!
Завтрашня неділя за церковним календарем називається Неділею другою після Пасхи, або ще Фоминою.
Після воскресіння Ісус Христос багато разів являвся Своїм учням, являвся тоді, коли вони мали якусь потребу, приходив до них навіть тоді,
коли двері їхнього дому були замкнені. Це свідчить про любов, яку мав Учитель до Своїх учнів.
Христос і нині любить всіх Своїх учнів і послідовників, усіх, хто вірує в Нього. “Ісус Христос, — говорить Апостол, — учора і сьогодні і навіки Той же”, і всякий, хто дотримується заповідей Його, є істинний і улюблений Його учень”.
В яких обставинах ми б не знаходились, які б нещастя не переносили, ми не повинні впадати у розпач, ми повинні сподіватися на нашого Спасителя. Христос переконав двох учнів, що йшли в Емманус, які спочатку не впізнали Його, утвердив у вірі Фому, котрий не довіряв Його воскресінню, заспокоїв апостолів, коли вони, боячись юдеїв, замкнулися, допоміг учням наловити риби в морі Тіверіадському… Він допоможе в усіх потребах наших, втішить у скорботі, напоумить у ваганні, заспокоїть у незгодах, якщо ми будемо любити Його, вірувати в Нього і надіятись на Нього.
Являючись апостолам після воскресіння, Христос дозволяв їм доторкатися до рук і ребер Своїх, щоб краще переконати їх у істинності Його воскресіння. Вони дійсно дотикалися до пречистого тіла Його, навіть ощупували рани від цвяхів на руках Його та вкладали персти свої в ребро Його, пробите списом. Це показує, що Христос дійсно воскрес і воскрес з тією плоттю, котру мав під час земного життя. А якщо Він воскрес, як пророчив, то це означає, що Він дійсно має життя в Самому Собі.
Він – Син Божий, за Котрого видавав Себе при житті. Якщо Він воскрес, то й ми воскреснемо, бо якщо воскресла Глава, то повинні ожити і всі члени тіла її, тобто Церкви Христової. Якщо Він воскрес з нашою плоттю, то означає, що людство є нероздільно з’єднаним з Божеством Його і знаходиться тепер на небі, а тому й нас, людей, в майбутньому чекає життя на небесах за великою Його обітницею: “щоб і ви були там, де Я” , — як повіствує нам євангелисть Іоанн. Віруючи в Христа, ми віримо в живого істинного Бога.
Апостол Фома не повірив воскресінню Ісуса Христа, доки не побачив рани від цвяхів на руках Його і не вклав руки свої в ребра Його. Та й інші учні не відразу повірили воскресінню, коли про це їм сповістили жони-мироносиці і два учня, що ходили в Емманус. Недовір’я їх цілком виправдане, тому що воскресіння з мертвих – така незвичайна подія, котру не так легко одразу ж зрозуміти.
Початкове недовір’я Фоми та інших апостолів не повинно викликати в нас недовір’я до такої великої та радісної події, а навпаки переконувати нас у ній і утверджувати нашу віру в Бога.
Початкове недовір’я апостолів до воскресіння Христового показує, що вони не були легковірними. Якщо ж пізніше вони повірили Йому і не тільки проповідували про Нього в усьому світі, але навіть вмирали в знак свідчення істинності Його, то це явний доказ, що вони твердо переконалися в дійсності воскресіння Христового, що вони дійсно бачили Воскреслого, дотикалися до Нього, розмовляли з Ним. Тому ми можемо без сумніву вірити їх свідченню, що Ісус Христос дійсно воскрес і разом з ними повинні сповідувати Його своїм Господом і Богом. Переконавши апостола Фому у своєму воскресінні, Христос сказав йому: ” Ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили і увірували”. Чому ж блаженні такі люди? Тому, що як би вони, як і Фома, не довіряли воскресінню Христовому і, не задовільняючись євангельським свідченням про воскресіння, захотіли б побачити Спасителя фізичними очима, то легко могли б назавжди залишитися й загинути у невірстві своєму, тому що Христос, після вознесіння на небо, не являється людям чуттєво. Явлення ж Господа нашого Ісуса Христа плотськи апостолу Павлу, святим мученикам і деяким угодникам є випадками винятковими, особливими. Блаженні й тому, що віруючи у воскресіння Спасителя і сповідуючи Його своїм Господом на основі Євангелія і апостольських послань, ясно свідчать, що твердо вірять в те, про що говорив Спаситель, не сумніваються в Його Божественності тільки тому, що не бачили Його тілесними очима, і ревно бажають спастися через Нього.
Блаженні вони ще й тому, що за живу і діяльну віру Господь відпустить їм усі гріхи, удостоїть їх благодатного свого спілкування в Царстві Небесному .

Смерть… Яким страхом овіяна вона і якою таємничістю! Багато, хто пам’ятає і роздумує про неї, досягали висот досконалості, інші, як об скелю на узбережжі, розбивали об факт смерті всі свої людські плани і справи, мрії і найкращі надії. Смерть зрівнювала всіх, незалежно від віку, посади, сильних світу цього і простих приймала в свої холодні обійми. Смерть страшна, і в першу чергу тому, що вона неминуча. Людям визначено один раз померти (Євр. 9,27).
Сьогодні ми стикаємося зі смертю нашого Спасителя.

Чи зрозуміла нам ця смерть? — Ні. І це передбачило Божественне Одкровення, коли устами Симеона Богоприїмця в Єрусалимському храмі про Христа говорила Божественна істина: «…ось, лежить Цей на падіння і на вставання багатьох…» (Лк. 2, 34), а апостол Павло у свій час додав, що , як слово про Христа розп’ятого, так і все діло Христове для юдеїв — спокуса, а для еллінів -безумство, для самих же покликаних, юдеїв та еллінів, — Христос, Божа сила і Божа премудрість (1 Кор. 1, 23-24).
Смерть — найлютіший ворог людини. Вона — наслідок гріха, порушення людиною Божественної гармонії. Великою була провина людини і, значить, страшний результат провини — смерть. До пришестя у світ Христа Спасителя смерть була страхіттям, бо за нею наступав вічний морок і відчай. Перемогти це могла тільки надприродна сила. І ось «…так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. З, 16). Христос став людиною, Своєю смертю Він переміг смерть. З тих пір, хоч на землі, як і раніше, є смерть, але на неї ми дивимось інакше. Після смерті Христа смерть стала для нас народженням, переходом в інше життя. Перше наше народження — з утроби матері, друге — через утробу смерті. В першому народженні ми отримуємо життя, в другому народженні також отримуємо життя. Перше народження відбувається в болях і друге народження — в хворобі. В першому народженні людина зустрічається з дійсністю цього світу із сльозами, криком безпорадності, і в другому народженні — ті ж сльози, нерідко відчайдушні крики, стареча немічність. Але такий закон: «…якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то зостанеться одно, а якщо помре, то принесе багатий плід» (Ін. 12, 24).
Болісна і вільна смерть Христа Спасителя — це наше нове народження. «…Я є воскресіння і життя: віруючий в Мене, коли і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік» (Ін. 11, 25-26). «Бо Я живу, і ви будете жити» (Ін. 14, 19). «…Де Я, там і слуга Мій буде» (Ін. 12, 26). Така Євангельська правда.
З самого початку християнство проголосило віру у безсмертя, і тільки надія на воскресіння дала силу першохристиянській Церкві вистояти в період вогненних випробувань і світити світові, як маяк надії та спасіння, для багатьох мільйонів грішників.
Як Боговтілення, так і надзвичайне приниження й смерть Христа Спасителя, залишається для нас таємницею, але ми твердо знаємо, цілком точно і беззаперечно, що Божественна любов до світу й людей звела на землю Сина Божого, другу особу Живоначальної Трійці. Та ж Божественна любов заради того ж людства і того ж світу вознесла Христа Спасителя на хрест і привела до смерті. Це та любов, про яку Святе Письмо говорить: «любов бо, як смерть, сильна…» (Пісня, 8, 6).
«Немає більше від тієї любові, — говорить Христос, — як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13). Господь пречудесно проявив цю любов, перевершивши її, бо Він поклав душу Свою не за друзів Своїх, а за грішників усього світу, щоб дати їм вічне життя і дати це життя з лишком (Ін. 10, 10). Христос перетерпів зраду, цькування, побиття, опльовування, хрест, смерть, і вільне поховання для того, щоб звільнити нас, людей, від диявольського рабства, від гріха і від вічної смерті. Він дав нам свободу і вічне життя в Ньому, з Ним і через Нього, Нашого Бога і Спасителя.
Що ж ми можемо принести нині в дарунок Богу, Який людиноподібно будує наше спасіння? Одне й тільки одне — серце, серце, сповнене відданості й любові до Нього, серце, сповнене любові до всіх людей. Прикладом цієї відданості є для нас два таємних учні Христа Спасителя — Иосиф і Никодим, які похоронили Тіло Христове. Йосиф віддав Йому свій новий гріб та плащаницю, Никодим — дорогоцінне помазання. Иосиф Аримафейський, таємничий учень Христа, в момент Його ганебного приниження й суду перед всіма відкриває себе як справжній друг Христа. Він відважився просити в Пилата Тіло Христове. Зрозуміло, що так міг вчинити тільки той, чиє серце було сповнене глибокої любові до Божественного Вчителя. Другий учень — Никодим, який в пошуках істини вночі приходив до Христа слухати Його Божественне вчення. Сьогодні він серед білого дня віддає почесті Христу, не боячись наслідків. Тільки справжня любов могла вигнати з його серця людський страх. Він засвідчив навічно свою істинну любов до Христа Спасителя.
Стоячи сьогодні біля гробу Владики і Безсмертного Царя, дотикаючись до Його святої плащаниці, проймімось, брати і сестри, глибокою сердечною любов’ю до Нього, як Христа й Бога, і, вслухаючись в настанови святого Письма, будемо всім люблячим серцем страждати разом з Ним в ці страсні дні, щоб і воскреснути з Ним. Амінь.