Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук
Радуйся, непобедимая Воеводо вождей и воинств
христианских…

Радуйся, Радосте наша, покрый нас от всякого зла
честным Твоим омофором.
Акафист Покрову Пресвятой
Богородицы

Нам поможе святий Юрій ще й Пречиста Мати
турка звоювати.
Ой чи пан, чи пропав – двічі не вмирати.
Козацька пісня-марш

Усвідомлення Матері Божої як “непереможної Перемоги”, перед любов’ю і милосердям якої не можуть встояти ніякі сили зла, закономірно привело до пошани Пресвятої Діви Марії як небесної Воєводи, Покровительки православного воїнства.
Загальна історія виникнення свята Покрови, яке ми з традиційною радістю, урочистістю й упованням на ласку Заступниці відзначаємо щороку (1) 14 жовтня, така. До Константинополя наближалися чужинці-напасники. Мешканці знемагали від жаху, чекаючи варварських убивств та спустошень. У церквах посилено молилися духовенство та миряни. І ось у Влахернському храмі, одному з відомих у місті праведників, Андрію Христа ради юродивому, з його учнем, благочестивим Єпіфанієм, було в храмі: явилася Богородиця та сонм інших небесних жителів, “Архангел и Ангел множество, со Предтечею, Богословом и всех святых ликом”, як говориться в акафісті цього свята. Людям було явлено сліпучо-осяйний омофор, Покров, яким Богоотроковиця покривала свій православний народ від усяких бід та напастей. Столицю було врятовано, вороги несподівано повернули назад. Інший переказ уточнює, що напасниками були наші предки-язичники. Коли священики на чолі з Патріархом занурили у води Чорного моря святиню – ризу Цариці Небесної, човни поган стали із громом та тріском битися один об одного. Настрахані русичі на вцілілих суднах повернули геть, а їхні зверхники Аскольд і Дір, потрясшись таким чудом, що перевищувало людські можливості й розуміння, прийняли хрещення.
Заступництво Божої Матері не стало загальноцерковним святом у Константинопільській Церкві, але його відмічали православні Влахерни. Влахернські будівники, які зводили Успенський собор Києво-Печерської Лаври, перенесли його на Русь. Як загальноцерковне свято воно було затверджено великим князем Андрійом Боголюбським, збудувавшим перший храм на Русі, який став шедевром древньоруської архітектури — Покрову на-Нерлі.
В Україні вшанування Богородиці набуло особливо теплого, ліричного забарвлення. Передусім відзначимо, що Покрова пов’язувалася із заступленням жінок від усякої наруги, Покрова–свято розумілася як захисниця дівочої честі. У селянському побуті Покрова носила, так би мовити, рубіжний календарний характер: після неї вже намічався поворот до зими. В народі казали: “Покрова покриває або листом, або снігом”. Тому до цього дня конче треба було завершити усі сільськогосподарські роботи, добудувати хату чи господарські приміщення, в кого велося таке будівництво, а головне – віддати заміж дівчат, які вже на порі. Тому дівчата склали примовку-прохання, таку собі фольклорну “молитву”: “Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку: хоч хусткою, хоч ганчіркою, аби не зостаться дівкою”.
Україна віками страждала від чужоземних нападів, від ярма поневолювачів. Тому зміст свята Покрови став особливо актуальним для української землі. Пресвята Богородиця як Захисниця й Воєначальниця вкрай благоговійно шанувалася запорозьким козацтвом. Образ Богородиці вінчав козацькі корогви та штандарти, цю ікону обов’язково брали в морські та сухопутні походи, перед битвами служили їй молебні. Церква на Січі завжди була Покровською; хоча немилосердна історія не раз руйнувала й переносила на нові місця Січовий табір, але ця традиція не мінялася. За легендою (яку використано і в одній з поезій Т.Шевченка) після зруйнування Січі царицею Катериною козаки понесли з собою в блукання лише ікону Пречистої… День Покрови січові лицарі святкували особливо урочисто, з піснями, феєрверками та хвацькими бойовими змаганнями… Але будні січовиків підкорялись аскезі. Чому?
Скоріше за все, далася взнаки києворуська традиція пошанування мирськими людьми монахів, чернечого ладу життя як “світла для світу”, квінтесенції та зразка християнського життя, ідеалу спасіння. Як у Київській Русі князі та воїни часто завершували життєвий шлях постригом, так і козацтво – армія під Покровом Богородиці, шанувала чернецтво (та й з білим духовенством, із братськими школами підтримувала плідні зв’язки); до всього, запорожці під старість часто переселялися в монастир. На цьому грунті виникало багато переказів та легенд. Відома легенда, про те, як козацький полковник Семен Палій постригся в ченці. (Але насправді він тільки був похований у Межигірському монастирі). Тарас Шевченко проникливо, лірично обробив цю легенду в поезії “Чернець” (“… У Києві на Подолі було колись..”) Ось ми бачимо, як гуляє козацтво на подільському ринку; миготять “шовки та єдваби” запорозьких убрань, грає музика, ллються вина-меди… Юрба козаків проводить до брами старого побратима, який, незважаючи на старі літа, навприсядки наближається до монастирської брами… Це – його останні кроки у житті мирському, суєтному, тимчасовому.
… Хто ж сей сивий
Попрощався з світом?
Семен Палій, запорожець,
Лихом не добитий.
І заключна картина твору – це вже молитва, роздуми та спогади ченця. Перед ним оживають картини заслання, поневірянь, мук, яких він зазнав через інтриги Мазепи. До речі, попри всі потуги сучасних кон’юнктурно-ідеологічних “оновлювачів” історії та класичної літератури, незаперечним лишається факт – у Шевченка ніде немає позитивної згадки про гетьмана-клятвовідступника, хоч зараз цього малосимпатичного феодала багато хто виставляє мало не Шевченковим ідеалом та ідеалом державотворця (ми вже не раз переконувалися, які біди нашій землі — від ігнорації Хреста й канону святої Церкви, від братовбивчої ненависті…) Шевченко пише:
… і в келії, неначе в Січі,
Братерство славне ожива.
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцеві зазирає в вічі.
Сова – нічний, хижий птах української історії…
А красива легенда під Шевченковим пером набуває рис відчутної очевидності, реальності, “живості”:
… Чернець мій встав,
Надів клобук, взяв патерицю,
Перехрестився, чотки взяв…
І за Україну молитись
Старий чернець пошкандибав.
Легенди легендами, але Святий Афон у своїх монастирських “костницях” (сховищах чернечих останків) зберігає і надписані черепи монахів – колишніх козаків з України. Це – незаперечний історичний факт, який недавно було нагадано церковною пресою при висвітленні візиту Блаженішого митрополита Володимира на Афон. Чимало козацьких тіл зберігають і вкраїнські монастирі… Втомившись від битв та походів, лицарі Божої Матері продовжували своє служіння у бранях з невидимими ворогами – демонами та пристрастями, віддавали вже не тільки фізичну силу й військові здібності, а й самих себе у “всесожженіє”, досконалу жертву Богові.
Козацький побут був настільки невибагливим, що, коли б не епізодична схильність до мирських забав, можна було б говорити про риси подібності козацького ордену та монастирської спільноти. Суворі були звичаї на Січі: під страхом смерті не могла туди втрапити жодна особа жіночої статі – навіть рідна мати. Тут каралися смертю крадіжка, братовбивство, збочення. Найбільша вольність, яку доволяли козаки – це вживання хмільного, а “раблезіанські” дози цього вживання чудували й лякали іноземців. Відомий мандрівник Боплан, французький інженер XVII ст., пише: “… гадаю, навряд чи жоден інший народ у світі давав би собі стільки волі у питті, як вони…” (втім, згадаємо слова кн.Володимира Великого з літопису: “Руси есть веселие пити”). То були справді веселощі, а не сучасна патологія. Крім того, це траплялося, як зазначає і сам Боплан, “у час дозвілля”, бо “коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі”. В походи спиртне не брали взагалі. П’яниць просто викидали в море за борт.
Так, це були прості люди, і деякі слабкості їм були не чужі. Але послухаємо далі вченого француза: “Вони сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською (Rus), дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік (малися на увазі і середи з п’ятницями та пости “покаянні”, за провини. – О.Я.) і полягають в утриманні від м’яса”. Згадаймо, що й П.Куліш в славнозвісному історичному романі “Чорна рада” відзначає, що козаки харчувалися переважно рибою, фактично не вживали м’яса (майже відповідно до чернецьких обітів!) “Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям… Мало хто з козаків помирає від хвороби, хіба що в глибокій старості, бо більшість гине почесною смертю на війні”.
Народ любив своїх воїнів, оспівав мужність захисників Вітчизни та святої православної віри в багатьох піснях і думах.
Ей козаки, діти, друзі, молодці!
Прошу я вас, добре дбайте!
Од сна уставайте,
Руський “Отченаш” читайте,
На лядський табун нападайте…
Віри своєї християнської у поругу вічні часи
Не подайте!
(“Дума про Хмельницького та Барабаша”)
Чи не найпоширеніші храмові свята в Україні – Покровське та Архістратига Михаїла. Архангел скував сатану вогненною Божою силою, міццю меча; Пресвята Богородиця, “Превишша Архангел и Ангел”, перемагає, “упраздняє” диявола святою любов’ю до роду людського, тихим, лагідним і милосердним заступництвом… Нехай же кожен з нас на свято Покрови поставить дві свічки, вознесе дві молитви: і за живих, хто нині трудиться на благо Вітчизни земної й небесної, і за усопших – воїнів січових та келійних, наших добропобідних предків. Усі ми – під святим вічним Омофором Богородиці, де вистачить місця і мертвим, і живим, і ще не нарожденним.