Боголюбивим пастирям, всечесному чернецтву, вихователям і
вихованцям Харківської Духовної Семінарії і вірним чадам
Харківської Єпархії Української Православної Церкви.

Улюблені у Христі вельмишановні пастирі, ревні наставники
старанні учні Харківської
Духовної Семінарії, доброчесні ченці і черниці і всі вірні
Харківської Єпархії Української Православної Церкви !

Від усієї душі вітаю вас з знаменним ювілеем — 350-річчям з дня
заснування нашого міста Харковаі 3 ласки Божої мені, вихідцю з бідної
буковинської селянської родини, довелося об’ їхати майже увесь білий світ і
побачити сотні різних міст. Більшість з них виникали як центри ремесла і
торгівлі. Іншою була історія багатьох прикордонних українських міст, які
створювались як укріплення для захисту отчого краю від іноземних
завойовників. Так виникло і наше славне місто Харків.
350 років тому назад на височині, біля злиття річок Лопані і Харкова
була побудована дерев’яна фортеця, яка увійшла в систему укріплень, що
захищали південні землі наших народів від нападів кримських татар.
Першими поселенцями цієї фортеці стали жителі Правобережної України, які
в нашому благодатному краї шукали спасінння від національного і релігійного
гноблення — особливо від ревнителів Брестської унії. Услід за ними, за
стінами нової фортеці стали ховатися біглі холопи з Московії, греки, серби та
вихідці з багатьох інших слов’янських земель. Вони звикли до тяжкої
селянської праці. Але їм довелось взяти до рук зброю, мужньо і стійко
захищати свої оселі і рідну землю. За свідченням одного з іноземних авторів,
вони пишались здобутою волею і залишали в спадок своїм дітям шаблі, на
яких були вигравірувані слова: «Воля або смерть».
Новим поселенцям місця в фортеці не вистачало,
і вони утворювали навколо неї так звані слободи — поселення вільних людей.
Звідси і назва всього краю — «Слобожанщина», яке замінило стару назву
«Дике поле», що існувала за ним після монголо-татарської навали. У
слободах жили вправні ремісники і хлібороби. Географічне положення
нового міста сприяло також і тому, що воно поступово ставало важливим
торговим центром — містом проведення щорічних ярмарок.

За три з половиною століття свого буття Харків пройшов шлях від
фортеці до губернського міста, потім — до першої столиці Української
республіки і, нарешті, одного з найбільших адміністративних, промислових,
наукових і культурних центрів незалежної Української держави. У ході своєї
історії наше місто не раз переживало славу перемог і гіркоту поразок,
торжество звершень і скорботу втрат. I завжди на цьому довгому шляху
поряд з боголюбивими харків’янами була їх прабатьківська Свята Канонічна
Православна Церква.
3 дня виникнення Харкова всі його жителі — воїни і хлібороби,
ремїсники і купці, старі і малі — відчували благодатний вплив Православ’я.
Вони проявляли виключну прихильність до своєї Церкви і непохитну
вірність Святому Православ’ю. Вони не лише належали Православній Церкві,
а й жили Нею і в Ній. Їх життя, усі їхні діяння і помисли — «усе освячувалось
словом Божим и молитвою» /2 Петр. З,18/.
Уже в 1657 році в Харкові була збудована перша церква на честь
Успіння Пресвятої Богородиці. 3 1667 року православні Харкова знаходились
під духовною опікою Бєлгородських Спископів. В 1799 р. була заснована
Слобідсько-Українська Єпархія. 3 1836 р., при епископі Мелтії /Леонтовичі/
її почали іменувати Харківською і Охтирською, а з 1946 р. вона називається
Харківською і Богодухівською. 3 1799 р. до нашого часу Харківську Кафедру
очолювали 29 архієреїв. Своїми особистими дарами — високою духовністю,
невтомною працелюбністю, глибокою ученістю і благочестям — Господь
наділив першого Харківського Єпископа Христофора /Сулиму/,
Архієпископа Філарета /Гумілевського/, Архієпископа Макарія /Булгакова/,
Архієпископа Амвросія /Ключарьова/. Архієпископ Мелетій /Леонтович/ за
своє святе життя був у 1976 р. причислений до лику Святих Святої
Православної Церкви.
Усе життя нашого міста протягом трьох з половиною столітъ
будувалось на міцній церковній основі і черпало свої сили з усеосвячуючого
церковного джерела. Наша Свята Православна Церква ніколи не
уподоблювалась тростині, яку вітер колише то в один бік, то в інший. Вона
здавна і до цього часу є «стовп і пщвалина правди» /I Тим. 3,15/.
У неспокійному потоці зіткнень доброчесності і пороків, благочестя і
гріховності наше місто і увесь Слобідський край надійно оберігали
Озерянська Чудотворна ікона Божої Матері і Пісчанська ікона Богородиці,
яка була знайдена Святителем Іоасафом, епископом Бєлгородським.
Православні священнослужителі Харківської Єпархії незмінно являли світу
вражаючі приклади святості, просвітленості, чистоти своїх помислів і
богоугодних справ, співчуття до людського болю, готовність допомогти
своїй пастві і втішити її. 3 слобожанських храмів і святих обителей у світ
тяглися численні духовні ниті — не для того, щоб захопити його і володіти
ним, а для того, щоб просвітити його, донести до нього Слово Боже.
Архітектура, живопис, музика, література, філософія, та й усе повсякденне
життя городян — все це надихалось християнськими цінностями, проникалось
багатовіковою традицією святих Отців Церкви і непорушних церковних
Канонів.
Ні на мить священнослужителі Харківської Єпархії не залишали свого
шклування про «малих цих» — дггей і юнацтво, виховували їх в дусі вірності
Святому Православію і отчому краю, живлячи их знаннями з багатовікової
скарбниці Вселенського Православ’я.
Ще в 1726 р. Бєлгородським єпископом Єпіфанієм /Тихорським/ у
Харкові був відкритий знаменитий Колегіум. Він був не лише духовним
училищем, але і загальноосвітнім навчальним закладам вищого рангу, з якого
згодом виріс Харківський університет, заснований трудами великого В. Н.
Каразіна. У Харківському Колегіумі викладали такі відомі вчені, як
знаменитий філософ і просвітитель Г. С. Сковорода, академік архгітектури
і.С.Саблуковський, неперевершений наставник в галузі риторики
І.О.Двигубський. Серед відомих випускників Харківського Колегіуму варто
згадати перекладача «Іліади» М.І. Гнедича, історика, ректора Московського
університету М.Т. Каченовського, фізика, академіка В.В.Петрова,
професора медицини Г.І. Базилевича.
На початку XX століття на Харківщині нараховувалось 800
церковнопарафіяльних шкіл. У другій половині XIX столптя у нашому місті
виходили 14 духовно-просвітницьких видань. Особливу популярність в
Слобідському краї і далеко за його межами набули журнали «Віра і розум»,
«Духовний вісник», газета «Харківські Єпархіальні Відомості». В той же час
харків’яни завжди відрізнялись своєю любов’ю до прикрашення міста
Святими храмами. На початку XX століття в Харківській Єпархії було більш
ніж 100 храмів і 20 монастирів.
Але після жовтневого перевороту 1917 року владу захопили
честолюбні фанатики, що намагалися при допомозі неправедного закону і
меча зруйнувати стабільність життя, яке складалось протягом багатьох
століттъ і створити абсолютно новий світ. Проникнувшись високомірним
почуттям власної безкарності, вони намагались розірвати традиційний
зв’язок народу з Церквою, що грунтувався на Слові Божому. 3 лиця землі
зникли тисячі храмів і святих монастирів. Але у часи жорстокого
тоталітаризму, переносячи неймовірні страждання і приниження,
Православна Церква ні на крок не відступила від духовного спадку, який
заповів їй Сам Господь, і продовжувала слідувати по путі, що указав їй
Христос, Який сповістив усьому світу: «Я є Путь, Истина і Життя».
Залишаючи в страшних муках за віру земний світ, архіпастирі і пастирі нашої
Святої Православної Церкви і тисячі віруючих сповідників нашого народу,
спрямовуючи свої згасаючі погляди в небесну височінь, — холодіючими
устами шепотіли слова святителя Григорія Палами: «В горняя, в горняя… к
Свету».
В безстрашній когорті непохитних сповідників Христових було
чимало архипастирів Харківської Єпархії. В 1993 р. за поданням Комісії по
канонізації святих при Священному Синоді Української Православної
Церкви, були причислені до лику святих такі мученики і сповідники нашого
краю, як Архієпископ Олександр /Петровський/, Архіепископ Онуфрій
/Гагалюк/, Митрополит Костянтин /Д’яков/, Архієпископ Іннокентій /Летяєв/,
Архієпископ Іннокентій /Тихомиров/ і безліч непереможних сповідників
православної віри.
В стражданнях, які зазнала в роки тоталитаризму від своїх неправедних
гонителів наша Свята Церква, у всій виявилась її вірність Божим заповідям,
и праведність і велич. Особливо це відкрилося під час Великої Вітчизняної
війні. У дні цього страшного лихоліття, в кінці 1943 року, коли Харківську
Єпархію очолював єпископ Стефан /Проценко/, вона внесла в фонд допомоги
фронту 45 мільйонів карбованців добровільних пожертв прихожан. Ці гроші
стали вагомою часткою усіх пожертвувань Руської Православної Церкви, за
рахунок яких були побудовані танкова колона ім. Димитрія Донського і
льотна ескадрилья ім. Олександра Невського.
I Всеблагий Господь, споглядаючи жертовний подвиг Своїх вірних
служителів і сповідників, простяг Свою Милосердну Десницю знемагаючій в
протистоянні силам зла Церкві. Страшні часи тоталітаризму канули у Літу.
Наступив час відродження прабатьківської віри, традицій нашої Вітчизни.
Щоправда, деякі честолюбці і владолюбці відчайдушно намагалися зберегти
владу над Церквою, що вислизала з їх рук, але історичний Харківський
Архієрейський Собор Української Православної Церкви, який відбувся 27-28
травня 1992 року і на якому Предстоятелем Украинської Православної
Церкви був обраний Блаженніший Володимир /Сабодан/, Митрополит
Київський і всієї України, дав рішучу і достойну відсіч боговідступникам і
сіячам розколу. Харківський Архієрейський Собор зіграв доленосну роль в
історії Української Православної Церкви і Вселенського Православ’я.
За 10 з лишком років, які минули після цієї історичної події, в
Харківській Єпархії були відреставровані і побудовані десятки храмів Божих.
На цей час їх число досягло 248. Вперше за останні сто років в Харкові, на
Павловому полі був збудований величний храм-пам’ятник на честь 2000-
річчя Різдва Христового. Всемогутній Господь допоміг нам відреставрувати
комплекс храмів і церковних споруд, розташованих на території
Xарківського Свято-Покровського чоловічого монастиря. Його подвір’я
прикрасилось чудовими памятниками на честь 200-річчя Харківської
Епархії і 2000-річчя Різдва Христового. Широкий резонанс в церковних
колах і у всій українській спільноті викликало урочисто відзначені нами
ювілеї 200-річчя Харківської Єпархії, 2000-річчя Різдва Христового і 100-
річчя Харківського Свято-Благовіщенського Кафедрального Собору.
Відбувся уже восьмий випуск у відродженій Харківській Духовній Семінарії.
Видається релігійна література, церковні газети і журнали, постійно
надається моральна і посильна матеріальна допомога страждаючим і
знедоленим, розгорнулася душпастирська діяльність в армії, органах
внутрішніх справ, дитячих будинках, будинках ветеранів війни і праці,
лікарнях, місцях позбавлення волі і т.д.
У всіх наших починаннях, справах і звершеннях ми,
священнослужителі Харківської Єпархії і вся ввірена нам паства, постійно
відчуваємо невидиму всемилостиву підтримку Творця всього сущого. 3 часу
заснування Харкова і до сьогодення наші священнослужителі невпинно
повторювали і повторюють своїй боголюбивії пастві слова великого
псалмоспівця: «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його
будівничі при ньому і Коли міста Господь не пильнує, — даремно сторожа
чуває!» /Пс.126,1/.
Я твердо вірю в те, що і надалі наш Господь і наші небесні заступники
не залишать Свого піклування про нас. Коли я молюсь за близьких і дорогих
моєму серцю харків’ян, то часто повторюю слова нашего великого поета
Т.Г.Шевченка:

«Добросердим — малим,

Тихолюбцям — святим.
Творче неба і землі,
Долгоденствіе їм
На сім світі, на тім…
Рай небесний пошли…

А всім нам вкут на землі
Сдиномисліе подай і
братолюбю пошли.

У дні славного ювілею нашого рідного Харкова я з благоговінням
згадую 2000-річний подвиг Святих Апостолів, Мужів Апостольських,
мучеників, сповідників, Учителів Церкви і боголюбивого народу нашого.
Нехай з їх благодатною допомогою борозна подальшого життя у
віках нашого рідного міста буде прямою і довгою.
Дорогі харків’яни, сердечно поздоровляю Вас з 350-літним ювілеєм
нашого любого міста і вітаю всіх словами Святого Апостола Петра: «…
зростайте в ласці й пізнанні Господа нашого и Спасителя Ісуса Христа. Йому
слава й тепер, і в день віку!» /2 Петр. 3,18/. Амінь.