“Церква веде людину до спасіння, а держава повинна підтримувати її в цьому”
2-4 листопада у місті Хмельницькому проходила Міжнародна науково-практична конференція «Церква і держава у служінні народу», зініційована Хмельницькою єпархією УПЦ і Хмельницьким інститутом МАУП, який носить ім’я Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України.
За православною традицією, кожна добра справа розпочинається молитовним зверненням до Господа і нашої Заступниці Пресвятої Богородиці. Урочиста Божественна літургія і подячний молебень на початок роботи конференції були відправлені 2 листопада у Свято-Покровському кафедральному соборі. Відкриття конференції відбулося у приміщенні обласної філармонії. Вступне слово виголосив архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній, кандидат богослов’я, співголова науково-програмного комітету конференції. Він зазначив, що метою конференції є дослідження співпраці Православної Церкви і Української держави у різні історичні часи та впливу православної віри на культуру, науку, освіту, мистецтво, суспільні процеси, економіку. Архіпастир Подільського краю привітав учасників, гостей конференції і висловив надію, що неупереджений обмін думками з питань, які розглядатимуться, сприятиме усвідомленню важливості співпраці Церкви і держави на благо народу України. Це дуже важливо сьогодні, коли наше суспільство залишається розділеним і дезорієнтованим і потребує духовної підтримки.
Як повідомив співголова оргкомітету науково-практичної конференції протоієрей Олександр Дацюк, у роботі форуму беруть участь представники духовенства, миряни, науковці, керівники державних установ та громадських об’єднань — усього близько 500 посланців з п’яти країн: України, Білорусії, Польщі, Росії, Молдови. Серед учасників конференції — керівники і викладачі всіх духовних навчальних закладів УПЦ, викладачі Московських духовних академії і семінарії, Мінських духовних академії і семінарії, Духовних навчальних закладів інших країн. Учасники конференції представили майже 300 доповідей, які розглядатимуться на пленарних і секційних засіданнях.
Центральною подією першого пленарного засідання стала доповідь архієпископа Антонія “Церква і Українська держава — співпраця в ім’я життя”. Щирий відгук серед духовенства, широкого загалу науковців і громадськості Подільського краю знайшла пропозиція оргкомітету присвятити конференцію ювілею Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира. Це не лише данина подільському походженню нашого Предстоятеля Церкви, а насамперед — відзнака заслуг видатного церковного діяча, відомого богослова, людини, яка милістю Божою у скрутні часи врятувала, зберегла нашу канонічну Православну Церкву, зуміла нормалізувати церковно-державні відносини.
Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир надіслав звернення до учасників представницького зібрання. У зверненні, яке зачитав секретар Київської митрополії УПЦ протоієрей Віталій Косовський, зокрема, говориться: «Згідно з Конституцією, Церква відокремлена від держави, але не від свого народу, тому вона широко веде соціальну, просвітницьку і патріотичну діяльність… Церква прагне не залишити в біді і тих, хто молився в полоні найстрашніших бід сучасності: алкоголізму, наркоманії, СНІДу. Особливо це стосується молоді. Безперечно, для того щоб у наших сучасників виробився імунітет проти зазначених хвороб, необхідно виховувати дітей з молодшого віку. Сподіваємось, що введення до шкільної програми викладання “Основ християнської етики” допоможе у цій справі. Не будемо забувати також, що саме Православна Церква впродовж багатьох століть була і є консолідуючою силою нашого суспільства. Виховуючи високі моральні ідеали і справжні людські цінності, вона створювала нашу культуру, освіту, надихала наших поетів, художників, композиторів.
Цьому покликанню Церква вірна і сьогодні. Церква як серцевина нашого суспільства прагне допомогти молодій Українській державі долати негативні явища сьогодення. Ми впевнені, що результатом такої співпраці стане не тільки відродження духовності нашого народу, але й з’являться успіхи в економічній сфері, тому що мораль і економіка взаємно пов’язані». Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир висловив надію, що плідна робота конференції стане черговим кроком на шляху відродження моралі в суспільності та зміцнення взаємовідносин між Церквою і державою, що є запорукою покращення добробуту громадян України.
Одним з головних питань конференції стало те, як протистояти бездуховності. Ректор Міжнародної академії управління персоналом, доктор політичних наук Микола Головатий зазначив, що тоталітарний режим залишив у спадок нашому суспільству тисячі зруйнованих храмів і мільйони зруйнованих людських душ. Ми маємо перебороти гіркі наслідки атеїстичних часів. Потрібна активна позиція Церкви і держави, їх співпраця, потрібна повсякденна робота, зокрема наукова, теоретична, пропагандистська, аби ця проблема була розв’язана. Треба не лише розвивати просвітництво, а й вкласти у життя молоді, студентства християнські начала, сприяти духовно-моральному збагаченню людини.
Проблемам і здобуткам у духовному вихованні молоді присвятила свою доповідь проректор з наукової роботи Хмельницького гуманітарно-педагогічного інституту, доктор філософських наук Ірина Предборська. На її думку, лише поєднавши зусилля держави і Церкви, можна досягти позитивних результатів у вихованні високих моральних ідеалів, справжніх людських цінностей та кращих громадських якостей.
Такої ж точки зору притримується і відомий у слов’янському світі православний педагог, доцент Вінницького педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, кандидат мистецтвознавства Володимир Сініцин. У своїй яскравій, емоційній доповіді «Іронічність освітнього середовища православної культури» науковець переконливо довів, що краса православної культури здатна врятувати світ.
Новим словом у богословській науці, на думку чималого загалу учасників конференції, стали доповіді голови Синодальної богословської комісії архієпископа Львівського і Галицького Августина і кандидата богослов’я єпископа Криворізького і Нікопольського Єфрема, присвячені особливостям церковно-державних відносин у новітній історії України. Доповіді владик — результат всебічного вивчення взаємин Церкви і держави, які мають будуватися на основі мудрої державної політики, правових засад, толерантності і порозуміння. Лише за таких умов наше суспільство матиме можливість успішно подолати негативні наслідки атеїстичного минулого. Про досвід Православної Церкви Польщі у сфері формування відносин між державою і Церквою йшлося у доповіді архієпископа Люблінського і Холмського Авеля, керуючого Люблінсько-Холмської єпархії Польської Православної Церкви, магістра богослов’я. Досвід цивілізованих, зрегульованих правовими актами відносин між державою і Церквою міг би стати корисним і для України.
Науково-практична конференція «Церква і держава у служінні народу» проходила напередодні 70-ліття Блаженнішого Митрополита Володимира. Тому на пленарних засідання учасники конференції заслухали ряд доповідей, присвячених життєвому шляху Блаженнішого Володимира та його служінню Богу і людям. Особливу увагу слухачів привернула доповідь професора Московської духовної академії, кандидата богослов’я архімандрита Платона (Ігумнова) «Служение Блаженнейшего Митрополита Владимира на посту ректора Московских духовных школ в 1973-1982 гг.». Архімандрит працював під керівництвом Блаженнішого Митрополита Володимира, тому добре знає, скільки сил, натхнення, творчості доклав нинішній глава УПЦ для розбудови Московських Духовних шкіл, до його й дотепер згадують добрим, вдячним словом.
Зі змістовною, науково обґрунтованою доповіддю «Історична і соціальна онтологія Церкви в екклезіологічному богослов’ї Блаженнішого Митрополита Володимира» виступив секретар Київської Митрополії УПЦ, професор Київської духовної академії протоієрей Віталій Косовський. Доповідач переконливо довів, що Блаженніший Митрополит Володимир — знатний у всьому світі богослов. Його наукові праці, проповіді, повчання є дорогоцінним духовним вкладом у богослов’я, вони цікаві для духовенства і мирян, для усіх, хто замислюється над сенсом земного життя і прагне до Спасіння.
Другий день роботи науково-практичної конференції розпочався із подорожі мальовничими куточками Поділля. Більше ста її учасників вирушили на малу батьківщину Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира. Першу зупинку зробили у містечку Меджибіж. Тут Віктор Сабодан — майбутній Митрополит — закінчив середню школу. У Меджибізькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів створено експозицію, присвячену життєвому шляху Предстоятеля УПЦ та невтомному служінню Богу і народу України.
У селі Марківці, де народився ієрарх, на учасників подорожі чекала зворушлива зустріч сельчан з Блаженнішим Митрополитом Володимиром. Глава Церкви благословив кожного з учасників цієї подорожі і запросив відвідати батьківський дім, стежка від якого вивела його на нелегкий і відповідальний шлях служіння Господу і боголюбивому народу України.
На сільському цвинтарі біля великого хреста-пам’ятника учасники конференції вклонилися пам’яті воїнів-визволителів та земляків, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни. Цей пам’ятник зведено на кошти Блаженнішого Митрополита Володимира. Його Блаженство свято вшановує пам’ять земляків, які загинули на полі бою за свободу і незалежність рідної Вітчизни, серед них — і його брат Михайло. Біля могили батьків Блаженнішого Митрополита Володимира — Маркіяна (U1975) і Феодосії (U1989) — була відправлена панахида.
У сільському Свято-Михайлівському храмі, де колись Віктор Сабодан розпочинав пізнавати стежку прабатьківської православної віри, лунали того дня молитви до Господа, до Архістратига Божого Михаїла — начальника воїнства небесного. Свого часу настоятель цього храму отець Іван Сіренко давав рекомендацію Вікторау Сабодану для вступу до Одеської духовної семінарії. У характеристиці-рекомендації отець настоятель засвідчив: “Сабодан Віктор Маркіянович з дитячих років вирізняється любов’ю до Церкви і богослужінь. З 1944 року він розпочав прислуговувати у вівтарі, брати участь у церковному хорі. Навіть під час навчання у школі спочатку у своєму селі, а потім у Меджибожі він не припиняв регулярно відвідувати храм і брати участь у церковних богослужіннях. Поведінки він скромної, зразкової. Його любов до Церкви щира і безмежна”.
Зворушливою і натхненною була зустріч у Головченцях — у Свято-Преображенській обителі. Ігуменя Любов (Піхур) і насельниці монастиря радо вітали Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Володимира, владик, що його супроводжували, та учасників конференції. У цьому монастирському храмі майбутній Митрополит Володимир прийняв святе Хрещення.
Наступного дня конференція продовжила свою роботу. Спочатку заслухали доповідь старшого викладача Хмельницького інституту МАУП Тетяни Івановської «Митрополит Володимир: пастир, вчитель, патріот». Студентський та викладацький колектив цього закладу пишається тим, що носить ім’я славетного земляка, людини світового визнання, яка своїми молитвами оберігає духовний світ українського народу.
Жваву дискусію на секційних засіданнях викликало обговорення питання служіння Церкви і держави на благо нашого народу у минулому та на сучасному етапі історії України. Учасники дискусії наголошували, що нині, як ніколи, розділене і дезорієнтоване суспільство потребує повсякденної духовної підтримки. Промовці зазначали, що вважають за найважливіше подальшу спільну працю заради зміцнення церковно-державного партнерства в ім’я духовного відродження та добробуту народу України.
Заключне засідання конференції відбулося 4 листопада у приміщенні Хмельницького музично-драматичного театру. Особливу атмосферу створила демонстрація кінострічки про життя і подвижницьке служіння Блаженнішого Володимира. «Бог дав Митрополиту Володимиру безліч талантів, і він не зарив їх у землю, а щедро передає ті обдарування усім вірним чадам Української Православної Церкви», — говорить у кадрі архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній.
Тримаючи слово, архієпископ Антоній сказав, що усі три дні конференції були наповнені плідною, творчою роботою. Про підсумки роботи об’єднаної секції «Вплив Православної Церкви на вітчизняну культуру» і «Церковно-державні стосунки у розрізі історії слов’янських народів» доповів архієпископ Львівський і Галицький Августин. Про дискусії, що точилися на засіданні секції «Церква і народ у роки лихоліть» і «Роль Церкви формуванні національної свідомості українців», та підсумки її роботи доповів секретар Київської Митрополії протоієрей Віталій Косовський.
У останній день конференції до учасників представницького наукового зібрання звернулися голова Хмельницької облдержадміністрації Іван Гладуняк і голова обласної ради Анатолій Овчарук.
З особливою увагою присутні слухали розповідь ветерана педагогічної праці із села Меджибіж Володимира Мілюкова. Колись Володимир Олександрович навчав школяра Віктора Сабодана, а тепер, як сказав оповідач, Блаженніший Володимир сам «сіє добре, розумне і вічне», вчить людей любові до Бога, до України.
Від імені колишніх фронтовиків, учасників Великої Вітчизняної війни до Предстоятеля УПЦ звернувся заступник голови Хмельницької ветеранської організації Григорій Богуцький. Він щиро подякував Митрополиту Володимиру за вдячну синівську пам’ять про подвиг творців Перемоги і за постійне піклування про ветеранів війни. Ветеранська громадськість Поділля схвально оцінює те, що стараннями Блаженнішого Володимира у селі Марківці побудовано величний хрест-пам’ятник воїнам-визволителям і односельцям, які полягли смертю хоробрих на полі брані.
Оплесками зустрів зал виступ Митрополита Київського і всієї України Блаженнішого Володимира. Глава Української Православної Церкви сказав: «Сьогодні ми молилися за богобережену країну нашу, за її владу і воїнство. Я хотів би передати вам привітання від імені нашого Президента Віктора Ющенка, з яким ми мали зустріч напередодні, у понеділок, і якого я поінформував про цю конференцію, її мету і завдання. Ми домовились з Президентом, що найближчим часом проведемо ще одну конференцію — «Церква, держава, молодь». Сьогодні це дуже велика проблема. Ми маємо вберегти, врятувати молоде покоління, запобігти моральному розтлінню молоді, навчити її жити за заповідями Божої моралі…»
Предстоятель Церкви дав високу оцінку Міжнародній науково-практичній конференції «Церква і держава у служінні народу» і висловив щиру подяку її ініціаторам і організаторам — архієпископу Хмельницькому і Шепетівському Антонію і керівництву Міжрегіональної академії управління персоналом та її Хмельницького інституту. Блаженніший Володимир наголосив: “Хоча Церква і відокремлена від держави, але ніхто не може відокремити її від народу… Досвід тисячолітньої історії свідчить, що єднання, взаєморозуміння, співпраця держави і Церкви приносять значні плоди. Наша місія — вести людину до спасіння, і добре, коли держава підтримує Церкву у цьому служінні. Місія Церкви — вести людину не до влади, а до Бога. Це засвідчує проект підсумкового документа, підготовленого учасниками Міжнародної конференції «Церква і держава у служінні народу». У ньому стверджується, що Церква і держава мають об’єднати свої зусилля в служінні народу. Церква турбується про життя Небесне, про духовний світ. Усі відкриття наукові, технічні досягнення, дослідження космосу, надр землі нічого не варті без теплоти людського розуму».
Співголова науково-програмного комітету конференції архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній зачитав проект підсумкового документа та звернення до Президента, Верховної Ради і уряду України.

Церква і українська держава — співпраця в ім’я життя

Архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній

Ваше Блаженство, Ваші Високопреосвященства, Преосвященства, всечесні отці, шановні учасники і гості конференції, улюблені браття й сестри!
Ініціатива Хмельницької єпархії УПЦ щодо проведення міжнародної конференції «Церква і держава у служінні народу» отримала благословення Священного Синоду УПЦ, схвалена Його Блаженством Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ, підтримана духовенством і віруючими нашої Церкви, владними структурами, громадськістю, широким загалом науковців та педагогів духовних і світських навчальних закладів України і зарубіжжя.
Я щиро дякую усім, хто не залишився байдужим до теми “Церква і держава у служінні народу” і прибув до нашого славного міста над Бугом. Кількість учасників і гостей свідчить про актуальність піднятої проблеми і своєчасність її наукового розгляду.
Метою нашої конференції є дослідження співпраці Церкви і держави у різні історичні часи і впливу Православної віри на культуру, науку, освіту, мистецтво, суспільні процеси, економіку тощо.
Сьогодні в історії нашої держави настав переломний момент, який призвів до світоглядно-ідеологічних змін, і це відкрило перед нами шлях до відродження історично притаманних нашому народові ідеалів і цінностей. Ми повинні докласти усіх зусиль, щоб донести нащадкам імена святих, імена історичних діячів і національних героїв, які, не шкодуючи життя, у різні часи мужньо свідчили про істину, були захисниками християнських духовних цінностей і української державності за будь-яких умов та будь-якого режиму.
Надуманий, штучно створений на початку ХХ сторіччя антагонізм між Церквою і державою не витримав перевірки часом. Це яскравий доказ того, що держава не може існувати, нехтуючи релігією і Законом Божим. Таку державу очікує неминучий крах.
Прийшов час воскресити із небуття споконвічні духовні традиції нашого народу. Сьогодні ми розглянемо взаємне служіння Православної Церкви і Української держави своєму народу у різні історичні епохи, а також згадаємо видатних осіб, яких подарувала світові українська земля.
Православна Церква має впливати на формування законів держави. Зрештою, вона покликана зробити все, щоб освятити суспільство, культуру, політичні інституції тощо. Коли це зрозуміють усі, то гармонія у стосунках між Церквою і державною владою принесе велику користь народу України.
Церква завжди робила і робить все можливе, щоб вплинути на суспільство та змінити його у кращий бік.
Характерною особливістю ставлення Православ’я до держави є прагнення співпрацювати заради спільного блага суспільства без шкоди для догматів Церкви та внутрішньої духовної свободи людини.
Отже, зробимо невеликий екскурс в історію та дослідимо вплив християнства на моральне життя, культуру і освіту нашого народу у різні історичні епохи.

Роль Церкви у формуванні національної свідомості у розрізі історії

Християнство принесло у Київську Русь духовні цінності, радикально відмінні від тих, які мав на той час наш народ, адже життя, яким жили наші предки, не можна було назвати високоморальним.
З описів слов’ян, які дійшли до нас, відомо, що наш народ до прийняття християнства жив, як і всі язичники, у стосунках давніх слов’ян спостерігалося дуже мало гуманного, суто людського. Споглядаючи прояви дикунства у житті слов’янських племен до Хрещення Русі, багато хто писав про них із жахом. Так, руський літописець Нестор писав про жахливі звірства, які чинили воїни під час походів. Здавалося, що цьому не буде кінця.
Церква взяла на себе велику місію перевиховання людей. У неї були свої успіхи і свої труднощі, але результати праці добре відомі: на час татаро-монгольської навали руський народ був вже цілком православним. Його вчинки та судження визначалися саме вірою в Господа Іісуса Христа.
Наш народ отримав спасительну Православну віру, під глибоким впливом якої в усі наступні історичні періоди формувався його духовний і моральний потенціал.
Сонм святих, який просіяв у ранній період нашої християнської історії, без перебільшення, засвідчує великі успіхи церковної проповіді серед нашого народу. За словами професора Федотова: «Київське християнство для руської релігійної свідомості має таке саме значення, як Пушкін — для руської мистецької свідомості: значення взірця, золотої міри, царського шляху».
Наші люди після хрещення досить скоро показали плоди своєї віри.
Назавжди зразком морального перетворення під впливом християнської віри для народу став хреститель Русі — святий рівноапостольний князь Володимир. Після прийняття християнства князь-язичник перетворюється на поміркованого і милостивого. Своєю турботою і добрими справами Володимир назавжди лишився в народній пам’яті як князь “Красне Сонечко”. Варто згадати і святих благовірних князів Бориса і Гліба. Характерним був той факт, що їхня смерть стала не наслідком боротьби за владу, а добровільним мучеництвом заради суспільного миру.
Як на зразок богословської висоти, освіченості та чистоти християнського життя, до якої піднялася церковна свідомість, можна вказати на особу митрополита Іларіона. Київський митрополит, руський за походженням, в своєму «Слові про закон і благодать» показав, що вже за тих часів слов’яни сприйняли все багатство Священного Передання і вже нічим не поступалися перед своїми вчителями-греками.
Прийнявши православну віру, наш народ почав дотримуватися християнських норм життя, ревно виконуючи заповіді Божі: молитися, відвідувати богослужіння та приносити щедрі дари на будівництво храмів і монастирів. Показовим у цьому відношенні є “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Про ревність нашого народу до богослужінь свідчить величезна кількість церков, які були споруджені у Києві. Так, за свідченням літописця, під час однієї пожежі згоріло до 600 храмів…
Треба згадати й такий фактор виховної місії Церкви раннього періоду, як церковний суд. Зі статуту Володимира ми, наприклад, дізнаємося, що церковний суд розглядав різні порушення християнських правил, правил родинного життя, норм моралі, поваги до святинь, карав за чародійство тощо. Страх перед покаранням поступово привів людей до нового усвідомлення добра і зла. Таким чином, Церква сприяла прийняттю нових державних законів, які виховували доброзичливі і братерські стосунки між людьми.
Досліджуючи ранню добу християнства на Київській Русі, ми констатуємо факт досить глибокого сприйняття народом християнських моральних цінностей, що зумовило появу багатьох чернечих обителей.
З історії Русі відомо багато фактів, коли миряни прагнули хоча б перед смертю прийняти чернецтво. Особам духовного звання, яким було доручено піклуватися про князівство, доводилося відмовляти князів від прийняття рішення йти в монахи. Прикладом цього є розповідь про великого князя Ростислава Мстиславовича.
Підсумовуючи вищесказане, варто ще раз відзначити головний факт — за часів Київської Русі відбулося визнання нашим народом Іісуса Христа Господом. Разом з цим прийшло й прагнення до виконання Божих заповідей, а також визнання керівної ролі Православної Церкви не лише у справі особистого спасіння, але й у всіх проявах життя тогочасної держави і руського суспільства.
Прийняття християнства від Візантії відкрило нашим пращурам доступ до духовної скарбниці цінностей, які накопичувалися у цій країні багато віків. Завдяки просвітницькій діяльності святих братів-місіонерів Кирила і Мефодія наш народ отримав змогу цей духовний досвід і знання сприймати рідною мовою.
Хрещення Русі сприяло зросту народного самоусвідомлення і формуванню вітчизняної духовної культури. Це зробило Київську Русь одним із центрів європейської цивілізації.

Церква і народ у роки лихоліть

Вірна апостольським традиціям, наша Церква принесла просвіту багатьом братнім народам. У період феодальної роздрібненості вона стала духовною основою створення єдиної держави. Церква формувала національну свідомість та спонукала слов’янські племена до об’єднання. У часи монголо-татарської навали саме молитва Церкви благословила наше православне воїнство на перемогу.
З історії відомо, що в часи лихоліть Православна Церква підтримувала боротьбу народу за національну незалежність і збереження цілісності держави. Це відбувалося як у часи іноземних інтервенцій середньовіччя, так і у добу новітньої історії, зокрема у роки Великої Вітчизняної війни. Церква спільно з народом вела героїчну боротьбу з фашизмом. Вона «благословляла небесним благословенням народний ратний подвиг», закликала у годину небезпеки згуртуватися у єдиному прагненні боронити нашу Вітчизну. У відповідь на ці заклики вирушали добровольці на фронт, щоб відстояти честь, свободу і незалежність Батьківщини.
Маловідомим залишається факт, що у перший же день війни митрополит Сергій (Страгородський), місцеблюститель патріаршого престолу, раніш за усіх політичних і державних діячів виступив із посланням, у якому зазначав: “Не вперше доводиться нашому народу витримувати такі випробування, але з допомогою Божою і на цей раз він переможе фашистську силу. Наші діди й прадіди не падали духом і виходили переможцями з важких битв минулого, пам’ятаючи про священний обов’язок перед Батьківщиною й вірою…
Православна Церква завжди розділяла долю народу. Разом із ним вона несла випробування й утішалася успіхами. Не залишить вона народу свого й зараз. Благословляє вона небесним благословенням й грядущий народний подвиг. Господь нам дарує перемогу!»
Православне населення країни відгукнулося на звернення митрополита Сергія “трудами й пожертвуваннями сприяти нашим воїнам — захисникам Вітчизни”. Усі парафії організовували збори грошових пожертвувань різних необхідних речей у фонд допомоги дітям, на потреби оборони та для сімей військових, які загинули за Батьківщину, а також на створення танкової колони імені Димитрія Донського.
Про те, що більшість воїнів були людьми віруючими, кришталево чистими та осяяними світлом правди Христової, засвідчує той безперечний факт, що не чисельністю, не новітньою зброєю і технікою, а саме силою та чистотою віри і духу переміг наш народ у Великій Вітчизняній війні.
Серед чад Православної Церкви, її священнослужителів та мирян було чимало безпосередніх учасників Великої Вітчизняної війни, багато з них були нагороджені найвищими державними нагородами: це і святитель Лука (Войно-Ясенецький), і архієпископ Леонід (Лобачев), і архієпископ Краснодарський Олексій та ін.
Отямившись після шоку перших днів війни, Сталін, який ні на хвилину не припиняв репресій проти Церкви Православної, звертаючись до народу, заговорив мовою ним же гнаної Церкви (напевно, згадавши семінарські роки). “Браття й сестри…”, — саме так починалися його звернення у воєнні роки.
Дійсно, братів і сестер, тобто віруючих у рядах тих, хто брав участь у боях, було багато, але не лише фронт творив перемогу, активно діяв партизанський рух, побожне населення трудилося в тилу.
Сталін, який ще донедавна був натхненником репресій проти Церкви, 4 вересня 1943 року змушений був зустрітися з видатними церковними ієрархами — митрополитами Сергієм, Олексієм та Миколаєм. Після цієї історичної зустрічі Сталіну не залишалося нічого іншого, як повертати священиків з таборів та відкривати храми. Також він дозволив провести Помісний Собор. Після 18-річного періоду міжпатріаршества Патріархом було обрано Митрополита Сергія (Страгородського).
Надію на неминучу перемогу у серцях співвітчизників стверджували хресні ходи з Казанською іконою Пресвятої Богородиці у Ленінграді, Москві, Сталінграді. Ці обложені гітлерівцями міста не були здані ворогові.
Ослаблена постійними утисками й гоніннями зі сторони безбожного режиму (у 1939 році на Україні збереглося лише 3 % дореволюційних парафій), поставлена поза законом, Православна Церква у роки війни становила духовну й моральну силу, яка допомогла нашому народу здобути довгоочікувану перемогу над коричневою чумою фашизму.
Все це свідчить, що віра є найважливішою складовою, яка внутрішньо зміцнює воїна.
Церква була з військом та народом у роки лихоліть усіх епох, молячись про перемогу над ворогом, а також допомагаючи народові усвідомлювати свій громадянський обов’язок перед Вітчизною.

Вплив православного світогляду на культуру, мистецтво, освіту

Історію нашого народу складають не лише темні сторінки. Православ’я, що несе в собі світло, позитивно впливає на буття народу, його культуру, мистецтво, освіту.
Православна Церква покликана освячувати усі сфери діяльності людини. Християнський світогляд, перемагаючи сили зла, сприяє повноцінному розвитку усіх видів народної творчості. Він допомагає обрати вірні життєві пріоритети як кожному окремо, так і усьому суспільству в цілому, поступово звільнитися від онтологічного, морального та соціального безладу, зумовленого наслідками гріхопадіння.
Церква, насамперед, несе у світ істину, яка розкриває очі суспільству на справжній сенс людського життя, навчаючи не просто жити, не замислюючись над наслідками своїх буденних справ, але жити з усвідомленням існування Вищого Розуму, який освячує та преображає як внутрішній світ особистості, так і світ навколишній.
Прогрес у будь-якій сфері людської діяльності, включаючи науку, мистецтво та культуру, з точки зору Церкви, неможливий, якщо залишаються у забутті духовні цінності.
XX століття для Церкви стало не лише викликом тоталітарних безбожних режимів і випробуванням жорстокими війнами, але й випробуванням бездуховною технократією, глобалізацією і, нерідко, безвідповідальним розвитком науки і високих технологій, вірою у всемогутність людського розуму й підвладність природи людині.
У нашому суспільстві , що традиційно було християнським, нині порушено етичні засади. Ми бачимо домінування нової системи цінностей, за якої нехтується гідність людини і цінність її життя, зневажаються основи існування світу. Ця система багато у чому несумісна з нормами християнства, християнською антропологією і Божественним задумом спасіння людства, де людина розглядається виключно у її ставленні до Бога.
Наше суспільство, що сімдесят років перебувало під владою войовничого атеїзму, тепер чомусь стало вважати, що звернення до духовних та моральних принципів у науці, культурі, політиці, мистецтві є начебто старомодним.
Та коли все частіше у природі і суспільстві як результат так званої прогресивної діяльності дають знати про себе катастрофи та природні катаклізми, люди починають згадувати про втрачену духовність і первісність релігійно-моральної основи своєї діяльності.

З точки зору християнської свідомості, соціальне оновлення життя не може бути відокремлене від духовно-морального оновлення людини, а економічний і моральний прогрес взаємопов’язані та мусять йти поруч, як дві сторони єдиного поступового руху вперед.
У контексті сьогоднішньої доповіді мені пригадується стаття відомого лікаря М.І. Пирогова «Питання життя», яку він написав ще у 1856 році. Основною темою цієї статті є констатація факту, що, вирішуючи проблему виховання фахівців, суспільство загубило найголовніше — проблему людини.
Великий лікар і педагог переймався актуальним для будь-якої історичної епохи питанням — питанням виховання насамперед людських, а вже потім професійних якостей.
Православна Церква в усі часи закликала перш за все формувати у людині вірний, не засмічений, світогляд. У протилежному випадку ми ризикуємо опинитися у полоні бездуховності професіоналів, для яких усе людське є чуже. Як у такому світі вижити?!
Сьогодні ми маємо проблеми аналогічні тим, яких прагнуло позбутися людство в усі часи…
Церква і держава, несучи спільні труди на освітянській ниві та маючи одні стратегічні задачі, повинні стимулювати у нашого народу, а особливо в молоді, процес самопізнання, тим самим закладаючи міцний фундамент духовності та людяності.
Людину треба навчити давати собі відповідь щодо доцільності здійснення нею тих чи інших дій, щоб не допустити привнесення у суспільство негативних наслідків бездуховності, розбещеності та вседозволеності.
Перед Церквою стоїть завдання переконати державу і суспільство у приматі християнської етики над будь-якими іншими людськими стараннями — політикою, економікою, наукою, культурою. Лише чітке усвідомлення цього може вберегти світ від самознищення.
Нам сьогодні необхідно усвідомити, що політичний і соціальний контекст кожного історичного етапу державотворення та розбудови національної свідомості модифікує спосіб сприйняття людьми вічних істин Євангелія.
Нам важливо розуміти, що завжди стабільним фактором є Церква і дар спасіння, яке дається нам по нашій вірі. Головне у тому, як ми його сприймаємо, — чи відкриваємо серця назустріч Христу та намагаємося створювати сприятливі умови для втілення Євангельського ідеалу в життя, чи, навпаки, культивуємо антихристиянські за своєю суттю цінності.
Власне кажучи, факторів, що роздирають душі наших людей, які і так часто потерпають від матеріальної скрути і відсутності реальних можливостей достойно себе реалізувати, є чимало.
Та варто пам’ятати, що все це нам Господь дав для того, щоб ми побачили, хто ми є насправді, оцінили себе і свої можливості для спасіння та зробили правильний вибір для виходу з духовної кризи. Такий вихід існує! Гарантією нашого духовного відродження є співпраця в ім’я життя між Церквою і нашою Українською державою.
Православ’я сформувало слов’янську душу, українську совість, менталітет, спосіб життя наших предків. Це незаперечна історична правда.
Тисяча років Православ’я на Русі — це тисяча років дії Промислу Божого серед побожного народу з метою створення твердого підґрунтя нашого спасіння. Православна Церква завжди допомагала нашому народу зберегти свою національну ідентичність, вистояти у лихоліття війн і соціальних трагедій.
В усі історичні епохи розум, почуття і воля спонукали нас творити лише добро. Ось цінність на всі віки, яка не повинна зазнавати девальвації ані у часі, ані у просторі! Це насправді було сенсом і способом життя наших побожних предків, бо ніхто і ніщо не зміг вкласти в душу українського народу зла, не зміг замінити Бога ідолом, правду — брехнею, віру — марновірством чи відступництвом.
Отже, враховуючи, що будь-яка творчість без духовного наповнювача є руйнівною, знання небезпечними, а масова культура, будучи по суті бісівською антикультурою, слугує не зміцненню, а, навпаки, руйнації нашого суспільства, ми повинні консолідувати зусилля та спрямувати їх на порятунок нації від повного духовного й морального зубожіння, на створення у сфері освіти сприятливого середовища, яке б спонукало накопичуванню позитивної моральної мотивації для вчинків людини.
Таким чином, усі ми — влада, духовенство та віруючі люди — мусимо чітко усвідомити, що дбайливе відродження духовних цінностей у різних галузях науки, культури та освіти дозволить створити хорошу основу для співробітництва між Церквою та суспільством на благо нашого народу.

Церковно-державні стосунки — реальність та перспективи

Тісну співпрацю та взаємне служіння Православної Церкви та держави народу, згідно положень Основ соціальної концепції нашої Церкви, зумовлює історична складова Церкви, яка входить у безпосереднє спілкування із зовнішнім світом.
За вченням Церкви, держава є надання Господом людям можливості самостійно облаштовувати своє суспільне життя, виходячи з вільного волевиявлення людини, з тим, щоб такий устрій, що є відповіддю на пошкоджену гріхом земну реальність, допомагав запобігти ще більшому гріхові, через протидію йому засобами світської влади.
Господь Іісус Христос підкорив себе земному порядку речей, підкоряючись існуючій державній владі. Він говорив Пілату такі слова: “Ти б не мав наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі звище” (Ін. 19, 11), а на запитання фарисея відповів: “Віддавайте кесарю кесареве, а Богу Боже ” (Мф. 22, 21).
Розвиваючи Христове вчення, апостол Павло писав: “Усяка душа нехай буде покірною вищій владі; бо немає влади не від Бога… тож той, хто противиться владі, противиться Божому устрою… Роби добро і отримаєш хвалу від неї… Тож давайте усім потрібне: кому подать — подать, …, кому страх — страх, кому честь — честь” (Рим. 13, 1-7). Відповідно цю думку і провадив апостол Петро: “Будьте покірні земному начальству… бо така воля Божа, щоб ми, творячи добро, загороджували вуста неуцтву безумних людей…” (1 Петр. 2, 13-16).
У часи святих Апостолів Церква Христова, хоча і терпіла гоніння, повчала своїх чад коритися земній владі та молитися за неї, незалежно від того, як ставиться влада до Церкви.
Держава, як необхідний елемент життя у зіпсованому гріхом світі, де і окремі особи, і суспільство мають потребу у захисті від небезпечних проявів гріха, благословляється Богом. Моральний сенс існування держави, як про це вчить Святе Письмо (Рим. 13, 3-4), є у тому, щоб при потребі використовувати силу для обмеження зла та підтримки добра.
Говорячи про взаємовідносини Церкви і держави, потрібно враховувати відмінність їх природ. Церква заснована безпосередньо Господом Іісусом Христом; держава — благословенна Богом в процесі людської історії після гріхопадіння. Метою Церкви є вічне спасіння людей, держави — турбота про їх земне благополуччя.
Хоча держава й не зв’язує себе будь-якими релігійними зобов’язаннями, але якщо вона очолюється тверезо мислячими правителями, то має усвідомити, що земне благополуччя не мислиме без виконання певних моральних правил, які необхідні й для вічного спасіння людини. Саме тому задачі та діяльність Церкви і держави можуть співпадати не лише у досягненні чисто земного блага, але й у здійсненні місії Церкви щодо спасіння людини.
Держава не повинна втручатися у життя Церкви, її ієрархію, літургійне життя, віровчення і мусить ставитись з повагою до церковно-канонічних норм.
З точки зору Православ’я, ідеальна форма взаємин між Церквою та державою є визнання державою Православ’я найвеличнішою народною святинею, що впливає на формування не лише народної самобутньої культури, але й інших складових людської діяльності — економіки, політики, освіти тощо.
У своїй сукупності ці принципи отримали назву «симфонії» Церкви і держави. Суть симфонії — взаємне співробітництво, взаємна підтримка та відповідальність без вторгнення однієї сторони у сферу виключної компетенції іншої. При означених взаєминах між Церквою і державою держава шукає в Церкві духовної підтримки, молитви і благословення на діяльність, що спрямована на благо людей. Церква, відповідно, у даному випадку отримує від держави допомогу у створенні умов, які сприяють проповіді Євангелія, а також духовного окормлення народу.
Спроба утвердити ідеал симфонії церковно-державних стосунків на початку ХХ ст. належала Помісному Собору 1917-1918 років, але вона, на жаль, не вдалася. Визначення Собору про правовий статус Церкви у державі звучало так: «Православна Церква, яка належить до Єдиної Вселенської Церкви, займає у нашій Державі, порівняно з іншими віросповіданнями, домінуюче публічно-правове становище, яке належить їй як святині переважної більшості населення і як найвеличнішій історичній силі, яка сприяла побудові нашої Держави”. Які чудові слова! Ми маємо надію, що прийде історично-сприятливий час, коли вони будуть втілені у життя! Адже, як вже було зазначено вище, Церква впродовж своєї тисячолітньої історії у нашій державі виховувала віруючих людей у дусі патріотизму і миру, була поруч із народом у часи лихоліть, опікувалась моральним вихованням суспільства і соціальною сферою.
Сьогодні нашим державним мужам варто зробити крок назустріч Православній Церкві, переглянувши й доповнивши законодавство України стосовно релігії. Адже абсолютний нейтралітет по відношенню до усіх конфесій у державі, напевне, зовсім недосяжний і, власне кажучи, й не потрібний. Кожній державі потрібно зважувати на реальний релігійний склад свого населення.
Церква завжди зберігає лояльність до держави, ставлячи вище лише Божу заповідь здійснювати спасіння людей за будь-яких умов. І лише коли держава, маючи безбожний режим, примушує своїх віруючих громадян відступати від Христа і Церкви, Церква відмовляє державі у послуху.
На завершення варто зазначити, що неможливо створити симфонію церковних-державно стосунків без відродження духовності у суспільстві.
Православна Церква приділяє сьогодні основну увагу не зовнішній формі організації держави, а стану сердець своїх вірних, а тому і не вважає за можливе для себе ставати ініціатором змін форми правління. Вона прагне співпрацювати з державою на благо ж держави, Церкви, особистості, суспільства. Для Церкви такі взаємини є часткою її спасительної місії, яка обіймає всебічну турботу про людину.
У найвідповідальніші і найважчі періоди історії Церкви і держави Господь обирав із народу і посилав суспільству видатних людей, на яких покладалася рятівна місія спасителів нашого боголюбивого народу. Це було, коли Київську Русь хотіли знищити варварські племена, а наші пращури-слов’яни не знаходили порятунку. І тоді велично постав у місті над Дніпровськими кручами князь Володимир, який охрестив наш народ і приніс на праотчу землю Віру Христову. Віру, з якою наш народ був, є і буде непереможений.
Так було і на початку XX століття, коли богоборчі сили намагалися залякуваннями і тортурами знищити віру, насаджували войовничий атеїзм. Як протидія диявольськім устремлінням постала постать Митрополита Київського і Галицького Володимира. Ворожі погрози не злякали Його. Він продовжував натхненно служити Богові і народу. Кров новомученика Церкви — вічне нагадування про стійкість християнської душі.
У 90-ті роки, коли міжконфесійні конфлікти, чвари і розбрат у релігійному і суспільному житті загрожували перетворитися на братовбивчий конфлікт, Господь посилає ще одного Володимира, Митрополита Київського та всієї України. Блаженніший Митрополит Володимир зробив все, щоб зберегти мир і злагоду між Церквою і державою.
Митрополит Володимир неодноразово зізнавався, що Йому ще ніколи так натхненно не молилося, як у часи особливих утисків нашої Української Православної Церкви. Всеукраїнський ієрарх говорить: «Христос попереджав учнів, що вони будуть у вигнанні. Ми сьогодні також переживаємо гоніння несправедливо й неправедно. А тому упевнені, що робимо Божу справу».
Митрополит Володимир по праву вважається одним з найвидатніших церковних діячів і богословів сучасності. Він є справжнім пастирем, вчителем і патріотом нашої Української держави. Нам, подолянам, надзвичайно приємно мати такого земляка.
Наша науково-практична конференція проходить напередодні 70-ліття Предстоятеля УПЦ. Щирий відгук серед духовенства і мирян, науковців і громадськості Подільського краю знайшла пропозиція оргкомітету нашого зібрання присвятити конференцію ювілею Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України.
Це не лише данина подільському походженню Митрополита Володимира, а насамперед відзнака його заслуг як видатного церковного діяча, відомого богослова, людини, яка у найскрутніші часи врятувала та зберегла нашу канонічну Православну Церкву, зуміла нормалізувати церковно-державні взаємини і повести боголюбивий народ України до спасіння. Його життя і молитовний подвиг є взірцем відданого служіння Церкві, державі і народу.

Сфери співпраці Церкви і держави на сучасному етапі

Можна визначити певні сфери співпраці Церкви і держави. Це:
миротворча місія на міжнародному, міжетнічному і громадському рівнях; сприяння взаєморозумінню та співпраці між людьми, народами і державами;
турбота про збереження моралі у суспільстві;
духовне, моральне, культурне та патріотичне виховання;
справи милосердя, благодійності, розвиток спільних соціальних програм;
охорона праці;
охорона пам’яток історії і культури;
діалог з органами державної влади з питань, які мають принципове значення для несіння у світ спасительної місії Церкви;
духовне окормлення військовослужбовців, осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі;
співпраця на освітянській ниві, у сферах культури і мистецтва;
співпраця з засобами масової інформації;
підтримка інституту сім’ї, материнства і дитинства;
протидія порокам, таким, як наркотики, розбрат, злочинність;
протидія псевдорелігійним структурам, які несуть небезпеку для суспільства.
Я маю надію, що неупереджений обмін думками на нашій конференції з питань, які, зокрема, були поставлені у моїй доповіді, а також в інших доповідях учасників конференції, сприятиме усвідомленню важливості служіння Церкви і держави на благо нашого народу у будь-яку історичну епоху, а особливо на сучасному етапі, коли суспільство розділене, дезорієнтоване й потребує духовної підтримки. Нехай наша робота принесе користь у сфері вдосконалення правового поля України щодо релігії, послужить консолідації громадян на засадах духовності, спонукає керівництво і народ замислитися над майбутнім нашої держави та його побудовою на засадах любові до Бога й ближнього, терпимості та християнського милосердя. Нехай робота нашої конференції послужить величній справі відродження духовності народу, нашого Подільського краю, усієї Української держави, а Всемилостивий Господь благословить роботу нашого зібрання!

Историческая и социальная онтология Церкви в экклезиологическом богословии Блаженнейшего Митрополита Владимира

Протоиерей Виталий Косовский,
профессор Киевской духовной академии, секретарь Киевской Митрополии

«Для нашей православной мысли на протяжении всех веков богословие, в частности экклезиология, не столько наука, сколько жизнь в сакраментально-мистической полноте богочеловеческого организма святой Христовой Церкви».
Блаженнейший Митрополит Владимир

Безусловным центром христианской истории является Живой и реальный Богочеловек Христос. Боговоплощение Спасителя — ключевой момент всей истории мироздания, поэтому и Церковь — «продолжающееся на протяжении всей истории мира воплощение Христово и реализация дела Божия». Тем не менее условия жизни современного человека так глубоко изменились в социальной и культурной области, что можно говорить о новой эпохе человеческой истории. Согласно многим научным исследованиям и теориям «человечество, совершив научно-техническую и социальную революции, стоит на пороге революции психологической, которая явится началом планетарной цивилизации, поскольку такая глобальная цивилизация будет представлять собой прежде всего «психоцивилизацию», то есть социальный суперорганизм, сформировавшийся в условиях принципиально новой глобально-технологической культуры». Такая новая ситуация как в Церкви, так и в общественной, экономической, политической и культурной жизни ныне требует с особой силой действия православных христиан в области евангельской миссии и радостной проповеди, что в этом мире человек не одинок, что он причастен реальной жизни во Христе. Более того, «сегодня Православная традиция нуждается в богословии, которое, сохраняя верность Священному Преданию, было бы в то же время дерзновенным и смелым, а не охранительным и трусливым. Наша задача — нести подлинное свидетельство, вверенное нам святыми, но это не исключает необходимости при передаче его использовать собственное воображение, внутренний опыт, пытливый ум и творческий дар».
Таким ярким свидетелем животворящей православной традиции и пастырем Церкви Христовой является Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир (Сабодан). Жизненные принципы Владыки, основанные на опыте Церкви, и его богословие, сочетающее в себе строгий православный традиционализм с евангельской динамической открытостью к животрепещущими проблемам современного общества, делают его богословское наследие актуальным и востребованным в условиях жизни секулярного общества. Историческая и социальная онтология Церкви, миссия христианина в современном мире раскрываются в экклезиологическом богословии Митрополита Владимира. И это не только богословская концепция, так как «экклезиология не может быть лишь теоретически абстрактной дисциплиной, но должна являться живым свидетельством соборного самосознания». Богословие не «научная специализация», а благовестие о спасении мира во Христе, ответ Христова благовестия на экзистенциальные нужды мира в данное время. Богословие является гораздо более всеобъемлющим, чем любая наука и любое творческое осмысление бытия. По словам священномученика Илариона (Троицкого): «Наша богословская наука по преимуществу перед всеми другими касается жизни нашей, нашего спасения и погибели. Богословская наука — самая жизненная из всех наук, и ни одна из наук не может идти в этом отношении в какое-нибудь сравнение с наукой богословской». Таким образом, богословие и молитва, богословие и духовность идут рука об руку. Всякое истинное богословие есть богословие сакраментальное, литургическое и мистическое. В контексте такого подхода к богословию сама Церковь Христова — не идеологический инструмент, обеспечивающий нас интеллектуальными метафизическими «доказательствами», и не разработчик этической системы для улучшения и облегчения нашей жизни. Церковь — это провозглашение, «Благая Весть» о том, что смерть побеждена, что человечеству явлено Царство Истины и благодати Христовой.
«Из сказанного понятно, что как в общественном, так и в личном христианском сознании экклезиология занимает особое место. Это вопрос жизни и смерти для всех и каждого. Поэтому никто — ни отдельный христианин, ни все христианские исповедания — не имеют внутреннего права уклоняться от решения этой проблемы».
Далее проанализируем историческую и социальную онтологию Церкви в экклезиологическом богословии Владыки. Только вера Церкви как единого целого, как сообщества верующих, объединенных и ведомых единым Духом, может противостоять проблемам и потрясениям «века сего», провести границу между истиной и заблуждением, объяснить ту преемственность и постоянство христианской мысли во времени и пространстве, которые и составляют сущность Церковного Предания. Такое динамическое понимание неизбежно ускользает от взгляда стороннего наблюдателя.
Действительное преображение общества может быть только мистическим, религиозным, и желание этого достигнуть вне религии есть совершенно недостижимая цель. Нельзя отрицать полезности и значения благородных усилий современных ученых и гуманистов-интеллектуалов уничтожить внешние причины зла и вражды, однако они глубоко заблуждаются, если думают, что устранением внешних препятствий положительным образом разрешается вопрос о свободе и победе над злом. Экономические преобразования, социально развитое государство, демократические реформы могут устранить внешние преграды, существующие между людьми и грубо нарушающие справедливость, но эти секулярные ценности лишены творческой силы объединения, которую имеет только религиозно-мистический союз веры и любви, утверждающийся на реальном мистическом единстве, то есть Церкви. Только Церковь может ставить и способна разрешать задачу, за которую берется современное общество, — задачу объединения и организации человечества на основе благодатных даров, данных Спасителем, на основе любви к Нему, одновременно и личной, и общей. Те же, которые заранее отрицает религию, то есть единственно реальную внутреннюю связь между людьми, устанавливаемую общею их связью со Христом, строят свое здание на песке, не понимая действительной природы человеческого общения. Подлинная свобода и справедливость для христианина — это освобождение от пут эгоизма, свобода отражать в своем социальном бытии гармонию Святой Троицы. Дело Церкви: приобщать людей, во всем многообразии их плотской и исторической жизни, к божественной свободе Воскресшего Христа. Роуэн Уильяме, архиепископ Кентерберийский, один из ведущих современных богословов, пишет: «Царство Небесное «созидается» историей народа Завета — историей, полной беспрерывных раздоров и противоречий, но вместе с тем, на взгляд верующего, исполненной неописуемого и благодатного единства во Христе». Историческое измерение онтологии Церкви — это история взаимодействия Бога с миром. В этой истории показано, как общение людей с Богом, вначале искаженное и несовершенное, вызывает столь полное их перерождение, так властно влечет их навстречу божественному зову, что в конце концов находит себе выражение в ответе, полностью преображающем земную реальность; и эта кульминация человеческого бытия приобретает ни с чем несравнимое значение, становится вечным образцом и примером человеческих возможностей, всегда доступным источником диалога и преображения в любых жизненных обстоятельствах. Эта история будет рассказываться до конца времен как общий для всех пример жизни, полностью отданной Богу. Но отдать свою жизнь Богу современному человеку не так-то просто и легко, так как человек постоянно ощущает внутренний раскол и надрыв, противопоставление и антиномичность. Раскол жизни на «светскую» и церковную вносит разлад, двойную бухгалтерию даже в души тех, кто сознает всю историческую относительность и внутреннюю ненормальность этого раздвоения. Создать подлинно христианскую церковную культуру и преобразить жизнь в церковной ограде, победить противоположность церковного и светского — такова историческая задача для духовного творчества современной Православной Церкви и современного человечества.
Такому воззрению на Церковь, согласно которому ей приписываются лишь функции охранительные, то есть обвиняют в консерватизме, Блаженнейший Митрополит Владимир противопоставляет идеал церкви творящей, растущей, развивающейся. Как учреждение богочеловеческое, она имеет неподвижную мистическую основу в лице своего Божественного Главы и, конечно, церковно-догматического учения о Нем и человеческую стихию, развивающуюся исторически в границах пространства и времени. Взаимодействием мистической основы и человеческой стихии и обусловливается исторический прогресс церкви, призванной ввести историческое человечество в сферу Царствия Божия. «Двуприродность Церкви, где Божественный и человеческий элементы соединены не слитно и нераздельно, есть свидетельство ее реальности и жизненной силы. Как человек состоит из души и тела, так и Церковь соотносительна как с Иисусом Христом, через Которого она сродна Божеству, так и с людьми, в нее входящими, посредством которых она роднится с миром. По своей мистической природе она имеет неизгладимые черты своего Господа, а по эмпирической — черты тех людей, которые в нее входят. Церковь есть подлинное и всеединое богочеловечество. Глава его — Христос, новая жизнь, текущая в каждом из его членов, обладающих полной внутренней свободой, — это жизнь Христова.
Таким образом, храм кубический в форме евхаристической плоти определяет Церковь и в моменте статическом, как Тело Христово, и в моменте динамическом, как жизнь Христову в Его членах. А в синтезе того и другого дается цельное представление о Церкви как организме. Динамическая, подвижная, человеческая сторона Церкви с особой силой подтверждается в храмах, имеющих форму корабля. При всем многообразии народов, в нее входящих, условий их исторической жизни и действий Церковь движется, изменяется не хаотически, не бесцельно, не по воле стихий мира сего, но направляется своим Кормчим к определенной Божественной цели — Царству Небесному.
Если Церковь — тело, то, следовательно, призвана включить в себя всю истинную телесность мира. Отсюда понятной становится ориентированность храма на все стороны света, ибо верующие «…придут от востока и запада, и севера и юга, и возлягут в Царствии Божием» (Лк. 13, 29). В Церкви не имеют значения этнографические, расовые, национальные особенности ее членов. Она одна для всех. Потенциально объемля все народы и все человечество в целом — что, однако, не означает эмпирической завершенности в домостроительстве воцерковления мира ввиду продолжающегося исторического процесса, — Церковь не уничтожает и не нивелирует свойств каждого народа, каждой отдельной личности, в нее входящей.
Но полная телесность включает в себя не только человеческий род, но и все живое, все существующее, весь богозданный космос. «Апостольская Церковь — это не Церковь застоя, статики, а Церковь вечной динамики духа. Церковь вечно обновляемая, творимая, творчески устремленная в подвигах веры, разумения и благочестия к стяжанию обоживающей благодати Святого Духа. Через посредство апостоличности Церковь открывает всем и во все времена полноту даров Святой Пятидесятницы. Пятидесятница в Церкви — это не только историческое событие, но и непрерывный процесс раскрытия во всемирной истории неоскудевающей зиждительной и спасительной силы Святого Духа».
Поэтому было бы также ошибочным ограничивать и область влияния Церкви, а, следовательно, и церковной жизни, или, точнее, жизни в Церкви, какой-нибудь одной узкой сферой, например: богослужения или храмового благочестия. Хотя, к сожалению, для современного секулярного мира религия — это просто «стиль» жизни, который никак не должен касаться природы человеческих отношений с обществом. Анализ такой ситуации дает право знаменитому греческому философу и богослову Христосу Яннарасу утверждать: «Надо признать, что христианские Церкви и конфессии играют в посткоммунистической Европе маргинальную роль. Даже у религиозно активных народов их религиозность сводится к сугубо частным сторонам жизни. Они черпают из религии личные «убеждения» и этику индивидуального поведения, но не смысл и порядок своих потребностей. Их потребности и практика ежедневной жизни целиком определяются (и чаще всего неосознанно) тем образом жизни и теми понятиями, которые диктует господствующая цивилизация исторического материализма».
В свете личного пастырского служения Блаженнейшего Митрополита Владимира и его православной экклезиологии Церковь должна создавать христианскую культуру, стимулировать социальное развитие, универсальное мировоззрение, а значит, и предлагать творческий, созидательный стимул для человеческого единения, для политических, социальных и производственных отношений. Приоритет опыта, а не чисто интеллектуальный подход к истине, церковность, а не индивидуалистический характер благочестия, апостольский оптимизм, а не психологические установки совершенствования дают возможность богословию Владыки быть богословием самой жизни, а не теоретической абстракцией. Единственным выходом из туманно прорисовывающегося секулярного неоварварства, по крайне мере в контексте современной Украины, является факт церковного бытия, воплощенного в евхаристическом принципе развития общества. Это реальная историческая возможность преодолеть религиозный индивидуализм, метафизической рационализм и моралистический юридизм, присутствующий в сознании современного мира. Следствия такого понимания экклезиологии Митрополита Владимира таковы. Вочеловечение Бога и обожение человека — вот в чем состоит православная истина спасения, по учению святых апостолов и святых отцов. Церковь — это «мастерская» для этого обожения. Святые отцы Православной Церкви видели, исповедовали и переживали Церковь как «тайну Христову», и для них эта тайна Христова пронизывает собой все измерения церковного бытия – и богословско-догматическое учение о Церкви, и благодатно-канонический порядок под руководством Духа Святого, Утешителя и Водителя Церкви. Богочеловеческая полнота — кафоличность — Церкви Божией в мире есть то, что апостолы, проповедуя Иисуса Распятого и Воскресшего, взращивали на всяком месте, начиная от Иерусалима — «Матери всех Церквей». Это та апостольская, благодатная полнота жизни Церкви как «народа Божия» и «тела Христова», которая передается епископам и через епископов до сегодняшнего дня и до скончания века. «Итак, можно установить такую схему православной экклезиологии: Церковь — благодать — таинства — иерархия». «Без таинства Церковь становится чисто человеческим учреждением, как вне Церкви таинства тоже невозможны. Укрепление чувства абсолютности Церкви должно носить литургический характер. Без участия в таинствах Церкви, то есть без церковной жизни, нельзя с православной точки зрения узнать, что такое Церковь. Религиозный опыт является лучшим руководством в познании Церкви. Только в Церкви и через Церковь мы близки Богу».
От догматических и исторических вопросов постараемся перейти к вопросам социально-общественным. Блаженнейший Митрополит Владимир определяет: «Основным содержанием жизни человечества в целом является исторический процесс, который в богословии носит название икономии, домостроительства. Одновременно это есть сотериологический процесс, процесс освящения и спасения всех людей Богом. Нравственные усилия со стороны человека и непрестанное действие в мире премудрости и благодати Божией составляют в синергизме, можно сказать, созидающие силы, которым противостоят силы зла и разрушения. Не поддаться искушению или соблазну этих сил — значит проявить высшее благоразумие, зрелую мудрость. Наоборот, недостаток этой мудрости, нравственно-духовная нищета могут иметь самые неблагоприятные последствия для жизни мира. Основное противоречие в жизни современного человечества, по существу, заключается в глубоком несоответствии между высоким прогрессом в области научно-технических достижений и отсутствием нравственного прогресса в человеческих взаимоотношениях как в личном плане, так и на общественно-социальном и международном уровнях». К приобретению этой мудрости немолчно зовет Церковь. «Своим мирным созидательным трудом человек преображает мир. Он является работником в мире, мастером и хозяином его, и вместе с тем его художником. Мир есть арена духовной активности человека, сфера его творчества. Можно сказать, что мира не существует без человека; но и человек, в его тварном становлении, немыслим без мира».
Поэтому и социальные проблемы современного человека, и украинской экономики, в частности, нельзя разрешить, не вспомнив о моральном и духовном состоянии общества. Ведь многие причины нынешних трудностей сокрыты в душах и сердцах человеческих. Рецепты ученых и решения властей не сделают людей счастливыми, если не будут сопровождаться возрождением нравственной основы человеческой деятельности. Экономика должна быть не только эффективной, но и справедливой, милосердной, обращенной к человеку, а не к одним лишь деньгам и товарам. Нам необходимо вполне осознать: цель хозяйствования — это прежде всего благо людей, молодых и пожилых, сильных и слабых, ныне живущих и тех, кто придет им на смену.
Определение судеб национального хозяйства не должно превращаться в «удел» чиновников, бизнесменов и экономистов. Все мы — Церковь, народ, государство, профсоюзы, ассоциации предпринимателей, наука, гражданское общество — должны воспринимать экономику Украины как область своей заботы и своих созидательных усилий. Такая подлинная социально-богословская позиция даёт возможность «сознавать себя единой семьёй, живущей на нашей планете, как в одном большом доме, всячески противостоять разрушительным силам ненависти, вражды и зла». Нельзя не согласиться со словами Митрополита Владимира, которые могут стать девизом христианского социального служения: «Христианин не должен терять социальный оптимизм, опускать руки, отчаиваться. Напротив, он должен подавать пример и помогать тем, кому гораздо труднее».
Таким образом, экклезиология Владыки, базирующаяся на апостольском учении и опыте Церкви, позволяет гибко и конструктивно подойти к решению самых сложных вопросов современного общества. Преданность воле Божией, непоколебимая вера во всеобъемлющую силу Божественной Истины и глубокая любовь к своему украинскому народу составляют фундамент нравственных позиций Владыки. Поистине и без словесных преувеличений Блаженнейший Митрополит Владимир своим пастырским служением и богословием воплотил слова и жизненную позицию величайшего исповедника XX века священномученика Илариона (Троицкого): «Церковное послушание беру на себя… Ведь только Церковь дает смысл и цену земному бытию; только служение Церкви, по моему верованию и убеждению, дает смысл и цену нашей земной деятельности… Если не служить Церкви — нет никакого смысла во всякой деятельности и незачем тогда жить на Божьем свете». Таким образом, мы можем подвести итог: экклезиологическое богословие Блаженнейшего Митрополита Владимира — серьезный фундамент для синергетического взаимодействия Церкви и общества в спасении и преображении современного человечества.

«Наверное, в жизни каждого человека есть особые лидеры, образцы или те «маяки», на которые человек, живя на земле, ориентируется и, взирая на их свет, старается подражать им и исполнять то, к чему он стремится. В моей жизни тоже были такие люди. Сегодня я с любовью вспоминаю о них.
Первый такой человек — это моя покойная бабушка. Я всегда смотрел на ее труд, на ее молитвы, старался в чем-то быть похожим. Наверное, самое удивительное, что было в ней, — это дар молитвы, потому что не каждый человек умеет молиться.
Это же качество, уже став взрослым, я заметил в другом человеке — в покойном митрополите Львовском и Тернопольском Николае. Совершая службу, он как бы растворялся в молитве Богу, становился неотмирным, недосягаемым. Его искреннюю молитву видел не только я, но и сослужившие с ним священники и народ, молящийся в храме.
Еще один человек, который стал для меня образцом молитвы, — это Предстоятель нашей Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Владимир. Господь свел меня с ним только в 1991 году, когда я был уже в сане епископа.
После моей хиротонии в Киеве во епископа Ивано-Франковского и Коломыйского я отправился в Москву для того, чтобы завершить мое обучение в академии и побывать у Святейшего Патриарха Алексия. Прибыв в Московскую Патриархию, я впервые увидел Митрополита Владимира. При первой встрече возникло ощущение, что мы знаем друг друга уже несколько десятков лет, как будто встретились не впервые — настолько этот человек сразу расположил к себе, настолько он братолюбный и гостеприимный.
Будучи епископом Ивано-Франковским, а после Херсонским, я часто обращался к нашему Предстоятелю, мы беседовали о тяжелых условиях, которые складывались в то время во многих епархиях. Блаженнейший всегда давал мудрые советы и радушно откликался на мои приглашения. С архипастырскими визитами он несколько раз был в Херсонской епархии, где совершал богослужения и общался с духовенством и верующими. При его содействии был причислен к лику святых священномученик Прокопий (Титов), архиепископ Херсонский.
Следует вспомнить 1992-й год, когда его встречали Одесская и Херсонская епархии. Какая это была радость для верующих людей! Мы увидели силу его молитвы, умение беседовать с Богом, умение совершить Святую Евхаристию и получать просимое.
В 1996 году по решению Священного Синода Украинской Православной Церкви я прибыл на Донецкую кафедру. Так открылась новая страница отношений между донецким архиереем и Предстоятелем Украинской Православной Церкви Блаженнейшим Митрополитом Владимиром. Владыка знал Донбасс, поскольку, еще будучи иподиаконом, приезжал сюда с митрополитом Борисом из Одессы. Всем известно, что Православная Церковь на Донбассе занимает сегодня особую роль. Количество приходов здесь достаточно велико — около 500, следует добавить, что эта область наименее подвержена влиянию различных расколов и сектантских движений. Здесь верующие люди твердо идут спасительным православным путем, храня идеалы Православия.
Парадокс, но именно здесь родился раскольник Церкви — бывший митрополит Филарет Денисенко. К сожалению, наша земля воспитала неблагодарного сына для Вселенского Православия и православной Украины. Мы жалеем о том, что так случилось.
Но, безусловно, Донбасс — это оплот Православия на востоке Украины. Исповедуя православную веру, сохраняя верность каноническому Православию, наш народ сохранил единство с другими славянскими народами. У Донбасса есть своя специфика — в безбожные времена сюда съезжались люди со всех областей Советского Союза для того, чтобы работать на шахтах, поскольку труд шахтера в то время ценился высоко. Утверждение людей в вере во многом было вызвано тем, что труд этот очень опасный и не всегда он завершался благополучно. Мы знаем, что в жизни Донбасса часто бывали и, к сожалению, не исключаются и сегодня случаи, приводящие к смертности на производстве. Беда всегда собирает людей воедино.
По прибытии на Донбасс моей главной целью было начать строительство кафедрального собора. В Донецке его не было, и я всегда говорил Блаженнейшему: «Ваше Блаженство, так хочется построить собор для Донецка», а он отвечал: «Вы молитесь, и Господь Вас услышит». Я помню сегодня эти его слова — добрые слова учителя, который наставлял, как правильно молиться Богу. Молитвами нашего Предстоятеля сейчас в центре Донецка возвышается величественный Свято-Преображенский кафедральный собор. Два года назад Блаженнейший Митрополит Владимир возглавил освящение колоколов для звонницы Свято-Преображенского кафедрального собора, и звон этих колоколов сегодня призывает верующий народ на богослужение.
Блаженнейший несколько раз был у нас на Донбассе. Первым священнодействием, которое он совершил, было освящение поминальной часовни, воздвигнутой в честь святой великомученицы Варвары. С того времени уже 8 лет эта часовня призывает жителей города Донецка и всего Донбасса молиться о шахтерах, которые трагически погибли при исполнении своего трудового долга.
Безусловно, все важнейшие события в духовной жизни нашей области возглавляются Предстоятелем нашей Церкви. Мы праздновали 2000-летие от Рождества Христова, которое возглавлял Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир, торжественно отмечали 225-летие города Мариуполя. Все торжества, посвященные этому событию, также возглавлял Блаженнейший Митрополит Владимир. В свое время Блаженнейший возглавил и торжества по канонизации святителя Игнатия, митрополита Мариупольского, и освящение памятника ему. Решением Священного Синода Украинской Православной Церкви под председательством Блаженнейшего Митрополита Владимира был канонизирован преподобный Иоанн Затворник, Святогорский чудотворец, угодник Божий, который сегодня широко почитаем верующим народом Донбасса, Украины и других стран.
Одним из главных событий стало и торжественное открытие Свято-Успенской Святогорской Лавры 25 сентября прошлого года. 26 архиереев и сонм духовенства во главе с Блаженнейшим Митрополитом Владимиром совершили торжественное богослужение по случаю этого знаменательного события. Это торжество внесло новую страницу в летопись Донбасса и в летопись нашей Церкви. Сегодня Святогорская Лавра является духовным центром канонического Православия на востоке Украины. Мы все были свидетелями, сколько в этом году прибыло людей на празднование памяти преподобного Иоанна Затворника. Это свидетельствует о том, что роль Святогорской Лавры, монашествующих и нашего народа сегодня направлена на то, чтобы сохранить единство Святой Церкви и единство канонического Православия в Украине и во всем мире.
Блаженнейший Митрополит Владимир за теплые и дружественные отношения между Церковью и светской властью. Он всегда находит общий язык с верующими и неверующими людьми, встречается с интеллигенцией, студентами и тружениками, и всегда его встречи приносят радость людям.
Отмечая юбилей Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира, Православный Донбасс преподносит имениннику в первую очередь свою любовь и благодарность за его труды и святые молитвы. Мы все вместе желаем Блаженнейшему Митрополиту Владимиру много лет трудиться во славу Божию, стоять у Престола Божиего на кафедре Митрополитов Киевских как Предстоятелю нашей Святой Православной Церкви. Ис полла, эти деспота юбиляру! Многая ему лета!
Беседовали протоиерей Георгий Гуляев и диакон Алексий Марк»

«Донбасс Православный»

«Митрополит Владимир встал во главе церкви в смутное время — в 1992 году. И встретили его непониманием. Я еще помню те истерические выкрики накрученной продажными агитаторами толпы: «Геть московського попа!» Хотя никаким «московским» Владимир не был и не мог быть. Он родился почти в самом центре Украины — в селе Марковцы Хмельницкой области. Учился в Одессе. Продолжительное время был епископом Черниговским и Нежинским.
В какой-то мере ему повезло, что в его родном селе сохранился храм. Еще два века назад его выстроил местный помещик. В советское время церковь закрыли. Но люди упорно отстаивали свое право молиться, и в 1943-м там снова возобновили службу. Тогда религиозность не была в моде. Наоборот. Хорошо чувствовал себя тот, кто Бога хулил. Школа навязывала атеистическое воспитание. «Поповщина» считалась пережитком темного прошлого. Ее обещали вот-вот искоренить.
А будущий митрополит не только не скрывал того, что он верующий, но и с детских лет заменял в церкви пономаря. С ним проводили «педагогическую» работу. На него рисовали в школьной газете карикатуры. А еще кресты — прямо на лбу. Его прорабатывали на родительских собраниях.
Может быть, именно это привело к тому, что во время церковного раскола начала 90-х, когда смутились умы не только у прихожан, но и у священников, и у многих высших иерархов, Владимир сохранил твердость и спокойствие духа. Не пошел ни на какие компромиссы с раскольниками. Дал уверенный отпор мирскому тщеславию и попыткам подчинить церковь делам сиюминутной политики.
«Благодарение Богу, — вспоминал о детстве Митрополит, — никакой внутренней борьбы, что касается вопросов веры, никаких сомнений или недоразумений, которые испытывают многие люди на пути к храму, к Богу, у меня не было».
Именно это качество принято считать самой сильной стороной личности Владимира. Он делал то, что должно духовному пастырю. Без гнева и сомнения. Поражая своим спокойствием в те времена, когда со всех сторон доносились сообщения о захвате бывшими комсомольскими функционерами вроде нынешнего ровенского губернатора Червония храмов канонической церкви, а унсовцы во главе с Корчинским, забавляясь, штурмовали Киево-Печерскую лавру.
Впоследствии тогдашний Президент Леонид Кравчук нашел в себе силы признать, что власть совершила ошибку, пытаясь вмешаться в церковные дела. Но тогда была сделана ставка на создание, вопреки всем православным канонам, скорее не церкви, а политической организации. По сути, это было продолжение советской идеологической политики брежневских 70-х. В один момент в анкетах для преподавателей в 1992 году строка «Ваше отношение к строительству коммунизма» сменилась некой пародией: «Ваше ставлення до розбудови незалежної держави». Официозный украинский национализм болел всеми партийными пороками социализма — своего истинного «отца». Его адептам казалось вполне разумным разжигать раскол в церкви и не замечать актов насилия, следующих за ним.
Не секрет, что на протяжении всех лет советской власти до Митрополита Владимира УПЦ не имела главы, назначенного в соответствии с церковными канонами Архиерейским Собором. Кандидатура такого уровня определялась партийными руководителями и навязывалась верующим.
Многим государственным чиновникам, всю жизнь служившим идеям коммунизма, а потом в одно мгновение перекрасившимся в желто-голубой цвет, хотелось сохранять такое беззаконие и далее. Они весьма своеобразно понимали, что такое свобода совести.
Избрание Митрополита Владимира съехавшимися в Харьков архиереями эти люди восприняли чуть ли не как покушение на их политические права. Тем более что избранный занимал до этого ростовскую кафедру — и было так соблазнительно слепить пропагандистский образ страшного «московского попа». Все повторялось, как в детстве, когда на него рисовали злобные карикатуры в школьной стенгазете.
Собираясь в Киев, владыка Владимир сотнями получал угрозы с требованием не возвращаться в Украину. По дороге поезд, в котором он ехал, был остановлен по смутному распоряжению откуда-то «сверху». Владыке предлагали появиться в столице тайно, на милицейской машине, мотивируя это целями безопасности, лишь бы не допустить встречи с народом. Но митрополит не испугался. Дома его ждала огромная толпа встречающих.
«Я вернулся домой в Украину, чтобы служить Богу и людям», — это его слова на Киевском вокзале. «Я приехал не за границу, — добавил он в первой проповеди в тот же день, — я вернулся в родной дом, на свою родину, которая меня воспитала. Я не могу заявлять о своем патриотизме, потому что, как мне кажется, это врожденное чувство, как отношение к родной матери, которая родила нас и дала нам все необходимое».
И тут сразу ощутили различие между настоящим митрополитом и теми, кто рискует объявлять себя даже патриархом, но остается разбойником. Многие ожидали, что в день приезда, используя огромную поддержку верующих, владыка вернет захваченный боевиками Владимирский собор. Но он не благословил на насилие. Даже ответное.
«Бог не в силе, а в правде», — напомнил священнослужитель. В отличие от своих противников новый глава церкви действительно не хотел кровопролития между, как он выразился, «единоверными и единокровными братьями». То, что часть из этих братьев заблуждалась, не меняло дела. Грех нельзя искоренить еще более тяжким грехом.
Может быть, кому-то такой путь показался долгим и требующим слишком сильного душевного терпения. Но будущее подтвердило, что владыка прав. Эту правоту можно измерить даже статистически.
За двенадцать лет, которые владыка Владимир занимает кафедру Киевского Митрополита, количество канонических православных приходов увеличилось с трех тысяч до десяти. Это лучше любых измышлений доказывает, за кем действительно идут верующие и какая церковь на самом деле дарует благодать.
Сошлюсь на собственный скромный духовный опыт. Я крестился через год после появления Митрополита Владимира в Киеве. Мне было двадцать четыре года. Я ощущал себя до этого скорее скептиком и вольтерьянцем, чем христианином. Но летом 1993-го почувствовал какое-то смутное, но неотвратимое желание принять крещение. И непременно в канонической церкви. Друг отвел меня во Фроловский монастырь. Кто знает, может быть, именно сила, полученная, когда я «плюнул и дунул на диавола», до сих пор оберегает меня.
Приятно осознавать, что Митрополит Владимир — наш коллега по журналистской профессии. В самом начале 70-х он несколько лет был ответственным редактором «Православного вісника» — единственного журнала такого направления, выходившего тогда в Украине.
Но владыка еще и коллега юристов. Кроме полученного в Одесской семинарии и Ленинградской духовной академии духовного образования, у него есть образование юридическое.
Преподаватели тоже могут считать его коллегой. И дипломаты. Ведь в разное время он был ректором той же Одесской семинарии и заместителем начальника Русской духовной миссии в Иерусалиме.
Блаженнейший свободно говорит по-французски. В 1989 году он временно руководил Гаагской епархией в Голландии. Не будет преувеличением сказать, что на сегодняшний день Митрополит Владимир — один из самых образованных православных иерархов.
В дни недавних, самых сложных в истории страны президентских выборов глава Украинской православной церкви проявил те качества, которые никогда не покидали его в критические минуты, — спокойствие и миролюбие.
«Все проходит, и это пройдет, — напомнил он слова надписи на перстне царя Соломона. — Мы верим, что пройдут и эти невзгоды, которые всколыхнули сегодня нашу страну. Но мы должны оставаться тут жить, смотреть друг другу в глаза, работать плечом к плечу, вместе строить наше государство и возрождать соборы человеческих душ. Сегодня, как и всегда, церковь вместе со своим народом. Она никогда не делила и не будет делить людей по происхождению, социальному статусу, национальности, языку или политическим симпатиям. Для церкви нет «оранжевых» или «бело-голубых», а все являются детьми Божьими, нашими братьями и сестрами во Христе. Сохранение общественного мира в круговороте событий последних дней показало, что народ оказался мудрее политиков».
Разве можно точнее сказать о нашей смутной эпохе?»

«2000»

Мені здається, що ті процеси, які пережила Українська Православна Церква, проходили, з однієї сторони, у важкі часи, але з іншої — це були і визначальні часи. З Блаженнішим Митрополитом Володимиром я познайомився у 92-му році. Пригадую нашу першу зустріч. Я тоді почув речі, можливо, не зовсім публічні, — які вірші пише Блаженніший Митрополит Володимир. Я побачив, який великий духовний світ Його Блаженства, яка велика громадянська любов до своєї нації, до своєї землі! Мене це дуже здивувало. Пригадую, це був не короткий вечір, і ми поговорили по багатьох питаннях, які тоді ще тільки намічалися як проблеми чи як очікування. Мене здивував його погляд на світ, я був вражений освітнім рівнем цієї людини. Сьогодні я бажаю, щоб Блаженніший Митрополит Володимир мав довгі і щасливі роки, щоб його служіння було спрямоване на консолідацію нації, Церкви, яку чекає цей народ. Я переконаний, що ми будемо мати соборну Первоапостольську Церкву, де в злагоді будуть і духовенство, і українська нація. Я знаю, що ця дорога нелегка, що це дорога для достойників, для великих достойників. Я переконаний, що Блаженніший Митрополит Володимир якраз належить до таких достойників. Тож щастя, здоров’я йому, його пастві на многі і благі літа.

Я познакомился с Блаженнейшим Митрополитом Владимиром, когда приехал в Киев в качестве Чрезвычайного и Полномочного Посла Российской Федерации в Украине. Посещение Его Блаженства было в числе моих приоритетных официальных визитов. Что сказать о первом впечатлении… Оно совпадало и в то же время не совпадало с тем, что я слышал о нем ранее. Мое представление о стойком и твердом борце за дело Православия (каким я себе представлял Его Блаженство по отзывам в Москве) не то чтобы было несколько иным, вернее сказать, оно как-то плохо вязалось с обликом скромного, спокойного интеллигента времен Антона Павловича Чехова, которого я увидел перед собой. Тихий голос, скупые жесты, умные и внимательные глаза…
Еще меня поразила его способность изъясняться короткими, лаконичными фразами, доносящими до собеседника существо вопроса.
Со временем я узнал Блаженнейшего ближе, и он раскрылся для меня еще с одной удивительной стороны — как тонкий лирический поэт, который не только видит суть прекрасного в обыденных, повседневных вещах, но и умеет мастерски передать свои наблюдения и переживания в стихах. Мне особенно запомнились его стихи «Подорожник» и «Мотылек», на слова последнего написана музыка. Как удивительно слились в этих произведениях лирическая и нравственная красота автора, его жизненная философия и высокая христианская сущность.
Я всегда завидовал белой завистью людям, отмеченным божественным поэтическим даром. Но на Руси, как известно, поэт всегда больше, чем поэт. Способность видеть суть проблемы, умение отбросить второстепенное, сконцентрироваться на главном — это необходимое качество и поэта, и политика, и дипломата. В наличии всех этих качеств у Его Блаженства я убеждался не раз и во время наших новых встреч, и когда знакомился с его публичными выступлениями.
Правда, Владыка Владимир считает себя не политиком и не дипломатом, а пастырем, который прежде всего печется о судьбе вверенной ему Церкви. Так оно и есть. Но в наше время, да, пожалуй, так было во все времена, Предстоятель Церкви всегда является политическим деятелем и дипломатом уже по своему положению, даже если непосредственно этими делами не занимается.
Как это ни парадоксально звучит, но именно удержаться самому и удержать вверенную тебе Церковь от скатывания в политику в наши дни — одна из основных политических задач Предстоятеля. Сколько соблазнов нужно было преодолеть при этом, каким мужеством и качествами дипломата порой необходимо было обладать, чтобы оставить Церковь Церковью и не дать ей превратиться в бездуховную клерикализованную светскую организацию!
Многим не понять, как этот интеллигентнейший человек, который голоса никогда не повысит, с уважением относящийся к мнению других, к плюрализму политических взглядов своего духовенства, удержал ситуацию.
Как это удалось Его Блаженству в столь трудный период, который пережили наши страны после распада СССР, знает, наверное, только он один. Да еще Господь Бог, вручивший ему на попечение Украинскую Православную Церковь в эти трудные годы.
Результат такого руководства сегодня налицо: УПЦ — самая крупная и авторитетная Церковь на Украине. Из года в год растет число приходов, монастырей. Все больше до недавнего времени неверующих людей обращают к ней свои взоры.
Все мировые религиозные центры из православных Церквей на Украине признают только УПЦ в качестве единственной законной, канонической, имеющей апостольскую преемственность.
Я — дипломат, и основную свою задачу на этом поприще на Украине вижу в сохранении и всемерном развитии отношений между нашими странами во всех областях: политике, экономике и культуре. Такая задача поставлена передо мною Президентом России Владимиром Владимировичем Путиным.
Всего этого можно добиться, если между нашими народами сохранятся добрососедские, дружеские связи.
В отношении наших народов можно говорить об историческом духовном единстве. Вы знаете, сколько желающих есть на Западе, да и в наших странах, кто по злому умыслу или по недомыслию, одурманенный националистическим угаром, хотел бы подорвать единство наших народов.
«Духовное единство» — это не просто красивые слова. За ними стоят переплетенные судьбы миллионов русских и украинцев, их благополучие, счастье, будущее детей, а порою и сама жизнь.
Сегодня конкретным материальным и духовным олицетворением этого единства является наша Православная Церковь. Существование ее такой, какой мы видим сегодня, какой сохранил ее на Украине в эти суровые годы Его Блаженство Митрополит Киевский и всея Украины Владимир, — залог сотрудничества между нашими государствами, залог развития дружбы и единства между нашими народами.
У нас не принято поздравлять юбиляра досрочно. Не будем нарушать эту традицию. Я просто хочу, пользуясь случаем, который вы мне предоставили, высказать Его Блаженству огромное человеческое спасибо за его труд, за доброе ко мне отношение. И еще я хочу поблагодарить судьбу за то, что она свела меня с этим удивительным и интереснейшим Человеком.

Промова на урочистій академії у Національному палаці “Україна”

Ваші Високопреосвященства, Ваші Преосвященства! Шановні отці! Дорогі браття і сестри! Шановні наші гості — представники святих Божих Помісних Церков! Шановні наші парафіяни, друзі, гості!
Я хочу вклонитись всім Вам за те, що сьогодні ми з Вами разом: разом молились Богу, разом відпочиваєм, продовжуючи наше спілкування. Ювілейна дата дає особливий привід для роздумів про прожитий час та про слова: “Дні літ наших — у них сімдесят літ, а при силах вісімдесят літ, і найкраща пора їх — страждання й марноти, бо все швидко минає, і ми відходимо” (Пс. 89, 10).
Швидко лине час, і ця аксіома не проходить мимо жодної людини. Кожна людина має свій час, свою годину. І кожен з нас повинен використати цей час, щоб осягнути: звідки я прийшов, навіщо прийшов і куди піду після смерті.
Сьогодні мені хочеться в першу чергу подякувати Богові — за те, що маю, що мав і що буду мати. У моєму житті завжди домінує золоте правило „Нічого не просити і ні від чого не відказуватися”. Це дає мені можливість вільно, через призму віри у Бога бачити те, що я хочу бачити і, докладаючи всіх зусиль, скромними своїми здобутками цілити свою душу і серце і служити тій справі, на яку, вірю, призвав мене Господь. У моєму житті не було і немає нічого іншого, крім моєї Православної Церкви і моєї Вітчизни. Їм я служу і служитиму до останнього подиху.
Не про славу мріють віруючі люди, не про кар’єру. Вони знають і відчувають всім своїм серцем, що Господь завжди допомагає тому, хто потребує цієї допомоги, хто до неї звертається як до джерела натхнення, нових сил і нової благодаті.
Я безмежно вдячний всім тим людям, які в різні часи мого довгого життя по-різному сприяли мені в тому, щоб укріпитись у найголовнішому, найсвятішому, найнеобхіднішому в житті кожної людини, особливо священнослужителя.
Я хочу ще раз подякувати нашим дорогим гостям — представникам Предстоятелів Помісних Православних Церков, які своєю присутністю на наших урочистостях засвідчили, що в сім’ї єдиної Вселенської Православної Церкви ми — її діти, що люблять Бога і людей, на чому тримаються закон і пророки.
Я хочу скласти щиру подяку нашому Президентові Віктору Ющенку за високу нагороду, за ту увагу, яку він приділяв і приділяє церковному життю в нашій країні.
Що мене радує на сьогоднішній день? Перш за все те, що наш український народ повертається до Бога, аби іти тією дорогою, яка веде до Храму, а через Храм до життя вічного.
Що мене печалить? Те, що православні люди в Україні розділені. Я молюсь і роблю, що сьогодні можливо, щоб наш єдинокровний і єдиновірний народ був в єдності, щоб ми єдиними вустами і єдиним серцем славили Господа.
Я молюся щоденно, щоб Господь дав усім нашим державним мужам совість чисту, розум світлий, терпляче серце, щоб служити своєму народу, який того вартий і який на те заслуговує. Я хочу побажати нашому керівництву державному, щоб воно розуміло, що таке Церква і навіщо вона дається людям. Тоді багато проблем поступово відпаде, а ті, що залишаються, будуть поступово ліквідовані з допомогою Божою.
Я дякую нашому народові, який має терпіння, бо має віру і любов до Бога і до ближнього. Боже великий, єдиний, нам Україну храни! Утверди, Боже, святу православную віру православних християн на віки вічні.
Щира Вам дякую за увагу, за поздоровлення та добрі побажання, за наше спілкування. Нехай зі всіма нами завжди, на кожному місці, у кожній справі буде Господь Бог.
Слава Богу за все! «Не нам, Господи, не нам, но имени Твоему дай славу, ради милости Твоей, ради истины Твоей» (Пс. 113, 9).

— Господин Штюдеманн, как Вы оцениваете состояние отношений между Украиной и Германией?
— Я думаю, что наши отношения очень хорошие, но никогда нельзя успокаиваться. Дело в том, что в обеих наших странах происходят значительные изменения, связанные с внутренними проблемами. В Германии это экономические и социальные проблемы, но мне кажется, что и Украина должна решать свои социальные и экономические проблемы. Что касается перспектив, то уверен, что наши страны имеют достаточный потенциал для того, чтобы решить эти вопросы, кроме того, ныне существуют благоприятные возможности для развития наших отношений.
Самое важное состоит в том, чтобы на политическом уровне мы не забывали, что всегда прежде всего речь должна идти о людях. Что касается изменений и перспектив, которые мы собираемся достичь, то необходимо постоянно объяснять людям, зачем мы это делаем, и вовлекать как можно больше людей в процесс сближения. Из собственного положительного опыта, который я накопил в Украине и в Германии, из средств массовой информации, из разговоров с собственными детьми становится ясно, что такая готовность у людей есть. Присутствует заинтересованность в качественных изменениях в развитии собственной страны и в нравственном развитии людей. Примечательно, что гражданское общество, желая совершенствовать существующую систему отношений, не успокаивается, не отдыхает, не пребывает в летаргическом сне.

— Обоюдный интерес немцев и украинцев к культуре и духовным ценностям заметно возрастает. Какое влияние на этот процесс оказывают политические изменения в наших странах, в частности изменения в расстановке политических сил после выборов?
— Я убежден, что стабильное развитие Украины и Германии предполагает существование предпосылок для создания общественного самосознания, направленного на взаимопроникновение культур. Люди должны понимать, во имя чего они живут и ради чего происходит развитие общества. Размышляя над этим, очень скоро приходишь к выводу, какие ценности определяют нашу жизнь и ради чего мы трудимся. Давний опыт и известные исторические наблюдения говорят о том, что во время больших катаклизмов и катастроф, которые напрямую угрожают нам, внезапно являясь над нашими головами, вызывая серьезные проблемы и угрозу для многих, сразу появляется осознанность того, что все-таки существует что-то выше нас. Независимо, а подчас и вопреки нашим знаниям и опыту возникает настойчивое убеждение в том, что некто управляет и руководит нами.
Мы живем в такие времена, что трудности и проблемы, которые возникают в наших странах, наверняка будут преодолены, тем более что у нас есть потенциал для их рационального и взвешенного решения. Вместе с тем необходимо постоянно учитывать, что мы живем во взаимосвязанном, взаимозависимом мире, и все то, что происходит в Азии, или то, что, например, происходило на днях в Париже, и техногенные катастрофы, которые происходят по вине человека, как, например, катастрофа на ЧАЭС, либо те природные катастрофы, которые недавно произошли в Америке, все это связано с изменениями в окружающей среде, в окружающем мире, и мы должны постоянно задумываться о необходимости учитывать эти взаимосвязи. Мы способны получить ответы на все эти вопросы, если свои размышления и мысли переведем в определенную плоскость, а именно в плоскость, которую мы называем духовной, спиритуальной. Мы живем в Европе, и наше мировоззрение определяется христианством и евангельскими ценностями. В других частях мира существуют другие религии, которые определяют бытие, но так или иначе перед человеком в продолжение всей жизни всегда и везде возникает центральный вопрос — вопрос о смысле жизни. Именно религия дает ответ на него.

— Господин Посол, в одном из своих интервью относительно вхождения нашего государства в ЕС Вы сказали: «Европа — это идея, а евроинтеграция — процесс». Можно ли в отношении развития демократии в Украине сказать, что демократия — идея, а демократизация украинского общества — процесс?
— Знаете, я в этом случае несколько скромнее думаю, считаю, что демократия — это идея, но о ней нужно постоянно думать. Скорее всего идея — это определенный процесс, который нужно использовать для усовершенствования общества. Собственно демократия — это прежде всего процедура или механизм. Демократия означает, что мы фактически избираем людей, которые будут претворять наши представления в жизнь, как материальные представления, так и духовные. Таким образом, эти люди получают очень большую власть. И, по нашим представлениям, эта власть может оптимально использоваться и функционировать лучшим способом только тогда, когда избранные нами будут выполнять только то, чего мы хотим, а это означает, что власть должна даваться на определенное время, она должна использоваться прозрачно, и, кроме того, должна быть система контроля над этой властью. У нас, в западных демократических странах, хоть и существуют определенные различия, но механизм четок, и состоит он в том, чтобы было обязательное разделение ветвей власти, то есть существует исполнительная власть, существует власть в виде законов, которые определяют жизнь в материальном и в духовном плане, и существует судебная власть, которая является контролирующим звеном. Если Вы говорите о демократизации Украины, то можно отметить, что Украина находится на пути к осуществлению и применению демократии как механизма, и, насколько я понимаю, в настоящее время этот механизм еще не в полной мере работает, не в полной мере функционирует, и в этом случае я поддерживаю Ваше мнение. То, что мы наблюдаем сейчас в Украине, — это , скорее всего, большое количество разговоров о том, как распределить силу, как распределить власть и как найти правильный баланс между ними, то есть часто слышатся разговоры о том, у кого должно быть больше власти — у президента, у парламента или у правительства. Но мне кажется, что этого мало. В Украине сейчас не хватает, а это очень важно, того, что существует в мире, а именно — контроля. Контролер не может быть и контролируемым одновременно. То, что мы явственно здесь наблюдаем, — это значительную зависимость судебной власти. Кроме того, парламент не может полностью выполнять контрольные функции в надлежащей мере, поскольку он — парламент — не является в полной мере представителем интересов народа, а представляет больше всего интересы определенных групп. И путь к так называем народным партиям, к массовым партиям, которые существуют у нас, в Германии, с хорошо разработанными разветвленными программами, этот путь Украине еще необходимо пройти.
Прежде всего людям не следует бояться демократии. Принципы демократии не чужды природе человека и не могут быть насильно навязаны. Демократия может существовать и функционировать лишь тогда, когда у людей есть возможность свободно выражать свое мнение и принимать участие в этом процессе. И зачастую люди, самые простые, люди, которые стоят обеими ногами на земле, намного умнее, чем их политическое руководство. Такое наблюдается везде. Им просто необходима смелость, им нужно научиться подавать свой голос и не бояться. К сожалению, чувство безосновательного опасения еще распространено в умах людей, прежде всего Восточной Европы, это связано с длительным путем культурно-исторического развития.
В отличие от западного понимания у большей части населения стран бывшего СССР существует ложное представление о государстве и об обществе, что государство, это, например, улица Банковая, Кремль или Белый дом. На самом деле это не так. Людям нужно привыкнуть и научиться понимать, что государство — это каждый человек сам по себе, каждый человек в отдельности. Это обязывает людей нести ответственность, принимать на себя дополнительные гражданские инициативы в улучшении своей жизни, а не просто протягивать руку и ждать, что государство что-то даст. В свою очередь государству необходимо также понимать стремления своих граждан и позволять людям брать на себя ответственность. И в таком смысле людей сначала нужно воспитать, прежде всего это касается молодого поколения. На Западе это длилось столетиями и потребовало даже ведения кровавых войн и преодоления очень сильных противоречий. По-моему, у нас на это ушло полтора столетия. Я хотел бы пожелать, чтобы у вас это не длилось так долго, как у нас, а чтобы эволюционным путем это было пройдено намного быстрее. Я убежден, что такое возможно, поскольку сейчас мы живем в едином пространстве, раньше говорили о железном занавесе, сейчас его нет.

— Господин Посол, Вас часто можно видеть на богослужениях в православных храмах. Какое место занимает православная культура в Вашей жизни?
— На это есть две причины. Прежде всего, это связано с моими семейными корнями, которые переплетены с Восточной Европой, и я еще имею живые воспоминания предыдущих поколений, которые помнили о своем национальном и социальном происхождении. Имеют значение и особенно тесные духовные отношения с православной церковью в эмиграции. Поэтому вторая причина — моя собственная жизнь. Я много лет прожил в России, сейчас — в Украине, длительное время жил в Греции, которая тоже является православной страной, и это были отчасти тяжелые времена. И именно в эти нелегкие времена возник вопрос о духовности и сыграл значительную роль прежде всего в понимании того, как люди относятся друг к другу, когда они подвергаются очень сильному внешнему давлению. Эти вопросы были для меня всегда очень важны. Я попал в этот регион еще молодым человеком, и у меня была возможность, шанс и, можно сказать, большое счастье встречаться с людьми, которые серьезно занимались этими вопросами и которые для очень многих людей, живших в тяжелые времена, были большой поддержкой, большим подспорьем. Они давали этим людям уверенность в том, что, несмотря на идеологическое давление, люди все-таки сохраняли человеческие качества, смотрели с надеждой в будущее, и это помогало им выжить.
Можно сказать, что это в буквальном смысле был спуск в катакомбы, в подземелье Советского Союза. И я был просто поражен, как много было тогда людей, которые находили для себя единственно правильный путь. Именно их личностный пример стал особым толчком, направившим меня к Православной Церкви, что впоследствии подтвердило необходимость того, чтобы развивалась духовность в моей собственной жизни. Уже с этого времени я получил опыт на всю оставшуюся жизнь, который сделал фундаментом моего жизненного поиска безусловную конкретность по отношению к окружавшим меня причинам и следствиям, по отношению к своим религиозным чувствам. Был конкретный пример, который дает убедительность всем действиям. Добро, Святость, Бог — это все не может быть абстрактной вещью, это все должно проявляться в собственной жизни, в жизни ближнего. И это иногда приводит к тому, что у меня бывают конфликты или споры с определенными учреждениями, институциями, даже с Церковью как институцией…

— Господин Штюдеманн, известно, что в 1977-1981 годы Вы занимали пост руководителя отдела прессы в Посольстве ФРГ. Как отражалось в немецкой прессе и в целом в прессе демократического Запада положение Церкви в СССР.
— Было очевидно, что тогда религия рассматривалась как буржуазный реликт, как предрассудок или пережиток и что ее необходимо было ликвидировать, чтобы Советский Союз смог превратиться в эффективную и сильную державу. В СССР все идеи и идеология в целом являлись, скорее всего, лишь пустой оболочкой, и энтузиазм революции быстро улетучился. Люди сами пережили и убедились в том, насколько советская действительность была жестокой, насколько она была кровавой, насколько она была нетерпимой и насколько те ценности, которые провозглашались на самом деле, в действительной жизни ничего не стоили.
В течение многих лет мне пришлось быть свидетелем многих вещей, унижавших человека, его совесть. Даже пришлось пережить оскорбления в собственной жизни и испытать их на собственной шкуре. Так, в начале 70-х годов, когда я приехал в Ленинград по обмену как молодой ученый и посетил один из действующих православных храмов, меня обступили дружинники, грубо вывели из церкви, угрожали и хотели избить.
Потом, уже в те годы, когда я работал дипломатом в Посольстве Германии в Москве, помню, что для советских граждан, российских верующих были тяжелые времена, трудно было защищать Церковь. Очень часто наблюдалось, например, как во время пасхального крестного хода вокруг церквей стояли группы людей, и оттуда в адрес молящихся отпускались неприятные высказывания, смешки и оскорбительные замечания. В то же время я видел в Троице-Сергиевой Лавре во время богослужений молодежь, даже молодых людей в военной форме. Это свидетельствует о том, что, безусловно, были притеснения верующих, но вопреки этому присутствовало очевидное движение человеческих сердец и душ к вере, к Евангельскому учению. Определенное послабление в области религии дало свой результат — начала проявляться свобода выбора, данная человеку Богом, и он потянулся к Нему. Конечно же, об отношении советского государства к Церкви мы старались объективно доносить к немецкому читателю.

— Господин Посол, как Вы полагаете, в какой мере для гармоничного формирования украинского общества необходим синтез светского образования, с одной стороны, и духовно-нравственного потенциала Нового Завета, с другой?
— Я думаю, что такой синтез необходимо учитывать, поскольку это относится к нашему самосознанию. Так, Западная Европа, вся ее жизнь определяется христианством, и я думаю, что как раз христианство должно быть объединяющей идеей для тех частей Украины, где оно распространено. С другой стороны, возникает вопрос, как мы относимся, как мы будем относиться к своим соседям, которые придерживаются другой веры, будь-то исламисты или представители других христианских конфессий. Мне кажется, что не имеет смысла производить самоизоляцию или объявлять других врагами, противниками. Мы должны относиться друг к другу терпимо и находить точки соприкосновения в вопросах, обозначающую нашу общность и то, в чем она заключается. Я думаю, что общее мы можем найти, и оно заключается в том, что человек всегда должен находиться в центре наших усилий. Например, признание того факта, что все люди одинаково равны. Необходимо признать, что все религии равны независимо от их этнической, конфессиональной принадлежности, от их происхождения и что решающего значения не имеет ни внешняя какая-то сила, ни их владения, ни их имущество. Для взаимопонимания в любом обществе, равно как и для взаимопонимания между народами, необходимо сделать усилие и подать другому руку, так, как это сделал Христос.
Иисус Христос стал человеком ради всех людей. И если мы однажды признаем эту мысль и будем ее придерживаться, то тем самым совершим шаг, чтобы посредством разумного соединения светского образования и идеалов Нового Завета вносить их ценности в нашу религиозную и светскую жизнь.

— Разрешите задать Вам частный вопрос. Ваша дочь носит славянское, русское имя — Наташа. Скажите, пожалуйста, что стало причиной такого выбора.
— Это очень просто. Наша дочь родилась в Москве. Перед тем как это событие к нам приблизилось, мы с женой обсуждали, как назовем ребенка, и пришли к такому согласию, что если ребенок родится в Германии, то получит имя немецкое, а если родится в России, то получит такое имя, которое будет его постоянно связывать со страной, в которой он родился. С другой стороны, я и супруга — немцы, и если это должно быть русское, православное или славянское имя, то у нас при выборе было свое ощущение красоты русского слова — какое имя красивее. Я думаю, что в выборе имени мне не удалось бы добиться характерной выразительности, назови я ребенка Прасковьей или Ефросиньей, несмотря на то, что это и древние, и красивые имена. Наталья в сознании немца — это типичное, красивое и в то же время необычное имя, поскольку всякий немец сразу получает ассоциацию с Наташей Ростовой. Таким образом, мы решились на это имя, хотя в России миллионы людей носят это имя. Ее крестили в Новодевичьем монастыре.
Наша дочь очень довольна именем. Была определенная трудность, когда она ходила в школу в Москве, там было множество Наташ, причем в разных вариациях, и она вынуждена была взять себе еще второе имя. Однажды она услышала наш разговор, когда мы с женой вспомнили о том, что у нас было альтернативное имя на случай, если ребенок родится в Германии, — Максимилиана. Оно уже довольно старомодно, но играло весьма значительную роль в истории нашей семьи. Так звали одну из прапрапрабабушек Натальи, ее очень любил Гете, к тому же она была матерью известных немецких романтиков — поэтов Клеменса фон Брентано и Беттины фон Арним-Брентано. Оттого, что в классе много Наталий, дочь чувствовала некоторую неловкость и взяла себе имя, сокращенное от Максимилианы, — Макси. Первое время, когда нам звонили и спрашивали, можно ли поговорить с Макси, я отвечал звонившим, что они не туда попали. Но сейчас дочь взрослая и уже давно Наталья.

— Блаженнейшему Митрополиту Владимиру исполнилось 70 лет. Какой эпизод особенно запомнился Вам за время многолетнего общения с Предстоятелем Украинской Православной Церкви?
— Знакомство наше произошло довольно просто и как велит славный дипломатический обычай. Когда я приехал в Киев, был аккредитован, то, естественно, посетил Митрополита Владимира. Мы стали встречаться регулярно. Во время бесед нам очень легко и просто общаться, поскольку мы можем разговаривать с ним на одном языке.
Относительно интересного эпизода, то могу вспомнить один необычный случай. Когда я был в России, нужно было представить германских дипломатов в одном из крупнейших немецких изданий, причем представить нетипично, чтобы избежать общих рамок, то есть не с бокалом шампанского и не сидящего за письменным рабочим столом, а с некоторым нарушением общего представления о статусе дипломата. И я подумал: пойду в Троице-Сергиеву Лавру, познакомлюсь с монахом, поговорю с ним, и в это время меня сфотографируют. Сопровождавший меня фотограф все время был наготове, и это привлекало внимание. Я подошел к первому же монаху, который мне встретился. Кажется, у него в руках была лопата, и он усердно работал в саду — ухаживал за великолепными кустами роз. Я подошел и обратился к нему. Что я его спросил, уже не помню, но ему показалось что-то необычным, кроме того, он увидел фотографа и был очень смущен, даже намеревался отогнать меня лопатой. Это было недалеко от резиденции митрополита, и с крыльца дома за нами наблюдал молодой семинарист, который меня знал. Я подошел к нему и объяснил, что получилась неприятная история. Как быть? Семинарист рассказал монаху о моих намерениях, и его рассказ убедил садового труженика все-таки со мной сфотографироваться. Вскоре мы с монахом сидели в саду, расположенном за домиком митрополита, среди роз и беседовали. В саду было настолько красиво, казалось, что мы сидели посреди рая. Тот монах — ныне Блаженнейший Митрополит Владимир.
Личность Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира выразительна тем, что он убеждает других своим сильным духовным влиянием. Очень важно, чтобы ни его, ни возглавляемую им Церковь политики не использовали в своих целях. Церковь стоит вне политики, выше политики или даже по другую сторону политики.

— Что бы Вы пожелали верующим Украинской Православной Церкви в преддверии Рождества Христова и Нового года.
— Я бы пожелал, чтобы люди осознали то, какой подарок Бог нам дал, — Сына Своего. Чтобы они обращались друг с другом с миром и согласием.
Можно это сформулировать и по-другому — необходимо общаться и обращаться друг к другу с любовью. Чтобы мы относились друг к другу, несмотря на все границы, все предубеждения, независимо от этнического происхождения, от религиозной принадлежности, от общественного положения или пола, с любовью и пожеланиями добра. Ибо мысль Рождества Христова, конкретного события, которое мы празднуем, заключается в том, что Христос родился для того, чтобы спасти всех людей, быть спасителем всех людей. Поэтому я хотел бы пожелать людям в Украине мира, согласия и активной позиции, активного участия в этом.

Беседовал Александр Данилевский

16.11.2005. КИЕВ. В столичном Доме кино прошла премьера документального фильма Ольги Леонтенко «Пастырь»
Картина посвящена 70-летию Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, Предстоятеля УПЦ. На премьеру пришли Голова Верховной Рады Владимир Литвин, представители посольств, духовенство.
“Взяться за реализацию этого проекта было нелегко, поскольку в воспоминаниях очевидцев о великих личностях, как правило, чувствуются официоз и наигранность, — рассказывает режиссер Ольга Леонтенко. — Но когда мы просили ровесников Блаженнейшего Владыки и духовенство поделиться воспоминаниями о нем, то удалось запечатлеть много искренних и ненаигранных сердечных признаний, касающихся этого скромного человека».
Фильм рассказывает об истории Церкви времен хрущевской оттепели и брежневского застоя, перестройки и становления независимости Украины через призму восприятия церковного пастыря, пережившего все это. Воспоминания Его Блаженства о своем жизненном пути сопровождались съемками тех мест, где бывал Предстоятель: из его родного села Марковцы на Подолье зрители переносились в Одессу и Санкт-Петербург, где прошли годы его учебы и духовного становления. Затем в кадре появились святыни Чернигова, Ростова-на-Дону, Троице-Сергиевой Лавры, храмы Иерусалима, Парижа и Женевы, где на протяжении более сорока лет Его Блаженство нес различные церковные и административные послушания.
Фильм дал возможность широкой аудитории узнать из уст самого Владыки много фактов, ранее мало кому известных: его дружеских отношениях с королевами Англии и Голландии, другими известными политическими и общественными деятелями зарубежья, общении с церковными иерархами и простыми подвижниками наших дней, многие из которых канонизированы Церковью.
Вспоминая годы раннего детства, совпавшего с гонениями на Церковь, Блаженнейший Владыка рассказывает: «Когда вечером на второй день Великого поста приехали «черным вороном» забирать моего настоятеля, мы стояли посреди храма за чтением Великого Покаянного канона. Батюшка пошел переоблачиться, вышел на солею, успокоил верующих, а мне вдогонку добавил: «Ты продолжай читать, сынок, читай, читай… Я уже, наверное, не вернусь, а ты вырастешь большим человеком. Больше я его не выдел. Так начался путь моего церковного служения». После просмотра фильма зрители, переполнившие зал Дома кино, стоя аплодировали Первосвятителю, авторам и создателям документа.

Шлях пастиря
Про кіноверсію життєпису Блаженнішого Митрополита Володимира
Олександр Яровий

70-річний ювілей Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира за своїм значенням виходить за межі церковного життя: адже постать цього духовного пастиря є символом, знаком нашої доби в контексті історичного буття України. На християнському служінні Богу тримається світ. Церква вступає то в складніші, то в легші стосунки зі світом земним, але ніколи шлях ревного християнина не буває легким. А якщо він, християнин, поставлений з волі Божої на найвищі щаблі пастирської ієрархії, то це хрестонесення стає непомірно важким… Але, відповідно, посилюється і божественне світло Преображення та Воскресіння в душі такого “пастиря доброго”, і це світло поширюється на безліч людських душ навколо. Все відбувається у відповідності з висловом преподобного Серафима (Саровського): “Стяжи дух мирен, и тысячи вокруг тебя спасутся”. Всі, хто знає Владику, сходяться в одному: цей пастир “притягує” до себе людей небесним тяжінням любові, добра і щирості, або, як сказала одна з героїнь фільму, “його не можна не любити”. Мабуть, таким і повинен бути справжній християнин та істинний пастир Христового стада. Любов від прихильників не дивує. Але справді блаженна та людина, якій навіть недруги не можуть закинути жодного чорного звинувачення, а у “вину” можуть поставити лише безкомпромісне служіння Богові та церковній пастві.
Фільм, який у середині листопада презентувався в Будинку кіно, був спробою, за словами творців, подати не тільки документальний, але й “ліричний” варіант життєпису Владики: щоб показати найтонші нюанси його щедро обдарованої Богом, люблячої і світлої, творчої душі. Вдалим був виступ хору Київських духовних шкіл на початку та після перегляду стрічки. “Днесь земля руськая предстоит Богу…” Урочистий піснеспів відразу налаштував на високе та серйозне сприйняття. Вільних місць не було, люди заповнили кінозал. Серед глядачів — не тільки духовенство, а й багато прихожан. Всі прийшли засвідчити любов і інтерес до свого пастиря. На презентацію завітав Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Появу Владики та високого гостя зал зустрів радісними оплесками.
Розповідаючи про творчу групу і зокрема про режисера фільму, український актор Лесь Сердюк охарактеризував Ольгу Леонтенко не тільки як кіномайстра, а й як фахового історика з університетським дипломом. Документальна студія Києво-Печерської лаври, де було знято фільм, існує сім років. На ній знято більше 30 стрічок, різних за жанром: це портрети, історичні розвідки, документально-публіцистичні фільми. Всі вони цінні для збереження історії нашого народу і держави. Актор відзначив, що фільм про Блаженнішого Митрополита Володимира знято під керівництвом Преосвященнішого архієпископа Павла, намісника Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. Група, зізнався актор, боялася зняти формально-ювілейний, “пафосний” фільм, адже особистість Владики зовсім протилежна до всяких виявів кричущого пафосу: скромна і щира. Знімальники об’їздили багато міст (від себе додамо, що на екрані промайнули пейзажі та церковні інтер’єри Києва, Одеси, Москви, Ростова-на-Дону, Женеви, Парижа, Афону, Єрусалима). І при самій згадці про героя фільму люди скрізь щиро раділи. Документалізм і ліризм, відзначив Лесь Сердюк, таки поєдналися… У творчу групу як консультанти входили ієромонах Лонгін (Чорнуха) та диякон Олександр (Драбинко), кандидат богослов’я, референт Предстоятеля УПЦ. Продюсером був архімандрит Варсонофій, він забезпечував технічно-побутову сторону зйомок. Диякон Димитрій Болгарський допоміг із фортепіанними етюдами на теми церковної музики. Головний оператор Олег Зорін виступив як художник: образно кажучи, він намагався передати події через душевне сприйняття Владики… І так аж до праці водія Костянтина, який теж вболівав за знімальний процес.
У своєму слові архієпископ Павел назвав шлях Владики хрестонесенням і до цього додав, що Голова Верховної Ради Володимир Литвин у тяжкий період виникнення розколу (коли Митрополит Володимир почав служити на Київській кафедрі), як колись Симон Кирінеянин, допоміг Владиці у несенні тяжкого хреста.
Двосерійний фільм сприймається легко. По суті, це полілог багатьох осіб. Перед нами проходить галерея прекрасних православних людей, серед них — архієпископи, митрополити, настоятелі храмів, церковні старости, звичайні прихожани. Об’єднуючим началом стає спокійна, виважена автобіографічна оповідь самого Владики, православного пастиря сучасної України. “У сім років я втрапив до вівтаря, — згадує Блаженніший, — і з тих пір у вівтарі й перебуваю”… Зворушливим ліризмом дихають кадри, зняті на батьківщині Блаженнішого, де проходило дитинство віруючого хлопчика, тоді ще Віті Сабодана… З теплотою згадує про нього брат Степан, односельці.
У Маркіяна і Феодосії Сабоданів було чотири сини, сім’я була набожною, благочестивою. Митрополит згадує отця Сильвестра, що вчив його в дитинстві старослов’янській мові; згадує і той чорний час, коли енкаведистська машина забрала священика прямо з храму, блюзнірськи перервавши читання Покаянного канону Андрія Критського на другий день Великого посту… Арештований віддав книгу Вікторові і сказав: “Продовжуй читати. Ти будеш великою людиною у Церкві”. Отак під сінню крил Архангела Михаїла із храму рідного села простелилася драматична і велична дорога пастиря… Потім Одеса, семінарія, 1954 рік. Дивовижний спогад: молодий семінарист молиться перед іконою Божої Матері, його торкає за плече незнайома жінка і дарує золотий медальйончик-образок Пресвятої Богородиці, втішаючи словами розради і надії. Що то за дивовижний знак? Один Бог відає, чия рука тоді вручила цей святий дарунок.
Правда рано чи пізно все розставляє на свої місця. Так, ми, люди сучасної, порівняно вільної в релігійному плані доби, несподівано дізнаємось, що до обов’язкової програми Одеської семінарії входило відвідування музеїв, історичних пам’яток, театрів тощо. А що торочив агітпроп? “Невігласи-церковники”…! Як було жити людям, що обрали служіння Богу, в оточенні наклепів і брехні войовничого атеїзму?! Моторошно дивитися вмонтовані до фільму чорні, як вороняче крило, кадри хронік доби хрущовських антицерковних погромів: невидимий бадьорий диктор на всі заставки “розносить” відсталість і темноту “попів” і розмірковує про небувалу “радість” розкаяних священнослужителів та семінаристів, які покинули “похмурі церковні стіни”. Як страшно зазирати у цю темряву богоборства, стільки доль воно покалічило!
Насичений фактажем фільм далі простежує біографію майбутнього митрополита. Ось він — бібліотекар (він і понині залюблений у книги!), затим стає іподияконом у владики Бориса, митрополита Херсонського і Одеського… Далі — Ленінградська духовна академія, аспірантура при Московській духовній академії. З особливою теплотою головний оповідач згадує відвідування старців Псково-Печерського монастиря. У своїй більшості вони були справжніми мучениками, пройшли тюрми та концтабори. Серед них стрічалися дивовижні молитвеники, прозорливці, можливо, навіть чудотворці. Багато що зі сказаного ними потім справдилося у житті пастиря. Декого з них, а втім і згаданого владику Бориса, безбожні власті вважали за краще відпустити на волю з тюрми: адже під впливом їхньої віри, духовної стійкості до Бога наверталися навіть відчайдушні кримінальники, а це вже становило ідеологічну небезпеку… Можливо, при тих бесідах зі старцями і визріла думка про чернечий постриг. Як згадує Блаженніший, його мрією спочатку було не монашество, а звичайне служіння священика у селі, в оточенні рідної природи, серед рідних людей. Але Бог судив інакше… Жити простим сільським життям не вдалося, та ювіляр і сьогодні повторює за св. Іоанном Златоустом: слава Богу за все, що було, є і буде. Постриг відбувся в 1962 році. Батькам важко було дати благословення: стояв важкий час у духовному плані. Щойно водимі дияволом “борці з релігією” закрили Києво-Печерську лавру. Батько не наважувався, мати плакала… Постригав одеський митрополит Борис (Вік), духовним воспреємник ом став тепер уже святий Кукша Одеський. Він став глибоким наставником чернечого подвигу, зокрема молитовного. На свято Трійці монах Володимир став священиком і першу свою Літургію відслужив на День Святого Духа. Проповіді молодого ієромонаха приваблювали багатьох людей. Де б не ніс свій послух пастир, паства проникалася до нього любов’ю, приязню і пошаною, і коли його переводили на інше місця служіння, проводжала його з сльозами. Як приклад, можна навести служіння у Одесі. Ігуменя Серафима (настоятелька одеського Свято-Архангело-Михайлівського монастиря) зазначає у фільмі: “Одеса — особливе місто зі своєрідною душею, темпераментом, рисами… Владика любив місто, а місто любило його. Якщо одесити полюбили, то це назавжди”.
Єпископська діяльність Владики Володимира підтверджувала, що єпископ не звільняється від чернечих обов’язків, вони не можуть в нього бути десь на другому плані, як то часом вважають прості миряни чи дехто з “білого” духовенства. Він сам чітко зазначає: “Єпископ має бути першим серед монахів, першим серед молитвеників”.
Окрема сторінка — служіння в Чернігові. Владика згадує, що терпінню і смиренню навчався у чернігівського православного люду: “Хороший тут народ, люблячий, терплячий.” А місцева влада була, прости Господи, лукавою. Неможливо було зробити найменшого ремонту в церквах (оголосять псуванням пам’ятки!)… Церковне господарство — в занедбанні, занепаді. Архієпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій, а також ігуменя Амвросія (до речі, духовне чадо прп. Лаврентія Чернігівського) у фільмі згадують, як завдяки єпископу Володимиру підіймалося місцеве церковне життя, розв’язувалися найтяжчі проблеми…
Багато небуденних штрихів-характеристик можна додати до особистості ювіляра. Фільм є цінним для нашого глядача, особливо юного, особливо такого, що тягнеться із духовної пустелі осліплого світу до сонця Христового, до повноти буття у Православ’ї… У житті Владики все було справжнім, нема тут місця награності й лицемірству, є самовіддане служіння: тому свого часу він сідає за один стіл зі студентами семінарії, а не з викладачами, даючи зрозуміти адміністрації, що треба поліпшити харчування; тому в Троїце-Сергієвій лаврі він щодня протягом десяти років служить молебень біля мощей прп. Сергія; тому при Гробі Господньому він молиться за свою земну Вітчизну — Україну, і ми не маємо сумніву, що молитва із чистого серця, освяченого багатьма випробуваннями і осяяного любов’ю, сягає до Престолу Божого.
Останнє місце служіння пастиря перед Київською кафедрою — Ростов-на-Дону. У фільмі не висвітлено, але нагадаємо промовистий факт, який засвідчує єдність Церкви небесної і земної, сполучення в духовному житті багатьох незримих нитей. Саме в Ростові підійшов до Владики Володимира за благословенням стати монахом Оптиної пустині інок Ферапонт, майбутній новомученик Оптинський, а тоді ще — Володя Пушкарьов, учорашній сибірський лісник. Якось, вказуючи на нього у храмі, Владика зауважив: бачите, монах молиться. А той був ще тільки двірником при храмовому подвір’ї… (Про це пише православна письменниця Ніна Павлова у відомій книзі про трьох Оптинських новомучеників “Пасха красная”).
Ростовський період вимагав уміння вести мудрий діалог із владою, яка була вже не ворогом, але ще й не приятелем. Із м’яким гумором згадує Владика епізод, коли 30 грудня (а старші пам’ятають, що це був день утворення СРСР) він пішов до обласного начальства з проханням посприяти в розв’язанні деяких проблем. Ростовський пастир сказав приблизно так: “Я прийшов привітати вас із мирським святом. А заодно сказати, що ви служите народові у свій спосіб, а ми — у свій”. Як згадує у своїй оповіді ювіляр, керівництво, серед іншого, жартома зазначило: “ Ви, мовляв, там тісно зв’язані з небесною канцелярією, чи не могли б ви нам на новорічні свята попросити сніжку з морозом?” А потім на свята… повалив сніг. І мороз був такий, що викручував дерева… Радянське керівництво області забуло жартівливий тон і послало Владиці фотоальбом Ростова із дарчим написом, що засвідчував повагу до людей, “які стримують своє слово”. (Цей епізод викликав добродушний сміх глядачів.) А на екрані поставав період, який нібито подавав надію: починалася перестройка, влада в особі першого й останнього президента СРСР запевняла, що перегляне стосунки із Церквою, виправить свої помилки… Але після 1991 року “обнадійлива ситуація” змінюється драматичними і навіть трагічними обставинами. Трагічний церковний розкол, організований лжепастирем — “вовком в овечій шкурі”, тоді ще митрополитом, Філаретом (Денисенком), збурює духовне і суспільне життя в Україні. “Гарячі” настрої заполітизованої частини населення переходять критичну межу. Історичний Собор 1992 року у Харкові, як свідчать у фільмі митрополити Никодим і Онуфрій, проходить мало не в стані облоги, військовому становищі. Влада всіляко тисне, залякує, адже під впливом політичної кон’юнктури діє пліч-о-пліч з Денисенком. Основна мета ультранаціоналістів — відокремлення від Москви, Росії, від східнослов’янського контексту, а по суті, це реалізація сатанинського задуму розчленування найпотужнішого православного вузла у світі. Собор осудив Філарета не за національну ідею, як переконує він себе самого та інших, а за клятвопреступництво, за деспотичну манеру керівництва, за особисте життя, що ставало спокусою в очах віруючих.
Владика Володимир дізнається про своє обрання митрополитом Київським і всієї України в далекій Фінляндії, де ніс покладене на нього Церквою служіння. Чи міг він відмовитися? Звичайно, міг. Як людина, він чесно зізнається у хвилинах слабкощів і сумніву… Адже він добре знав ситуацію на Україні, знав, що це його Голгофа, яка може закінчитися і буквальною смертю — без перебільшення. Але, пам’ятаючи слова Спасителя про те, що найбільший вияв любові — це покласти душу “за други своя”, Владика без вагань приймає ввірений йому тяжкий хрест предстоятельського служіння на розвихреній політичними пристрастями вкраїнській землі. І тут увиразнюється ключовий момент, який ми можемо поставити епіграфом до всього фільму, який можна вважати і девізом всього пастирського життя митрополита Володимира. Це зізнання Блаженнішого: “Я в житті нічого не просив і ні від чого не відмовлявся. Я ішов за голосом Церкви”. Мабуть, це вже та міра смирення, за якою перестає говорити земне. Тут уже імперативом лишається єдиний голос із висоти, глас Божий.
А в Україні коїлась лиха година. У фільм вмонтовані кадри (щоправда, технічно неякісні, очевидно, з любительської відеозйомки): біснування молодчиків-екстремістів під стінами Лаври, отой розбійницький штурм 1992 року. Згадує митрополит Вінницький і Кам’янець-Подільський Макарій: “Я терміново дзвоню Фокіну, що був моїм знайомим, і прошу, щоб втрутилася міліція…” Знову кадри хроніки, можливо, міліцейської: бойовика, якого щойно роззброїли, відібравши ланцюги і арматуру, запитують про мету його нападу на обитель. “Ми хочемо відділити від Москви нашу українську церкву”, — каже той. “А ти до церкви ходиш?” — запитує кореспондент. “Ні”, — зізнається горе-сепаратист. Чи можна вигадати ліпший театр абсурду? Абсурдне безумство… Але напади повторяться ще не раз. Будуть ще і захоплення храмів, і глумління над святинями, і спекуляція лукавих політиків на найсвятіших темах та почуттях…
Але новообраний глава Української Православної Церкви не лякається ані владного тиску, ані шаленства одурених, заведених мас, бо значно більше людей з незамуленою совістю, істинних православних, які не пішли за фарисеями-вождями, за минущими обіцянками спритних політиків. Вони зберегли вірність канонічній Церкві та її законному Предстоятелю. Але навіть якби їх було й набагато менше, це та ситуація, коли сила визначається не кількістю, а якістю, а точніше, душевними якостями: стоянням у Істині та чистотою совісті. І тому так радіє серце на кадрах кінохроніки, що зберегла картину багатолюдної зустрічі пастиря на Київському залізничному вокзалі, промову-проповідь Блаженнішого Митрополита Володимира у храмі, в якій він зазначив, що для християн нема ворогів, що всю ворожу темряву треба долати любов’ю.
А влада ж застрашувала, пропонувала в’їхати таємно, мовляв, через небезпеку кривавих сутичок… Але справжній пастир не “пролазит инуде” на двір до пасомих, а заходить вратами, які є Іісус Христос, які є Любов і Правда. Той тяжкий час страшного обману українців Владика окреслює як чорну пляму в історії України і Церкви, як низьку справу “козачків”-політиків, які ще понесуть відповідальність перед людьми і Богом.
Вся стрічка випромінює оптимізм та віру в те, що хай не зараз, але згодом, рано чи пізно, правда на українській землі восторжествує.
А чим же підсумовує цю багатопланову, зворушливу і насичену подіями кінооповідь сам ювіляр, духовний Пастир землі української, “яку не можна не любити”? “Я живу в раю — біля Божої Матері і преподобних Печерських”, — настільки високо Владика цінує своє перебування в духовному осерді української й Києворуської землі — у святій Лаврі, домі Божої Матері…
Серед добрих знайомих Блаженнішого Митрополита Володимира — монархи і президенти, представники графських і князівських родів, видатні політики, вчені, митці. Він об’їздив весь світ, але серце його тут, на цій святій землі. Символічним є те, що на Пасху 2005 року до Лаври прибув благодатний вогонь з Єрусалима. Це провіщає духовне світло нашій землі… У фіналі стрічки Блаженніший підсумовує оповідь про своє життя: “Були жалі про моменти безсилля, коли не можна було чимось зарадити ситуації… Та я хотів би прожити життя так, як і прожив. Вірю, що народ України буде складати єдину Церкву”.
Оповідач-ювіляр з’являється в кадрі поруч із великим годинником, маятник якого творить свій рух. Ідуть літа, століття, тисячоліття, але перед лицем Господнім виміри інші, ніж у людській уяві. Фільм наштовхує на думку, що в особі таких звичайних і водночас незвичайних людей, як Блаженніший Митрополит Володимир, ми стрічаємо тих подвижників, чий скарб, нажитий духовними трудами, — справді на небесах, і цінність його вища від земних цінностей. Коли в останніх кадрах відкриваються Царські врата лаврського Трапезного храму і в осяйних променях сонця та свічок виринає з олтарних глибин престол, думаєш: сумлінний працівник Божий на будь-якому ступені ієрархії все одно найвищою сходинкою має той стан, про який отці казали: “Ум такої людини стає жертовником живого Бога, а серце — престолом”. На престолі серця возсідає Бог, який є Любов.
Думається, що стрічка “Пастир” може навчити дуже багатьох, особливо молодих, як треба жити по-справжньому, повноцінно і жертовно — для Бога, для людей, для рідної землі.

Руководитель духовно-просветительского центра Киево-Печерской Лавры иеромонах Лонгин (Чернуха): «Фильм «Пастырь» показывает, что жизнь Церкви — это не просто красота и торжественность богослужений, но это и пот, и слезы, и скорби»

— Отче, это первый фильм о Предстоятеле Украинской Православной Церкви?
— О Предстоятеле уже снято несколько фильмов и в Украине, и за рубежом. И это была одна из проблем, с которыми мы столкнулись. Существует несколько неплохих работ, а нужно было создать еще одну ленту. Во-первых, не хотелось повторяться, а во-вторых, как сказала сама режиссер, не хотелось, чтобы этот фильм был сухим, неживым и страдал официозностью.
Идея создания фильма «Пастырь» к семидесятилетию Его Блаженства принадлежит наместнику Киево-Печерской Лавры архиепископу Павлу. Мы начали делать фильм в мае этого года, и съемки продолжались почти восемь месяцев.
Если говорить о процессе съемки, нам очень запомнились встречи с людьми, которые знают и помнят Владыку. Жаль, что в фильм не вошло много интересного из того, что поведали нам. Мы объездили много мест: Чернигов, Одессу, Ростов-на-Дону, Москву и Троице-Сергиеву Лавру. Материалы о Женеве и Париже предоставлены консультантом фильма диаконом Александром Драбинко, который специально ездил в Париж и сделал кадры для фильма.
Я тоже выступаю в этом фильме как консультант. В предыдущих проектах писал сценарии, но здесь авторство полностью принадлежит Ольге Леонтенко. Мы с ней советовались, обсуждали некоторые вопросы и пришли к выводу, что фильм не нужно делать с каким-то сопровождающим авторским текстом. Поначалу мы хотели, чтобы за кадром звучал голос известного диктора Леся Сердюка, потому что его густой баритон (его размеренность и проникновенность) всегда придает документальным картинам достаточный вес, располагает к просмотру. Но тут у нас не получилось — люди все рассказывают сами. Замечательное интервью дал сам Блаженнейший. Ольга работала по материалу, который был отснят, и материал сам по себе многое говорил. В ленте нет авторского текста, и человеку предоставляется возможность самому сделать выводы.

— Вероятно, при таком подходе во время монтажа возникали определенные сложности?
— Перед тем как брать интервью, мы тщательно продумывали все вопросы, делали предварительные звонки, но некоторых приходилось интервьюировать сходу. Рассказчики как бы дополняют друг друга. Воспоминания очевидцев сменяются воспоминаниями самого Блаженнейшего. В этом и состоит оригинальность картины. Выстраивалась интересная последовательная связь. В чем сложность и ответственность труда режиссера? Ольга Леонтенко должна была выбрать самое главное из огромного количества отснятого материала (около тридцати часов плюс архивы) и вместить все это в двухчасовую ленту. По-моему, ей удалось.

— Каким образом вы подбирали музыку?
— В фильме звучала светская тема «дорога, поезд, самолет…», возможно, чуть-чуть грустная. Что касается песнопений, здесь была привязка к сюжету, что для воцерковленного человека подобрать намного легче. Фильм выигрывает тем, что в нем прозвучала значительная часть церковных песнопений Киево-Печерского напева, исполненных по нашему прошению на рояле. Мы не стали налагать звук хора на звук интервью. В то же время сдержанные мелодии песнопений обогатили этот фильм.

— На ваш взгляд, какая главная мысль этой ленты?
— Вчера пришлось услышать отклики людей, которые посмотрели премьеру. Они считают, что фильм помогает увидеть Предстоятеля прежде всего как человека, непростую личность, которая в процессе своего взрастания оказывалась перед лицом многих жизненных трудностей, что естественным образом вплетено в нашу историю. Лента показывает, что жизнь Церкви — это не просто красота, торжественность богослужений и пышность священнических одежд, но это и пот, и слезы, и скорби, это напряжение внутренних сил, когда человек осознает, что отвечает не только за себя, но и за вверенную ему паству. Углубившись в атмосферу церковной жизни на уровне Предстоятеля, начинаешь понимать, насколько это сложно и непросто, и насколько нам легче судить «с высоты своего дивана», не будучи на месте человека, который действительно ежедневно решает подобные вопросы. Благодаря работе над фильмом, я увидел, насколько мудро созидается церковный корабль при всех тех сложных современных проблемах и нюансах, которые со стороны кажутся необъяснимыми.

— Отче, что больше всего поразило вас в работе над фильмом?
— Если говорить о личности Владыки, то меня в очередной раз поразила его собранность, четкость мысли и глубина ума. Это выражалось в его мудрых глубоких ответах, которые в то же время просты и доходчивы для каждого. Меня восхищает еще одно — насколько Владыка умеет совмещать административную деятельность с богослужением и молитвой. Он находит силы и для службы, и для встречи с людьми.

— Какова дальнейшая судьба фильма?
— Мне звонили многие люди, присутствовавшие на премьере, с предложением показать фильм широкой общественности, и уже поступили предложения от некоторых украинских телеканалов. Фактически каждый, с кем я встречался после просмотра, хотел показать фильм своим друзьям, и нашей задачей сейчас является донести эту ленту к зрителю. Сегодня ее можно приобрести на кассетах и DVD-дисках, и она доступна для частного просмотра.
Мы переживаем сложный период в жизни Церкви, и каждый верующий задумывается над своим местом в этой жизни. Отвечу словами одного священника: «Я от просмотра получил вдохновение. Ибо когда посмотрел на жизнь Предстоятеля, то забыл обо всех своих житейских проблемах».

« Ваше Блаженство, дорогой Владыка! Позвольте поздравить Вас от лица всей Православной Церкви Чешских земель и Словакии по случаю прекрасного Вашего жизненного юбилея с пожеланиями многих духовных сил, счастья, здоровья и Божьего благословения.
В Вашем ответственном служении Церкви Христовой мы видим ревностного поборника святого Православия, мудрого архипастыря православных верующих на Украине. Мы благодарим Господа, что Он дает Вам силы свидетельствовать о святом Православии, по словам апостола Павла: “настой во время и не во время” (2 Тим. 4, 2), когда надо отстаивать веру, традицию отцов и единства святой Православной Церкви. Нас радует, что в Вашем лице православный народ в Украине стремится жить по канонам Церкви и что ради истины он способен жертвовать собой.
В Православной Церкви как всегда, так и сейчас очень важно единство. Без единства нет соборности, нет любви, нет святости. Сегодня мы все молимся, дабы Господь дал Вам много духовных сил для того, что бы все православные в Украине и во всем мире могли возлюбить друг друга и единым сердцем исповедовать Спасителя нашего Иисуса Христа.
Есть много причин, почему появляются раздоры, но есть только одна возможность, как их преодолеть, — это остаться верным истине и любви, ибо только истина и любовь Христовы могут принести победу над злом.
Вас, Ваше Блаженство, избрал Господь, чтобы Вы стали во главе истины святого Православия в Украине. Ваше архипастырское служение проходит в сложных условиях. В этих условиях находится Церковь, которая есть Тело Христово, и поэтому служить этой Церкви не значит обладать только пастырскими способностями, но прежде всего быть соработником Господа в деле спасения. Мы верим, что в скором времени весь православный народ Украины найдет единый путь ко спасению в Церкви Христовой, объединившись вокруг Вас, и просим у Господа, дабы Он благословил Ваши труды как Предстоятеля Украинской Православной Церкви и даровал Вам много духовных сил для служения на ниве Христовой.
Ваше Блаженство!
С большой радостью и уважением к Вам мы решили наградить Вас орденом Святого равноапостольного князя Ростислава Великоморавского І степени. Примите этот орден в знак нашей любви и уважения к Вашей святыне».

01.11.2005. КИЇВ. Розпочались урочистості з нагоди ювілею Блаженнішого Митрополита Володимира
Святкування сімдесятиліття Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира розпочалися у Трапезному храмі Преподобних Антонія і Феодосія Печерських, що у Києво-Печерській Лаврі. Урочистості зібрали декілька тисяч віруючих. Серед запрошених були державні і громадські діячі, відомі науковці, співробітники дипломатичних місій і посольств: Дітмар Штюдеман — посол Німеччини в Україні, Міхаель Міїсс — посол Австрії в Україні, депутат Державної думи РФ Віктор Семенов та ін. Вечір відкрив керуючий справами УПЦ архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан. Владика Митрофан зазначив, що саме завдяки справжнім християнським чеснотам Предстоятеля УПЦ вдалось зберегти в Україні міжконфесійний мир та забезпечити нормальний розвиток Церкви у складних соціально-економічних і політичних умовах сьогодення.
У рамках заходу відбулась презентація фотоальбому “Києво-Печерська Лавра”. Його представив казначей монастиря архімандрит Варсонофій.
Згодом розпочався концерт духовної музики. Під керівництвом народного артиста України Євгена Савчука, лауреата національної премії ім. Т. Шевченка, капела “Думка” виконала “Всенощну” композитора Сергія Рахманінова. За словами керуючого справами УПЦ архієпископа Переяслав-Хмельницького Митрофана, торжества, присвячені 70-річчю Блаженнішого Митрополита Володимира, “почалися з високої ноти”. “Всенощне бдіння” — висока музика, заснована на древніх наспівах, оброблених і гармонізованих композитором Сергієм Рахманіновим. Твір у прекрасному виконанні капели “Думка” вразив усіх, він задав тональність усьому концерту.

15.11.2005. РОСТОВ-НА-ДОНУ. В честь Блаженнейшего Митрополита Владимира духовенство епархии выпустило фотоальбом
По случаю семидесятилетия Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира клирики Ростовской епархии — предыдущей кафедры Его Блаженства — выпустили фотоальбом «Ростовская-на-Дону епархия». В альбом вошли памятные снимки, на которых запечатлены годы управления Владыки-юбиляра в бытность митрополитом Ростовским и Новочеркасским: торжественные богослужения в кафедральном храме, проповеди и хиротонии, визиты по святым местам Ростовской земли, встречи с известными православными иерархами (митрополитом Антонием Сурожским и др.), празднование Тысячелетия Крещения Руси и много других знаменательных событий, связанных с административной деятельностью Блаженнейшего Владимира. На первой странице альбома находится надпись «В дар с любовью Блаженнейшему Митрополиту Киевскому и всея Украины Владимиру от духовенства и верующих Ростовской-на-Дону епархии».

01.11.2005. КИЕВ. Увидел свет фотоальбом «Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра»
По благословению Блаженнейшего Митрополита Владимира увидел свет фотоальбом «Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра”. Впервые после долгих лет молчания подготовлен альбом о Лавре как о монастыре, духовной сокровищнице и училище благочестия, а не «музейном хранилище», в котором есть стены и экспонаты, но нет духа, нет жизни. Альбом состоит из четырех разделов. Первый раздел — экскурс в историю обители. Второй — посвящен лаврским пещерам. Третий, самый объемный, — отражает сегодняшнюю жизнь Лавры и ее насельников. Этот раздел построен согласно церковному календарю — начиная с сентября и заканчивая августом. Первый праздник, открывающий третий раздел, — Рождество Пресвятой Богородицы, а завершает его Успение Божией Матери — престольный праздник Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры. В последнем разделе помещены фотографии главных лаврских святынь.
Как отмечает в своем вступительном слове Блаженнейший Митрополит Владимир, «тот, кто приходит в Лавру сегодня, принимает эстафету истории не только православно-церковной, но и национальной, входит в тесное общение со своими святыми соотечественниками — преподобными отцами, почивающими в лаврских пещерах».

01.11.2005. КИЇВ. В Успенському соборі Києво-Печерської Лаври відбулася презентація унікального ювелірного виробу столичних майстрів “Лавра небесна”
В Успенському соборі на виставці “Слово Боже — рідній Україні” відбулася презентація унікального ювелірного виробу столичних майстрів “Лавра небесна”.
На створення ювелірної композиції митців надихнула незвична форма аметистової друзи (зріз породи, в якій ростуть аметисти). Вона нагадує за формою одночасно і печеру, і чернечий головний убір. Аметист з найдавніших часів вважався духовним камінням, його кристали символізують зерна мудрості — шлях, який веде до пізнання істини і обретіння Духа Святого, що відтворений в вигляді голуба у діамантовому промінні, ніби сяянні душ праведників. В основі композиції — образи святих преподобних Антонія і Феодосія — засновників Києво-Печерської Свято-Успенської лаври (1051 рік). Завершує композицію храм, ніби зітканий з топазових хмаринок. Вперше виріб демонструвався у квітні 2005 року у Національному заповіднику “Софія Київська”. Своєрідне турне по містах України він почав у вересні цього року з Чернігова, з музею “Чернігів стародавній”. Після експонування його у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику витвір побачать у Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Львові. Метою незвичної мандрівки композиції є вклад митців — майстрів-ювелірів Ірини Карпової, Олександра Тарновського, Сергія Дорошенка — в пошук символу духовності українського народу, його єднання. Виріб створювався протягом двох років, у процесі виготовлення було використано десять унікальних ювелірних технік. Матеріали для створення чудового твору — срібло, золото, діаманти, аметисти, тигрове око, соколине око, чароїт, яшма, рідкісні породи деревини. “Лавра небесна” — це духовний образ-формула, де реальні речі носять глибокий сакральний зміст. Виставка присвячена святкуванню 70-ліття Блаженнішого Митрополита Володимира.

14.11.2005. КИЕВ. Знаменитые рок-музыканты поздравили Блаженнейшего Митрополита Владимира с юбилеем
Музыканты рок-групп «ДДТ» и «Братья Карамазовы» во главе с Юрием Шевчуком и Олегом Карамазовым посетили Предстоятеля Украинской |Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира. Музыканты преподнесли Блаженнейшему Владыке букет алых роз, поздравили с юбилеем, рассказали о музыкальной молодежной аудитории, ее проблемах, о поисках молодежи, ее вере и надеждах. Юрий Шевчук поделился с Блаженнейшим творческими планами, размышлениями о нынешней молодежной среде.
Блаженнейший Митрополит Владимир поблагодарил музыкантов за то, что своим творчеством они помогают молодым людям найти дорогу к добру, к Богу. Предстоятель УПЦ благословил всех иконками преподобных отцов Киево-Печерских и пожелал им успешных трудов на ниве музыкального творчества.
«Я очень благодарен Блаженнейшему Митрополиту Владимиру за то, что он принял нас, за то, что мы имели возможность поздравить его с 70-летием, что получили его благословение. Мы недолго беседовали, но у меня и у всех музыкантов «ДДТ» удивительное ощущение легкости. Это великая честь для нас», — сказал журналистам пресс-службы Юрий Шевчук.

16.11.2005. ЛЬВІВ. Відбулася єпархіальна конференція „Добрий пастир української землі”
У Львівському єпархіальному управлінні відбулася конференція „Добрий пастир української землі”, присвячена 70-річчю Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. Конференцію очолив архієпископ Львівський і Галицький Августин. Владика Августин виступив з доповіддю про життя і діяльність Блаженнішого Митрополита Володимира, згадав, зокрема, про своє спілкування з ним під час навчання у Московських Духовних школах, ректором яких у той час був Блаженніший. Священики єпархії, які навчалися в Московських Духовних школах, поділилися спогадами про ювіляра. Далі був продемонстрований відеофільм, присвячений Предстоятелю УПЦ. Збори закінчилися проголошенням многоліття Його Блаженству.

21.11.2005. КИЇВ. На честь сімдесятиліття Предстоятеля УПЦ випущена пам’ятна медаль
З нагоди сімдесятиліття Блаженнішого Митрополита Володимира випущена ювілейна пам’ятна медаль. На аверсі зображений Предстоятель УПЦ у клобуці з архієрейською палицею, по краю напис “Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України”. На реверсі — зображення вензеля, приуроченого ювілею — “70. М.В.”, і вислів, що найбільш характеризує служіння Владики-ювіляра на Київській кафедрі: “Бог не в силі, а в правді”. Пам’ятна медаль дарується Його Блаженством високим учасникам ювілейних святкувань.

21.11.2005. КИЕВ. Вышла из печати книга Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Владимира «Во имя Отца и Сына и Святого Духа. Послания, проповеди, речи, интервью»
В восьмой том собрания сочинений Блаженнейшего Митрополита Владимира вошли рождественские и пасхальные послания, а также его проповеди и речи, произнесенные в последние годы на ТРК «Эра». Кроме того, в нем помещены интервью Владыки, слова на вручение архиерейского жезла, официальные документы.

23.11.2005. СИМФЕРОПОЛЬ. Крым поздравляет Блаженнейшего Митрополита Владимира
По благословению митрополита Симферопольского и Крымского Лазаря в связи с празднованием 70-летия Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Владимира, Митрополита Киевского и всея Украины, в Свято-Петро-Павловском кафедральном соборе, во всех крымских монастырях совершены Божественные литургии и благодарственные молебны, а в приходских храмах благодарственные молебны, после которых по всему Крыму раздался колокольный звон, которым православные крымчане приветствовали своего Предстоятеля.
Благодарственные молебныбыли отслужены во всех епархиях Украинской Православной Церкви

«Слева от оживленной автомагистрали, которая ведет от Хмельницкого в Винницу, небольшое село Марковцы. Село «вписалось» в новейшую историю православного мира. «Вот она, хата, где Блаженнейший родился», — рассказывает о своем младшем брате 75-летний Степан Сабодан.
Из аккуратного дворика виднеется садик, дальше Южный Буг, разлившийся в этих местах размашисто и глубоко. «Отсюда шли на речку, пасли скот на выгоне. Родители от зари до зари на колхозной работе, а хозяйство на наших плечах держалось», — вспоминает Степан Маркиянович.
В этой хате жили-поживали три поколения Сабоданов: «Дед наш Арсений поставил. Хата была деревянная, в 1946-м стала оседать. Сделали капитальный ремонт, заменили балки, столбы…». Во второй раз отремонтировали уже после того, как митрополита Владимира избрали Предстоятелем УПЦ: «Мы решали: новый дом на этом месте ставить или этот перестроить? Решили оставить. Память все-таки».
Там, где была рига, теперь летняя трапезная. «Блаженнейший прибывает со своей свитой. Мы вечером отдыхаем в трапезной. Кукушка кукует, лягушки квакают. Благодать! Все слушают, дышат свежим воздухом, как в Раю», — говорит о своих весенних впечатлениях Степан Сабодан.
Блаженнейший прибывает в Марковцы во второе воскресенье после Пасхи. На Проводы. На сельском кладбище самые дорогие его сердцу могилы: там обрели вечный покой родители Предстоятеля УПЦ. Потом правит службу в Свято-Архангело-Михайловском храме, где он, как пишет биограф митрополита, «с девяти лет был послушником».
«Родители наши были глубоко верующими людьми. Это же, не забывайте, было в годы воинствующего атеизма, когда мы с братом выросли, я пошел в армию служить, а Блаженнейший отправился учиться в Одесскую духовную семинарию. Учителя, узнав, что он в семинарии, стали ежедневно ходить к нашей хате. Требовали, чтобы он вернулся домой. Угрожали, что меня из армии выгонят, если он не вернется. Пока мама наша не рассердилась. Вышла с кочергой в руках, потребовала, чтобы они, учителя, забыли дорогу к нашей хате. На том и закончился этот террор», — продолжает Степан Маркиянович.
Аккуратный двор засеян цветами, которые уже отцвели. «Блаженнейший о ромашке написал стихи. Так мы здесь, когда он приезжает, поем», — рассказывает брат Митрополита Киевского и всея Украины. Потом приглашает в дом, где множество икон, под которыми истово молились поколения семьи Сабодан.
Обычная сельская хата, которая оживает лишь в те дни, когда в Марковцы прибывает Блаженнейший. Тогда на встречу с братом сюда приезжает из соседнего села Новоконстантинова Степан Маркиянович, посвятивший свою жизнь светской работе ветеринара. В дни, когда братьев «нет дома», образцовый порядок на подворье поддерживают соседи. Ухожены и клумбы, и молодой сад, посаженный братьями. «Осенью собрал первый урожай яблок с тех деревьев, которые Блаженнейший посадил», — радуется Степан Сабодан.
Церковь в Марковцах в этот день была закрыта. «Отец Александр правит службу через воскресенье: в соседних Гречинцах и здесь, в наших Марковцах», — сообщила 62-летняя Галина Малиновская, двоюродная сестра братьев Сабоданов. Она говорит, что отцу Александру частенько приходится отпевать покойников, а крестины в Марковцах в последний раз были года два назад, венчание еще раньше: «На все Марковцы осталось 45 избирателей».
Ровесников, которые помнили бы, как говорится, босоногого Виктора Сабодана, в Марковцах, к сожалению, уже нет. «Там они все», — показала в сторону сельского кладбища Галина Малиновская. Кладбище, где похоронены и родители братьев Сабоданов, не такое, как в других селах. В центре — установленный заботами Блаженнейшего памятник всем умершим, рядом мемориал погибшим за освобождение села в марте 1944-го. На черных мраморных плитах выбиты 208 фамилий освободителей. «209-й остался неизвестным. Только летом всплыло его тело на поверхность реки», — вспоминает Степан Маркиянович.
Пенсионерка Малина Молчанюк рассказывает, что, когда Блаженнейший посещает свою малую родину, в Марковцах царит настоящий подъем. Тогда сюда съезжаются отовсюду: «Люди встречают их возле церкви. Это не высказать словами. Слушают службу внимательно, проникаются общей любовью и верой». «Обращаются к нему за благословением, за добрым словом, за советом. Он принимает и старых, и малых. Находит время для каждого. Очень умный человек».
Благодаря Блаженнейшему «в церкви обновили иконостас, роспись». Церковь в Марковцах построена еще в XVI веке. Когда началась коллективизация, как сообщил Степан Сабодан, «атеисты крест сняли, сделали из церкви склад, но в годы немецкой оккупации зданию был возвращен его законный статус».
Представитель преобладающего в Марковцах поколения среднего возраста Игорь Липовус говорит, что он и его ровесники «ходят в церковь только по большим праздникам». Наверное, поэтому он прежде всего отмечает мирские заботы Блаженнейшего о Марковцах: «За дорогу им большое спасибо от всего села. Теперь дважды в день автобус ходит. В Хмельницкий и в райцентр, Летичев». Эта связь с миром для Марковцев — «дорога жизни», потому что в результате агрореформ малая родина Блаженнейшего теперь не знает, что же ей делать со своими земельными паями. Поэтому направила свои трудовые усилия на обширные огороды и в хлева. То, что производит, вывозит общественным транспортом на продовольственные рынки и живет на эту выручку.
По дороге в родной дом Степан Маркиянович обратил внимание на леса: «У одного мужчины есть брат в Санкт-Петербурге, у которого есть деньги. Вот он тут хочет построить пансионат, сделать причал и пустить лодки на реку. Чтобы сюда приезжали люди отовсюду и хорошо отдыхали. Природа позволяет, а как же». Хотя Марковцы не уверены, что эта инвестиция даст желаемый результат.
А молодой председатель Летичевской райгосадминистрации Андрей Сельский ищет инвестора, который помог бы разобраться с земельными паями марковецких крестьян. В том же, что они, марковецкие, находятся под благодатным воздействием святой веры, председатель не имеет ни малейшего сомнения: «Село благодарно судьбе, что дало православному миру Блаженнейшего Владимира. Недавно мне случилось встретиться и пообщаться с Митрополитом Украины. Он из избранных, из тех, кто исполнен веры и за все благодарит Господа».

Газета «День»

З Блаженнішим Митрополитом Володимиром вперше я зустрівся, коли ще був прем’єр-міністром України. Це були надзвичайно складні перші роки незалежності. Складні і в економіці, і в суспільних справах. Питання стояло дуже гостро — бути чи не бути Україні як державі. Практично розвалена економіка стала причиною важких випробовувань кожного громадянина. У зв’язку з цим поглиблювалася зневіра у самій ідеї незалежності, підточувалася віра у спроможність утримати державу. Ці гострі питання обговорювалися як у суспільстві, так і в середовищі політиків, державних діячів.
Я добре пам’ятаю, що Митрополит Володимир був серед тих, хто твердо вірив в Україну, у нашу здатність подолати труднощі становлення держави. Ще тоді мене вразив його державницький розум і тверда, послідовна патріотична позиція. Уже потім я довідався, що, несучи послух у Росії, він ніколи не забував, що він українець. Духовний пастир завжди прагнув бути корисним своїм землякам, а відтак і своїй державі.
Хотілося б сказати і про енциклопедичні знання Блаженнішого Митрополита, його глибоку мудрість. Відкрию секрет, що я як Президент мав потребу радитися із найавторитетнішими представниками нашої еліти. З їхньою позицією я звіряв свої роздуми при прийнятті історичних рішень. Серед цих світочів нації був і Митрополит Володимир.
Замислюючись над ювілеєм Його Блаженства, я відтворюю у пам’яті той духовний шлях, який пройшла Україна за роки незалежності. Адже усі ми вийшли із атеїстичної тоталітарної держави, у якій серед переслідуваних був і Всевишній. Тому десятиліття президентства я сприймаю і як всеохоплююче навернення людей до Бога, всеосяжне повернення до наших християнських витоків.
Я ніколи не забував, що я — православний християнин, хрещений моєю релігійною мамою у післявоєнні роки. Тому, перебуваючи на посту Президента, вбачав свою місію і в тому, щоб всіляко сприяти християнізації України.
Є багато показників соціально-економічного зростання нашої держави, але я завжди із гордістю буду пам’ятати ще про одну цифру — за роки мого президентства збудовано і відновлено до чотирьох тисяч церков. Це титанічна праця нашого народу і духовенства. І у числі цих місіонерів я хотів би назвати Митрополита Володимира. Важко навіть перелічити усі храми, які ми відкривали у різних регіонах разом. Це, перш за все, церква у моєму рідному селі Чайкіно, храми у Печерській Лаврі і Новгород-Сіверському монастирі, Володимирський собор у нетлінному Херсонесі, звідки бере початок українська християнська цивілізація.
Нехай благословить Вас, Владико, Господь на нові звершення в ім’я віри Христової і Української держави!
Дай вам, Боже, здоров’я на многії і благії літа!”

Андрей Коваль

Очевидным является тот факт, что церковная проповедь не должна и не может ограничиваться исключительно стенами храма. Современные реалии требуют от церковной полноты все большей активности и коммуникабельности. И страх перейти черту традиционных способов реализации проповеди евангельских истин может откинуть миссионерские усилия Церкви далеко назад. В условиях сектантского засилья (а сектанты не брезгуют ничем, только бы привлечь к себе как можно больше людей, заинтересовать их и в конечном итоге утвердиться в сознании общества как вполне приемлемый, параллельный традиционному (православному) церковный институт) просто преступно замыкаться в рамках узкого общества, для которого диалог с миром — задача второстепенная, а то и вообще ненужная.
Уже на втором столетии своего существования Церковь столкнулась с рядом проблем, вызванных увеличением числа христиан, что привело к некоторому упадку, понижению духовного уровня и ухудшению нравственного состояния Церкви. И как следствие этих процессов возникала реакция сопротивления со стороны некоторых христиан, оказавшихся неготовыми и неспособными к диалогу с миром. Конечно, современная ситуация несколько отличается от первохристианской. Акценты проблематики сместились, но суть осталась та же: каждый раз при попытке найти общий язык с миром возникает отрицательная реакция некоторых церковных людей. Они готовы скорее замкнуться в рамках своего узкого мировоззрения и мировосприятия, что несет на себе печать маргинальности, закостенелости и ретроградства и что само по себе противоестественно духу Евангельской проповеди. И в этой связи трудно найти слова более актуальные и насущные, чем те, которые высказал протопресвитер Александр Шмеман по поводу победы Церкви над монтанизмом: «…она (победа) была одержана в тот момент, когда перед Церковью стоял роковой вопрос: остаться кучкой «совершенных», отгородиться от всего, неспособного это совершенство вынести, или же, не меняя ничего в последнем своем идеале, принять в себя «массу», вступить на путь медленного ее воспитания? Остаться вне мира, вне истории или же принять ее как свое поле для тяжелого труда?» Стоит только добавить, что искушение отгородиться от всех и вся возникало перед Церковью много раз в течение всей ее истории. И всякий раз Церковь побеждала его, хотя и теряла при этом кучки «совершенных», готовых канонизировать самих себя еще при жизни.
Сегодня иногда создается горестное впечатление, что церковные люди разговаривают с миром на непонятном для него языке. И, наверное, главная миссионерская задача сегодня — найти точки соприкосновения с социумом, в том числе с молодежью, интеллигенцией, со всеми, кто требует к себе особого подхода. Ведь существует множество языков и способов выражения. Кому-то понятен язык науки, кому-то язык искусства. Церковь просто обязана обращаться к любому человеку на понятном для него языке, использовать все возможные средства, чтобы быть близкой всем без исключения, чтобы быть услышанной каждым человеческим сердцем.
И уже не просто удивительно, но печально и больно слышать высказывания, что христианину непозволительно и вредно посещать театры, филармонии, любоваться картинами, ибо все это производная страстей человеческих и является голосом мира, «иже во зле лежит». При этом для авторитетности приводят изречения святых отцов, естественно, без осмысления того исторического контекста, в котором эти слова были сказаны. Вполне понятно, в каком духе отзывался о театральных и цирковых зрелищах святитель Иоанн Златоуст, во времена которого еще так свежи были воспоминания о языческих кровавых представлениях смерти, в которых издевались над христианами. В качестве примера отрицательного отношения к театру можно привести слова известного церковного деятеля XIX века святителя Иннокентия (Борисова), который, обличая нецерковность современного ему общества, в довольно резких выражениях отзывается о посещении театра, особенно в дни Великого поста: «вместо того, чтобы молиться в храмах, рукоплещут в театрах, забывая о деле своего спасения…» Но здесь нужно принимать во внимание то, какая огромная интеллектуальная и нравственная пропасть лежит между обществом XIX и XX, а уже и XXI веков, какие различия в духовных и культурных ценностях у этих поколений. Вышеуказанная позиция в лучшем случае вызовет недоумение у обывателя, в худшем — оттолкнет от Церкви людей, тонко ощущающих красоту и гармонию при невнятном и смутном религиозном чувстве. Получается удивительная метаморфоза — там, где есть благодатная почва для того, чтобы найти общий язык с окружающим социумом, где есть вековой опыт поисков и стремлений человеческого духа, которые можно использовать в целях приближения людей к понятиям общечеловеческих ценностей, гармонии добра и красоты, происходит обратное! А ведь душевность — это первый шаг на пути к духовности, это первая ступенька вверх, поднимающая человека с уровня плотского. Не у многих получается сразу и во всей полноте открыть в себе глубокое религиозное чувство. И лучший способ подготовить фундамент для глубокого восприятия религиозных истин — обратиться к душе человека посредством таких форм и выражений, которые будут максимально доступны его сознанию и смогут запечатлеться в душе, пусть пока и через художественные и чувственные образы.
Время требует от нас максимальной активности, изобретательности, смелости. Церковная полнота должна в полный голос заявить о себе и с вдохновением первых церковных миссионеров без боязни обратиться к сердцам людей, ищущих истину. Проповедь должна звучать и с театральной сцены, и с полотен больших киноэкранов, и с маленьких холстов языком красок. И чем выразительнее будет этот глас, тем лучше, ведь через художественные образы намного легче донести к человеческому сердцу то, о чем можно говорить с церковного амвона годами и не быть услышанным. Язык такой проповеди можно назвать языком универсальным, языком сердца, доступным всем без исключения.
Говоря о театральном представлении как форме религиозной проповеди и церковного миссионерства, нужно отметить, что это явление имеет глубокие корни в истории Православной Церкви. Первое религиозное представление состоялось в 970 году в аббатстве Флери во время пасхальной службы, когда четыре монаха разыграли короткую сцену. Один из них, одетый в белый стихарь, изображал ангела, а трое других, одетых в ризы, представляли жен-мироносиц. Спустя век в обычай вошли процессии на праздник Входа Господня в Иерусалим. Из храма выносили статую Христа, а хор изображал толпу, идущую за Ним (в связи с этим приходит на память чин на Вербное воскресенье, существовавший в Русской Православной Церкви в XVII веке, когда патриарх выезжал к народу сидя верхом на осляти). Возникнув во Франции, подобные шествия распространились в Англии. Так родились религиозные драмы, названные мистериями. Они воспроизводили вехи христианской истории: творение, грехопадение человека, искупление и, наконец, Страшный Суд. Вскоре сложился еще один родственный мистериям жанр — миракли (чудеса) из житий святых и мучеников. Впервые такое представление состоялось в Англии и было посвящено святой Екатерине Александрийской. Роли в нем исполняли дети. До конца XII века оба жанра оставались сугубо церковными, но затем, выйдя на городские площади, превратились в театральные представления, разыгрываемые на языке простонародья. В XV веке такие спектакли иногда длились несколько дней, в них были заняты сотни актеров.
Отечественное театральное православное движение было начато святым Дмитрием Ростовским в начале XVIII века. Для учеников созданной им школы святитель в первый же год пребывания в Ростове написал «Рождественскую драму». Примечательно, что она идет и на современной сцене. Это яркий образец того, как, прививая вкус и интерес к спектаклям, нужно осуществлять нравственно-воспитательную программу.
Интересен в этом плане опыт Киевской духовной академии, которая в XVIII веке практиковала проведение дней майской рекреации, то есть дней отдыха, во время которых ставили трагедии или комедии религиозно-нравственного содержания, написанные под руководством профессора пиитики. Эти своеобразные драматические представления происходили обычно в торжественной обстановке при большом стечении зрителей.
Как видим, искусство и религия на определенном этапе духовно-нравственного становления человека взаимодополняют друг друга.
Что касается современного православного театра, то речь пойдет не о новшествах и церковных инновациях, а о возрождении старых, но забытых традиций. Но и эти старые традиции требуют сегодня нового осмысления, их нужно рассматривать в контексте наших жизненных реалий. Современный православный спектакль необязательно должен ограничиваться библейскими сюжетами. Сегодня нужен театр, отвечающий запросам общества, отображающий на сцене насущные проблемы нашей жизни с ее радостями и печалями, взлетами и падениями; открывающий ее прекрасные стороны и обличающий пороки и недостатки. Одно из главных достоинств театра в том, что он заставляет человека сопереживать происходящему на сцене. Очень часто люди ассоциируют себя с тем или иным героем, сравнивают жизненные ситуации. Театр направляет ход человеческих мыслей, формирует психологию, воспитывает чувство эстетики, заставляет задуматься.
Насущной для современного театра является также необходимость возвращения классическим произведениям их первоначального духовно-религиозного подтекста. Животрепещущую важность этого понимают актеры православного театра «Глас». Уже не первый год можно наблюдать, как кропотливо, с усердием и любовью они трудятся над практической реализацией высоких идей христианизации нашего общества, переводят эти идеи из сферы теоретических рассуждений и дискуссий в реальное, практическое дело. Имея за плечами опыт театрального искусства, они соединили его со своим личным религиозным опытом, православным мироощущением. До боли знакомые и «затертые» герои русских классических произведений на сцене православного театра «Глас» вдруг заговорили по-особенному. Секрет прост — этим персонажам вернули душу. Выпотрошенные, обескровленные, лишенные своих православных основ советскими «паразитами духа», герои Гоголя, Достоевского, Чехова вновь возвращаются к жизни в своем истинном обличии.
Наша задача сегодня не анафематствовать искусство, а вернуть его на свои исконные религиозные основы, освятить его особым духовным смыслом. Так, как это уже не первый год делает тот же православный театр «Глас», некоторые режиссеры и актеры кино, современные рок-музыканты (всем известно тяготение к православию лидера группы «ДДТ» Юрия Шевчука, которое находит отражение в его творчестве; лидер рок-группы «Алиса» Константин Кинчев прямо называет себя «солдатом РПЦ»).
Любое произведение искусства — это зеркало, в котором мы видим свое отражение, и если это отражение больше напоминает гротескный портрет, обличающий наши уродства и явно выраженные недостатки, то это лишнее подтверждение того, что людям необходимо как можно чаще заглядывать в это зеркало, пытаться что-то изменить в себе. Искусство можно сравнить с хирургическим скальпелем, который в зависимости от того, в чьих руках находится, может служить либо инструментом спасения, либо орудием смерти. Преступно оставлять этот инструмент невостребованным, тем самым отдавая монополию на авторитетность в вопросах культуры в руки меркантильных конъюнктурщиков, которые низводят искусство до уровня вульгарщины и пошлости в целях саморекламы и наживы. Церковь, конечно, не сможет пресечь такие поползновения, но может предложить достойную альтернативу, которую, как любое благое начинание Церкви, с энтузиазмом поддержат истинные ценители возвышенных форм выражения человеческой мысли и духа. Именно с такой синергии Церкви и общества, Церкви и интеллигенции, Церкви и современной думающей молодежи, студенчества и начнется возрождение вековых духовных ценностей нашего народа.

“Ваше Блаженство! «Ми ж усі відкритим обличчям, мов у дзеркало, дивимося на славу Господню, і преображаємось у той же образ, від слави у славу, згідно з діянням Господа» (2 Кор. 3, 18).
Ці слова апостола Павла пригадують нам, що наше земне життя повинно бути дзеркалом слави нашого Господа. Наше життя — це не наша власність, це власність Бога і дар, яким наділив нас Творець. Цю правду особливим чином усвідомлюємо тоді, коли відзначаємо окремі роковини нашої земної мандрівки.
Сьогодні тут у Києві, на горах, на яких святий Андрій поставив хрест, а святий Володимир «перейшов з темряви гріха до немеркнучого світла — Христа Життєдавця», зібралися ми, щоб віддати честь і шану нашому братові у Христі, Його Блаженству Митрополиту Володимиру з нагоди 70-літгя від його народження.
Ваше Блаженство, Владико Митрополите!
Спільнота Святих, оприсутнена в Триєдиному Бозі, веде нас з Польщі, щоб у цей урочистий день склали ми найкращі вітання та побажання. Ця особливо врочиста подія показує, що посеред нашого тут і тепер, завжди живемо з ласки та обдаровувані ми Божим милосердям у Ньому та для Нього.
Блаженніший Владико! Твоє життя — це дар Твоєму українському народові, з якого Ти прийшов на світ. Його добру віддав Ти своє життя, намагаючись служити йому вірно всюди там, де Ти перебував — за кордоном чи на рідній землі. Здійснивши місію Церкви поза межами України, прибув Ти на Богом благословенну землю, повернувся додому, щоб, як сам Ти сказав, “служити Богові, людям і незалежній Україні». Прибув Ти в той момент, коли Твоя Церква переживала випробування смути, коли був порушений мир Церкви і зло почало приносити плоди, сіючи незлагоду та порушення церковного ладу.
Став Ти мужем провидіння. Як людина сповнена добра, смиренності, спокою та послуху відносно Матері Церкви приступив ти до злагоджування деструктивних настроїв і будування канонічної єдності Церкви і українського народу. Для народу став Ти «фундаментом і стовпом правди». Так сприймає Тебе все Православ’я і наша Польська Церква. Незважаючи на превеликі труднощі, значуща частина українського народу має в Тобі духовного керманича.
Твої досягнення у праці в завідуванні Церквою і в духовному кермуванні очевидні, і на них сьогодні всі, хто прибув, щоб бути з Тобою, звертають увагу.
Я зокрема прагну звернути увагу на близькі контакти наших Церков — Української та Польської. Контакти ці та співпраця тривають століттями. Це звідси, з Києва, дійшло Православ’я на східні землі Польщі. У XVI столітті розділяли ми спільно, як одна митрополія, кризу, що зродилася внаслідок Берестейської унії. Святий Петро Могила був першим митрополитом, визнаним польським королем у 1620 році. Це він відродив православну ієрархію у Речі Посполитій в поунійну пору. Монахи Києво-Печерської Лаври виконали іконографію у Супраслькій Лаврі.
Особливим чином, духовним, єднали та єднають нас монастирі такі, як Почаївський, в Кременці, Корці, Зимному, Дермані та інші. Значить це, що відбувається постійне духовне взаємопроникання. І за це дякуємо Богові.
Взаємне духовне православне збагачування та проникання нині необхідні, бо ж сильне сьогодні зло розподілу. Ніхто інший, як лиш ми, лідери Церкви, маємо в цьому відношенні для виконання особливу роль.
Святий Ігнатій Богоносець писав колись християнам Малої Азії: «Виявляйте один одному пошану, завжди бережіть між собою любов в Іісусі Христі. Нехай посеред вас завжди буде те, що єднає, а не те, що розділяє».
Блаженніший Владико! Ти здійснюєш це на українській землі. Бог Тобі з підмогою!
Від імені всієї Православної Церкви у Польщі та у власному за посередництвом Його Преосвященства Єпископа Мирона послання бажаю Вашому Блаженству щедрот благодаті Божої, радості духа, здоров’я і всілякого добра.
Нехай добрий Бог береже Тобе, Блаженніший Владико, в мирі та обдаровує благом постійно нових сил у невтомній архіпастирській послузі для добра Церкви в Україні та всього Православ’я.
На многая літа, Блаженніший Владико Митрополите!”

Интервью Блаженнейшего Владимира газете «Факты и комментарии»

— Ваше Блаженство, сегодня вы отмечаете 70-летний юбилей. А как в церковных кругах принято поздравлять высших иерархов Церкви?
— Какой-то строгой уставной традиции не существует, это зависит от различных условий и возможностей. В обязанности архиерея, среди прочего, входит и обязанность поддерживать взаимоотношения между Церковью и государством, другими общественными институтами, поэтому в праздничные дни проводятся соответствующие протокольные мероприятия. Самое главное для любого христианина, кем бы он ни был, — в день рождения или в день ангела поблагодарить Создателя за дарованную жизнь, за Его ежесекундное попечение о нас и попросить Божьего благословения на будущее. Обязательно в эти дни мы совершаем Литургию в сослужении архиереев, духовенства и мирян. Соборное служение и церковная молитва о виновнике события составляют кульминацию торжеств.

— Расскажите, пожалуйста, как вы приняли решение посвятить себя Богу? Имели ли отношение к церкви ваши родные?
— Я вырос в верующей семье. Отец Маркиан и мать Феодосия — простые крестьяне. В семье было четыре сына: Михаил, Александр, Степан и я, Виктор. Старший Михаил погиб во время войны, Александр умер в Киеве, Степан живет в Хмельницкой области. Мои родители в то далекое и нелегкое время воспитали во мне любовь к Богу, поэтому с детства я ходил в церковь, прислуживал священнику в алтаре, мечтал о духовной школе. Под влиянием всего этого во мне родилось желание посвятить себя Церкви.

— Известно, что вы получили два образования — магистра богословия и юриста. От карьеры правоведа отказались в пользу сана?
— Как я уже сказал, с выбором жизненного пути я определился еще в детстве, но достижение мечты давалось не просто. Первоначально я хотел учиться в Луцкой духовной семинарии, но мне отказали, поскольку не исполнилось 18 лет. Поступил в Одесскую духовную семинарию, затем — в Ленинградскую духовную академию и аспирантуру при Московской духовной академии. Мук выбора не испытал.

— Как вам удалось в советское время сохранить верность Церкви?
— Время и последующие поколения дадут объективную оценку советскому периоду в нашей истории. В отношении Православной Церкви уже сейчас можно сказать, что это было время тяжелых испытаний и даже страданий: ведь государство исповедовало атеистическую идеологию, задачей которой было уничтожение веры как таковой и священнослужитей в частности. Вспомним хотя бы обещание Никиты Хрущева показать последнего попа по телевидению в 1980 году.
С действием репрессивной машины по отношению к священнослужителям я столкнулся еще в детстве. В нашем приходском храме в послевоенные годы служил протоиерей Давид, человек грамотный, умный, с литературными дарованиями. Однажды в Великий пост, когда читается Великий покаянный канон Андрея Критского, к храму подъехал «черный воронок». Люди в кожанках зашли в храм, велели отцу Давиду одеваться. Последними его словами были обращенные ко мне: «Продолжай, сынок, вместо меня читать канон». Больше его никто не видел. Длившийся 70 лет советский период был временем борьбы с Церковью, священнослужитель всегда воспринимался как изгой социалистического общества.
Однако, когда мы говорим о сложностях и трудностях тех лет, мы должны понимать, что все, кто тогда посвящал свою жизнь Богу и Церкви, это были люди, глубоко верующие, преданные и в какой-то мере уже готовые к тем испытаниям, лишениям, трудностям и даже жертвам, которые были уготованы священнослужителям в атеистическом государстве.

— Ваше Блаженство, вы прекрасно говорите по-французски. При каких обстоятельствах изучали французский язык?
— Иностранные языки начал учить в школе, потом — в семинарии и академии. Но самый эффективный метод изучения — оказаться в языковой среде. В этом смысле мне повезло. Служение за границей, а позднее командировки, конференции дали возможность усовершенствовать свои познания в этой области. Сейчас, к сожалению, говорить по-французски выпадает нечасто, случается при посещении Франции или общении с иностранными делегациями.

— Владыка, известно, что вы пишете стихи и прозу…
— Стихи иногда пишу, хотя поэтом в профессиональном смысле себя не считаю. В поэзии я любитель. Думаю, что всякий стих — и великих поэтов, и любителей поэзии — является выражением какого-то жизненного момента, яркого чувства, прилива творческих сил. Древнее понимание стиха для верующего человека — звучание его как молитвы, хвалы Творцу и Богу.
А пишу я редко и специально не сажусь с целью сочинительства.

— В свое время вы служили Господу в Иерусалиме и Женеве. Попали туда потому, что в СССР трудно было быть священником?
— Действительно, быть священником в СССР в те годы было трудно, но мое служение за границей связано с решением Священного Синода. В 1966 году меня назначили заместителем начальника Русской Духовной Миссии в Иерусалиме. Это послушание было приятным и ценным, поскольку позволяло соприкоснуться с местами евангельских событий, но в то же время оно было сложным и ответственным. В Женеву, где представлял Русскую Православную Церковь при Всемирном Совете Церквей, я был назначен сразу после хиротонии в епископа Звенигородского.

— Наверняка за рубежом вы познакомились с интересными людьми. Если не секрет, с кем поддерживаете отношения и сейчас?
— Мне пришлось побывать во многих странах, встречаться с государственными, религиозными и политическими деятелями Европы, Америки. Тогда было важным присутствие Православия в международных форумах и вообще в международных отношениях. Помню, нас принимала королева Англии Елизавета. Добрые отношения сложились с королевой Нидерландов Биатрикс, которая подарила свою особую визитку, предоставляющую возможность встречаться с ней в любое время. Знаком с королевой Швеции Викторией. Однажды рассказывал ей, как посмотрел в гостинице путеводитель, где в исторической справке было написано: «Непонятно, откуда взялись русские и внезапно напали на нас под Полтавой». Она очень смеялась. Прошло много лет, но мы поддерживаем дружеские связи, поздравляем друг друга с праздниками.
Запомнилась встреча с последним королем Греции Константином. Это было до прихода к власти черных полковников. Мы с ним — одногодки. Наше знакомство началось с любопытного диалога. Он меня спрашивает: «Сколько вам, Владыка, лет?» «31 год», — отвечаю. «Боже, как вы молоды, чтобы быть епископом!» «Ваше Величество, — говорю, — да и вы не старый, чтобы быть королем».

— Ваше Блаженство, сейчас в светской литературе и науке появилось много сообщений о конце света. Скажите, как Православная Церковь трактует Армагеддон?
— На основании Священного Писания нельзя однозначно определить место под названием «Армагеддон». Слово «Армагеддон» состоит из двух составных — «ар» и «мегиддо». «Ар» в переводе из еврейского означает «равнина», а «мегиддо» — это местность в Палестине, послужившая полем брани сначала Варрака с Сисарой (Суд. 5, 19), а потом египетского фараона Нехао с Иудейским царем Иосией (4 Цар. 23, 29). Таким образом, долина Мегиддо стала местом победы и поражения. Отсюда слово «Армагеддон», по мнению большинства толкователей Священного Писания, имеет символический смысл и обозначает победу и поражение в преддверии Второго и Славного пришествия Христа Спасителя. Борьба Бога с дъяволом ведется постоянно, а полем битвы, по меткому замечанию Федора Достоевского, является сердце человеческое.

— Сейчас идет повсеместный сбор средств на строительство новых храмов. В этой связи как бы вы прокомментировали стихи из книги «Деяния Апостолов»: «Бог не живет в рукотворных храмах»?
— Для правильного понимания слов святого первомученика и архидиакона Стефана (Деян. 7,48) необходимо вспомнить, что речь его была направлена к обличению иудеев, считавших себя праведными и святыми уже в силу святости Иерусалимского храма и их происхождения от Авраама. Надеясь на святое место, «народ грешный, по выражению пророка Исаии, — народ, обремененный беззакониями» (Ис. 1, 4), прилагал грехи к грехам. Святой пророк Иеремия обращается к единоплеменникам: «Не надейтесь на обманчивые слова: Здесь храм Господень, храм Господень, храм Господень — они не помогут вам» (Иер. 7, 4). В таком духе звучит и обличение святого Стефана (Деян. 7, 48).
Для православных христиан храм Божий — место особого благодатного присутствия Божия, где каждый приходящий имеет возможность соприкоснуться с Богом и получить Его спасительную помощь. Вся атмосфера храма помогает человеку отрешиться от земной суеты и вознести свой ум и сердце к Создателю. Храм Божий — это «дом молитвы» (Мф. 21, 13). Здесь мы становимся участниками благодатных таинств Христовой Церкви. По слову святителя Феофана Затворника, «от достодолжного пребывания в храме все выше и выше растет пребывание наше в Господе».

— Владыка, в 1993 году стало сенсацией публичное признание покойного Папы Римского Иоанна Павла II в том, что Церковь, вероятно, заблуждалась, празднуя Рождество Иисуса Христа зимой. Ученые, изучающие Библию, утверждают, что пастухи не могли пасти овец на пастбище в декабре-январе в Палестине, когда узнали, что родился младенец Иисус.
— Традиция отмечать праздник Рождества Христова в середине зимы очень древняя. Она передается из поколения в поколение от первых веков существования христианства. Большинство как древних, так и современных ученых-библеистов на основании археологических, текстологических и других исследований подтверждают ее историческую правомерность. Выводы, пусть даже сенсационного характера, сделанные небольшой группой ученых, — еще не повод, чтобы приходить к каким-то глобальным заключениям.
Что касается мнения покойного римского понтифика — это его право, которым он воспользовался обильно, попросив прощения чуть ли не за все прегрешения Римско-католической церкви, за исключением, наверно, только одного — отношения католиков к украинскому народу.

— Скажите, были случаи, когда Православная Церковь пересматривала церковные догмы?
— Если вы имеете в виду догматы веры, то есть вероучительные истины, принятые на Вселенских Соборах, они, согласно православному мировоззрению, не изменяемы и пересмотру не подлежат. В то же время неотъемлемую часть церковной жизни составляет ее обрядовая сторона, которая отражает традиции Поместной Церкви, условия и исторический период служения. Поскольку многое со временем меняется, видоизменяются и обряды. Главное, чтобы это не было новаторством ради новшества, а отражало насущную необходимость церковного бытия.

— Иисус указал своим ученикам признаки его Второго Пришествия: «будут глады, моры, эпидемии, небывалые землетрясения, народ пойдет на народ и царство на царство». Причем подразумевалось, что все это будет в глобальных масштабах. Не это ли мы сейчас наблюдаем?
— Да, нам даны признаки, предваряющие Второе Пришествие Иисуса Христа. Во многом они сегодня, как вы сказали, исполняются. Однако утверждать, что мы находимся у пропасти, никто не может и не должен. Сам Спаситель напоминает: «О дне же том и часе никто не знает, ни Ангелы небесные, а только Отец Мой один» (Мф. 24, 36). Зная о неминуемости кончины мира, христиане должны жить не страхом перед антихристом, гонениями и катастрофами, а радостным ожиданием встречи с Христом. Именно с таким настроением жили первые христиане, к такому осмыслению призываемся и мы. Каждый из нас независимо от того, когда будет кончина мира, должен быть готовым к собственной кончине. А для этого необходимо жить по совести, по закону Божию и церковным предписаниям.

— В завершение разговора скажите, чтобы ободрить всех мирян: в чем заключается Благая Весть, которую несет Православная Церковь людям? Есть ли реальная надежда на лучшую жизнь?
— Уже более двух тысячелетий святая Православная Церковь проповедует всему миру Евангелие Царствия Божия. Суть Благой Вести состоит в том, что Господь Бог, по своей любви вызвав нас из небытия, не оставил человеческий род и после своевольного отпадения. Он так возлюбил мир, что отдал Своего Единородного Сына, чтобы «всякий, верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную» (Ин. 3, 16). Сын Божий становится человеком, чтобы человек стал сыном Божиим по благодати. Для этого Он взял на себя нашу природу, наши немощи, был распят, воскрес в третий день и вознесся на небо. Теперь только от нас зависит, сможем ли мы воспринять Его усыновление: последуем ли Его спасительным заповедям или утонем в своих грехах и, таким образом, все более и более отдалимся от Его благодати. Мы должны стараться в своей жизни воплощать евангельские идеалы. В этом смысл и содержание земной жизни, в этом ее и радость. Христианство — религия радости, ибо проповедует вечную любовь, мир и долготерпение».

Газета «Факты и комментарии»

«Его Высокопреосвященству Владимиру, Митрополиту Киевскому и всея Украины.
С радостью отвечаю на приглашение принять участие в праздничных торжествах, организованных Святейшей Сестрой Православной Церковью Украинской по случаю 70-летнего юбилея и исполнения благодатью Божией 70-ти лет Вашего Высокопреосвященства. С неизреченной радостью мы передаем через Высокопреосвященного и возлюбленного во Христе собрата нашего митрополита Сербского и Негритского господина Феологоса горячие поздравления наших богомудрых иерархов, благоговейного клира и благочестивой полноты нашей братской Святейшей Церкви Греции.
Зная братские труды и непрестанное попечение и долготерпение Вашего Высокопреосвященства, на протяжении которого благодать Святого Духа соделала Вас главой канонической Православной Церкви в Украине во времена тяжкие, во времена великих испытаний для нее, но также на протяжении всего Вашего архиерейского служения Церкви Христовой, считаем, что Православная Церковь в Украине достойно радуется сегодня, почитая своего Ангела Хранителя, ибо в досточтимом лице Вашем она признает хранителя традиций и догматов веры Единой Святой Соборной и Апостольской Церкви, а также решительного защитника ее канонических прав. Мы, Высокопреосвященный собрат, имеем неуклонную уверенность, что Ваше Высокопреосвященство является орудием Божественного Промысла, поскольку Ваш жизненный путь в Церкви явил силу и славу всесильного Бога. Этот факт является несомненным плодом трудов и непрестанных молитв Вашего Высокопреосвященства. Мы молимся всемилостивому Богу, чтобы Он благословлял и освящал Ваши труды, сохраняя Вашу драгоценную жизнь и даровал Вам многая лета, а Ваше святительство да сохранит длительным и мирным.
Как доказательство нашей искренней любви и воспоминания сего исторического дня мы преподносим Вашему возлюбленному Высокопреосвященству сию святую панагию и просим Вас, чтобы во время служения Вами Божественной литургии Вы не прекращали молиться о спасении пребывающих в Греции Ваших братьев. За сим мы молимся, чтобы Вы совершили дело Вашего первосвятительского служения, имея благословение божественных милостей и даров во благо и преуспеяние клира и благочестивого народа Вашей Святейшей Церкви.
Мы лобызаем святым лобызанием Ваше Высокопреосвященство и пребываем с любовью о Господе.
Архиепископ Афинский и всея Эллады Христодул».

Ваше Блаженство! Дорогой наш Первосвятитель и отец!
Ныне вся полнота Украинской Православной Церкви в духовном торжестве и благодатном ликовании празднует благословенный юбилей своего Первосвятителя — 70-летие со дня рождения.
Юбилей — событие особое, требующее сугубого внимания и усиленной молитвы. Юбилей — это всегда радость, это время благодарения Богу, время добрых пожеланий и поздравлений. С самых древних времен, освященных верой, полагалось в праздник юбилея размыслить о совершившемся, увидеть в жизни направляющую десницу Божию и с новыми силами продолжать свое, благословенное Господом, дело. Это «время благоприятное» (Ис. 49, 8) переживается сегодня всей Православной Украиной.
В этот светлый день, Ваше Блаженство, мы явственно осознаем значение и необходимость Вашего Первосвятительского служения и верим, что Вас Дух Святой поставил на свещнице церковной «пасти Церковь Господа и Бога, которую Он приобрел Себе Кровию Своею» (Деян. 20, 28). Мы верим, что это божественное избранничество почивало на Вас с рождения и ранних лет жизни.
В этот день, 23 ноября, семьдесят лет назад Господь благословил Ваше рождение на радость молодых тогда еще родителей Ваших Маркиана и Феодосии. Детские годы прошли в живописной местности на Хмельнитчине под кровом любящих отца и матери, под сенью сельского храма, в которым Вы постигали первые уроки молитвы и церковной жизни. После школьного обучения Вами был избран нелегкий во все времена, а в те годы безбожного гонения сугубо тяжелый путь служения Богу и Церкви. Вы прибыли в родную для Вашего сердца Одессу и поступили в Духовную семинарию. Здесь, на берегу Черного моря, будучи воспитанником духовной школы, Вы стали учеником и иподиаконом приснопамятного митрополита Херсонского и Одесского Бориса. Затем — годы получения высшего богословского образования в Санкт-Петербургской духовной академии, защита кандидатской диссертации и возвращение в Одессу, под омофор своего архипастыря Владыки Бориса, от рук которого Вы восприняли благодать священства и монашество. Преподавание в Одесской семинарии Вы совмещали с должностью секретаря епархиального управления. После окончания аспирантуры Промыслом Божиим Вам определено было стать ректором Одесской духовной семинарии, а затем заместителем начальника Русской Духовной Миссии в Иерусалиме. 23 июня 1966 года Священный Синод Русской Православной Церкви избрал Вас епископом Звенигородским, викарием Московской епархии. Через два года Вы возвратились в Украину и были назначены викарием Киевского митрополита, а затем управляющим Черниговской епархией. В те годы воинствующего безбожия великим подвигом было сохранение и устроение церковной жизни. Священноначалием церковным в 1973 году Вы были вновь призваны к воспитанию будущих священнослужителей и назначены ректором Московских духовных академии и семинарии, в которых трудились девять лет, после чего уже в сане митрополита назначены на Ростовскую кафедру, а в скором времени и Патриаршим Экзархом Западной Европы, а затем управляющим делами Московской Патриархии, постоянным членом Священного Синода.
С особой теплотой и любовью клирики и миряне вверенных Вам епархий, профессора, преподаватели и бывшие воспитанники Московских и Одесской духовных школ вспоминают Вас как благоговейного совершителя Тайн Божиих, опытного педагога, мудрого наставника и руководителя, любящего отца, душепопечительного пастыря, замечательного богослова.
В 1992 году, когда в многострадальной Украине поднялся страшный ураган раскола и разделений, Вы, следуя просьбе украинского епископата, возглавили Украинскую Православную Церковь. Тяжесть этого высочайшего церковного служения многократно возрастает на разломе исторических эпох, во время государственных и общественных потрясений, когда рушатся старые устои и в тяжелых потрясениях возрождается новое общество. За тринадцать лет Вашего Первосвятительского служения многое изменилось. С прибытием Вашего Блаженства на Первосвятительскую кафедру Киевских митрополитов началась новая благодатная весна церковной жизни в землях Киевской Руси. Время Вашего Предстоятельства в богоспасаемом стольном Киеве можно воистину назвать временем восстановления и возрождения Православия в Украине.
Ваш жизненный путь — яркий пример преданного служения народу Божию, Церкви и Отечеству. Навсегда в истории Украинской Православной Церкви и Украинского государства будут вписаны заслуги Вашего Блаженства, исполненные самоотверженного мужества на страже Православия и созидания духовных основ общества.
Первосвятительское служение Вашего Блаженства нераздельно связано с нынешней эпохой возрождения Украинской Православной Церкви. Восстановление Церковной жизни во всей полноте неотделимо от ее Предстоятеля. В течение тринадцати лет своего Первосвятительского служения Вы обращаетесь к своей пастве со словами назидания, утешения, надежды, являясь духовным наставником, мудрым святителем, поучений которого ждут миллионы верующих. Но не только они обращают ныне свои сердца к Предстоятелю Украинской Православной Церкви. Вы, Ваше Блаженство, являетесь духовным лидером всей Украины. Во многом благодаря Вашему подвижническому служению возрос ее общественный статус, расширились ее контакты с государственными и общественными структурами. Слово Митрополита Киевского и всея Украины, обращенное к народам и руководителям государств, неизменно является миротворческим, особенно во время различных конфликтов в нашей стране и за ее пределами.
Служение Вашего Блаженства способствует духовно-нравственному возрождению общества и на наших глазах становится летописью новой Украины. Сегодня Украинская Православная Церковь является одной из важных составляющих украинского общества, одним из гарантов общественной стабильности. Общественная и социальная роль Украинской Православной Церкви благодаря Вашему авторитету в наши дни неизмеримо возросла. Уровень доверия к ней среди различных сфер и слоев общества является весьма высоким.
За прошедшие тринадцать лет под Вашим Первосвятительским омофором Украинская Православная Церковь обрела существенное влияние в самых разных областях жизни нашей страны. Первосвятительская деятельность Вашего Блаженства, высокий общественный авторитет способствуют расширению сферы служения Церкви, которая в нынешних условиях ставит перед собой важнейшие для Украины задачи консолидации основных действующих сил современного украинского общества на пользу всего нашего Отечества, повышения роли и значения Украинской державы на международной арене, содействия и развития украинской экономики в самых различных ее отраслях, поддержки национальной культуры и искусства, широкого социального служения и благотворительности.
Первостепенной задачей Вашего апостольского служения в наши дни является просвещение благодатным светом веры Христовой украинского народа. Вашими святыми молитвами и заботами за последнее десятилетие произошло подлинно второе Крещение Украины, обращение к вере миллионов людей. Особое благословение Божие, свидетельством которого является все Ваше Первосвятительское служение, выразилось в прославлении сонма святых, в чудесном обретении святых мощей и новом явлении нашему народу величайших угодников Божиих, просиявших на благодатной украинской земле и ныне предстоящих у престола Божия и возносящих непрестанно молитвы о Вас.
В наши дни усердным попечением Вашего Блаженства даровано от Господа множество новых возрожденных святынь. Среди них на первом месте стоит национальная святыня украинского народа — восстановленный из руин древний Свято-Успенский собор Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, который ныне вновь жизнеутверждающе возвышается над златоглавым Киевом, видимым образом свидетельствуя, что, несмотря ни на какие трудности и испытания, Украина по Вашим Святительским молитвам преображается и идет вперед, опираясь на исконные исторические, духовные и культурные традиции Святой Руси.
Ваша стойкость и твердая позиция в отстаивании церковных интересов, в укреплении позиций канонической Церкви, сохранении церковного единства, твердость в исповедании веры, частое совершение богослужений в кафедральном граде нашей державы и в других епархиях укрепляют народ в вере. Ваши златые уста, благовествующие слово Божие за каждой Литургией, вселяют в нас уверенность за будущее Святой Церкви в Украине. За усердные многолетние подвижнические святительские труды на ниве Христовой Вы, Ваше Блаженство, удостоены многих церковных и государственных наград.
70-летие со дня Вашего рождения раскрывает духовную красоту Вашего жизненного подвига. Жизненный путь, пройденный Вами, непростой. Не раз скорби и печали одолевали Ваше святительское сердце. И только глубокая вера в Господа укрепляла Вас в Вашем крестоношении, тяжесть которого не может измерить сила человеческая.
Ваше Первосвятительское служение проникнуто верой в Бога и надеждой на Него, а жизнь Ваша овеяна молитвенными трудами и подвигами. В сердцах духовенства и верующих УПЦ всегда ощущается единство Ваших духовных устремлений с жизнью Церкви. Верующие УПЦ в Вашем лице видят святителя с большим любвеобильным сердцем, пастыри — любящего отца, верующий народ идет за Вами, побеждаемый Вашей лаской и простотой. Мы не перестаем благодарить Пастыреначальника нашего Господа Иисуса Христа за то, что он дал Вас Украинской Православной Церкви к славе ее, на радость и утешение наше.
Поистине ликует и радуется православная Киевская Русь, имея своим духовным главой и Первосвятителем выдающегося иерарха, святителя-молитвенника, неутомимого труженика церковного, любвеобильного отца и наставника, верного сына, искреннего патриота и гражданина Украины, печальника светлой красно украшенной украинской земли.
И ныне от всех нас, возлюбленный наш Первосвятитель и отец, за Ваш великий церковный подвиг примите нашу сердечную благодарность и низкий сыновний поклон.
В сей нареченный и святой день позвольте мне, Ваше Блаженство, от лица Священного Синода, епископата, клира, синодальных отделов и учреждений, духовных школ и монастырей УПЦ, от всей многомиллионной паствы Вашей сердечно поздравить Вас, дорогой наш Первосвятитель, со знаменательным юбилеем — 70-летием со дня Вашего рождения.
Усердно молим Господа, Пресвятую Владычицу нашу Богородицу, святого апостола Андрея Первозванного, преподобных Антония и Феодосия Печерских, святого равноапостольного великого князя Владимира — Вашего небесного покровителя и всех святых, просиявших на земле Киевской Руси, о даровании Вашему Блаженству новой духовной крепости, телесного здравия для дальнейшего многолетнего спасительного Первосвятительского служения на древней и славной кафедре Киевских митрополитов на благо Украинской Православной Церкви, Украинской державы и на радость всем любящим Вас.
Ис полла эти, Блаженнейший Владыка!

14.11.2005. КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир открыл выставку «Православная Церковь в годы Второй мировой войны»
В выставочном зале Свято-Успенского собора Киево-Печерской Лавры открылась выставка «Православная Церковь в годы Второй мировой войны». Открыл выставку Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Владимир. На церемонии открытия присутствовали наместник Киево-Печерской Лавры архиепископ Павел, управляющий делами УПЦ архиепископ Митрофан, а также духовенство, представители государственных организаций и многочисленные гости. Выставка организована Украинской Православной Церковью, Министерством культуры и туризма Украины, Национальным Киево-Печерским историко-культурным заповедником и Национальным музеем истории Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. Основную работу по сбору редчайших исторических свидетельств и подготовке музейных экспозиций выполнила игуменья Архангело-Михайловского женского монастыря Серафима. Цель выставки — музейными средствами отобразить роль Православной Церкви в годы последней мировой войны. Широкий спектр подлинных исторических документов дополнен не менее уникальными кадрами кинохроники, предлагаемой для ознакомления современными видеосредствами непосредственно в экспозиционном зале. Передавая в дар от имени Предстоятеля УПЦ для фондов «Музея истории Великой Отечественной войны» ряд исторических документов, игуменья Серафима сказала: «Тема войны, героический и духовный опыт нашего солдата-освободителя никогда не угаснет в памяти народной. Жизнь нашего современника проникнута и органически связана с победой над гитлеровским фашизмом, так тяжело давшейся нашим отцам и дедам. Документальные свидетельства, которые впервые открываются для публичного ознакомления, заставят еще и еще задуматься о человеконенавистнической природе любой войны, любого военного конфликта. И Церковь, всегда призывающая к любви, в минувшей человеческой трагедии доказала непоколебимость проповедуемых ею евангельских идеалов». Выставка проходит в рамках торжеств, посвященных юбилею Предстоятеля Украинской Православной Церкви.

Настоятелька Свято-Архангело-Михайлівського монастиря ігуменя Серафима: ”Блаженнішй Митрополит Володимир дуже багато робить для увічнення пам’яті всіх полеглих за рідну землю”
В інтерв’ю журналістам ігуменя Серафима розповіла: “Відкриває виставку унікальна ікона: точна копія грузинської Божої Матері XIX ст., яка горіла в руїнах Успенського собору, але лик цієї ікони залишився неушкодженим. На першому стенді — фото Блаженнішого митрополита Сергія, який був Предстоятелем Руської Православної Церкви у роки війни. У перший же день війни він виступив із закликом до пастви і духовенства стати на захист Батьківщини. Тут є портрети інших ієрархів Церкви. Так, митрополит Київський Миколай теж дуже багато зробив для перемоги. В експозиції представленні фотографії, де митрополит Миколай зустрічається з військовими танкової частини імені Димитрія Донського, саме тої, бойові машини якої були випущені на пожертви віруючих. Більше трьохсот мільйонів рублів зібрала тоді паства і священнослужителі. На той час це була величезна сума. Був такий випадок, коли в окупації священик Феодор Узанов зібрав коштовні речі, золото, діаманти на суму 500 тисяч рублів і передав їх через партизанів на Велику Землю.
А ось свідчення трагедії: зруйновані храми, руїни Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври, страждання радянських людей. Ці фото свідчать про злодіяння фашистів на нашій землі. До речі, митрополит Миколай був членом Надзвичайної державної комісії з питань злодіянь німецько-фашистських окупантів.
Відвідувачі виставки можуть познайомитись з життям архієпископа Луки (Войно-Ясенецького) — легендарного хірурга. Тут є касета з його проповідями, які передали його нащадки; пінцет і скальпель, якими оперував хірург; штик-ніж — подарунок від бійця Олексія Замаріна, якому святитель Лука врятував життя під час операції;.
Широко представлена історія Києво-Печерської Лаври в роки війни: фото, де фашисти, хизуючись, дзвонять в її дзвони, прапор зі свастикою на дзвіниці біля хреста. Цікаві експонати надані Флоровським монастирем в Києві, зокрема, орден “За доблесть и труд в Великой Отечественной войне” і посвідчення, які належали настоятельці Свято-Михайлівського монастиря в Одесі ігумені Анатолії (Букач).
Ця виставка стала можливою завдяки старанням Блаженнішого Митрополита Володимира, який сам пережив війну, а його рідний брат Михаїл загинув в ті роки. Блаженнішй Митрополит Володимир дуже багато робить для увічнення пам’яті всіх полеглих за рідну землю”.

10.11.2005. КИЇВ. Відбулося засідання Священного Синоду Української Православної Церкви
Засідання Священного Синоду УПЦ під головуванням Блаженнішого Митрополита Володимира відбулося у актовому залі Києво-Печерської Лаври. На ньому з доповідями виступили голови і керівники синодальних відділів і комісій, вони проаналізували діяльність своїх підрозділів за звітний період. Перед присутніми звітували замісник голови Комісії по канонізації святих архієпископ Черкаський і Канівський Софроній, секретар Учбового комітету при Священному Синоді УПЦ, ректор КДА професор протоієрей Миколай Забуга, голова Синодального відділу по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України архієпископ Львівський і Галицький Августин, голова Комісії у справах монастирів архієпископ Вишгородський Павел, голова Синодального відділу у справах молоді єпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій, голова Синодального відділу релігійної освіти, місіонерства і катехизації єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип, голова Синодального відділу по благодійності і соціальному служінню протодиякон Сергій Косовський, голова Місії соціальної допомоги дітям архімандрит Філарет (Кучеров), керівники видавничих відділів УПЦ архімандрит Никон (Русин) і Київської Митрополії архімандрит Іларій (Шишковський), керівник Прес-служби УПЦ Василій Анісімов. У звітах були висвітлені досягнення синодальних структур, нагальні проблеми і перспективи їх вирішення.
Після перерви у роботі за участю постійних і тимчасових членів Синоду були розглянуті і вирішені важливі питання внутрішнього життя УПЦ. Так, єпископом Шаргородським, вікарієм Вінницької єпархії, призначено намісника ставропігійної Різдва Богородиці Глинської пустині єпископа Васильківського Пантелеімона, вікарія Київської Митрополії, при цьому його звільнено від управління монастирем. Єпископом Васильківським, вікарієм Київської Митрополії, намісником ставропігійної Різдва Богородиці Глинської пустині призначено клірика Полтавської єпархії архімандрита Луку (Коваленка). Синод ухвалив рішення про призначення вікарія Горлівської єпархії. Ним став намісник Свято-Успенської Святогорської Лаври архімандрит Арсеній (Яковенко). Митрополита Вінницького і Могилів-Подільського Макарія за станом здоров’я звільнено з посади голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УУПЦ. Головою ВЗЦЗ УПЦ призначено ректора Київських духовних академії і семінарії професора протоієрея Миколая Забугу.
Священний Синод благословив відкриття чоловічого монастиря на честь Благовіщення Божої Матері у Києві, жіночого монастиря на честь ікони Божої Матері «Ігуменя Афонської Гори» в селі Роги Маньківського району Черкаської області та Свято-Іллінського чоловічого монастиря в селі Варварівка Кремінського району Луганської області. У Луганську відкрито Духовне училище з трьохрічним строком навчання.
Вирішено заснувати в Київських Духовних школах стипендію Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, для кращого по успішності студента Духовної академії в розмірі п’ятисот гривень, для вихованця Духовної семінарії — триста гривень. Кандидатури стипендіатів затверджуватимуться ректором та Вченою Радою КДА.
Для участі у засіданнях Священного Синоду на зимово-весняній сесії 2006 року запрошені митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар, архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський Симеон та єпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій.
Коментуючи підсумки роботи Священного Синоду, митрополит Луцький і Волинський Ніфонт, зокрема, зазначив: “Звіти керівників відділів та голів комісій УПЦ засвідчили, що Церква проводить велику роботу. Прикро, що про це мало повідомляють світські засоби масової інформації. А це так необхідно для зміцнення єдності православного народу в Україні”.
Управляющий делами УПЦ архиепископ Переяслав-Хмельницкий Митрофан: «Этот Синод Украинской Православной Церкви под председательством Его Блаженства Блаженнейшего Владимира, Митрополита Киевского и всея Украины Владимира, действительно был особенным. В чем его особенность? Были заслушаны отчеты председателей отделов и комиссий Украинской Православной Церкви о проделанной работе, и в них прозвучали хорошие результаты, достигнутые за определенный период работы. Также говорилось о проблемах объективного и субъективного характера, которые необходимо будет решить, и, естественно, намечены планы на перспективу. Первая часть заседания Синода была открытой: присутствовали и духовенство, и студенты Киевских Духовных школ. Для студентов это было и полезным, и познавательным: они узнали больше о жизни и деятельности нашей Церкви. У них была возможность задать вопросы председателям синодальных отделов и комиссий, получить ответы, выступить с предложениями, идеями и даже поспорить. Думаю, что это положительное явление в нашей Церкви, так как все, что в ней происходить, должно быть открытым.
Вторую часть заседания посвятили решению внутренних проблем: открыты три монастыря, принято решение о поставлении двух новых архиереев, которые станут викарными епископами в Киевской и Горловской епархиях, избраны временные члены на следующую сессию Священного Синода».

Хроника служения Предстоятеля УПЦ

24.10.2005. СТАМБУЛ. Делегація Української Православної Церкви взяла участь у консультації між Православною Церквою, групою Європейської народної партії та європейськими демократами в Європарламенті
20-21 жовтня відбулася ІХ консультація між Православною Церквою, групою Європейської народної партії (християнські демократи) та європейськими демократами в Європейському парламенті. На запрошення Вселенського Патріарха Варфоломія та за благословенням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, в консультативній роботі взяла участь делегація Української Православної Церкви у складі єпископа Полтавського і Кременчуцького Пилипа та співробітника Київської Митрополії протодиякона Димитрія Демченка. Представники автокефальних і автономних Православних Церков, Римо-католицької Церкви, інших християнських течій, мусульмани та іудеї спільно з лідерами християнських демократів Західної та Східної Європи обговорили питання функціонування громадського суспільства та релігійної свободи в Південно-Східній Європі. Під час роботи конференції єпископ Филип та протодиякон Димитрій мали змогу обмінятися міркуваннями з Надзвичайним та Повноважним Послом України в Республіці Туреччина паном Олександром Міщенком, народним депутатом України Володимиром Стретовичем та науковим консультантом Президента України Олександром Саганом — теж учасниками форуму.

27.10.2005. КИЇВ. Блаженніший Митрополит Володимир привітав єпископат, духовенство та віруючихУкраїни з 15-ою річницею незалежності і самостійності в управлінні Української Православної Церкви
У привітанні, зокрема, говориться: „Початок 90-х років — це складний „терновий” період для вірних чад канонічної Церкви, але з Божою допомогою ми подолали всі складнощі і сьогодні можемо вільно сповідувати свою віру, відвідувати богослужіння, вивчати унікальну святоотецьку літературну спадщину та проповідувати іншим. Вітаю вас зі святом і бажаю, щоб ніколи нас не залишала віра у милість Божу, заступництво Божої Матері та святих угодників. Ми ніколи не перестанемо молитися і в цьому будемо знаходити розраду та сили служити Богу і ближньому”.

08.11.2005. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. На свято Казанської ікони Божої Матері Блаженніший Митрополит Володимир очолив Божественну літургію у Свято-Покровському соборі
Зранку дзвони Свято-Покровського собору сповістили про православне свято Казанської ікони Божої Матері та прибуття до міста Хмельницького Блаженнішого Митрополита Володимира — земляка подолян. Предстоятеля Церкви зустрічали з квітами учні недільних шкіл. Запашним караваєм, словами шани і подяки вітали главу нашої Церкви настоятель собору отець Віталій Скиба і прихожани.
Десятки тисяч хмельничан молилися за Божественною літургією, яку очолив Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир. Після читання Святого Євангелія Блаженніший Володимир звернувся до віруючих із проповіддю на тему свята з’явлення чудотворної ікони Божої Матері в Казані.
“Як сонце, сяють у православному світі чудотворні ікони Пресвятої Богородиці, — розпочав свою проповідь Престоятель Церкви. — Кожна чудотворна ікона має свою історію. Кожна ікона — свідчення любові до нас Заступниці роду людського Божої Матері. Сьогодні ми святкуємо пам’ять чудотворної Казанської ікони Божої Матері. Милосердна Заступниця наша вболіває за кожного, хто звертається до Неї з молитвою. Божа Матір — це Матір Самого Господа нашого Іісуса Христа. Вона піклується про нас, щоб ми були достойними людьми. Що ми можемо принести в дар Цариці і Владичиці нашій? Любов до Господа Бога нашого, Її Сина. Незважаючи на будь-які обставини і скорботи, ми повинні завжди возвеличувати Господа — «Величай, душа моя, Господа» — і радіти о Господі. “І возрадувати дух мой — Бозе, спаси мя”.
По завершені урочистого богослужіння велелюдний хресний хід, очолюваний духовенством, вирушив від Свято-Покровського кафедрального собору до міського театру, де мало відбутися заключне засідання Міжнародної науково-практичної конференції «Церква і держава у служінні народові». Перед початком заключного засідання конференції Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, оглянув у бібліотеці Свято-Покровського кафедрального собору виставку «Благодать і натхнення». В експозиції виставки — роботи художників і майстрів народної творчості, що передають чарівну, мальовничу красу краю, нашої вітчизни. Епіграфом до виставки стали слова незабутньої Лесі Українки «Краса України – Поділля…»
Член оргкомітету конференції Ігор Євгенович Каньковський повідомив, що організатори виставки та автори творчих робіт, що тут експонуються, присвятили цю мистецьку акцію 70-літтю Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира.

09.11.2005. КИЇВ. Предстоятель Української Православної Церкви привітав українців з Днем писемності та мови
Українська Православна Церква вшановує пам’ять преподобного Нестора Літописця, мощі якого почивають у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври. Згідно з Указом Президента України, виданим у 1997 році, у цей день ми також святкуємо День української писемності та мови.
Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир привітав зі святом усіх громадян нашої країни, які присвятили себе служінню ближньому словом. „Слово — це унікальний дар, володіти яким Бог благословив людину, — сказав Блаженніший Владика. — Преподобний Нестор Літописець, в день пам’яті якого ми вшановуємо мовників, став для багатьох з нас взірцем використання слова на благо людства. Дивлячись на його праведні труди, ми повинні будь-яку корисну інформацію сприймати як неоціненний Божий дар, з радістю та смиренням. Тільки у такому випадку слово здатне виконати свою благородну місію. У цей радісний святковий день бажаю усім вам мудрості та натхнення”.

09.11.2005. КИЇВ. У Київських духовних школах відбувся актовий день
У день преподобного Нестора Літописця — небесного покровителя українського студентства та патрона Київських духовних шкіл — у КДАіС відбувся актовий день. З нагоди свята Божественну літургію у Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври правив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир у співслужінні намісника монастиря архієпископа Павла і викладачів академії у священному сані — архієпископа Переяслав-Хмельницького Митрофана, єпископа Житомирського і Новоград-Волинського Гурія, ректора протоієрея Миколая Забуги та ін.
Перед богослужінням вихованці і викладачі зустріли Предстоятеля Церкви біля Троїцького надбрамного храму і супроводжували його до Трапезного храму співом тропарів Пресвятій Діві і преподобним Печерським.
“Преподобний отець наш Нестор Літописець у своєму чернечому подвигу ніс один з найпочесніших і разом з тим важких послухів — писав історію давньоруського народу”, — зазначив у слові проповіді Його Блаженство. —“Вам, дорогі студенти, зважаючи на труди свого небесного покровителя, потрібно виробити істинне ставлення до богословських знань. Так само, як преподобний та інші визначні отці, сприймайте їх як неоціненний Божий дар, з радістю і смиренням, бо чим більш освічена людина, тим більше її знання поєднуються зі справжнім смиренням та скромністю. Використовуйте ці роки для надбання духовних знань і християнських чеснот, що прикрашають кожного пастиря Христової Церкви”.
Далі у актовому залі КДАіС відбувся актовий вечір. Вчена Рада академії за заслуги на ниві духовної освіти, вклад у розвиток богослов’я та з нагоди сімдесятиліття з дня народження присвоїла Його Блаженству звання почесного професора КДА. Свідоцтво вручив ректор протоієрей Миколай Забуга.
Викладач КДА священик Діонісій Мартишин зачитав доповідь з нагоди 390-ої річниці богословської освіти в Україні, безпосередньо пов’язаної з заснованою Петром Могилою Київською академією. Зі словом вітання до присутніх звернувся керівник прес-служби УПЦ Василій Анісімов. Він побажав юним богословам успіхів на ниві творчості і подарував для академічної бібліотеки комплект словників.
Після закінчення офіційної частини вихованці і викладацька корпорація біля стін рідної альма-матер зробили фото на пам’ять.

15.11.2005. КИЇВ. Блаженніший Митрополит Володимир: “Як Греко-католицька, так і Римо-католицька Церкви отримали команду: “На Схід!”
14 листопада у актовому залі Києво-Печерської Лаври відбулась прес-конференція Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира. Його Блаженство відповів на запитання журналістів, які стосувались проблем та перспектив церковно-державних відносин, торкнувся питань діалогу з католиками та іншими конфесіями, розповів про конфлікти православних з розкольниками з “Київського патріархату” та місцевою владою, яка їх підтримує у Острозі (Рівненська область) і Рохманові (Тернопільська область).
На запитання, хто перешкоджає нормальному вирішенню ситуації у селі Рохманів, Його Блаженство відповів: “У першу чергу місцева влада — районна і обласна. Чиновники гальмують виконання судових рішень, шукають якісь документи, приймають незаконні постанови. Нині у силі залишається рішення про почергове богослужіння у храмі, на що наша сторона не погоджується. З того часу, як Верховна Рада прийняла закон про почергові богослужіння, чиновники отримали можливість втручатись у релігійне життя. Штучно створюються конфліктні ситуації. Нещодавно народний депутат Лесь Танюк дав відповідь на моє звернення до Верховної Ради про перегляд цього закону, який в дійсності лише шкодить. У його відповіді було посилання на так звану Баламандську конференцію. Та насправді на православно-католицькій зустрічі у Баламанді було заявлено, що унія не є способом об’єднання обох церков, оскільки себе не виправдала у історичній перспективі. А Лесь Танюк стверджує, що конференція прийняла рішення, яке нібито дозволяє почергові богослужіння. Ми ж спираємось на апостольське правило, яке вказує, що не можуть вірні з різним віросповіданням мати один храм”.
Коментуючи ситуацію у Рівненській області, Митрополит Володимир сказав: “На жаль, питання не вирішене. Храм стоїть зачинений, “під сімома печатями”. Наші люди з одного боку, “Київський патріархат” з іншого. Залишається велика напруга. Головна роль у розпалюванні конфлікту лежить на губернаторі Василю Червонію. Як колись заявляв Хрущов, що у 1980 році покаже по телебаченню останнього попа, так сьогодні Червоній виголошує, що жодної парафії Української Православної Церкви на території Рівненської області не буде. Він розпалює міжконфесійну ворожнечу. До того ж чиновником, що регулює відносини Церкви і держави у області, він призначив клірика “Київського патріархату”. А до самого Червонія офіційно звертаються як до члена вищої патріаршої ради УПЦ КП, а потім вже як до губернатора”.
“Ваше Блаженство, ви постійно наголошуєте на важливості співпраці Церкви і держави. Чи не варто вже відділитись Церкві від держави?” — таким було одне із запитань журналістів. “Ми завжди шукаємо шляхи взаєморозуміння з державою, — відповів Предстоятель. — У нас, як і у інших цивілізованих країнах світу, Церква конституційно відділена від держави, але вона не може бути відділеною від народу чи суспільства, віруючих, які є громадянами України. Ми акцентуємо увагу на тому, що у нас різні методи і шляхи у служінні людині. Вже понад тисячу років минуло від заснування нашої Церкви, а одночасно і нашої державності. Історія показує, що ті роки, коли Церква розумно співпрацювала з державою, а держава поважала Церкву, були найкращими у нашій історії”.
На прес-конференції також було підняте питання про перенесення кафедри уніатів зі Львова до Києва, що відбулося в серпні цього року. Блаженніший Владика відповів: “Наша точка зору була висловлена неодноразово. До перенесення резиденції греко-католиків ми ставимось негативно. Факти свідчать про те, що як Греко-католицька, так і Римо-католицька Церкви отримали команду: “На Схід!” Ми звертались особисто до нинішнього Папи Римського, просили відреагувати на наше прохання або принаймні перенесення резиденції відкласти. Наш голос не був почутий. Прийшла відповідь, що це робиться заради окормлення віруючих, та ми сприймаємо цей крок як експансію ”.
Щодо об’єднавчого собору УАПЦ і УПЦ КП, який запланований на 19 листопада, Його Блаженство відповів: “Одна сторона хоче приєднання, а інша об’єднання. Поміж Українською автокефальною церквою та “Київським патріархатом” немає спільної думки про об’єднання та його наслідки. Гадаю, справа ще не визріла для того, щоб її втілити у життя, так як це вони планують”.

16.11.2005. ЧЕРНІГІВ. Блаженніший Митрополит Володимир відвідав єпархіальне управління і Єлецький монастир
Предстоятель Української Православної Церкви звершив візит у Чернігівську єпархію. Блаженнішого Митрополита Володимира зустрічало духовенство міста на чолі з єпископом Амвросієм. Митрополит оглянув приміщення єпархіального управління, де нині проводиться капітальний ремонт. Затим у співслужінні кліриків кафедрального собору був звершений молебень перед мощами святителя Феодосія Чернігівського і преподобного Лаврентія.
Після спілкування з чернігівцями Його Блаженство відбув у Свято-Успенський Єлецький монастир. У монастирі Владику радо зустрічали ігуменя Амвросія і насельниці.

17.10.2005. ЧЕРНІГІВ. Блаженніший Митрополит Володимир освятив новозведений храм на честь Святителя Миколая Чудотворця
У селі Рудня Козелецького району Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир освятив новозведений храм на честь Святителя Миколая Чудотворця.
Село Рудня під час Великої Вітчизняної війни було знищене гітлерівським каральним загоном “СС”. Через те, що місцеві жителі допомагали партизанам, багатьох з них спалили живцем. Серед загиблих була і мати Олексія Панька. Його змалечку виховували чужі люди. У пам’ять про всіх полеглих Олексій Панько збудував у рідному селі Свято-Миколаївський храм.
Після освячення церкви у ній було звершено Божественну літургію. Блаженнішому Владиці Володимиру співслужили керуючий Чернігівською єпархією єпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій, місцеве духовенство. За заслуги перед Українською Православною Церквою та доброчинну діяльність благодійник нагороджений орденом Преподобного Агапіта Печерського. Митрополит Володимир подарував храму частку мощей Святителя Миколая Чудотворця.

14.11.2005. КИЕВ. В Свято-Успенской Киево-Печерской Лавре состоялась архиерейская хиротония архимандрита Луки (Коваленко)
В Свято-Успенском соборе Лавры состоялась архиерейская хиротония архимандрита Луки (Коваленко) в епископа Васильковского, наместника Рождества Пресвятой Богородицы Глинской пустыни, викария Киевской митрополии. Хиротонию совершил Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир в сослужении митрополита Донецкого и Мариупольского Илариона, управляющего делами УПЦ архиепископа Переяслав-Хмельницкого Митрофана, архиепископа Львовского и Галицкого Августина, епископа Черниговского и Нежинского Амвросия, епископа Шаргородского Пантелеимона. В конце Литургии Предстоятель Церкви Блаженнейший Владимир вручил архиерейский посох и сказал напутственное слово новому иерарху Украинской Православной Церкви.

21.11.2005. КИЇВ. У Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври відбулось урочисте богослужіння з нагоди свята Архістратига Михаїла
Службу Божу звершив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир у співслужінні вікаріїв Київської Митрополії — намісника Києво-Печерської Лаври архієпископа Вишгородського Павла, архієпископа Переяслав-Хмельницького Митрофана, намісника Почаївської Лаври єпископа Володимира, лаврського і академічного духовенства.
У слові проповіді Його Блаженство привітав вірних зі святом Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних, побажавши покровительства небесного воїнства у всіх добрих справах.

25.11.2005. КИЕВ. Предстоятель УПЦ Блаженнейший Митрополит Владимир вручил сотрудникам и авторам Пресс-службы УПЦ высокие церковные награды
В связи с выходом 50 номера «Вестника Пресс-службы УПЦ» Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Владимир наградил сотрудников и авторов Пресс-службы УПЦ церковными наградами. Награждение состоялось в резиденции Его Блаженства в Киево-Печерской Лавре.
Орденов Преподобного Нестора Летописца удостоены Соловьев Евгений Елефирьевич, издатель «Вестника»; Яровой Александр Степанович, публицист, член Национального союза писателей Украины; Кондратенко Сергей Андреевич, заместитель руководителя Пресс-службы УПЦ, член Национального союза журналистов Украины; Данилевский Александр Тарасович, фотокорреспондент Пресс-службы. Публицист и литературный редактор «Вестника» Богдашевская Татьяна Петровна удостоена ордена Великомученицы Варвары. Медалью Святого равноапостольного князя Владимира награждены журналисты и технические работники, в разные годы работавшие над выпуском издания: Полищук Валерий Федорович, Белецкий Максим Борисович, Поляков Дмитрий Александрович, Захарченко Анатолий Васильевич, Свистун Владимир Онуфриевич. Грамоты Блаженнейшего Митрополита удостоен Мандзюк Владимир Анатольевич. После вручения наград Блаженнейший Владыка пожелал православным журналистам творческих успехов на ниве духовного просвещения общества и оперативного донесения до верующих информации о жизни Православной Церкви.
Пресс-служба горячо поздравляет своих коллег с высокими церковными наградами и желает успешных творческих трудов!

26.11.2005. КИЇВ. У День пам’яті жертв голодоморів ХХ століття в Україні Блаженніший Митрополит Володимир звернувся до нації
“Вшановуючи пам’ять жертв геноциду українського народу, який забрав мільйони людських життів, у всіх храмах і монастирях Української Православної Церкви за благословенням її Предстоятеля Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, були звершені заупокійні богослужіння, під час яких підносились молитви за всіх невинно померлих голодною смертю. З нагоди Дня вшанування жертв голодоморів в Україні до нації звернувся Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир: “Шановні співвітчизники, дорогі брати і сестри!
У XX сторіччі український народ пережив одну з найстрашніших трагедій у своїй історії — голодомор. Україна, яка завжди годувала хлібом весь світ, зазнала три пошесті масового голоду: у 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 рр. Голодомори призвели до значних жертв, принесли багато горя. У кожного з них були об’єктивні й суб’єктивні витоки, причини і наслідки.
Катастрофічну продовольчу кризу, в якій опинилася Україна на початку 1920-х років, викликала насильницька політика “воєнного комунізму”. Штучний голод в Україні 1932-1933 рр. було сплановано більшовиками з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації “куркульства” як класу, знищення “ворожих елементів”. Зубожіння у 1946-1947 рр. стало наслідком перекладання тягаря розрухи, що спіткала економіку СРСР у період Великої Вітчизняної війни, на населення.
Але існує спільний фактор, який об’єднує ці три соціальні катаклізми, як і решту репресивних акцій тоталітарного радянського режиму. Це кардинальна революція світогляду — відречення від Боголюдини Христа і християнської моралі та обрання нової віри — в людинобога, в антихриста. Адепти цієї віри зажадали побудувати рай на землі, домогтися світлого майбуття для людства. Але майбуття без Бога. Їхнє світло насправді було темрявою. Їхній світогляд базувався на засадах вічної пітьми, бо тільки Бог є джерелом світла. Їхня ідеологія замість блага несла зло, бо тільки Бог є Творцем усякого блага. Де без Бога будують рай, там з’являється пекло. Замість обіцяного райського життя ошуканий радянською ідеологією народ прийняв пекельні муки.
Історія нашої Батьківщини знала багато важких часів. Стихійні лиха, війни, соціально-політичні заворушення та інші негаразди спричиняли різні кризові явища, серед яких були “винищення, голод і меч” (Іс. 51, 19). Але в 1930-ті роки Україна вперше пережила штучний голод — масове вбивство мільйонів своїх громадян, цинічне, цілеспрямоване, безжальне. Лише в богоненависницькому і людиноненависницькому середовищі міг статися подібний злочин. На щедрому українському чорноземі вмирали у страшних муках мільйони людей. Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства. Він став знаряддям диявольської помсти за неспроможність викоренити зі свідомості нашого мудрого, сповненого високих чеснот народу синівську пам’ять про Бога, любов до Бога, вірність і віру в Бога. Цю віру можна було знищити лише через фізичну ліквідацію її носія. Тому богоборча влада, створивши духовний голод, прирекла націю і на голод фізичний.
У людей відібрали хліб, як перед цим намагалися відібрати насущний хліб духовності. Родюча нива тоді, як і завжди, дала достатньо хліба сумлінним трударям. Але весь зрошений потом селянства хліб було вилучено. Забирали все, чим можна було підтримувати життя, — до останньої зернини. Тих, хто збирав колоски на полях, розстрілювали. Агонія голоду була воістину пекельною. Мерців не встигали ховати. Багатьох закопували у спільні “могильники” ще живими. Особливо страждали діти. Молох більшовизму поглинав ці невинні жертви з диявольською бездушністю.
Не могло бути й мови про християнське поховання жертв голодомору. Церкви руйнували, перетворювали на клуби та склади, священиків відправляли до таборів, розстрілювали.
Один з організаторів цього злочину секретар ЦК КП(б)У П. Постишев, той самий, що уславився руйнуванням багатьох київських храмів, говорив у січні 1934 р.: “Український голодомор 1933 року був роком знищення української контрреволюції”. Тоді Постишев ще не знав, що йому судилося стати не лише катом, але й жертвою революції. Бо диявол страчує і своїх слуг — спочатку душевно, а потім і тілесно. Це його головна мета — затьмарення в людині образу Божого і вічна її загибель.
Україна втратила тоді мільйони своїх дітей. Усі вони зазнали тяжких мук і жахливої смерті. А ті, хто вижив, назавжди запам’ятали, що таке “рай на землі”, коли він без Бога.
Сімдесят років минуло відтоді. Час лікує душевні рани, але цю рану в серці України загоїти неможливо. Вона буде невгамовним болем нагадувати про час, коли над Україною, над іншими народами колишньої радянської спільноти панував диявол.
Від голодомору постраждала і наша сім’я. Пам’ятаю, як часто мама з гіркими сльозами згадувала 1932-1933 рр. Тоді народився один з моїх братів. Немовля теж стало об’єктом жорстокості. На якісь старовинні срібні ложки мама виміняла склянку пшона. Це було єдине, чим вона сподівалася прогодувати дитину впродовж кількох днів, це була остання можливість врятувати її від голодної смерті. Та до хати вдерлися з обшуком три червоноармійці. Нічого не знайшовши, крім злиднів, вони схопили немовля за ногу, викинули його з колиски і забрали пшоно, яке мама сховала під дитиною. Цей вчинок не назвеш людським.
Мені довелося пережити голодомор 1946-1947 рр. Сутність цієї трагедії пройшла через усе моє єство. Люди вмирали від голоду, намагалися відшукати хоч якийсь бур’ян, вживали те, чого взагалі не можна їсти. І в той само час представники районної та сільської рад ходили ночами по хатах, як злодії, вимагаючи сплати так званої державної позики. Знесиленим від нестатків селянам вони демонстрували плакати з зображенням помпезних палаців, на побудову яких Країна Рад організувала позику. Тим, хто відмовлявся віддавати останні копійки, погрожували судовою розправою, гнобили їх різними утисками.
На той час існував цілий ряд поборів. Податками обкладалися кожне фруктове дерево, кожен плодовий кущ. Той, хто мав корову, повинен був здавати молоко у колгосп. Податок на яйця був більшим, ніж кури могли знести. Домашнє господарство стало для людей нестерпним тягарем. Розбійництво і обкрадання народу набули спрямованого репресивного характеру.
У нашому домі на горищі чудом збереглося трохи сушеної картоплі, яку під час окупації 1943 року здавали німцям. Вона була гіркою і чорною, як земля. Ми розбивали її на дрібні шматочки, мололи на жорнах і варили баланду. Жити з того їдла було неможливо, але і вмерти воно не давало.
Здавалося, лихо повинно було б озлобити людей, але вони зберегли найкращі моральні риси. Народ не втратив своєї гідності. Голодомори, гоніння на віру, репресії не затьмарили в ньому образу Божого. Про це свідчить значне релігійне піднесення, яке спостерігалося серед населення у воєнні та післявоєнні роки. Можливо, такою була ціна прозріння. Віра у цінності комуністичної ідеології тоді кардинально похитнулася.
Українська Православна Церква у глибокій скорботі молитовно згадує жертв голодоморів та інших репресій радянського тоталітаризму. Постраждалих — десятки мільйонів: розстріляних, закатованих у в’язницях, страчених через різні душевні й фізичні тортури, загиблих від мук голоду. Такої кількості жертв не було навіть на війні. Воістину, режим вів кровопролитну війну з власним народом.
Церква суворо засуджує чинники, які призвели до цієї трагедії. Виправдання їм немає. Сама історія винесла вирок. Ніякі репресії не змогли врятувати державно-політичну систему, яка за базис обрала гріх та богоборство, знехтувала ґрунтовні моральні принципи людства — віру, надію і любов. “Горе тим, хто задумує беззаконня” (Мих. 2, 1). Справа таких — “справа злочинна” (Пс. 100, 3), “їх кінець — загибель” (Фил. 3, 19).
Церква застерігає від глибоко хибної та антигуманної ідеології, що зробила можливою подібну трагедію, і закликає до покаяння тих, хто ще не прозрів і не зрікся богоборства в усіх його формах.
Церква закликає до відмови від екстремізму, нетерпимості, помсти, братоненависництва, розділення на своїх і чужих. У Бога чужих немає. Настав нарешті час духовного єднання народу України, повернення до споконвічних духовних цінностей. Історія виразно показала, до чого призводить зречення від християнських засад. Лише свята віра, тверда надія та всеперемагаюча любов допоможуть побудувати гідне майбутнє та застережуть від помилок минулого.
Церква розкриває істину вічного життя тих, хто прийняв мученицьку кончину під час голодомору. Як любляча Мати, свята Українська Православна Церква молиться за їх упокоїння в оселях праведних і оголошує їм вічну пам’ять.
Душі їх во благіх водворяться. І пам’ять їх — в род і род”.

В поздравлении говорится: «Ваше Высокопреосвященство Митрополит Киевский и всея Украины Владимир! Для меня большая честь и радость принимать сегодня участие, будучи представителем Иерусалимской Патриархии в Москве, в юбилейных мероприятиях, посвященных семидесятилетию Вашего многоуважаемого Высокопреосвященства. Представляя приглашенного на эти мероприятия недавно достойно и единогласно избранного Блаженнейшего Патриарха Иерусалимского Феофила III, передаю его теплые пожелания и молитвы от Пресвятого и Животворящего Гроба Господня, а также теплые поздравления по случаю Вашего многолетнего, плодотворного и признанного всем православным миром служения Церкви. К ним благочестиво присоединяю и свои личные пожелания многолетия во здравии и силах продолжить Ваш бесценный пастырский труд в Православной Церкви. Примите, Ваше Высокопреосвященство, икону от Блаженнейшего Патриарха Иерусалимского Феофила как выражение уважения к Вам, признание Ваших трудов и заверение исконного во Христе общения между Иерусалимской Церковью, Киевской Митрополией и Русской Православной Церковью».

От имени Блаженнейшего Антиохийского Патриарха Игнатия IV Блаженнейшего Митрополита Владимира поздравил епископ Филиппопольский Нифон (Сайкали)
В поздравлении говорится: «Ваше Блаженство и всё высокое собрание!
Нам, представителям Антиохийского Престола, весьма приятно разделить с Вами и с Вашей Святой Украинской Церковью благодарственную молитву ко Всевышнему, который продлил годы Вашей жизни, дабы и дальше Он благословил Вас и умножил лета Вашей жизни во славу Святой Церкви для прославление Его Святого Имени.
Много сказано о Вашем служении. Мне хотелось бы сегодня отметить два отличительных Ваших дара, данных Вам Богом: дар церковного послушания и дар слова, благодаря которым Вы достигли высоких постов в Русской Церкви — от ректора духовных школ до Экзарха Западной Европы, митрополита Ростовского и управляющего делами Московского Патриархата, а ныне Вы являетесь главой Святой Украинской Православной Церкви.
В 1991 году я имел честь вручить Вам в Ростове орден Антиохийской Церкви — орден Святых первоверховных апостолов Петра и Павла, которым наш Патриарх Блаженнейший Игнатий IV наградил Вас, отмечая Ваше особое служение Святой Церкви.
Милостью Божией Вы законно были избранны Предстоятелем Святой Украинской Церкви, входящей в состав Великой Русской Церкви, являющейся с 1590 года пятой по порядку Православных Восточных Церквей.
Сегодня на всей благословенной Украинской земле Вы возглавляете единственную Православную Церковь, находящуюся в полном духовном общении и единстве с православным миром, который живёт согласно с канонами святых апостолов и решениями Церковных Соборов, так, как каждое государство живёт в соответствии со своими законами и Конституцией.
Поэтому здесь собрались представители Православных Поместных Церквей, дабы единогласно поздравить Вас и заверить во Всеправославном Евхаристическом общении с Вашей Святой Церковью.
Мы рады передать Вам, Ваше Блаженство, поздравления Блаженнейшего Антиохийского Патриарха Игнатия IV и его благопожелания по случаю Вашего юбилея.
Примите от нашей делегации — от меня лично, от имени моего собрата митрополита Хауранского Саввы и сопровождающего его протоиерея Петра — самые тёплые чувства любви и уважения и да сохранит Вас Господь на многая и благая лета».