-Ваше Блаженство, останнім часом соціологи все більше говорять, про те, що українці дедалі більше довіряють Церкві. На Вашу думку, в чому причина такої довіри?
МВ: Це великий дар для слов’янського народу, що Бог через проповідь святих апостолів приніс віру і на нашу землю. І ми повинні цим дорожити. Ми повинні це пізнавати. І слов’яни також. У своєму житті й у своїй поведінці. Ми отримали віру через рівноапостольного князя Володимира. Потім свої апостоли і місіонери розповсюдили цю віру. І ми нею живемо і повинні жити.

-Ваше Блаженство, не секрет, що людей, які вважають себе віруючими, значно більше ніж людей, які, хоча б, регулярно відвідують церкву. Чому так?
МВ: Сповідувати віру і жити за вірою не так уже і просто. І вимагається від людини багато факторів. Головний із них – це труд і труд постійний. Отже, якщо ми хочемо бути людьми, тим більше православними, віруючими, ми повинні прислухатися до заповідей Божих. До тих, до яких усе ввійшло. В житті у нас головні фактори, яких два, – це віра світська і віра духовна. Отже, те, що пов’язано з деякими труднощами, і просто не допускає людей відвідувати часто богослужіння, а також виконувати заповіді, особливо заповіді любові до людини. Можна любити на словах, можна показувати, як ми ставимося до людини, але потрібно діло, і ділом це показувати вже не так просто. Отже тут також багато факторів, які гальмують. Людина, з одного боку, віруюча, а з іншого боку, каже: що ж мені кожного дня ходити до церкви? Чи кожен час пам’ятати про Бога?

-Ваше Блаженство, знову ж, соціологи кажуть, що українці – це віруюча нація. Кажуть, що українці люблять і поважають Церкву. Але, все ж таки, судячи з телевізійних новин, ми спостерігаємо моральну деградацію. В чому причина цієї невідповідності?
МВ: Ну, по-перше, будь-які деградації виникають не самі собою. І тут є багато факторів. По-друге, що гальмує і буде гальмувати віру нашу й уповання? Знову ж таки, кожна людина є людина і вона обирає, що легше. Краще ж посидіти вдома в неділю, погріти спинку, особливо взимку. Краще випити чаю, ніж іти там стояти у церкві, де не опалюється.
Зараз людей дедалі більше оцінюють за рівнем матеріального благополуччя, за автомобілем, за квартирою, за якимись атрибутами матеріального блага, за годинником. Чи може християнин бути одночасно віруючим і любити матеріальні цінності?
МВ: Церква не проповідує устремління, чи дійсну участь у тому, що відбувається на сьогоднішній день. Але був період, коли неможливо було нічого мати, і раптом з’явилася можливість для людей. І вони рвуться в усі боки, займаються, обманюють, навіть, часто. Тому, тут матеріальні блага, нікуди не подінешся від них, бо земне життя є земне життя. І члени Церкви є громадянами своєї держави і свого суспільства.

-Але, все ж таки, любов до грошей і любов до Бога можна співставити?
МВ: Ні, не можна. Проте Господь дає також і допомагає в наших трудах. Це також благо. Бог дає, коли ми звертаємося до Нього. Дає нам різні блага, відповідно до нашого бажання. Але Церква не проповідує стяжательства, не каже: здобувайте скільки можете. Такого Церква не проповідує, а своїм духом покриває тих, хто до неї звертається. Діє добрими, взаємними побажаннями, між людьми одними і другими. Церква є таке зібрання людей, яке мусить дати урок людині, показати на прикладі інших, що потрібно, а що ні. А такої проповіді не може бути – про стяжання.
Багато місць у Святому Письмі якраз засуджують таке неправильне ставлення. Якісь блага необхідно мати, бо ми всі живі люди, і ми повинні жити, творити для держави, для Церкви. Тому не може бути абсолютної недоторканності до справ бізнесу. Але все це повинно бути з розумом, зі стриманістю, щоб нікому не завдавати шкоди, щоб і свою душу не понівечило, на лихий кінець.

-Останнім часом у ЗМІ все частіше з’являються негативні матеріали про Церкву, точніше не про Церкву, а про священнослужителів, про їхню надмірну любов до багатства. НаВашу думку, чи має священик бути багатою людиною? Чи він має право демонструвати власне багатство? І чи є в Церкві якісь внутрішні закони, що регулюють достаток духовенства?
МВ: Може мати, дійсно, але не має показувати і хизуватися цим. Тому що це тягне за собою нові пороки. Такі, як заздрість, ревнощі та інше. Але, ще раз повторюсь, людина повинна мати у земному житті якесь, порівняно невелике, благо, щоб вистачало на хліб насущний, одяг, щоб була змога працювати нормально і жити так, як живуть інші люди. І це не гріх.
Правда, що багато духовенства захоплюються. А точніше, не так духовенство, як матушки, яким хочеться, щоб сім’я була на належному рівні, щоб не була гіршою, нижчою від тих, які поряд стоять. Тут мотив – заздрощі. Але Церква не дає такого векселя, що духовенство може мати, а віруючі ні. Це не вірно. Духовенство і віруючі рівні перед Богом. Щоправда, перед суспільством духовенство несе більше відповідальності ніж люди, і повинно нести.

-Україна за законом світська держава. Але не секрет, що більшість українців все ж таки православні. Чи повинні ці дві інституції якось перетинатися? Чи має Церква впливати на державу і навпаки?
МВ: Церква має і може перетинатися з державними установами, з теорією, з політикою, бо Церква живе в земних умовах, як живуть наші співвітчизники чи інші люди. Але Церква мусить впливати на політику, і десь, навіть, брати якусь участь у ній, не забуваючи, що Церква є Богом встановлене суспільство, якому дарується благодать через їхню віру. Для того, щоб люди, користуючись благодаттю Божою, через Церкву, через Таїнства, могли впливати на суспільство. Церква повинна стояти на сторожі миру і згоди, на сторожі всякого добра і благочестя щодо наших ближніх, а також – нас самих.

Чи має держава допомагати саме Православній Церкві? Або, зважаючи на те, що Україна багатоетнічна нація, держава має допомагати всім Церквам?
МВ: Згідно із законодавством держави, її політики, Церква отримала можливість свободи і незалежності у виконанні тих завдань, які виконують усі люди. Церква не повинна зовсім поривати з політичною ситуацією, вона повинна усім допомагати. Але, перш за все, чим? Молитвою, проповіддю про моральність і її сутність, допомогою хворим, старим і так далі. Тим своїм духом, який вона має, який полягає у тисячоліттях, Церква повинна разом виступати з усім народом, і впливати, якщо можна так сказати, на політику держави своєю позицією, своєю точкою зору. Церква дає нам дві головні заповіді: любов до Бога і любов до ближнього. У нас є дванадцять заповідей Христа Спасителя, які Він дав нам для керування в нашому житті та нашій діяльності.

-Сьогодні багато суперечок довкола того, чи повинна держава повертати Церкві її дореволюційне майно? А саме Києво-Печерську і Почаївську Лавру. Що Ви думаєте з цього приводу?
МВ: Відновлення справедливості. Перш за все і головним чином. Це було церковне. Воно й зараз не чуже. Люди займають його, люди використовують його, користуються ним так само. А в негативному плані, якщо ми будемо винаймати і здавати в оренду – також виходить несправедливо. Через те ми хвилюємося і зустрічаємось з представниками влади: місцевої, обласної, республіканської, щоб якось владнати відношення землі і тієї частки, яка залишилася не розваленою в той гіркий час. Через те, що якщо справедливості заради говорити, це є церковне і це треба віддати Церкві. Не Митрополиту Володимиру, не Іванову, не Петрову, а віддати самій Церкві, щоб вона мала де прихистити свою діяльність, особливо у будинках для престарілих, для бідних, для хворих, для дітей, для одиноких, покинутих та інше.

-Ваше Блаженство, що одне дискусійне запитання. Як Ви ставитеся до ініціативи на законодавчому рівні заборонити аборти? Чи потрібно і чи можливо це зробити в Україні?
МВ: Церква категорично відкидає можливість абортів. Своїх чад закликає і наголошує на тому, що це гріх, це вбивство. Щодо церковного розуміння, це вбивство, яке перериває життя тій чи іншій людині. Це і не зовсім добре для самої матері, яка скоїла цей гріх. Мати залишається також з ущербом на все життя. Водночас, дуже тяжкими хворобами повертається все те. Але є й інші точки зору. Навряд чи треба аборти проповідувати, треба боротися проти них і ця боротьба триває.

-Чи потрібен закон, що буде забороняти аборти?
МВ: Краще б без закону. Бо закон це те, що волею чи неволею змушує людину, чи навіть якогось керівника змушує бути у такому стані незрозумілому. Тим більше, що засуджується цей гріх, але законом можна узаконити все, що завгодно. Треба діяти словом, серцем, важелями моралізму, культури, життєдіяльності і так далі. Видати закон можна. Але, що цей закон дасть? Треба систематичні зустрічі, які ведуться на багатьох наших парафіях і, варто сказати, що навіть мають помітний успіх. Але узаконити це, на мою думку, не можна, бо це, ще гірше – операції робитимуться таємною і будуть калічити один одного, і не буде нікому ні від кого допомоги і напоумлення.

-А поясніть, будь ласка, чому напередодні великих свят обов’язково йдуть пости?
МВ: У Православній Церкві є кілька постів. Піст Різдвяний, що проходить перед святом Різдва. Піст Петра і Павла, на честь великих апостолів. Піст Великий –перед Пасхою. Є одноденні пости, є триденні пости.

-А чому постують люди, християни, напередодні великих християнських свят?
МВ: А через те, що історія нашого спасіння пов’язана з постами, пов’язана з розумінням тих подій, які переживає Церква. І через богослужіння, і через свою проповідь хоче допомагати в домобудівництві особистого спасіння. Через те, Великий піст, наприклад, нагадує нам страждання, смерть і воскресіння Христа Спасителя. Тому тут особлива тематика, вона проходить через увесь піст. Що стосується самого посту, то це не означає, що треба тільки пам’ятати про нього і звершувати піст. Може статися так, що піст перетвориться на дієту без суттєвого змісту. Тому люди шанують Бога, утримуючись від їжі.

-А що ж тоді справжній піст?
МВ: Піст справжній, це перш за все, утримання в усьому. Піст справжній – це чин душевний, коли людина віддає душу свою тій ідеї, якою вона існує. Піст справжній – це підсилення молитви, це посилене читання Слова Божого, це щоденна зміна ставлення до нашого ближнього, якого ми повинні любити, згідно із заповідями Святого Письма. Піст – це чеснота. Чим більше людина може зробити добрих справ, тим більше вона виконає піст.

-Напередодні великого свята Воскресіння Христового, що Ви можете побажати українцям?
МВ: Я хочу моїм соплемінникам побажати, перш за все, миру. Миру Христового, миру спасительного, без якого людина не може жити, а тільки існує. Побажати всім взаєморозуміння, єдності духу, силу віри. І бути завжди такими, якими нас хоче бачити сам Господь і Святе Євангеліє. У цьому суть свята.

Дякуємо Вам!

- Воистину Воскресе!
Подобная инициатива может вызвать только полное одобрение и солидарность, какими бы общественными силами она ни была предпринята. Отношение Православной Церкви к абортам однозначное — это грех детоубийства, самое страшное, что только могут совершить родители по отношению к своему ребенку.
Вот что говорится по этому поводу в Основах социальной концепции Русской Православной Церкви: С древнейших времен Церковь рассматривает намеренное прерывание беременности (аборт) как тяжкий грех. Канонические правила приравнивают аборт к убийству. В основе такой оценки лежит убежденность в том, что зарождение человеческого существа является даром Божиим, поэтому с момента зачатия всякое посягательство на жизнь будущей человеческой личности преступно.

— Но ведь говорят, что введение запрета на совершение абортов является посягательством на права женщины…

Любое право одного оканчивается там, где начинается право другого.
И здесь следует строго подчеркнуть полноту ответственности не только женщин, но и мужчин, иногда по вине которых женщина вынуждена пойти на этот отчаянный шаг.
Так называемая свобода выбора несопоставима с бесценным даром жизни, которым наделен Творцом каждый человек с момента зачатия. Ведь во всех иных случаях общество осуждает любое посягательство на человеческую жизнь. Почему же в этом случае делается исключение?
Признавая право на совершение аборта, государство и общество вносят червоточину бесчеловечности и аморальности в основные принципы своего бытия. Но и помимо нравственной стороны вопроса, необходимо сказать об иных угрозах для жизни нашего государства, население которого уменьшилось на несколько миллионов человек и продолжает стремительно сокращаться. Речь идёт уже о вымирании нации. И одна из главных причин этого — именно аборты.
Помимо прямого воздействия на сокращение численности народа Украины, аборты имеют и косвенные негативные последствия. Речь идет о психическом и физическом здоровье матери, которому наносится непоправимый ущерб. Зачастую последствием одного или нескольких абортов становится полная неспособность женщины к дальнейшему деторождению. Да и само общество, признающее право матери на убийство находящегося в её утробе младенца, не может быть цельным и здоровым, не может иметь твердых моральных основ своего существования, а потому неизбежно обречено на неуклонную деградацию и вымирание, что мы с сожалением и наблюдаем сегодня.

— Не произойдет ли так, Владыка, что с введением запрета, как это часто бывает в нашей жизни, те, кто собирался сделать аборт, все равно будут осуществлять свое желание, только уже незаконным путем? Какие нужно принять меры государству, чтобы данный закон не стал камнем преткновения в своде выбора человека? И что должно лежать в основе такого решительного шага общества и руководства страны?

Самое главное, чего мы все, граждане Украины, добьёмся принятием данного закона — это снятие с государства и общества в целом тяготевшего над ними долгие годы тяжкого груза сопричастности этому страшному греху и нравственной ответственности за его широкое и безнаказанное распространение.
А по поводу рассуждений о том, что, мол, желающие сделать аборт все равно найдут незаконные пути к достижению цели, то такая логика абсолютно порочна. В таком случае, не надо и наркотики запрещать — ведь всегда будут изыскиваться пути к их нелегальному распространению, не надо запрещать и взяточничество — желающие дать или получить взятку будут изобретать все более изощрённые способы обойти закон, и так далее.
Не об этом нам должно думать, а о том, как уберечь зачастую еще мало что разумеющих молодых людей, будущих матерей и отцов, от непоправимого шага. Для этого важны не только запретительные меры (которые, безусловно, должны иметь место, в том числе, и в отношении бесчестных врачей, если таковые будут попирать закон), но и разъяснительные, и поощрительные. Нужна масштабная социальная позиция общества и целенаправленная государственная программа по воспитанию в народе, особенно у молодого поколения, таких духовных и социальных ценностей, как семья, материнство, благоговение перед бесценным даром жизни. Необходимо прививать молодежи чувство ответственности за свои деяния, за судьбу семьи, народа и страны.
Каноническая Украинская Православная Церковь делает все, чтобы развивать и утверждать эти непреходящие ценности, как части христианской системы жизненных координат в среде нашего народа. Но, к сожалению, Церковь на сегодняшний день не обладает теми мощными информационными возможностями, которые имеет государство. Необходимо, чтобы государство в союзе со всеми здоровыми силами общества и, прежде всего с Украинской Православной Церковью, являющейся той Церковью, к которой искони принадлежал украинский народ и которая сегодня охраняет его вековые духовные традиции, занялись осуществлением целенаправленной политики по борьбе за ценности семьи и материнства, начиная от школьной скамьи. Если все мы не поставим перед собой такой цели – значит, общество наше не сможет решить ни нравственных, ни государственно-политических, ни экономических задач, стоящих перед ним. Оно станет во всех смыслах бесплодным.

— Ваше Высокопреосвященство, Вы упомянули о деятельности Церкви по борьбе за ценности семьи и материнства. Что делается в этом направлении в Одесской епархии, и какая проводится просветительская деятельность?

В нашей епархии по моему благословению с 2009 года действует православный просветительский медико-психологический центр Жизнь, возглавляемый прекрасным пастырем, отцом семерых детей, клириком Одесской епархии, протоиереем Андреем Коробчуком. В Свято-Успенском кафедральном соборе совершаются постоянные молебны о рождении и спасении детей, собирающие уже сотни верующих. Информация о деятельности центра Жизнь распространяется во всех храмах Одессы.
Деятельность центра весьма обширна, назову лишь некоторые ее направления. Проводятся ежемесячные просветительские акции Поставь свечу!, совершаемые прямо на улице возле входа в храм, которые вызывают огромный интерес у молодых одесситов и в ходе которых проводится разъяснительная работа с невоцерковленными людьми. Работает телефон доверия для кризисных беременных, посменное дежурство на котором осуществляют 16 консультантов. Ведётся интернет-консультирование. Организован склад вещевой и гуманитарной помощи беременным из малообеспеченных семей — помощь в 2011 году оказана 80-ти девушкам. Центр проводит издание и распространение листовок, размещает рекламу на транспорте, привлекает волонтеров. Также в центре нуждающимся предоставляют помощь квалифицированных специалистов: психолога, врача и священника. Налажено сотрудничество с целым рядом одесских аптек.
Очень важно отметить, что в 2011 году поистине подвижническими трудами сотрудников центра Жизнь 25 беременным девушкам из малообеспеченных и неблагополучных семей, а также матерям-одиночкам была оказана систематическая духовная, психологическая и финансовая поддержка на протяжении всего периода беременности, в результате чего многие из них отказались от первоначального намерения совершить аборт. Деятельность центра Жизнь отмечена многими наградами, а недавно письменную благодарность епархии, руководителю и сотрудникам центра выразил председатель Синодального отдела по церковной благотворительности и социальному служению Русской Православной Церкви епископ Смоленский и Вяземский Пантелеимон.
Но еще и еще раз повторюсь: усилия одной только Церкви и православных волонтеров недостаточны для того, чтобы в масштабах всей страны изменить ситуацию. Мы ждем, что государство сделает наконец-то шаг в защиту священного дара жизни, шаг, который может стать началом пути от края бездны к возрождению нации.

http://timer.od.ua/intervyu