Цель — обострение конфликта?

В связи с публикацией в газете «Голос Украины» от 8 апреля 1997 года заявления депутатского объединения «В защиту канонического украинского православия», духовенство Киева выступило с обращением, текст которого предлагаем вниманию читателей.

«8 квітня 1997 року газета «Голос України» опублікувала заяву депутатського об’єднання «На захист канонічного українського православ’я», яку підписали 54 народних депутати України. Цей документ глибоко образив православних віруючих України абсурдними звинуваченнями на адресу Української Православної Церкви, підтасуванням фактів та відвертим наклепом, що недостойно наших народних обранців.

Українське Православ’я дійсно перебуває у трагічному стані розколу і, в першу чергу, через втручання позацерковних сил у внутрішнє життя Церкви, політизацію релігійного життя у країні та спроби диктату з боку світських сил щодо Церкви, використання її у внутріполітичних чварах та передвиборчих кампаніях. Виникнення у 1992 році першого об’єднання депутатів, шантаж з їхнього боку і тиск на церковних ієрархів призвели до поглиблення розколу українського Православ’я (з двох Церков утворилося три), міжправославних конфліктів, насильства й глобального порушення прав людини, що засвідчили як вітчизняні, так і міжнародні правозахисні та релігійні організації (див. матеріали «Перших Всеукраїнських читань з прав людини», грудень 1993 року).

Чергове об’єднання депутатів, судячи з опублікованої заяви, має ту ж саму мету: загострити релігійний конфлікт в Україні, взявши під свою опіку відлученого від Церкви колишнього митрополита Філарета. Нам, духовенству столиці України, особа та справи Михайла Антоновича Денисенка відомі досить добре. Його «чернечий» спосіб життя багато років ні для кого не був секретом, проте незадоволення православних він завжди давив із властивим лише йому деспотизмом та підступністю. Ми добре знаємо, як, догоджаючи своїм шефам з КДБ, він жорстоко pозправлявся з тими священиками, котрі відмовлялися закривати православні церкви. Цим саме він виховував українську паству в неприязні до всього українського, забороняв проповідувати рідною мовою, напучуючи: «Мы не должны идти на поводу у этих руховцев, и вообще украинского языка не существует, а есть лишь польско-жидовский гибрид». Відверто радів з приводу загибелі людей у Вільнюсі: «Правильно, так и надo демократию наводить — танками». Будь-який вияв національної свідомості називав не інакше, як «петлюрівщиною» та «бендерівщиною». Свою «повагу» до Патріарха УАПЦ Мстислава він виявляв у тому, що, знущаючись, не допустив дев’яностолітнього чоловіка до могили Тараса Шевченка у Каневі. Це широко відомий факт. Під час похорону національного поета Василя Стуса Філарет намагався зробити все (теж відомий факт), щоб загиблого поета не змогли пронести біля пам’ятника Шевченку й таким чином «не осквернять улицы Киева петлюровскими знаменами». Депутати (О. Шевченко, М. Мотюк, В. Чорновіл, І. Бойко, В. Івасюк, Л. Глуховський, С. Головатий, Т. Нагулко та інші — всього 26 парламентарів України) у своїй заяві від 20 січня 1992 року зазначали: «Не випадково предстоятель Української Церкви митрополит Філарет правдами і неправдами шукає шляхів, швидко помінявши свої гасла, щоб заручитися підтримкою нового уряду і зберегти свою порочну систему управління Церквою. Адже не секрет, а гласне надбання, що саме митрополит Філарет (Денисенко) тісно пов’язав свою тридесятирічну діяльність зі службами КДБ, аби догодити владі КПРС, послужити безбожному урядові не так в інтересах Церкви, а заради кар’єри і можливості утримувати церкви в Україні в руках єдиновласної диктатури. Все це відвертає від Церкви людей, зводить нанівець проповідницьку, місіонерську працю чесного священства, поглиблює ворожнечу і сприяє розколам.

Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт: митрополит Філарет (Денисенко) стоїть на перешкоді духовного відродження України, очищення суспільства від сталінських хвороб, повинен залишити посаду предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй змогу зберегти свою єдність, правильно самовиразитись у нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою». Через чотири місяці українські єпископи на Харківському Собoрі в унісон заклику народної інтелігенції піддали Філарета церковному суду. Його усунули з посади предстоятеля Української Православної Церкви і за злочини перед Церквою заборонили у священнослужінні. Це рішення згодом визнали предстоятелі всіх Православних Церков світу, а також Римо-Католицька Церква.

Проте чернець Філарет не лише не виконав, як належить віруючій людині, заборону Церкви і не покаявся, але, подібно сатані, загордував, шляхом обману одноособово заволодів усіма фінансами Української Православної Церкви та під прикриттям вищих урядових чиновників створив нову псевдоцерковну оргaнізацію — УПЦ-Київський Патріархат, що у даній заяві зветься «канонічним українським Православ’ям».

Українська Православна Церква справедливо заявила, що під виглядом об’єднання Церков відбулося пограбування всіх православних України Філаретом. Патріарх УАПЦ Мстислав, у свою чергу, заявив, що «з УПЦ-КП сміються в усьому світі». Українська правнича фундація, проаналізувавши юридичну сторону виникнення УПЦ-КП, знайшла таку кількість порушень законів та статей Конституції, що лише перелік їх зайняв цілий розворот у газеті «Голос України» від 5 травня 1993 року. Генеральний прокурор України В. Шишкін 20 серпня 1993 року виніс протест, що визнавав УПЦ-КП як Церкву, створену незаконно. Тож після всього цього заявляти, що УПЦ-КП створена за законом і правом, як пролунало у нинішній депутатській заяві,— aморально.

Вселенський Патріарх Варфоломій І висловив точку зору Вселенського Православ’я на філаретівську організацію: «У Православ’ї такої інституції, як УПЦ-КП, не існує, а Філарета ніхто не вважає архієреєм». Тож після цього чи має право хтось називати УПЦ-КП Правoславною Церквою?

Проблема автокефалії (самоочолювання) суто внутрішня справа Церкви. Як відомо, одна з головних вимог для визнання автокефалії — відсутність православних розколів. Каменем спотикання для об’єднання Православ’я в Україні є ніхто інший, як колишній митрополит Філарет, оскільки і УПЦ, і УАПЦ неодноразово заявляли, що не будуть вести переговорів з УПЦ-КП доти, поки на чолі цієї організації перебуває позбавлена сану і відлучена від Вселенського Православ’я людина. Підтримуючи пана Денисенка, ви, депутати, підтримуєте розкол, відсуваючи тим самим питання щодо визнання УПЦ Помісною Церквою православним світом у невідоме майбутнє.

Чого варте хоча б твердження стосовно того, що ієрархи Російської Церкви одержують через православні парафії України понад 200 мільйонів доларів від торгівлі церковним начинням і тому не хочуть випускати зі своїх рук головне джерело прибутку. З 1990 року УПЦ — автономна, самостійна в управлінні Церква, зв’язана лише канонічно з РПЦ. Патріарх Московський Олексій ІІ офіційно відмовився від усіх прав власності на будь-яке майно на території України в листі до колишнього міністра юстиції В. Онопенка. З 1990 року жодної копійки в Росію від УПЦ не надходило. Якщо ж розділити вказану суму на кількість парафій УПЦ, то виявиться, шо наші бідні громади пересилають лише до Москви понад 30 тисяч доларів на рік, що цілком абсурдно. Це фальшиве твердження має лише одну мету — спрямувати голодний народ на православних, провокуючи у масах думку, що то Церква, а не «мудрі рішення законодавців», довели людей до зубожіння.

Таким же є твердження щодо утисків стосовно української мови у православних парафіях, які складаються головним чином з українців. Питання щодо богослужбової мови у Церкві вирішено давно: мову вибирає сама громада. Це може бути і церковнослов’янська, і українська.

Українська Православна Церква об’єднує три чверті православних України, у нас чимало патріотів, правозахисників та мучеників за віру. Наша Церква за Конституцією, прийнятою тими ж самими парламентаріями, відділена від держави та захищена законами України. Через це спроби робити з Української Православної Церкви образ ворога, провокувати нападки на нас можуть викликати найнебезпечніші наслідки.

Звичайно, «за традицією» передвиборча кампанія в Україні відбувається без будь-яких норм та правил; зрозуміло, депутатські групи потребують коштів. Філарет відомий щедрістю, а філаретська каса, викрадена у всіх православних України,— то ласий кусень неконтрольованих державою фінансів. Та чи варто заради цього (хоча спокуса велика) жертвувати міжконфесійним миром, провокуючи конфлікти серед єдинокровних та єдиновірних людей? Чи на благо це нашій змученій Україні?

Просимо довести нашу заяву до відома всіх членів парламенту та опублікувати її в «Голосі України».

Всього 318 підписів духовенства УПЦ та УАПЦ Києва

Створений православними віруючими комітет духовенства та мирян на захист Православ’я в Україні звертається до вірних Православної Церкви з’єднати свої зусилля в справі захисту віри наших батьків, св. князя Володимира, запорізьких козаків і Великого Кобзаря від посягань псевдоцерковних екстремістських сил та їх «ієрархів», а насамперед, політичних діячів та їх партій.

«Независимость», 20 травня 1997 року.