Патріарх УАПЦ Димитрій:
«Мусимо боронити святе Православ’я від великої схизми»

На початку 1992 року канадський православний «Вісник» пригадав християнам передбачення афонського прозорливця Никандра великої біди, яка впаде на церкву в 7.500 році. Коли від цієї дати відняти роки до народження Христа, тобто, від 7.500–5.508, то виходить 1992 рік.

Ця біда дійсно сталася в 1992 році, і сталася саме в нас, в Україні, але вона вже зачепила й інші краї. Тепер українська схизма грозить усьому Православ’ю, якщо її вчасно не зупинити. Добралася вона вже до українських православних в Америці. І назва їй — філаретівщина.

Хто ж є виною тієї великої церковної біди, нової схизми, яка загрожує всім православним Церквам?

Натурально, в цьому винуваті церковні, але невіруючі люди, як росіяни, так і українці. Під страхом того, що Україну опанує Українська Автокефальна Православна Церква, ідеологи атеїзму в Україні створили неканонічну церкву для колишнього екзарха Філарета, який без усякого вагання, знаючи, що залишився без сану в церкві, якій служив, став на чолі цієї новоствореної «церкви» під назвою УПЦ-КП. До того Філарет з Кравчуком працювали разом на знищення віри «совєтського народу».

Люди, які пішли за цим, ніби «патріотичним рухом», вдають із себе віруючих, а працюють, як це не дивно, не тільки заради грошей, але й ради слави. Знаходять славу, руйнуючи Церкву, і їх підтримують бувші ідеологи марксизму-ленінізму та атеїзму. Вони не задумуються над питанням, що таке Церква, і винуватець не переймається, бо й він не віруючий.

Коли б зачинщик і головний винуватець цієї схизми був віруючим, то, знаючи й поважаючи церковні правила й канони, не допустив би схизми, а вчасно пошукав би для себе канонічної дороги. Він лаяв Автокефальну Церкву, лаяв новообраного патріарха Мстислава, надіявся проти української автокефалії отримати автокефалію із Москви, тому ні його мозок, ні язик не ворухнулися, щоб вчасно вийти з РПЦ та зголоситися під юрисдикцію патріарха Мстислава. Він сам хотів стати патріархом, якщо не московським, то українським, і не завагався силою уряду Кравчука припинити діяльність Української Автокефальної Православної Церкви (яка в той час зростала в силі й мала вже дві тисячі парафій); чекав на допомогу з Москви, а отримав відмову та зняття сану.

Все зіпсували новоявлені «патріоти», вчорашні безбожники: Кравчук з Філаретом та їх приятелі, члени партійної номенклатури. Вони створили «свою церкву» й прогнали з України Патріарха Мстислава, обраного віруючим народом.

Чи взагалі можна назвати УПЦ-КП Церквою? За внутрішньою сутністю це лише громадсько-політична організація.

Створено її на зборах, які названо «об’єднавчим собором». Збори ці проведено урядом Кравчука за наказом від 22 червня в днях 25–26 червня 1992 року. На «соборі» одною стороною мала бути РПЦ, а з другого — УАПЦ. З РПЦ були тільки два зняті з сану архієреї (Філарет і Яків) та декілька священиків. В той же день РПЦ проводила свій собор у Харкові. А на зібранні у Києві зі сторони УАПЦ було п’ять із тринадцяти архієреїв, але без благословення свого патріарха, якого не повідомлено про ці збори, а тайно через посла змушувано до уступки Філаретові.

Не знав нічого про ці збори й віруючий народ. На збори в двох днях скликали вибраних людей телеграмами. Приготування ж тривало тільки 23–24 червня. Було з УАПЦ декілька священиків та членів братства, але вони не могли нічого вдіяти. Все було згори заплановано. Активістами «собору» були депутати Скорик, Червоній, Поровський та інші, наприклад, директор стадіону «Динамо» Калоша. У поважних людей це викликало здивування й сміх, у віруючих відчуття великого горя, глуму над церквою та всіма святинями.

Патріарх Мстислав віднісся до такої безбожної затії вкрай негативно, про що свідчать документи того часу. Твердження американських бізнесменів-філаретівців, начебто патріарх сам бажав цього обєднання, — є нахабною брехнею. Нам, віруючим УАПЦ, що не злякалися погроз Кравчука й Філарета, міліції та ОМОНу, було нелегко, бо залишилось нас не так вже багато, але ми вистояли, відвоювали своє право і Статут, пережили епоху Петруся й Дуткевича, і вижили.

На Соборі 1997 року виявилося, що УАПЦ існує і буде існувати. Витримали ми також різні спокуси «об’єднання». З людьми без сану, які створили собі вид «Церкви», об’єднуватися неможливо, бо самі стали б такими. Філаретівська церква досі зростала з допомогою президентів Кравчука і Кучми, бо така Церква, як УПЦ КП, створена для бізнесу і є на руку як атеїстам, так і обидвом «Римам». Христа у ній немає, та цього ні атеїсти, ні, на жаль, зіпсованій ними народ не розуміє.

Дехто поширює чутки, що я рвався до влади. Це неправда. По-перше: не вмію я використовувати влади. По-друге: я прагнув об’єднати Церкву тоді, коли другим патріархом став Володимир. Ми з ним в кінці домовилися, що уступимо обидва, а новим стане або митрополит Іван Боднарчук, або Андрій Абрамчук, або хто інший, кого обере Собор. Раптом не стало Боднарчука і патріарха Володимира, а «свої обрали свого», тобто — номенклатура обрала давно наміченого. І впала на Церкву передбачена афонським святцем біда, від якої дуже трудно буде звільнитися Україні.

Але треба старатися, розуміючи трагедію України, бо схизма затягнеться на сотні років, а це — глухий кут для народу.

Розмови про об’єднання велися давно, але я не міг погодитися на приєднання до неканонічної Церкви, а різні «фонди об’єднання» думали саме так. Цьому не бути.

У 2000 році в нас буде Собор. Але УАПЦ не може пристати до колишнього екзарха, який хотів знищити Автокефалію, а довів себе до втрачення сану. Україна повинна увійти у євхаристичне спілкування з Вселенською Православною Церквою. УПЦ КП — цьому неподолана перешкода. Уже в старозавітніх заповідях сказано: «Не роби собі ніякого кумира,... не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм...» (Вих.20, 5–6 ). Ця заповідь не підходить тим людям, хто прагне створити собі іменем Бога владу і славу на світі. В західному світі ту заповідь відкинули. Хто так робить, — стає, мов Луцифер на місце Бога.

Саме так поставив себе упокорений своїми ж поклониками, на яких надіявся, високомірний і зухвалий екзарх. Він уже не признає ні цієї Церкви, ні Православ’я, ні законів, ні Бога. Він не жаліє мільйонів душ українців, бо він їх ніколи не любив. Він свідомо відриває Україну від ядра Православної Церкви — Вселенського Православ’я, і через видимість, подобу церкви, заміну духовно-чистої Церкви на світ риз і театральності, — веде людей у пекло, в пащу Луцифера. І сам він став Луцифером України, злобним, темним її духом.

Тепер цю його справу ми бачимо так: ображений екзарх злегковажив собі усе те, у чому жив і діяв, злегковажив усе, чому служив. А в тому, де він служив, крім КГБ, все ж рахувався ще Бог і церковні святощі. Усе він до кінця відкинув, і став сам для себе, нікому і нічому не підчиненим властителем.

Усе це треба зрозуміти православним українцям. Християни повинні рятувати Церкву. Хто організує УПЦ КП й бореться за неї, тому йдеться не про Бога й Правду, а про особисту або політичну вигоду. Інші йдуть до УПЦ КП не маючи іншого виходу. Віра завжди зв’язана з чистотою совісті, з жертвами і стражданнями. Маловірним людям найлегше йти в КП.

Найнебезпечнішими діями УПЦ КП є те, що свою повну безблагодатність (три архієреї зняті їх Церквою з сану, інші — «свячені» або «пересвячені» Філаретом) вони прикривають такого ж сорту «патріотизмом». Який патріотизм може бути в тому, коли Україну відривають від вселенського православ’я ?

Засновники церковних громад повинні бути віруючими й практикуючими православними християнами. Між засновниками УПЦ КП не було ні однієї віруючої людини (Кравчук, Червоній, Поровський, Павличко та інші), хто б у своєму житті каявся, сповідався, причащався, вистоював у неділі й свята Святу Літургію.

Це послання пише людина, яка від молодості слідкувала за життям і долею українських Церков; пережила часи руїни храмів і голоду, відновлення Автокефалії в 1941–1944 роках, еміграцію автокефального духівництва на Захід, а також часи екзархів (перший — білогвардієць, другий — «ніхто», третій — більшовик в ахієрейських ризах). Пишу це перед смертю, знаю, що пишу, і відповідаю за написане.

З книги «Роздуми про страшне сьогодення»