Архієпископ Сарненський і Поліський Анатолій: „Ми повинні дякувати Богу за те, що з піднятою головою можемо йти далі по ниві церковній”

01.08.2007 archive, Вестник №71, Юбилеи

50-летие архієпископа Анатолія

Архієпископ Сарненський і Поліський Анатолій: „Ми повинні дякувати Богу за те, що з піднятою головою можемо йти далі по ниві церковній”

– Владико, чи відчуваєте Ви 50 років як уже досить серйозний етап Вашого життя?
– З однієї сторони, якщо говорити про свій вік, то я зовсім не відчуваю, що він такий. Душа у мене молода, і відповідно відчуваю себе ще молодо. Якщо ж говорити про те, що це є зрілий вік, то, звичайно, він зобов’язує мене проаналізувати, підвести підсумки прожитого мною життя і мати страх Божий перед майбутніми роками, скільки б їх не було. За ці п’ятдесят років було багато радісного і, напевно, ще більше скорботного. Від самого початку мого становлення на духовному шляху я стикався не лише з проблемами загальноцерковними, але й проблемами, пов`язаними з моїм особистим життям, роз’єднати їх дуже важко. Прожиті мною роки – це переплетення праці молодого священика із подвигом, який несла вся Православна Церква, як в атеїстичний період, так і в часи початку церковного розколу. Коли потрібно було кожному визначитися в самому собі, а тим паче перед Богом, чи бути в канонічній Церкві, бути вірним їй і бути послідовником апостолів, вчителів Церкви, які протоптали нам стежку віри; чи бути, як інші, котрі, на жаль, відійшли від істини, виправдовуючи свій вчинок по-різному, але яким немає прощення. Ми повинні дякувати Богу за всі Його благодіяння, за те, що на сьогоднішній день ми залишилися вірними Матері Церкві і впевнено, з піднятою головою можемо йти далі по ниві церковній.

– Як Ви вважаєте, чи досвід служіння в атеїстичні часи допомагає архієрею сьогодні?
– У наш час молоді архієреї теж мають непогані задатки в керуванні єпархією, в старанні до богослужіння. Це безперечно є нашою цінністю, тому що старі архіпастирі через свій вік інколи втрачають і ініціативність, і все те, що має молода плеяда святителів Української Православної Церкви. Коли я дивлюсь на нових, молодих архіпастирів, я радію, навіть заздрю їхній молодості, тому, що я вже не такий, як вони. Разом з тим я хочу сказати, що молоді єпископи повинні вчитися у своїх старших співслужителів, перевірених в атеїстичні роки, коли треба було мати мудрість у часи безбожницької влади із старанням виконувати свій пастирський обов`язок – спасати душі вірних чад Церкви Христової. Тоді на них чинився величезний тиск з боку влади, органів КДБ. Все це зробило їх мудрими пастирями і безцінним джерелом знання і прикладу для майбутніх поколінь.

– А як все починалось?
– Я народився на Хмельниччині, там пройшло моє дитинство. На жаль, в місцевості, де я жив, не було церкви, а найближча була аж за тридцять кілометрів. Тому я не мав змоги ходити на богослужіння кожну неділю. Та, на щастя, у нас була віруюча сім`я. Батько мій був робітником, мати – службовцем. Все своє життя я намагаюсь брати приклад із діда та бабусі. Дідусь і бабуся по маминій лінії належали до розкуркулених селян, дід відбував ув’язнення, а бабуся за рік після цього померла. Тож на долю мами, якій було тільки чотирнадцять років, випав тягар виховування шістьох дітей. Мама дуже часто згадувала про ці тяжкі роки. Сама вона теж рано померла і тому не встигла побачити мене в сані священика. Свої перші життєві навички я отримав від діда і бабусі по батьковій лінії. З тих часів дуже запам`яталося, як у нас в селі святкували народні свята – Святителя Миколая, великомучениці Варвари. До цих пір з приємністю згадую, як по черзі в дворах мого села це відбувалося: жителі зносили продукти і влаштовували такі собі поминальні обіди. Кожний сільський двір старався хоча б раз у рік провести подібний обід, на який запрошувалися сусіди і рідні. Напередодні читалися акафісти святим.
Десятий клас я закінчував у Києві, куди переїхав до рідних. У столиці став парафіянином Свято-Володимирського кафедрального собору, де познайомився з тамтешніми священиками: протоієреєм Миколаєм Фадєєвим, протоієреєм Іоанном Черкашиним, протоієреєм Іоанном Нікітчуком, протодияконом Микитою. На жаль, серед нас їх уже немає. Потім пішов до Радянської Армії. Спочатку мене направили на навчання до Харкова, а потім на проходження військової служби в ракетних військах до Сибіру (в Красноярський край, місто Ужур). Як зараз пам’ятаю те скупчення різних родів військ, які працювали над створенням зброї. Свою строкову службу можу охарактеризувати як тяжкий рабський труд. Нам півтора року не дозволялось залишати місця проходження служби. Не було ніяких умов для нормального проживання. Ми жили в тимчасових казармах, які не опалювалися, був страшний безлад, процвітала дідівщина. Півтора року стали для мене справжнім дисбатом, і тому цілком справедливо можна сказати, що нічого світлого і корисного від армії я не отримав. Коли повернувся, спочатку хотів вступати до вузу, але Господь так мене врозумив, що потрапив я до стін духовного навчального закладу. Після повернення із Збройних сил я не залишив церкву, ходив до Свято-Володимирського собору, навіть іподияконствував у екзарха протягом року. Загалом, Володимирський собор зіграв важливе значення у моєму житті. Тут пройшло моє близьке знайомство з православ’ям, священнослужителями собору, які в майбутньому зіграли велику роль в моєму життєвому виборі.

– І як до Вашого вибору поставилися близькі?
– По-різному. На жаль, мало хто міг розділити мою радість з цього приводу, тому що сприйняли його неоднозначно. Мої близькі говорили, що краще лише ходити до храму, молитися за богослужінням, але не заробляти собі на життя шляхом служіння в духовному сані. Причина в тому, що в ті тяжкі часи безбожжя вони бачили тяжкий шлях пастиря, над яким насміхалися. Вони боялися, що таке чекає і мене, і тому не бажали бачити моїм життєвим заняттям служіння Православній Церкві. Звичайно, я їх не послухав.

– Хто саме подвигнув Вас до вступу в духовний навчальний заклад?
– Священики Володимирського собору, зокрема архімандрит Павел, нині насельник Свято-Успенського монастиря в Одесі. Він дав мені рекомендацію, підвів до тодішнього екзарха, який і дав мені направлення до Ленінградської семінарії. Я відразу ж відчув пресинг з боку правоохоронних органів, КДБ. А дізналися про мене, я думаю, після того, як я подав автобіографію і прохання на ім’я Філарета. Мене затримали і мали зі мною співбесіду більше двох годин, ставили різні провокуючі питання. Проте я був такий молодий, що зовсім нічого не розумів у тогочасній політиці. Побачивши, що небезпеки я не викликаю, вони залишили мене в спокої, і я, не поставивши до відома своїх рідних, поїхав до Ленінграда. Ректором Духовних академії і семінарії був тоді нинішній митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил. У 1978 році я склав іспити і був зарахований до другого класу семінарії. З самого початку навчання стали виникати різні проблеми: так, у перші півроку навчання нас не прописували по місцю проживання. Водили на співбесіди в правоохоронні органи, де розпитували про різні сторони життя і наші переконання. Лише пройшовши це, можна було отримати прописку. Було багато і таких, що не пройшли подібних співбесід, і їх не прописували. Протягом всіх років навчання в ЛДАіС іподияконствував у митрополита Ленінградського і Новгородського Антонія (Мельникова), чергував у приміщенні митрополії. Сам владика Антоній був з аристократичного, дворянського роду, колишній Екзарх Білорусії, мав спеціальність культуролога, був головним редактором „Богословських трудів”. Владика Антоній мені дуже добре запам’ятався і є дорогою для мене людиною. Дякуючи йому я навчився етикету, культурі поведінки у суспільстві, всі знали його як інтелігентну людину, щирого молитвеника. Він часто служив літургію, звершував її дуже смиренно і щиро. Проживав і працював він у приміщенні Духовної академії на першому поверсі, де і проводив прийом священиків та віруючих людей. Часто він від’їжджав на єпархіальну дачу в Коморово і весь час віддавав редагуванню богословських видань. Проводилось багато різноманітних заходів, прийомів. Пам’ятаю, як до нього приїжджав наш Блаженніший Митрополит Володимир, тоді ще в якості ректора Московських духовних шкіл. Саме тоді я познайомився з Предстоятелем УПЦ. Після закінчення навчання у семінарії продовжив здобувати освіту в академії. Ще на четвертому курсі семінарії був висвячений в диякона, а потім священика. Мушу сказати, що для кожного тодішнього студента час навчання був сповнений величезних труднощів і небезпеки бути виключеним. Наприклад, коли я поступив на другий курс семінарії, то лише за рік вигнали шістнадцять чоловік. До цих пір для мене залишається загадкою, чия це була ініціатива: духовного начальства чи світської влади. Студенти виключалися за найменшу провину. Проте владика Антоній всіма силами старався ці втрати заповнити такими, як я, тобто шляхом зарахування студентів, які успішно здали вступні випробування, зразу ж на другий курс семінарії. Завдяки цьому нас закінчило семінарію приблизно двадцять чоловік. Наше духовне керівництво старалося тримати кількість випускників на рівні двадцяти чотирьох-двадцяти шести. Але подібних ресурсів було замало для релігійних потреб тих часів.

– Які були відносини з викладачами? Яким був рівень викладання богословських предметів?
– Рівень викладання в Ленінградських духовних академії і семінарії був дуже високий, на мою думку, найвищий з усіх тогочасних духовних закладів Православної Церкви. Дійсно, там була сильна богословська база, були дуже високі вимоги, кваліфікований і постійний професорський склад, який сформувався в післявоєнні роки і мав преємство ще від викладачів царської епохи. Усі ці фактори впливали на наш освітній рівень. Я з радістю згадую таких особистостей, як протоієрей Ліверій Воронов, протоієрей Василій Стойков та інших. Всі вони були порядного і спокійного характеру, молитвеники, інтелігенти. Наші викладачі завжди піклувалися про широту нашої освіти, часто знайомили з цікавою світською літературою, завжди йшли на контакт, ми могли довіритись їм в Таїнстві сповіді.
Тодішній ректор Ленінградських духовних навчальних закладів нині митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил – прекрасна людина, оратор, адміністратор, подвижник. Божественні літургії в його служінні завжди характеризувалися урочистістю, молитовністю, красотою. Під час свого ректорства владика гаряче переживав і піклувався за школи. На першому курсі академії він був у мене класним керівником, і, коли ми зараз спілкуємося з ним, то з наснагою згадуємо ті часи.

– Хто і коли Вас висвятив у пресвітерський сан?
– Як зараз пам`ятаю, це було 21 лютого тисяча дев`ятсот вісімдесят другого року в Троїцькому соборі Александро-Невської Лаври. Рукопокладав мене тодішній митрополит Ленінградський Антоній (Мельников). А на самій хіротонії були присутні чотири архієреї: митрополит Сурозький Антоній, митрополит Кримський Леонтій, нинішній митрополит Суздальський Валентин і архієпископ Смоленський Кирил.
У той період священицьких хіротоній звершувалося дуже мало, тому що робити це забороняв відділ у справах релігій. І все ж духовний заклад старався здійснити хоча б чотири-п`ять, а коли і десять висвячень за рік. Так як я був іподияконом митрополита, то владика посприяв моєму рукоположенню.

– Ленінград – місто, де було розстріляно багато священнослужителів. Чи було Вам страшно ставати священиком у ті часи?
– Напевно, далося взнаки те, що тоді я був молодий, енергійний, сильний у бажанні послужити Церкві Христовій. Не тільки я, але й інші молоді люди під впливом цих причин зважувалися на цей відповідальний крок. Я керувався не страхом чи вигодою, а одним великим бажанням присвятити своє життя Богові, Його Церкві і людям. Сьогодні я більше переживаю, аналізую, тривожуся, ніж тоді. У той період мого життя молодість у поєднанні з бажанням віддатися Богові перемогли всі страхи. І ось милістю Божою я вже двадцять п`ять років знаходжуся в священицькому сані.
З приємністю згадую свої богослужіння в центральних соборах теперішнього Петербурга. Коли священики йшли у відпустку, що тоді дозволялося, я служив у кафедральних соборах єпархії: Свято-Никольському, Свято-Преображенському, Князь-Володимирському соборах, у Свято-Троїцькому соборі Александро-Невської Лаври. Під час служіння набував не тільки богослужбової, а й практики спілкування з різними колективами, духовними особистостями, пастирями і просто людьми. Мені найбільше запам`яталося спілкування з братом владики Кирила – протоієреєм Миколаєм Гундяєвим. Ця практика дуже збагатила мій життєвий досвід. Підсумовуючи моє перебування в Ленінграді, хочу сказати, що він дав ті знання, які мені дуже допомогли і допомагають. Сім років біля митрополита збагатили мене його мудрістю, способом вирішення проблем, як потрібно спілкуватися з людьми різних суспільних верств. Часто мені приходилося бачити, як покійний владика спілкувався, назідав священнослужителів своєї єпархії. Я сподобився супроводжувати його на засідання Священного Синоду РПЦ. За короткий час я навчився розуміти владику з півслова. Сам владика дуже хвалив вихідців з України, особливо за їхню відповідальність.
Коли я був студентом, часто з однокурсниками бігав у Троїцький собор Александро-Невської обителі на вечірні богослужіння, ми ходили на монастирське кладовище до могил архієреїв, монахів ще за царських часів. Ходив до Казанського собору, де на той час був Музей релігії і атеїзму, для того щоб познайомитись з його архітектурою. І це було лише один раз, тому що на стінах собору висіли фото суду військового трибуналу по розстрілу священноначалля на чолі з митрополитом Веніаміном Петроградським. Важко було це переживати. Дивував мене і Ісаакіївський собор та його архітектура, фрески, ікони. Ходили до Петропавлівської фортеці, де спочивали останки царської родини. Було боляче дивитися на те, що у цьому великому місті були закриті майже всі православні храми, а ще важче було повірити в те, що їх колись відкриють. Коли став архієреєм, отримав можливість поїхати на могилу покійного митрополита Ленінградського Антонія і, звичайно, побував у всіх нині діючих храмах, знову відкритих у пострадянський час, зустрітися зі священиками, з якими колись мав честь служити, з колишніми однокурсниками, які там служать.

– Як починалося Ваше пастирське служіння в Україні?
– Після закінчення навчання владика Антоній пропонував мені залишитися у нього, але я дуже хотів повернутися на рідну землю, незважаючи на те що теперішній Петербург архітектурно більш багатий, ніж Київ. Коли в 1984 році прийшов час мого призначення, я просився на Київщину, звідки і поступав на навчання.
Тільки-но приїхав до місця призначення, як відразу ж почався тиск з боку органів КДБ. Перший мій храм в честь Марії Магдалини знаходився у Білій Церкві, де над двома попередніми священиками був здійснений публічний судовий процес у місцевому кінотеатрі за те, що вони звершували хрещення, не зареєструвавши їх. Після цього випадку було дуже важко згуртувати навколо себе релігійну громаду, тим паче, що церковний староста доносив міському голові про усе, що робилося на приході. Часто траплялося, що секретар виконкому особисто ловив мене, щоб я не зміг звершити хрещення без їх реєстрації. Приходилося звершувати таїнства без відома влади, і одного разу за доносом старости мене впіймали за звершенням незареєстрованого таїнства. Мене зняли з настоятельства і відіслали в Таращанський район, село Ківшувата.
У сільському храмі була повна розруха: не було опалення, були зняті купола і взагалі раніше знаходилась конюшня. Жив я в убогій хатині-мазанці з солом’яним покриттям. Разом з прихожанами ми здійснили ремонт нашої церкви, через що виникали конфлікти з місцевою владою. Ми якраз зібрали громадою гроші і зайнялися ремонтом даху, що протікав, і тут за доносом селищного голови мене негайно викликали у Таращу. У міськвиконкомі мене вилаяли нецензурними словами. Новий конфлікт стався, коли на прохання прихожанки я поховав її сина-десятикласника. Між мною і селищним головою відбулася сварка, тому що голова сільської ради забороняв звершити чин поховання. А коли я відмовився виконати його умову, він вигнав усіх десятикласників і учителів з похорон учня. Після цього мене знову викликали в районний центр, погрожували відібрати реєстрацію і право виконувати свій священицький обов`язок. На ранок я вже був за викликом у Києві, і уповноважений у справах релігій за нібито зірвану громадянську панахиду висловив мені сурову догану, за якою я був позбавлений права реєстрації і священнодійства. На той час це означало, що мене не може прийняти жодна єпархія. Через місяць я був переведений у біднесенький храм-барак, який знаходився в Обухові. Він був затоплений водою, яка потрапила під будівлю, і тому мені дозволили будувати новий храм, тому що старий був непридатний для експлуатації. За два роки був збудований новий храм на честь Архістратига Михаїла, побудована дзвіниця, де знаходилась кімната для священика, невеличка трапезна, проведене опалення. У 1992 році храм освятили.
Тяжкі часи наступили під час розколу, коли до нас їздили і політики, і представники Філарета з переконаннями і погрозами перейти на його сторону. У той час я був на посаді благочинного Обухівського, Кагарлицького, Миронівського, Богуславського районів, що становило чималу територію. Я зібрав священиків, і ми написали і відправили Президенту України Л. Кравчуку і в інші інстанції телеграму з повідомленням про тиск на парафії УПЦ зі спробою перевести їх під “омофор” Філарета Денисенка. Нам вдалося зберегти храми і віруючих. Після цього мене призначили на посаду секретаря Київської Митрополії. Цей період був дуже тяжкий. Було багато проблем, справ, спірних питань, які потребували негайного вирішення. До нас зверталися, телефонували з усієї України. На цій посаді я пробув близько двох з половиною років. У 1992 році, за благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, тодішній намісник Києво-Печерської Лаври, нині архієпископ Миколаївський і Вознесенський Пити рим, постриг мене в чернецтво.

– Після висвячення в єпископа Вас направили до Рівненської єпархії. Розкажіть, будь ласка, про ті роки.
– Прийняти єпископський сан мені запропонував сам Блаженніший Митрополит Володимир. Чесно кажучи, до такої пропозиції я не був готовий, тому що не знав, які проблеми можуть чекати мене на шляху цього служіння. Коли приїхав у Рівненську єпархію, відразу ж спіткнувся з ними: не було ні кафедрального собору, ні єпархіального управління. Прийом віруючих вівся в сторожці. Богослужіння стали проводити у підвальному приміщенні захопленого розкольниками собору, де не було ні нормальних вікон, ні необхідної вентиляційної системи, і було багато випадків зомління прихожан. Силами прихожан ми зробили приміщення, в якому стали проводитися архієрейські богослужіння. Все ж під час великих свят більша половина людей знаходилася надворі. Два перші роки я жив на квартирі в приватному будинку, де не було телефону. Нам постійно погрожував розправою отаман місцевої козацької організації В. Червоній. Ми навіть не завжди мали змогу поїхати на парафії через те, що нам погрожували розправою. Щоб якось налагодити відносини з місцевою владою, я попросився на прийом до тодішнього губернатора Р. Василишина, греко-католика за віросповіданням, який задля секретності у супроводі генерала прийняв мене в адміністрації о сьомій ранку. Під час зустрічі він сказав, що співпраця між нами буде лише тоді, коли я віддам Київському патріархату парафію села Великі Межирічі Корецького району. „У іншому випадку не отримаєте ніякої підтримки від місцевою влади”, – сказав він. Звичайно, я йому відмовив. У відповідь він показово відкинув мої подарунки, які я приніс йому у благословення: Біблію і ікони. Більше ми не зустрічалися. Та Бог не залишив нас. У Василишина був замісник Іван Дем’янюк, з яким у мене склалися хороші, дружні відносини. Пізніше він посприяв нам у реєстрації Білівського, Гощанського, Дерманського, Городоцького жіночих монастирів, пастирського училища при Свято-Троїцькому Межирицькому чоловічому монастирі, де протягом двох років я був ректором і викладав богословські предмети. Вдалося втримати регентське училище при Городоцькій жіночій обителі.

– Чому Ви поїхали до Конотопської єпархії?
– Через нервове перенапруження я дуже захворів, перехворів гепатитом і попросив Блаженнішого Митрополита Володимира по можливості перевести мене на іншу єпархію. Через рік мене перевели на Глухівську кафедру. Цей регіон був мало релігійним. У людях майже не було ентузіазму і потягу до духовного відродження, відбудови зруйнованих колись храмів. Бували навіть випадки, що, коли я час відвідував якусь парафію, на архієрейському богослужінні були присутні чоловік двадцять.
У самому місті Глухів багато старовинних, красивих храмів, проте не було приміщення єпархіального управління. Свої архієрейські богослужіння я звершував в Свято-Анастасіївському соборі. Через рік я подав прохання на Синод про перенесення кафедри з Глухова до Конотопу, який у чотири рази був більший за Глухів за населенням і рахувався важливим транспортним вузлом нашої держави. У мене склалися стосунки з мером Конотопа М. Василенком. Перші чотири роки я жив у приміщенні спортивної школи, у кімнаті, що біля спортзалу, і лише на п`ятий мені виділили приміщення колишнього дитсадка. Конотопський Вознесенський кафедральний собор занепадав, його покрівля була в жахливому стані. З великими зусиллями нам вдалося відремонтувати його.
Після п`яти років перебування на Сумщині мене перевели на новоутворену Сарненську єпархію.

– Як Ви охарактеризуєте своє перебування в Сарнах?
– Звичайно, було прикро покидати Конотопську єпархію. Я знав, що їду туди, де немає єпархіального управління, а кафедральний собор стоїть недобудований. Перший рік я проживав на квартирі у дітей померлого священика в дерев`яному будиночку, там вів і прийом кліриків єпархії. За допомогою у вирішенні житлових проблем я звернувся до Георгія Кірпи, який був тоді начальником Львівської залізниці. У Львові знаходився підпорядкований управлінню залізної дороги дерев`яний дитячий садок – будова XIX століття, – його передали нам. Як і в попередні роки, мені
знову довелося проводити газифікацію, робити ремонт приміщення, де і до цього часу знаходиться наше Сарненське єпархіальне управління. На сьогодні вже розписаний кафедральний собор, збудована нова трьохповерхова архієрейська резиденція, куди ми плануємо в найближчий час переселитися. Активно проводиться відбудова старих і зведення нових монастирів і храмів. За час мого перебування відкрито чотири нові монастирі і десь біля ста нових парафій. Хочу також сказати, що люди тут, хоча і бідні, але глибоко віруючі, добрі і чуйні. З негативних сторін нашого регіону слід зазначити сильне засилля сектантів, які почали приживатися в цьому краї ще за радянських часів і займали по кількості перше місце в Радянському Союзі. Тому все населення Полісся поділене на сектантів і православних. Розкольницьких парафій УПЦ-КП мало, за час мого перебування з`явилося лише шість-вісім громад.

– На Вашу думку, якими повинні бути взаємовідносини між Церквою і державою?
– Спілкування і напрацювання добрих відносин залежить як від єпископа, так і від представника влади. Якщо керівники міста і районів розуміють, що вони керують людьми, які в той же час є віруючими Православної Церкви, то, безперечно, з ними налагоджуються добрі відносини. Але коли чиновники цього не розуміють чи не хочуть розуміти, плідної роботи бути не може. За мою пам`ять різні керівники області по-різному реагували на мої спроби встановлення симфонії між Церквою і державою в регіоні. У нас були хороші відносини з попереднім губернатором Рівненщини М. Сорокою, він багато нам допоміг. Нинішній наш губернатор В. Марчук теж добре ставиться до діяльності УПЦ в області і за час свого перебування на посаді не був причетний ні до якого церковного конфлікту. Разом з ним ми були на прийомі у Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Владики Володимира, де губернатор заявив, що буде всіляко запобігати релігійним конфліктам у Поліському регіоні.

– На Вашу думку, сприятливий чи ні сьогоднішній день для православ`я в Україні?
– У порівнянні з часами атеїзму, що минули, впевнено можна сказати, що сьогодні не тяжкі часи для нашої Церкви. Але лише відносно, тому що і зараз виникають дуже складні ситуації. Особливо тяжко було під час початку розколу, коли віруючим людям потрібно було обрати правильний шлях і вистояти в тих умовах. Тяжко знову відбудовувати зруйновані обителі, храми, коли потрібно починати з нуля. Я це відчув в повній мірі. Багато було моментів, коли я був у розпачі, але все одно вдячний Богу за цей хрест, яким дорожу.
У своїй поведінці архієрей повинен орієнтуватися на виклики конкретної епохи, події часу. Зараз я лиш одне прошу у Бога – щоб Він не позбавив мене Матері Церкви, якій я служу. Щоб не тільки прожити в ній своє земне життя, але і залишитися в ній навічно. Це є для мене основним протягом всього мого життя.

– Як Ви сприймаєте прожитий Вами відрізок життя?
– Я сприймаю його як час, прожитий за Промислом Божим. Тому що, дійсно, уникнувши цього шляху, я б уникнув проблем, з якими зустрівся; можливо, знайшов би себе в іншій професії, проте б не мав того цінного, що маю сьогодні, – Бога і Православну Церкву. З допомогою Божою я вистояв і побажав би іншим мати силу волі і смирення приймати життєві труднощі як Промисел Творця, як би не складалися події в державі, Церкві, вашому житті. Без цього, я вас запевняю, в сучасному світі вижити неможливо.

– Владико, вітаємо Вас з ювілеєм! Поділіться, будь ласка, тим, як Ви будете його святкувати?
– З року в рік свого архіпастирства я віддаю цей день, 28 липня, для святкування дня Ангела нашого Предстоятеля, тому що він припадає на святкування пам`яті святого рівноапостольного князя Володимира. Цього разу планую день свого небесного покровителя відсвяткувати 16 липня у невеликому колі священнослужителів своєї єпархії: відслужимо Літургію і розділимо спільну трапезу. А святкування ювілею напевно відзначу в день освячення нового єпархіального управління, на яке дуже хочу запросити Його Блаженство, моїх рідних, українських архіпастирів, моїх однокурсників.

Розмову вів Анатолій Чорногор

01.08.2007. СУМЫ. Состоялось освящение поклонных крестов

01.08.2007. ГОРЛОВКА. В епархии почтили память иконы Божьей Матери «Святогорская»