29.11.2005. КИЇВ. У столичному Музеї російського мистецтва відбулася виставка живописця Олега Молчанова “Слов’янський шлях”

29.11.2005 Церковь и общество

В київських газетах уже встигло проскочити дещо популістське трактування творчості нашого московського гостя як “продовжувача справи Левітана”.
Сам художник, з яким нам вдалося порозмовляти у затишних виставкових залах, скептично ставиться до такої оцінки як до поверхової. Справді, він творить уже в інший час, коли дотримуватися традиції, вибачайте за тавтологію, вже не є заняттям традиційним, скоріше навпаки — це велика сміливість і новаторство. До того ж, Левітан – строгий реаліст, а неореалізм Молчанова — дещо інший, збагачений і нотками імпресіонізму(соковита “розмитість” барв, настроєвість) і крім того, наявністю символічного начала. Показовою є картина “Народження зірки”. Сам художник охоче пояснив символіку полотна: останні промені сонця згасають на вершках дерев, що відбиваються у тьмяніючий ріці, але сутінки, оцей “закат” стає початком існування зірки… Ми поцікавилися у живописця, як він сам окреслює свої художні принципи. “Мій девіз, — відповів він, — винесено в назву проекту — “Славянский путь””…
На поняття “слов’янство” зараз наліпилося багато політичних спекуляцій, нагромаджено чимало домислів. А йдеться просто про міцну прив’язаність до джерела роду, про відчуття могутнього спільного кореня суперетносу, про духовну єдність братніх народів. У цих картинах, які можна назвати “віршами на полотні,” ніби зупинився час. Але це не безчасовість, а понадчасовість. Мабуть, про манеру краще б сказали мистецтвознавці, але помітно і любительським оком, що художникові притаманне києворуське мистецьке сприйняття світу. Що маємо на увазі? Все ті ж вічні символи (храм, куполи, хрести, дзвіниці, — або ж дім, як символ сталості, і різносезонне тло природи як змінна, але надісторична декорація). Він бачить незвичайне в звичайному, він говорить про знайоме по-своєму; а головне тут – почуття автора, передане глядачеві, а не зображення-інформація. Тобто ці полотна ми дивимося так, як давньоруський читач сприймав “повісті”, “слова” і “житія” — не як джерело інформації, а більше як привід для духовної насолоди, момент “впізнавання Божества”, переживання знайомих піднесених почуттів (детальніше про це писав академік Д.С.Лихачов у своїх працях про поетику давньоруської літератури). Це – світ провідчуваний, а не скопійований.
Свій шлях до віри, яка всупереч помилковому уявленню загалу, не заважає творчості, а живить її, Олег Іванович окреслив як тривалий і непростий. Це був шлях довгих роздумів і сумнівів. Знову ж таки, світогляд не ріс без кореня. Вирішальну роль зіграли патріархальні предківські устої. Родом художник з Костромської області, звідки історія виводить династію Романових. В родоводі сплелися дві давні аристократичні гілки – Захарових та Молчанових… Крім того, сильним мистецько-духовним поштовхом стало навчання в академії під орудою відомого живописця Іллі Глазунова з його виразно “російською”, слов’янською тематикою. Ще студентом бував у Києві. А далі — паломництво і на Афон, і на Святу Землю… Молчанов — не тільки пейзажист: здійснював розпис храму преп. Сергія Радонежського у Високо-Петровському монастирі (Москва), займався реставрацією, оригінальними розписами у приватних будинках Москви, Києва та за рубежем. Захоплюється літературою. Член Російського Союзу художників з 1997 року.
Автор у розмові виявив рідкісну зараз байдужість до телевізійної “ніби-реальності”, вважає себе “некомп’ютерною людиною”.Свої політичні уподобання окреслює як “більше монархічні”, щоправда зазначаючи, що йому до душі монархія часів розквіту, а не деградації. Вважає, що пусть єднання є природнім шляхом для народів православно-слов’янської цивілізації. Знайомство з Україною сучасною окреслив так: “Удивлен, что нет духовного единства”. Праця художника, митця – це місія, впевнений він, високе служіння людям, і тому спілкування з глядачами ніби доповнює спілкування з полотном та фарбами. Виставку відвідали і високі гості — посли Російської Федерації, Казахстану, Вірменії, і студенти Київського університету, і учні та студенти Київських духовних шкіл. Книга відгуків сповнена багатьох теплих, захоплених оцінок і побажань. “Я сію, а виросте – як Бог дасть”, — зазначає митець. Приємно, що в час культивованої псевдоелітарності, коли так звані “митці” гордовито прагнуть відірватися від “маси”, Молчанов визначає свою роботу як “общенародное искусство”. І це не примітив, це просто зрозуміла кожній нормальній людській душі художня мова. Назви його творів часом “географічні” — “Російська північ”, “Ріка Ігуменка”, “Льодохід на Волзі”; часом поетичні: “Мороз і сонце”, “Травневе цвітіння”, “Зустріч з весною” (на останній — мажорні берези, храм із сяючою золотою маківкою, шпаківня як точка “діалогу” людини і природи, неба і землі). Деякі картини апелюють до церковних свят і географії російської землі одночасно( “Стрітення в Стрітенському монастирі”), або просто названі “до свята”: “Стрітення”, “Вербна неділя”. Добре, живо вдаються художникові сніг, сонце, вода. А також невловима “інтонація”, забарвлення дня. Там — тональність північно-похмура, там — ніби підсвічена зсередини весняним сонцем, а десь — і світло галявини, і тіні лісу, як на картинах “Пробудження” чи “Під соснами”. Художник багато працює на натурі. Звідси в нього таке психологічне проникнення у сутність російського пейзажу. Це — відчуття землі і неба, поєднаних чимось вічним і, очевидно, те вічне – людська душа з її гамою почувань. В душі віддзеркалюється і вершинне й низинне начала навколишньої реальності.
Мабуть, митцеві вдалося “оспівати незатуманений образ РосіЇ”, як зазначає виставочний буклет. Росії зараз тяжко. Знову сили світового зла намагаються представити як зло саме той народ і ту землю, котрі століттями (хай не просто й не гладко, але незмінно) несли корогву православної духовності. Сказати про природу Росії мистецьким знаком, лінією, мазком — означає додати штрих до змалювання нерозгаданої російської душі, яку сучасний світ ліберальних лжецінностей може ненавидіти і оббріхувати, але — аж ніяк не обмине… Про Молчанова схвально відгукувався відомий російський письменник Валентин Распутін, який писав: “Молчанов – художник, с которым я имею счастье быть знакомым. Хорошие у него работы… Располагающие к размшлению, к молитве, к пониманию глубоких истин… И все выдержано именно в этом настроении, когда начинает светиться душа. Талант его русский, и не быть ему другим”. Точніше не скажеш. Для сучасного обезумілого світу існує безліч вигаданих критеріїв мистецької вартості, крім оцього найголовнішого, підміченого видатним письменником: полотно спонукає до високого, до молитви, пробуджує мир і радість у душі. І як зрозуміти це зацькованому новомодними віяннями “міру”, який в розряд цінностей возводить галас, кричущу строкатість, немирність духу, пристрасність і душевну какофонію?
Тому, коли дивишся на “Уходящую Россию” Молчанова, чи на його картину “Пять веков на страже веры”, думаєш, що та печаль російського пейзажу, про яку говорив, до речі, і згаданий Левітан, — таки світла. Відходячи, ця Росія не відходить. Вмираючи, слов’янство не вмирає, а несе іще й звістку Воскресіння іншим. Тільки як почути глобальному обивателю за турботами тіла із центром-черевом, за наркотичною приколисаністю невибагливими тілесними “благами”? Дай, Боже, почути, і не тільки далеким світам з Римами, Венеціями та Лондонами, які теж не оминув дружньо-ліричний пензель живописця Олега Молчанова. Дай, Боже, і нам, українським побратимам, не бути в духовному зарубіжжі до цих руських пейзажів, що кличуть на молитву. І дзвони, і хрести, і душі наші – слов’янські, православні. Ми єдиної віри. У нас спільне Небо, до якого не сягають прикордонні стовпи. На слов’янському шляху ми не гості, нам теж його прокладати.
Олександр Яровий, кандидат філологічних наук

29.11.2005. КИЕВ. Епископ Зворничко-Тузланский Василий (Сербская Православная Церковь) совершил Божественную Литургию в Свято-Троицком храме Ионинского монастыря

29.11.2005. СУМЫ. Освящено место под строительство храма святителя и чудотворца Николая