Олександр Яровий. Мистецтво мороку і безвиході ( Репліка на відкриття виставки під назвою „Ecce Homo”)

01.08.2005 archive, Вестник №47, Церковь и общество

МИСТЕЦТВО МОРОКУ І БЕЗВИХОДІ
Репліка на відкриття виставки під назвою „Ecce Homo”

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Утешение на земле — видеть человека,
боящегося Бога, приносящего Ему в жертву
полученные от Него жизнь и способности!
К несчастью, большая часть людей поступает
иначе: дары Божии приносят в жертву сатане.
Святитель Игнатий (Брянчанинов)

Художник может изобразить
только то, что он почувствовал…
Николай Гоголь

Діалог православної людини із сучасним світом стає все напруженішим. Мистецтво, яке завжди було перехідною ланкою від земного до небесного, опускається нижче рівня землі, до глибин преісподної тьми. Воно не несе ні радості, ні світла, ні надії. Якимось злобливим і темним сміхом, нездоровою радістю хворобливого осквернення воно прагне торкнутися і найсвятіших тем.
Звичайно, ми, православні, на те і є послідовниками Істини, яка перебуває в Христі та його Церкві, щоб жити серед цього земного життя, а не замикатися в капсулу, мов сектанти. Завжди постає питання, тонке, як лезо ножа: чим ми можемо поступитися „для загального добра” і яку грань не можемо переходити при спілкуванні зі світом?.. Як би не здатися заблуканому світові такими собі „заперечниками”, в яких куди не ступи — правила, норми, канони. А де ж, мовляв, вільний політ? Як тому світові пояснити, що запаморочливий політ розуму, пошкодженого гріхопадінням, дуже рідко не закінчується прірвою, бо штурманом тут — не Бог. Будь обережна, людино.
Сказати правду, було бажання знайти певні мотиви для виправдання „шедевру” художників із Республіки Македонія В. Георгієвскі та К. Грчева, який у червні ц.р. був виставлений у вестибулі Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського, що у місті Києві. Як застереження так і згадувалися слова отця Андрія Кураєва про те, що не треба поспішати з висновками наперед: „Недобрым оком начинал я читать „Гарри Поттера”… А потім, мовляв, трохи пом’якшав у ставленні до казки. Втім, отець диякон все-таки не зміг подивитися остаточно „добрим оком” на цей твір, зауваживши, що при нинішній схильності до всебічної сатанізації „посібник з магії” не сприйметься так, як „волшебные сказки” всім відомих авторів ХІХ століття. Виникла й інша асоціація: про блюзнірську виставку у Москві під не менш блюзнірською назвою „Осторожно — религия”…
Хотілося б вірити у високі пориви художників, що ніби взялися повідомити нам в якихось нових формах про своє сприйняття сакрального. Але нічим священним не дихає цей диявольський „іконостас”.
Чи не надто ми стурбовані? Судіть самі: серед великого залу — споруда з дерев’яних блоків, що нагадує іконостас храму, більше католицького (бо центральне композиційне місце займає потворна подібність Розп’яття, на якій диспропорційна, вузлувата фігура розіпнута трьома цвяхами, як у римській традиції). Македонія — країна православна, отож цей факт може свідчити хіба що про амбіційність „митців”, які возили свій святотатний „вертеп” по західних країнах. У боки від цієї фігури з демонічно-злобним виразом на обличчі розташовані дванадцять інших, згорблених, насуплених і „обтесаних” до однаковості — вочевидь, вони несуть у собі натяк на фігури апостолів. Ці постаті зведені до рівня деталей перила. Місця ікон займають оголені, нічим не прикриті фігури, більше схожі на неандертальців, ніж на сучасну людину. Одне з іконних місць має підпис: „Відрубана голова”, і схожа ця голова на єретика Толстого, але чомусь має підпис: „Достоєвський”. На місці Царських врат — завіса з двох половинок, як, даруйте, на театральних підмостках.
Розгублений я стояв перед цим виплодом сучасного мистецтва, намагаючись усе-таки зрозуміти задум авторів: може, це такий шлях їхнього богошукання? Може, це вияв їхньої спраги релігійної віри, хай вияв кострубатий, неприпустимо знижений, але як своєрідний крик душі, яка прагне спілкування зі святістю? Мої сумніви розвіяла довжелезна картина позад цього „твору”, вигнута півколом на зразок діорами… Мова мистецтва специфічна. Недостатньо намалювати фігуру під тягарем хреста, щоб відразу сприймач упав у лагідне „умиление”: „ах, як митці осмислюють жертву Спасителя!” Тут грає роль тональність, колір, пропорція, вирази обличчя і ще маса дрібниць, які створюють загальний тон роботи. Фігура Спасителя у македонських новаторів позбавлена будь-яких ознак святості, хоча б „формального” німбу, постаті стражників-язичників позад неї виведені однією темною фарбою. Позаду якась процесія потворних персонажів, серед яких вгадується трагікомічна фігура Дон Кіхота на коні Росінанті. Чи треба бути великим інтерпретатором, щоб зрозуміти натяк: хто ж іде за Христом? Диваки, мовляв, які вірять химерам своєї уяви. На цьому полотнищі зображена і сцена якогось дивного Причастя. Одежа священика нагадує православне облачення, але в руках він тримає облатку. Біля нього стовпилися зловісні силуети, серед яких бачимо формені кашкети чи то поліцейських, чи то вояків — ну чисто алюзії в дусі наклепів на духовенство з боку руйначів-лібералів часів перестройки. А далі вже починається цілий паноптикум, в якому відверто зображені збоченці, розпутники та п’яниці, грішники всіх родів, — карикатури, які більше б згодилися для плакатів антирелігійного радянського агітпропу ( „хто йде до церковників”), ніж для того, що ми традиційно називаємо мистецтвом.
Відвідувач виставки може ознайомитися і з буклетом, в якому подано коментарі авторів укупі з оцінкою мистецтвознавця, директора столичного музею Македонії. Якщо відкинути лушпиння „занауковлених” висловів, в яких тільки з -енного прочитання можна вловити зміст (на зразок „кінцева мета такого підходу — забезпечити незалежну просторову анімацію, у якій нанесення просторової іконографії на встановлених об’єктах визначає власний простір для існування, де первинним значенням… не загрожує свобода індивідуально-авторської інтерпретації”), так от, якщо подолати оцю псевдонаукову „бездну мудрості”, розумієш простий висновок авторів: це — „храм людини”. Цей іконостас „не є „християнським” і не є „православним”, він — людський, і в цьому його сенс і значення”. Далі упорядники буклету пускаються в обшири фактично нецерковних містичних богословствувань о. Павла Флоренського і нарешті роблять остаточне резюме: „іконостас” в їхньому „храмі людини” — це перегородка між двома світами. По-перше, між двома виявами того, що вони загадково іменують „дещо”. Чи не йдеться тут про підступно-хибне обстоювання „рівноправності добра і зла”, нібито рівносильності Бога і сатани, Христа і антихриста?.. А ще ця перегородка у македонських постмодерністів означає межу між храмом-тілом і вівтарем-серцем. Будь-хто може пройти крізь театральну завісу їхнього „іконостасу” і подивитися, що ж таке людське серце, душа оцього „гомо” (людини). Що вони бачать у тому серці, ми вже оповіли, стисло описавши діораму. Ні добра, ні моралі, ні, тим більше, святості не знайшли „митці” у людському серці.
Для сучасного мистецтва (точніше, його пародійного, антимистецького варіанту) цей коміксовий „храм” не несе нічого, вартого осуду. Але в контексті знань християнина про сенс „долі світу” таке возвеличення пристрасної, гріховної, збіглої від Бога людини є елементом побудови царства антихриста. Було чимало репетицій цієї побудови в історії, коли гріховний розум людини підносився як якесь найвище божество — від уславлення мудрості „богорівних” римських імператорів до тоскної епохи так званого Просвітництва і до „польотів мислі” атеїстичної доби СРСР. На нашу думку, автори подали зухвалу насмішку над людиною — подобою Божою. У цьому вони не новатори. Був Маркс, що оголошував людину примітивно-матеріальним знаряддям суспільно-класової бойні, були Дарвін і Фрейд, які трактували людину як вінець творіння у вимірах зоологічних. Віддалений від Бога світ проковтне і цю поживу, про яку говоримо, не помітивши в ній отруту вповільненої дії. Втім, книга відгуків віддзеркалює суперечливе ставлення до цього „шедевру”. Думки різко розділилися. Хтось вважає цей підхід новаторським, таку творчість оригінальною, а хтось реагує на виставку негативно…
Візьмемо для висновку простий критерій: якщо автори беруться говорити про людину мовою знаків, які украдено зі „сфери Бога”, то це вже є ущербним зниженням цих знаків-символів і приниженням сакрального: адже Бог — вищий вияв одвічного буття. Коли ж вони возвеличують людину, то чому вона постає більше вартою жалю або й жаху, темною і напівтваринною, а не велично-винятковою? „Ось така ця людина”, — промовляє виставка потворних, похмурих зображень. Всі люди такі… То чи є винятки? Чи був Хтось людиною, кращою за цей загал?..
Сумнів цей не від Бога… Один із художників і не приховує, що це – „істерія духу”. Це породження розпачу, витвір помітно нещасливих людей, який нікого не зробить щасливим. Він не привабить до людини і, тим більше, не приведе до Бога.
„Питання про добро і зло не вирішується в межах земного існування”, — писав архімандрит Софроній (Сахаров). Виставка і далі може тріумфально подорожувати духовно здеградованими Європами і не-Європами, тішачи розбещені смаки затуманеного людства, яке, мов під масовим гіпнозом, все стрімкіше, в якомусь погибельному екстазі мчить до буттєвого краху. Але галасливе „турне” — не показник художньої і моральної вартості. Перед нами — діагноз для сучасного людства, яке від розпачу починає замиловуватися саме собою, прірвою свого падіння і гріха, але побачить у дзеркалі самомилування наприкінці таки не себе, а страшного противника Божого. Це отой політ, що закінчується на дні прірви.
Та зрозумілим це стане тільки „малому стаду”, вознесеному над безоднею на високій горі Христової віри.

Галина Косовська, директор Києво-Святошинського районного дитячого будинку (м. Боярка): „Потрібно, щоб у кожному дитячому будинку була домова церква”

Наталия Кармазина: «Монастырь стал моим первым детским домом»