Митрополит Луцький і Волинський Ніфонт: «Віра — це та рушійна сила, яка запалює молоде серце, спонукає його служити Богу, навіть віддати за Нього своє життя»

01.11.2003 archive, Вестник №26, Юбилеи

Митрополит Луцький і Волинський Ніфонт: “Віра — це та рушійна сила, яка запалює молоде серце, спонукає його служити Богу, навіть віддати за Нього своє життя”

— Ваше Високопреосвященство, сьогодні, у день ювілею, Ви подумки повертаєтесь у роки свого дитинства?

— Так, виповнилось 55 років земного життя. Думками споглядаючи минуле, дякую Всемилостивому Господу за Його дивний Промисел, яким Бог керував моєю долею, розумом і моїм серцем. Пригадувати дитинство мені дуже тяжко… Сирітська доля, сльози та дитяча беззахисність. Було важко, але Всемилостивий Бог посилав добрих людей, які своєю любов’ю укріпляли мою скорботну душу. Моя бабуся Євфросинія виховувала мене до шостого класу, а далі тітка Анастасія, яка була мені останньою опорою родинного зв’язку до 2001 року. Вчителі сільської восьмирічної школи та шкільні друзі — це добрий спогад минулого. Дорогими для мене є могили моїх батьків Андрія і Марії, рідне поліське село Галина Воля та його добрі мешканці, зруйнований у 1961 році старовинний храм та нещодавно збудована нова святиня, таємні молитви і сльози, труднощі та негаразди, але над усім цим завжди були Церква, Бог і Його сила.

— Відомо, що шлях до священства в роки воюючого атеїзму був тернистим, складним і навіть небезпечним. Що спонукало Вас взяти на себе такий тягар?

— Бажання бути священиком зародилось у моєму серці ще змалку. Дитинство неодноразово спонукало мене шукати допомоги в Бога. Мені, сільському хлопчині, доводилось бачити, як простий сільський батюшка заспокоює, допомагає людині подолати гріх, відчай, скорботу та інші негаразди. Моя бабуся, яку я називав мамою, говорила, щоб я був справжнім священиком. У часи атеїстичного богоборства юнакові, який бажав стати священнослужителем, було важко досягти цієї благородної мети, але хто щиро цього бажав, тому Бог допомагав. Закінчивши восьмирічну школу, я отримав можливість працювати на сезонних роботах в інших областях України. Тоді остаточно вирішив вчитися, як казали мої церковні друзі, на батюшку. Старенький настоятель Преображенського храму, куди я ходив у дитинстві, протоієрей Стефан Герасимов порадив, щоб я поступав у духовну семінарію тільки після того, як пройду військову службу, що я й зробив. І в 1970 р., нікому нічого не кажучи, виписавшись з паспортного та військового обліку, обійшов всі перешкоди і поїхав у Свято-Троїце-Сергієву Лавру для вступу в Московську духовну семінарію. У райцентрі зразу ж заметушились, але вже було пізно: сільський хлопець успішно склав вступні іспити. Звичайно, труднощі були, але Милість Божа, Його Промисл і добрі люди — все сприяло тому, що я поступив туди, де мав щире бажання навчатися.

— Владико, понад 10 років Ви у єпископському сані. Як би Ви охарактеризували ті роки?

— Два роки і п’ять місяців на дорогій для мене Хмельниччині і дванадцятий рік на рідній Волині — це вже історія. Надзвичайно приємно та втішно пригадувати ту невимовну радість, яку доводилось спостерігати в очах людей у хвилини освячення місця під майбутній храм, відкриття та освячення новозбудованої святині, під час хресного ходу. Відбувалось відродження і воскресіння Церкви Христової після сімдесятирічного атеїстичного спустошення людських душ та руйнування духовності і церковності. Але поряд з цим на нашу долю випав час випробовування віри, любові та надії. Нові богоборці на хвилі політичних реформ призвели до руйнування Церкви Христової вже іншими методами. Вони почали нищити тисячолітні устої Православ’я не зовні, як це робили атеїсти, а зсередини. Страшна трагедія розколу заподіяла Церкві Христовій в Україні велику рану, яка кровоточить донині. Здавалось би, що ще потрібно: 1990-й — Українська Православна Церква отримує статус незалежності та самостійності у своєму управлінні, 1992-й — Україна стає незалежною державою. Розпався атеїстичний союз, Церква отримала більшу свободу, прийшли часи демократії. Живи, людино, трудись чесно, молись щиро, бережи мир на землі та спокій у своїй душі, спасайся добрими ділами і вірою. Та трагедія розділення Церкви не дає спокою. Керівники розколів добре знають, кому вони служать і яке “царство” розбудовують. Керуючись політичними гаслами, ці люди відкинули євангельські заповіти; проповідуючи Ісуса Христа, вони гонять Його не тільки з храмів Божих, а й з людських душ; говорячи про об’єднання, забувають притчу про блудного сина, який по своїй волі пішов “на страну далече» і там «живый по своеволию» зрозумів, що вчинив гріх розділення. Блудний син повернувся до батька, а той прийняв його покаяння, простивши все, і стали жити всі разом. Віруючі люди живуть надією, що прийде час, і ті, що відпали, повернуться з покаянням до Бога і Його Єдиної, Святої і Апостольської Церкви.

— Владико, Ви були одним із тих, хто у 1992-му об’єднав та очолив захисників Православ’я на Волині. Як Ви сьогодні оцінюєте події тих років?

— Я не вважаю себе таким, що об’єднав і очолив когось на Волині. Промислом Божим та волею Священного Синоду Української Православної Церкви і благословенням Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, на прохання тодішнього Волинського владики єпископа Варфоломія мене перевели з Хмельницької кафедри на Волинську. Було тяжко, але з віруючими людьми все пережили і дякуємо Богу за Його Милість. У серпні 1992 року у м. Луцьку брутально, по-розбійницьки розкольники захопили кафедральний Свято-Троїцький собор, приміщення єпархіального управління і Волинської духовної семінарії, храми. Залишилась одна невеличка Свято-Покровська церква. Декотрі вважали, що Нифонт зламається, не витримає. Сила Божа в людській немочі звершується. Застав я на Волині, і в Луцьку зокрема, таких адамантів віри, як протоієреї Петро Влодек, Адам Бровчук, Валентин Негода, Іоанн Хільчук, Володимир Ганжук (нині покійний), архімандрит Павло (Лебідь) (нинішній архієпископ Вишгородський, намісник Києво-Печерської Лаври), ігуменя Стефана (Бандура) з сестрами Зимненського монастиря, а також протоієреї Олександр Пасічник, Георгій Шевчук, Василь Росощук, Стефан Михалюк, Ярослав Антонюк, Анатолій Собуцький, Іоанн Хіночик, Петро Муляр, Віктор Мельник, Петро Іваничко та десятки інших священиків і тисячі простих волинян, які дивились на нас, своїх пастирів, очами, сповненими віри і терпіння. Ми молились і терпіли, писали листи і протестували, постились і знову молились, і це давало всім нам ту велику силу єдності духу і віри, що укріпляла і гуртувала нас у єдину родину дітей Божих.
Оцінити події минулих років мені тяжко, бо краще видно все зі сторони. Хоча, проаналізувавши лише деякі події, можна зробити належний висновок. Минулі роки — жахливий період. При спогадах страх і біль огортає серце. Це було справжнім сповідництвом віри з боку православних волинян. Пригадується випадок, коли навколо огорожі Покровського храму великий натовп розлючених людей під керівництвом деяких депутатів та братів від Руху зі злобою скандував: «Геть московських попів! Нифонта четвертувати!» і таке інше. А на подвір’ї храму стояли сотні православних волинян разом з єпископом і кількома священиками, і лунала у височінь до Всевишнього Бога слізна та гаряча молитва: «Отче наш, Ти, що є на небі, прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не допусти нас до спокуси, але визволи нас від лукавого. Амінь». Був час, коли храм запечатали. Ми молились у сторожці або під відкритим небом. Представникам місцевої влади на лукаві пропозиції люди відповідали: «Ми не покинемо Покровську церкву, беріть лопати, копайте тут для нас ями і стріляйте нас, живцем закопуйте, але ми Православної віри не зречемось!» Ось вона — жива віра і любов до Бога, надія тільки на Єдиного Господа. Це і є сповідництво, або, як часто я говорив, — це іспит нашої віри, який склали на відмінно ті, хто не злякався, не зрадив, не втік від труднощів. Звичайно, ці події негативно вплинули на здоров’я, багатьом вкоротили земне життя, декотрі померли, були такі, які постраждали від побоїв, але вистояли, витерпіли.

— Відомо, що в Луцьку в тимчасових приміщеннях туляться семінарія і єпархіальне управління. Як Ви вважаєте, що перешкоджає повернути Церкві храми, відібрані свого часу філаретівцями?

— Так, Волинська духовна семінарія та єпархіальне управління знаходяться в тимчасових і не цілком придатних приміщеннях, а кафедральний собор перебуває в руках тих, хто відпав від Церкви Христової. Перешкодою до повернення захоплених храмів, на мою думку, є недосконалість законів нашої держави, невизначена позиція влади і дволикість деяких політиків, які, виконуючи чиюсь волю, планомірно звершують руйнацію української духовності, церковності та національної культури. Зокрема, справу Свято-Троїцького собору, єпархії та семінарії Верховний Суд України передав Хмельницькому обласному суду, який визнав розпорядження заступника голови обласної держадміністрації недійсним і зобов’язав керівництво Волинської області повернути захоплене майно його власникам. Мирним шляхом цього вирішити неможливо. Робити бійку і насильством повертати своє майно віруючі не бажають. Ті, що захоплювали православні храми, добре знали, що такі дії не принесуть користі для держави, а так званим духовним верховодам відомо, що вони вчинили злочин проти Бога, Церкви, держави та нашого побожного люду. Віримо і сподіваємось, що з Божою допомогою прийде той час, коли Україна стане справді правовою державою, але для цього потрібен час і усвідомлення своїх помилок тими людьми, які чинили їх свідомо і за планом.

— Окрім архіпастирських турбот, Ви викладаєте в семінарії. Які питання найчастіше задають Ваші вихованці?

— У Волинській духовній семінарії я викладаю сектознавство. Предмет цікавий, відкриває історію відпадіння й помилки сект та розколів. Вихованці часто задають життєво важливі питання, наприклад: «Як потрібно жити і служити майбутньому священику, щоб люди і особливо молодь ставали віруючими і церковними?», «Яким шляхом можна подолати анафематствований розкол в Україні?», «Як спонукати себе до постійної молитви?» та багато інших.

— Чи часто Ви звершуєте хіротонії та чернечі постриги вихованців семінарії? На Вашу думку, що спонукає молодих людей у наш час приймати іночество, ставати священнослужителями?

— Рукоположення в диякона та пресвітера звершую часто (посвятив у сан понад триста священнослужителів). Декотрі вихованці постригаються в чернецтво. На мою думку, це Благодать Святого Духа, і Сам Господь вибирає із людського середовища достойних і поставляє їх на цей високий п’єдестал. Віра — це та рушійна сила, яка запалює молоде серце, спонукає його служити Богу, навіть віддати за Нього своє життя. Ті, хто приймає священство, бажають проповідувати Слово Боже для людей, прагнуть ділити їхні скорботи і радощі, бажають молитись за них і за весь світ, а ті, хто приймає монашество, віддають себе живими Богу в жертву. Не думаю, що серед наших вихованців є такі, які шукатимуть собі кар’єру або легке життя. Священство і чернецтво не для всіх, а тільки для тих, кого на це покличе Сам Христос, Який через апостола Павла сказав, що честі цієї ніхто не бере сам собою, але покликаний Богом, як і Аарон (Євр. 5, 4).

— Чи вдається викроїти хоч трохи часу для своїх власних потреб і чим Ви займаєтесь у такі хвилини?

— Слава Господу, для власних потреб у мене часу достатньо. А які у монаха власні потреби? Мир і спокій на душі, молитва в серці і чистий розум в голові. Вільний час проходить у спілкуванні з друзями та за читанням духовної літератури. Як є хвилинка, спішу в рідне село на могили моїх рідних. Вони уже всі дома, а я іще гостюю тут. Люблю ходити в ліс, збирати гриби, спостерігати за природою. Великим духовним відпочинком для мене бувають хвилини соборних архієрейських богослужінь, особливо ті, які очолюють мої колишні семінарські наставники. Надзвичайно радію, коли разом зі своїми волинянами-паломниками буваю в Києво-Печерській або Почаївській Лаврах чи в інших святих місцях. Ціла ніч для мене — це час для відпочинку, для молитви та роздумів, в моєму віці вже не гріх думати і про смерть та про Страшний суд. Бувають хвилини розпачу, суму та печалі, але і це при допомозі Божій минається.

— Ваше Високопреосвященство, яким є сьогодні Православ’я на Волині, зокрема у Вашій єпархії?

— Наша Волинська єпархія сьогодні налічує 310 громад і два монастирі. Православ’я на Волині міцне! Людей у наших храмах дуже багато, особливо в поліських регіонах. Реєструються новоорганізовані общини. У Луцьку в 1992 році залишилась одна Покровська церква і та була запечатана “новим Пілатом”, Божественна літургія звершувалась тільки у неділю на подвір’ї храму. А сьогодні діє 18 общин: Покровська, Кирило-Мефодіївська, Всіх Святих землі Волинської, Ільїнська, Пантелеймонівська, ікони Божої Матері “Всіх скорботних Радість”, Маріє-Магдалинівська, Трьохсвятительська, Різдво-Богородична, Свято-Андріївська, Різдва Христового, Благовіщенська, Хрестовоздвиженська, Преображенська, Воскресенська, Онуфріївська, Дмитріївська, Петра і Павла. Майже всі громади будуються, але ті люди, які складають згадані громади, — це сповідники Православної віри, це та сила духу, яка спасає всіх, хто цього бажає. Православні люди Волинської землі — це та духовна сила, на яку може покладати свою надію і Церква, і держава.

— За свої 55 Ви зробили дуже багато, але життя продовжується. Які плани прагнете реалізувати у майбутньому?

— Молода людина живе мріями, а літня — спогадами, тож молюсь, щоб Господь благословив дожити до того часу, коли в м. Луцьку побудується величний храм на честь Всіх Святих землі Волинської. І ще є десятки хороших мрій, про які говорити не буду, а лише попрошу всіх, хто прочитає ці слова, щоб помолились за мене грішного та за мою боголюбиву православну паству, щоб нам усім спастись і в розум істини прийти.

Записав Володимир Свистун

свящ. Петр Зуев. Автокефалия или раскол?

Священник Петр Коломейцев: «Чаще всего инвалиды своими страданиями искупают чужие грехи»